Що приховує дідусева скринька?
- 16 Гру 2010 02:12
- 542
- 41 комментар
Приємно тримати в руках нову книгу, яка відповідає вашому захопленню, іноді досить ексклюзивному. Ще приємніше тримати в руках дві такі книги. Однак, щоб по-справжньому тішити, видання має бути не тільки новинкою. Ви розгортаєте книжку і крім чогось справді нового й цікавого, виявляєте в ній мовні огріхи, етнічні стереотипи й сумнівні твердження. Що особливо прикро, коли така книга – для дітей чи підлітків: адже саме в такому віці читане мало би формувати смак до якісної літератури.
Дітям, які захоплюються збиранням монет чи інших речей, напевно, буде цікаво прочитати книги досвідченого колекціонера Олександра Макарова «Курс юного антиквара» і «Монети з дідусевої скриньки» – доволі несподівані для українського ринку видання останніх років, прикметні ще й тим, що містять багато історій з особистої практики, а не тільки енциклопедичну інформацію. Це дає змогу розповісти про справді унікальні речі (як-от про приятеля автора, який колекціонує прищіпки, чи про збирача різдвяних монет). А заразом частково знімає відповідальність із наратора (його колекціонерський досвід наголошено особистий, тому дидактичність дещо менша, ніж можна було б очікувати).
Але, на жаль, окрім монет, рецептів м’яса по-одеськи і цікавих історій, із дідусевої скриньки нерідко виринають топоси латентного колоніалізму (скажімо, описи «похмурого культу вуду» чи твердження про те, що Миклухо-Маклай «піклувався про папуасів»), побутового сексизму («Жінки, витворюючи довкола себе ореол таємничості та винятковості, жадають привабити чоловіків, що заклопотані війнами та бізнесом»), регіональної зарозумілості («Америка була б удвічі багатша, якби мала таку давню історію», як Одещина, але оповідач «не хотів би, аби мешканці інших міст нам заздрили»).
Олександр Макаров. Монети з дідусевої скриньки. – Київ: Грані-Т, 2010
Історії про монети та інші об’єкти колекціонування розповідає або сам автор («Курс юного антиквара»), або ж дідусь хлопчика Олеся з уявної родини. З одного боку, у книгах нема претензій на щось більше, ніж наміру поділитися власним досвідом (автор навіть намагається створити своєрідний мовний портрет діда-оповідача: той каже «грошва» замість «гроші», відмінює слово «метро», ділиться історіями з власної юності). Але авторитетні наратори ще від часів проповідницької прози (чи й раніше) сприяли натуралізації певних життєвих практик у літературі, оскільки сам той факт, що такий персонаж оповідає, надає його вчинкам і вчинкам симпатичних йому героїв оповідок виправданості й законності. Адже перед нами не якийсь сумнівний Бринихів доктор Падлюччо, а досвідчений учений-колекціонер чи непохитний моряк на прізвисько Криголам, здатний уладнати будь-який сімейний конфлікт. І від нього дитина може навчитися не тільки принципів упорядкування колекцій чи відновлення старих банкнот (що справді корисно й чого б хотілося бачити більше на сторінках «Курсу юного антиквара»). Вона ще може навчитися й того, в які ігри мають грати мужні хлопчики й жіночні дівчатка; неповаги до гаїтян, які нібито зомбують першого-ліпшого; колекціонування задля грошей (абзаців про вартість деяких об’єктів колекціонування й можливості для заробітку в обох книгах істотно більше, ніж роздумів про історичне значення чи пригодницький ореол колекціонування); навіть «чорної археології» (адже ніде в «Курсі юного антиквара» чи «Монетах» до пуття не пояснено, чому саме шкодить це заняття).
Крім того, дідусь так часто виявляє неуважність до фактів (чи коректор – до тексту?), що стає складно зрозуміти, для кого написана книжка: дитина не збагне й половини, нумізмат – знайде чимало помилок і спрощень. Наприклад, автор (чи перекладач) плутає терміни “білон” і “білліон”. Перше – це, якщо спрощувати, монета з малим вмістом срібла, друге – число з великою кількістю нулів.
