Особливості національного божевілля
- 23 Гру 2010 02:36
- 1,034
- 27 коментарів
Ліна Костенко. Записки самашедшого. — Київ: Аба-ба-га-ла-ма-га, 2010
«По всей земле вонь страшная, так
что нужно затыкать нос».
Микола Гоголь
«Ми в Україні хворі Україною».
Микола Вінграновський
Ліна Костенко написала публіцистичний роман. Якщо хтось не дуже розуміє, що це таке, раджу перечитати Федора Достоєвського. Можна тільки уявити собі, як сприймалися сучасниками його «Біси»: все в цьому творі впізнавалося, легко вгадувалося. Та й сам Достоєвський був цілком свідомий того, що «Біси» нагадуватимуть памфлет на «західників» і «нігілістів». «На вещь, которую я теперь пишу, я сильно надеюсь, но не с художественной, а с тенденциозной стороны, – писав він в одному з листів 1870 року. – Хочется высказать несколько мыслей, хотя бы погибла при этом моя художественность. Но меня увлекает накопившееся в уме и серце; пусть выйдет хоть памфлет, но я выскажусь».
Здається, внутрішній імператив велів Ліні Костенко щось дуже подібне. І оскільки я вже згадав «Бісів», то вкажу ще на одну несподівану паралель «Записок українського самашедшого» з романом Достоєвського. У «Бісах» є невидимий Хронікер, від імені якого оповідаються «странные события», що відбуваються у місті; він – свідок, «літописець», спостерігач… Ліна Костенко також побудувала сюжет свого роману як хроніку, «довіривши» роль хронікера героєві, який веде «діаріуш людства», а водночас – рефлексує з приводу того, що відбувається з ним самим, з Україною і загалом із цивілізацією. Не більше й не менше.
Із «досьє» Хронікера Ліни Костенко: за фахом він програміст; народився невдовзі після того, як у Чехословаччину увійшли радянські танки (себто – в 1968 р.), а це означає, що Мілленіум зустрів у віці Ісуса Христа, 33-річним. І ще з передісторії оповідача відомо, що він був учасником студентської революції на граніті (осінь 1990 року); що його батько – «шістдесятник», перекладач зарубіжної літератури; матері ж серед живих уже немає – її наздогнав Чорнобиль. Здається, це все, і цього цілком достатньо для «підсвітки» часу теперішнього.
Вибір героя – річ украй важлива для атмосфери роману, його інтонації. Ключ дав Гоголь: «Я сегодня все утро читал газеты. Странные дела делаются в Испании…» Це – петербурзький чиновник Поприщін із «Записок сумасшедшего». Хронікер Ліни Костенко також завзятий поглинач інформації (інтернет, газети, телевізор, радіо, чутки, або, як казав Гоголь, «толки»), причому його потреба в інформації має характер пристрасті, мало не наркотичної залежності. Він «перепускає» крізь себе все, що діється в світі, встигаючи рефлексувати з приводу того, про що дізнався. Така собі жива радарна установка, яка не тільки фіксує новини, а й переживає їх, коментує, внаслідок чого «Записки українського самашедшого» читаються справді як «діаріуш людства». Це, якщо хочете, унікальний експеримент Ліни Костенко: здається, ще ніхто не брав на себе цю страшну ношу – день за днем, рік за роком занотовувати моторошні події, що відбуваються на різних материках. Її Хронікеру не дає спокою передусім трагічно-абсурдний вимір буття нинішньої цивілізації. Масив трагізму й абсурду такий колосальний, що з діагностики логічно випливає печальна прогностика, апокаліптична в своїй суті.
Пригадуєте в «Іntermezzo» Михайла Коцюбинського: герой страждає, картаючи себе за те, що в той момент, коли йому розповідали про страту, він їв сливку. Господи, а якби героя Коцюбинського – та в наш божевільний час?! Одразу помер би від інфаркту совісті! Хронікер теж мучиться. Такий це тип психіки й совісті. І саме такий – неспокійний – герой потрібен був Ліні Костенко. Рефлектуючий інтелігент. Звичайна, якщо не сказати – слабка людина. Українець, хворий Україною.