Те саме стосується сюжету із “шагами” – марками-грошима УНР; така ж практика існувала, наприклад, у Російській імперії. По-перше, не пояснено, що це таке; по-друге, чомусь написано, що цінність загальнодержавних грошових знаків “забезпечувалася сумнівним майном різних міст”.
Виклад історії монетної справи та принципів колекціонування доволі безсистемний: автор просто вишукує яскраві, таємничі, епатажні факти в улюбленому предметі. І виходить, що незрозумілі для дітей терміни (як-от «монисто» чи «електрумові кизикіни» – останнє словосполучення вперше згадано в середині «Курсу юного антиквара», але пояснено його значення лише в останньому розділі книги) сусідять із виявами неприпустимої для історика неточності й міфічними сюжетами. Таким сюжетом є, наприклад, історія заповіту Петра І: під час Кримської війни, щоб обгрунтувати свої претензії на територію, російська сторона посилалася на цей “документ”, існування якого ще тоді довести було важко. Наводити цю історію без жодних сумнівів, таким чином, некоректно. Щодо Атлантиди на дні Чорного моря, про яку оповідає дідусь, то науково встановлено, що екологічна й цивілізаційна катастрофа на Чорному морі (тоді прісному озері) спричинена не хвилею з Балтії. Балтійське море, як і Чорне, було затоплене солоною водою зі Світового океану, рівень якого значно зріс. Монету в 5 копійок 1727 року (серед колекціонерів – “хрестовик”) автор помилково пов’язує з Петром ІІ, хоча початком її карбування був 1723 рік (правління Катерини І). Далі написано про “ще один помітний факт того часу” – мідні рублі вагою 1,6 кг. Але відомо, що монетна стопа того часу – це 40 рублів із пуду міді. Пуд міді мав собівартість 10 рублів і, якби використовувалася така стопа, то, справді, рубль важив би 1,638 кг, але це означало б, що держава карбує монету собі у збиток. Тому в 1725–1727 рр. за цією стопою карбували мідні гроші (близько 80% із яких гривні і полуполтини), щоб якось протидіяти стрімкому знеціненню мідної монети. Але такі рублі-плати, про які пише автор, ніхто не носив у кишенях, вони ставали забезпеченням для векселів. Монети за цією стопою почали карбувати за Анни Іоаннівни, вже після смерті Петра ІІ. Така практика пізніше була поширена на мідних копальнях, де зарплатню видавали часом “готовою продукцією”. Далі маємо роздуми про “чиюсь платню”, що займає об’єм кількох возів. Але, наприклад, у Києві в сер. XVІІІ ст. на Подолі шабля коштувала приблизно 50 копійок, тому віз мідних рублів міг отримати хіба якийсь міністр і то за тривалий час. Хоч і не віриться, що міністру заплатили б міддю.
Олександр Макаров. Курс юного антиквара. – Київ: Грані-Т, 2010
Факти, хай цікаві й оригінальні, все-таки не створюють чіткої мотивації до колекціонування чи орієнтирів у цьому занятті. Це виглядає так, ніби у книзі “Риболовля для початківців” дають добірку рибальських байок та описів величезних риб із заморських країн і давніх часів замість того, щоб дати практичні поради чи ознайомити з етичними основами риболовлі. Якщо юному рибалці годиться не використовувати динаміт, то юному антиквару варто не вдаватись до “чорної археології” – непрофесійних розкопок задля веселощів чи грошей. Натомість книга О. Макарова замалим не спокушає мерщій вдатися саме до таких дій.
Втім, навіть такий текст може бути досить пізнавальним і принаймні заохочувати серйозно займатися колекціонуванням. Якби наведені факти якісно оформили, вони б вражали значно більше. Бракує ілюстрацій (можливо, через недостатнє фінансування): набагато цікавіше було би поглянути на зображення реальної монети чи марки, ніж читати її опис на півсторінки. У «Курсі юного антиквара» трапляються речення, у яких навіть нема пробілів. Нарешті, трапляються прикрі мовні помилки, як-от англійський вислів «In God we trast» або українські «швидше за все» чи «чемодани».
Найголовніше те, що з обізнаністю автора (який має солідні наукові публікації) та рівнем видавництва (у «Гранях-Т» вийшло багато цікавих і якісних серій – «Дитяча іронічна поезія», «Сучасна дитяча поезія», «Сучасна дитяча проза», «Життя видатних дітей» та інші) можна було сподіватися більшого: малої енциклопедії з нумізматики для дітей, на зразок російських росменівських видань; спогадів Олександра Макарова з коментарями про власну колекцію, а можливо, і її презентацією, хоча б у вигляді фотографій окремих екземплярів; просто короткого викладу того, як правильно збирати колекцію й окремих випадків, що викликали би цікавість до такого заняття; можливостей ще, загалом, багато…
А втім, як обіцяє автор наприкінці останньої книги, на нас ще чекає зустріч із дідусем Костянтином Івановичем, і, можливо, наступного разу його скринька таки приховуватиме справжні скарби.
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
Книга Олександра Макарова “Курс юного антиквара”- перша книга, яку мій син прочитав сам. Після цього він почав колекціонувати монети. Відмінна книжка. Шкода що одеський гумор, з яким була написана книга, був не зрозумілий авторами огляду. Гумор та терпимість, це основна ознака культури.
Согласен с Вами! Слава Богу, что дети не читают критики, а читают книги!
Тішуся, що книга допомогла. Можливо, я не розумію одеського гумору (хоча Яків напевно розуміє), але це ніяк не стосується мовних помилок, стереотипів та історичної неадекватності викладу (чи коректури)
Юля мандрівник Маклай не любив папуасів?
Річ не в тому, любив чи не любив, як на мене, а у формулюванні “піклувався”. Коли питання ставлять так, виходить, що папуаси – непристосовані діти, які потребують піклування, а не спільнота, що живе за своїми самодостатніми, хоч і не завжди зрозумілими європейцям, законами. Є на цю тему чудовий вислів австралійських аборигенів: “Якщо ви прийшли допомогти нам, не гайте часу. Але якщо ви прийшли сюди, бо ваша свобода тісно пов’язана з моєю, об’єднаймося в боротьбі”
Юлія, а Ви парочку цитат про “чорних археологів” з критикованих Вами книг. Приведете?
Розкажіть мені про одеський гумор, хавери мої любі)) Вкажіть сторіночку, будь-ласка, може і я посміюся))) я почав займатися нумізматикою після прочитання прекрасної книги Спаського “Русская монетная система”. Дуже шкода, що дитина починає колекціонування без знання елементарних етичних правил цеху. Чорна археологія – це злочин, як і купівля награбованого з могил. Якщо книга має на меті зацікавити дитину медициною, то приклади з книжок Де Сада і життя Чікатілло я вважаю недоречними.
Яків, прав автор книги, а не Ви. Ось цитати з Вікіпедії:
“В 1725 и 1726 годах рубль-плата и в 1770 и 1771 годах сестрорецкий рубль. Рубль-плата выпускался из расчета 10 рублей из пуда меди и весил 1,638 кг.”
Правила округлення цифри автор зробив правильно.
Наступна цитата:
“Когда в 1748 году императрица Елизавета наградила Ломоносова за написанную им оду 2 тысячами рублей, деньги пришлось везти на двух возах.”
Про чорних археологів знайшов тільки один шматочок вони названі грабіжниками могил (це що позитивна характеристика?) і ось цитата:
Там з гумором розповідають, як у дитинстві головний герой намагався сам шукати старовинні речі.
“- Діда, а ти брав участь в археологічних розкопках?
– Тільки один раз і закінчилося це сумно.
– Усі загинули?
– Ні, мене відшмагали.”
Ви робите сумнівну послугу автору, коли посилаетеся на вікіпедію.