Це – друга «залежність» Хронікера. Він не може замкнутися у приватному; йому не дає спокою неприкаяна, невлаштована, незатишна Україна, яка ніяк не може реалізувати себе, залишаючись навіть в умовах формальної державної незалежності якимось химерним виломом із нормального цивілізаційного ряду. Суть ненормальності – у самознищенні України, у її стрімкому зниканні. Жадібна, сліпа, егоцентрична влада повсякчас здає її, перетворюючи у «вверенную территорию» Росії, а суспільство не особливо й опирається цьому.
Тут уже варто говорити про стан і якість нації. І Хронікер постійно саме про це й розмірковує, шукаючи відповідей на прокляті українські питання. І ті його рефлексії й роздуми визначають основний публіцистичний стрижень роману. Сказати, що в «Записках…» озивається, продовжується традиція національної самокритики, здається, замало: це вже щось більше за самокритику. Це мучення травмованої української душі, яка не може змиритися з неприкаяністю своєї нації, з її упослідженістю і «мазохізмом», зі щезанням мови, зрештою – всього того, що складає лад національного буття. Не знаю, чи в силі збагнути таке «божевілля» німець або американець, індус або мексиканець, араб або француз. Українець, схожий на Хронікера, почувається «на нашій – не своїй землі» туземцем. І це, звичайно, травма. «Базова травма», ім’я якій – Україна.
Думки Хронікера про «українське питання» найчастіше обертаються навколо того, що традиція рабства в нас стократ дужча за традицію волі. Державу взялася будувати «недовиліплена», бита й перебита, закомплексована, а до всього ще й анархічна нація, яка продукує «еліту», схожу на окупантів. Тільки все одно Хронікер чогось не договорює, часом нагадуючи героя гоголівських «Записок сумасшедшего», який раз у раз зупиняв себе: «Ничего, ничего… Молчание!» Тому Ліна Костенко ввела в коло персонажів ще й «Лева, інвертованого на пустелю», сноба і циніка, а по суті – друге «Я» Хронікера. Ось хто виставляє своїй нації найсуворіший рахунок! Та й взагалі, у його коментарях, про що б не йшлося, авторський голос вчувається найбільшою мірою.
Але чому Ліна Костенко написала саме «чоловічий» роман? І чому на роль Хронікера вона обрала зовсім негероїчного героя? Певно, тому, що задум вимагав, щоб у центрі «Записок…» був по своєму типовий український чоловік із його чеснотами й вадами. Українці ж – рефлексуюча, «мрійлива», імпульсивна нація. Ось і герой Ліни Костенко такий. Він внутрішньо хисткий; часом виглядає як аутсайдер, – проте є в ньому й запас тієї енергії, яка в рішучі моменти може пробудити його від меланхолії, підштовхнути до Вчинку.
Еволюція «українського самашедшого» в романі Ліни Костенко саме така: споглядання, рефлексії – зрив, спроба самогубства – повільний ренесанс. Причому, далеко не останню роль у цьому відродженні душі відіграє жінка, дружина Хронікера, значно стійкіша й витриваліша за свого чоловіка, коли йдеться про удари долі. Цей сюжетний «каркас», загалом, нагадує історію Богдана Хмельницького в романі Ліни Костенко «Берестечко»: дух гетьмана також зцілювала жінка. Зрештою, «Записки…», як і «Берестечко», так само про важку перемогу над поразкою. Недаремно хроніка завершується Майданом 2004 року. Ліна Костенко вважала за можливе зберегти у фіналі роману неповторний піднесений настрій тієї пори, – попри всі розчарування наступних років. То ж тільки циніки вважають Майдан «революцією на болоті», влаштованою за американські гроші. Насправді ж усе тоді вирішували людська солідарність і відвойована гідність.