“Тому в 1725–1727 рр. за цією стопою (10р. з пуду міді, є вище) карбували мідні гроші (близько 80% із яких гривні і полуполтини), щоб якось протидіяти стрімкому знеціненню мідної монети. Але такі рублі-плати, про які пише автор, ніхто не носив у кишенях, вони ставали забезпеченням для векселів. Монети за цією стопою почали карбувати за Анни Іоаннівни, вже після смерті Петра ІІ”
де помилка? там же написано. що такі рублі-плати існували. Але що сама їхня поява спричинена випуском неповноцінної монети в 40р. з пуду міді (в тому числі, т.зв. “хрестовики”). їхне функціональне призначення – стримувати інфляцію, а не служити засобом обміну.
про Ломоносова – дайте посилання на джерело, будь-ласка. І якщо це один історичний прецендент, навіщо писати про те, що це була поширена практика?
про “відшмагав”: 1) мене це, наприклад, ніколи не зупиняло (якщо згадаєте дитинство, то певен, і Вас також); 2) не написано ЧОМУ відшмагали; 3) не написано, чкільки інформації може дати науковцю просте сусідство менети\ предмета з іншим, або перебування в певному шарі тощо. Тобто не написано, яку наукову шкоду приносять такі акції.
“Когда в 1748 году императрица Елизавета наградила Ломоносова за написанную им оду 2 тысячами рублей, деньги пришлось везти на двух возах. Каждые десять рублевых «монет» весили пуд.”
Ось цитата з:
Георгий Елизаветин книга “Деньги” М. 1984
Очень прошу. Дай 2-3 цитаты из критикуемой тобой книги, желательно подлиннее, где речь иде о “черных археологах”. Если не трудно и страницы укажи.
Книги (а не книгу, їх було дві), мені дали на день, я прочитав, зробив поміточки і віддав. Купувати я їх не буду. Судячи з усього, Ви їх маєте, а одже можете зробити цю роботу за мене. на дві книги було три згадки про те, що можна назвати чорною археологією. Про “відшмагав”, було тільки раз. Але навіть коли б кожного разу було про “відшмагав”, то в дитячих мізках з,являється така (хай і заборонена, але від того ще більш спокуслива) опція. Про етичні основи дисципліни (а нумізматика – це історична дисципліна) треба пояснювати просто, обережно і вичерпно. Ви ж не розповідаєте про вживання наркотиків (але “мене відшмагали”, який жах!), а якщо й розповідаєте, то так, щоб пояснити дитині реальну шкоду від таких дій. викопувати монетки, видуюрювати в старих ордени тощо – це страшна (наркотична) залежність. тільки відчуття шкоди, що Ти завдаєш їнщим людям може зупинити. це я Вам як нумізмат кажу, на власному досвіді. Крім моральних збитків така діяльність черевата реальною: нарватися на німецьку міну. Проблеми слід вирішувати, поки вони маленькі (с))
“Розкажіть мені про одеський гумор, хавери мої любі))”
Анекдот вам, случайно, не объяснить? ;) Почитайте послушайте М.М.Жванецкого – историю об Авасе и тупом доценте. Может после восьмого прослушивания и поймете…. если не понимаете – то нечего судить о том, чего не понимаете. Ну не дал Бог…. так чего не дал – в лавочке не купишь…
Это, конечно, все объясняет))
Я вам скажу що сім’я Олеся зовсім не вигадана. Мене звуть Олесь і за приклад сім’ї була взята моя сім’я. До того ж книга дуже цікава і навіть недостовірність фактів її не псує. А дідусь це мій тато просто мій дідусь помер ще на війні, але мій тато також як дідусь був морським вовком.
Мені не йшлося про те, щоб образити автора чи його родичів. Книга є частиною літературного процесу, і те, що вона зроблена неякісно, – по-перше, є відповідальністю не тільки автора, а по-друге, є дуже прикрою тенденцією. Хочеться, щоб дитячу літературу робили добре. Крім того, літературі притаманна умовність, особливо якщо з самого початку не вказано, що всі події – частина особистого досвіду.
Згоден мені дуже подобається. І мої друзі після того як прочитали ці книги почали займатися нумізматикою. За моєю думкою ці книги це одні з кращих літературних творів Одеси і письменника я теж знаю дуже мила людина.
Майне цурес! Бабель і Катаєв, Ільф і Петров і ціла “одеська плеяда” – це просто незграбні лузери, поряд з нерукотворною величчю і неспробуваною орально крутизною автора. я плачу. планочка у Вас низька, однако:(
Согласен. Полностью… ) Удачи, с наступающим Новым годом…
А кто такая Юлія Войтенко? Это чей-то псевдоним?
Кто такой Александр Макаров я знаю по публикациям в прессе и Интернете.
А Юлію Войтенко не знаю. Кто она?
В якій такій царині Ви профі? в демагогії? argumentum ad hominem (відома в цих Ваших інтернетах як “сперва добейся”) – нє канаєт, як сказала б моя одеська бабуся.
:)
Псевдонім, псевдонім.
Зазвичай люди думають, що Яків Яковенко – псевдонім)
Згадуєть Шостаковіч (цит. за пам,яттю): я буду послідовно боротися з цією купою музичної порнографії, яку вивалюють щодня на голови населення, під приводом простоти і зрозумілості.
Дитині треба давати найкраще. Напівзгнила картопля – це не користь, а шкода для дитячого розвитку. Але тут питання йде не про розвиток дитини, а про ностальгування дорослих: Вам здається, що дитині буде цікаво і корисно читати про 60-ті роки, бо це є час Вашого дитинства. Це НЕ дитяча книжка. це НЕ книжка ДЛЯ дітей (і точно не про нумізматику!). Саме цим я можу пояснити апологетичні коментарі. Її приємно читати саме Вам, читати дитині вголос. Саме тому Ви віддаєте перевагу ций еклектичній суміші спогадів про монети, школу і гефілте фіш, над Андерсеном, Стівенсоном, Твеном, Катаєвим, Туве Янсон… забули вже?
Стільки злості у авторів статті. Читати їх коментарі страшно.
один із моїх улюблених арґументів :)
під цим коментарем, гадаю, найбільш доречно зацитувати один із Ваших попередніх коментів у місці, де ”і письменника я теж знаю дуже мила людина.”
;)
коли вже ми навчимося розрізняти автора як “дуже милу людину” й автора як “письменника” – грамотного чи не дуже, талановитого чи не зовсім, саркастичного (це про стиль), а не злого (це про людську якість, у сенсі – рису характеру)?
цікаво, скільки треба поставити смайликів в повідомлення, аби замість злобного буркотуна чи істерика люди побачили хлопця в окулярах, що мило посміхається?)) періодично хіхікає)))
Вважайте мене послідовником Пісарєва, але зайвою критика бути просто не може, особливо коли йдеться про книги для дітей. Адже “если мы не верим в бесконечную пластичность человеческого материала, то нам нечего делать в педагогике” (Макаренко, цит. за пам,яттю) Тут така залежність: чим більше я люблю дітей, тим прискіпливіше ставитимусь до дитячої літератури. “И ненависть светлая наша, рядом с любовью живет” (с)
крім того (як пише Ольга) напишіть за пунктами, де конкретно я не маю рацію (в яких пунктах), окрім загального “злобства”?) и да, – будь-ласка не сприймайте критику особисто, адже суб,єект і дія не тотожні))
У свої 12 років я добре знаю, що подобається мені і моїм друзям. Книга “Монети з дідусевої скриньки”сподобалася.
Привіт, Олесю. Якщо тобі і справді 12 років (бо хтозна – у мене ось теж, розумієш, псевдонім)), я повинна перепросити за свій наукоподібний жаргон, який ти, певно, сприйняв як кепкування і вияв злості. Це зовсім не так: я не тримаю злості ні на кого, тим більше на твоїх родичів. Мене насправді тішить і зворушує, що ти читаєш “Літакцент”. Просто тут є свої правила, наприклад, сприймати книжку як текст з певними рисами і навіть як частину книжкового ринку. Можливо, якби в моїх друзів за їхні збірки кидали помідорами, я би теж заступалася, хоча б попросила критиків не бути такими в’їдливими. Хоча, чесно тобі скажу, краще говорити другові правду, а саме те, що поет (письменник) він ще недосконалий і варто працювати над собою). Але зрозумій і ти мене. Я пишу рецензію на книгу. Я з її автором незнайома, але не хотіла б, щоб, наприклад, моя племінничка читала таку книгу. Я теж у дитинстві читала деякі книжки, які мені тільки ось тепер не подобаються, наприклад, енциклопедію для дівчаток, де написано багато всілякого, що подає дівчаток як істот слабких і призначених в основному для кулінарії).
Крім того, як ти, мабуть, помітив, я не кажу, що автор книги бездарний і книга не має ніякої цінності. Просто в ній ще є над чим працювати. Я навіть висловила спроможність автора написати щось значно краще. І взагалі, на бога, не сприймай ти ці рецензії так серйозно)))
>> помилково пов’язує з Петром ІІ, хоча початком її карбування був 1723 рік (правління Катерини І).
Ого, як все запущено — Може в 1723 році Катерина, як дружина імператора Петра І, ;) і мала якийсь вплив, але правити вона почала після смерті чоловіка в 1725 році. Тоді і отримала ім’я Катерина І.
Да, авторы статьи с микроскопом искали в творчестве автора ошибки, а когда не находили, то придумывали :)
Для чего им это было надо?
Знаете, совершенно альтруистично)
Вопрос не в ошибках: в конце концов уже указано, что это ответственность переводчика и редактора. вопрос в концепции:
1) если книга детская. то почему столько написано про зашибание бабла и столько терминологии? 2) если взрослая, то зачем такая безсистемность и наиграная наивность? 3) почему присутсвует упоминание о незаконных раскопках (и акциях купли-продажи), но не слова не сказано про недопустимость и несовместимость такого рода деятельности и науки? 4) почему считается, что ребенок уже может понимать коммерческое в нумизматике, но не может понимать гносеологическое? нумизматика – это специальная историческая дисциплина, а не “собирание копеечек”. 5) почему личные предпочтения автора (про место женщины в обществе, про уровень развития и уровень культуры колонизированых народов) должны навязываться еще таким некритичным детским умам? прошу Вас, дайте мне ответ по пунктам, или не давайте вообще.
А сколько Вам заплатили за альтруизм?
100 грн., эти деньги переданы в профсоюзную кассу. такие же (большие) деньги можно заработать за один праздничный день работая на складе супермаркета, а не читая разную похабень. Есть вопросы? На Ваш безтактный (!) вопрос, я вполне мог бы спросить, сколько Вам заплатили, или сколько заплатили г-ну Макаренко. Но: 1) я не считаю априорно, что все вокруг куплены и покупаемы; 2) не считаю уже НЕОДНОКРАТНО УПОМЯНУТЫЙ argumentum ad hominem достойным оружием в споре… видимо, надо дать ссылку (http://ru.wikipedia.org/wiki/Ad_hominem).
Вижу, надо еще поработать “ради искуства”: после НГ найду свой черновик, дополню и выложу в инете. я возмущен, что приведенная выще более чем деликатная критика (спасибо Юле) вызвала такой “бад-харт”. Надо востановить справедливость, выложив по настоящему жесткую критику. ждите ссылку)))
Саме тому НЕ на автора я і Юля здебільшого покладаємо відповідальність. В моєму рукописі ця фраза не мала такого історично некоректного вигляду. Взагалі, це був цілий абзац)) дякую. що вказали)
Крім того,
Петро 1-й і Петро 2-й – це різні люди)))
Презентація книги “Монети із дідусевого скриньки” – відгуки в пресі.
“Погодьтеся: чи не кожен у дитинстві мріяв знайти скарб – хай би то була чи якась старовинна скриня, повна коштовностей, чи якась заіржавіла залізяка незрозумілого призначення, викопана із землі, чи монета, затерта часом. ”
“Помимо легенд, собранных по крупицам со всего мира, в текст повести автор вводит многогранные одесские истории и описания, придавая ей особый колорит, а вместе с тем – характеризуя быт и нравы жителей нашего города”
“Научить ребенка мечтать и фантазировать… В этом, уверен одесский писатель Александр Макаров, и заключается главная задача детской литературы.”
“Книга написана хорошим языком. Так, будто автор доверительно беседует с мальчишками и девчонками, посвящая их в тайны нумизматики и филателии. При этом автор уважает своего читателя, обращаясь с ним на равных, не кичась энциклопедическими знаниями, наоборот, он испытывает настоятельную потребность поделиться самыми интересными и занимательными открытиями в области нумизматики и филателии. Делает это ненавязчиво и деликатно.”
Скринька для юних шукачів скарбів http://vsiknygy.net.ua/review/5416/
“Погляд з Одеси” – електронна газета: http://ua.od-news.com/index.php?option=com_content&task=view&id=8869&Itemid=2
С монетой – по странам света http://www.odvestnik.com.ua/issue/427/8435/
Рожденный «в обложке» http://vo.od.ua/rubrics/kultura/12895.php
О бывалом нумизмате-писателе http://dengi-info.com/pressrelease.php?pid=194
“Вечерняя Одесса” “О детях, для детей”: http://vo.od.ua/rubrics/o-detyakh-dlya-detejj/16018.php
Відсилання до думки більшості – argumentum ad hominem. Після захисту я відповім докладніше))
Яків, ти для стародавніх римлян тут пишеш? Так вони вже померли.
Пишу для людей, що прослухали бодай шкільний курс логіки, або вміють користуватися Гуглом. але яким чином, це стосується сабжу? Вище, дехто тут переплутав Петра 1-го і Петра 2-го (читав не текст рецензії, а довигадував його), але я люб,язно пропустив цей (і кілька інших) моментів (як-то цілковите ігнорування моїх претензій, викладених по пунктах і заклику так само на них відповідати). Я чекаю на таку саму міру прояву делікатності. Замість цього, я бачу іронізування на порожньому місці і цілу купу демагогічних прийомів. AI принаймні дав кілька цікавих посилань… доречі, якщо в инеті стільки цукрової вати з приводу книжок Макаренка, то навіщо звертати стільки уваги на одну критичну? може, саме її критиччність робить її цінною?:))
хаха, я другчитачівський стиль з першого слова впізнала)
розумієте, Ал, не ті приклади “критики” Ви на свій захист подаєте. ДЧ – порадник, вони не критикують, повірте (я Вам як екс-редактор кажу)), у них для КРИТИКИ у нормальному сенсі цього слова існує окрема рубрика із “Доктором Трепанатором” :)
не факт, що про цю ж саму книжку Трепанатор написав би менш жорстко, ніж Юля та Яків, радше навпаки.
одначе в нас критику як критику чогось не сприймають, правда? притому не сприймають із парадоксальних причин – “я знаю цю людину / це мій сват-брат / мілашечний чєловєчічєк” ітеде.
по-моєму, найрозумніша реакція – подякувати й урахувати “на майбутнє” поради рецензентів, які все так докладно обґрунтували :)
В чем смысл критики? Оскорбить и унизить хорошего человека? Помудрствовать? или просто от нечего делать наговорить о ком-либо или о чем-либо гадостей? Смысл критики – стимуляция творческого процесса. Зная, что тебя заведомо не будут восхвалять только потому, что ты милый человек (это не профессия, – если у меня сломана нога, мне наплевать, насколько милый человек мой доктор, главное – какой он специалист), ты прежде чем что-то ваять, глубоко изучишь вопрос, продумаешь каждое слово, проследишь причинно-следственную связь между своими действиями и возможными последствиями. Это ОСОБЕННО касается литературы для детей. Воспринимайте критику конструктивно, обсуждайте предмет, а не личность, и стремитесь к совершенству!