Може видатися, що мажору (чи й патетики) у фіналі навіть забагато. Адже Майдан – це спалах, це імпульсивний героїзм (дуже важливий, зрештою), услід за яким мав би прийти «тихий» героїзм повсякденної роботи суспільства громадян, нації, яка добре знає, чого вона хоче і вміє вручати владу тим, хто не зраджує. Щоправда, Хронікера вже тоді, на Майдані, відвідують сумніви, передусім – щодо дій «нетипового Прем’єра». Але логіка оптимізму авторки все ж полягає в тому, що Майдан – це особливий стан вільної душі, і що він не розвіється, як дим. Він – залишиться.
Що ж до публіцистичності «Записок українського самашедшого», то все, зрештою, вирішує міра таланту. Достоєвський, бачите, писав памфлет на «західників» і «нігілістів», а потім виявилося, що його «Біси» – то сценарій ХХ століття…
«ЛітАкцент» – «Український тиждень»
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
Спасибі, пане Володимере! Особливо – за останнє речення: тепер і в мене така думка є.
Ось і з”явилась рецензія на цей роман. Треба прочитати аби сказати, що вартує він власною естетикою. Бог рідко дає родову двоїстість – проза і поезія бодаються між собою в людині. Важливо, як цитує Вольвач Тараса Федюка, не злякати одне іншим. Але Л.К. пройшла довгу дистанцію мовчання, тому тут може бути виняток з жорсткого правила. Загалом така могутня “розкрутка” книжки вочевидь має підстави бути, але В.Є. не сказав чомусь майже нічого про стильові фішки “Записок…”, хоча , вибачте за тавтологію, протишити стиль не в його стилі. Насторожує згадка про патетику, вона може розчавити (для молодого покоління) закладені тут свідомо ідеологічні структури, про які пише автор рецензії. Страшно, якщо Л.К. стане тут стабільною.
Дякую за цікаву рецензію!
А щодо двоїстості (проза/поезія) дозволю собі не погодитися з Palamar*ем. У нашій літературі (зокрема, серед жінок-письменниць) чимало прикладів такої органічної двоїстості. Ну, хоча б Забужко (ост.роман, “Хроніки від Фортінбраса” тощо). Або, приміром, неперевершений Дікенс української літератури — Ірина жиленко (її сонцесяйно-прекрасні, геніальні спогади “Homo feriens” (“Людина святкуюча”)). І таких імен чимало…
о, як приємно бачити, що хтось так само сонцесяйно реагує на “Гомо ферієнс” :)
Ага. Отримала неймовірне естетичне задоволення від прочитання. Така гречність, така іскрометність висловлювань, така приємна неквапливість, яка зупиняє мить і дає змогу насолодитися життям, обміркувати щось, рефлексувати. Сучасна література не завжди спроможна подарувати читачеві таку втіху. Рада, що і вам подобається!!!
Публіцистична проза буває різною. У випадку Л.Костенко, на жаль, порівняння з Достоєвським штучні. Багато творів резонувало і резонує із сучасністю, однак автоматично це не робить їх дійсно літературним явищем, до чого схиляє автор рецензії. Гадаю, “констатуюча” форма рецензування п.Володимира стала для нього формою не сказати того, що насправді твір слабенький. Що ж, розумію рецензента, адже йому довелось писати про людину, яку він очевидно глибоко шанує. До його честі у панегірики він також не вдався. Висновок: рецензія таки має бути рецензією, а не способом маскування себе самого.
Цікаві коменти. А щодо “літературності” публіцистично прози хотілося б відповісти krokodyl*ові словами не менш талановитої згаданої вже тут Ірини Жиленко (яка, до речі, дуже цінує творчість Ліни Костенко та й саму пані Ліну як особистість) — її “Homo feriens”.
Коли я займаюсь поважним літописанням, я переймаюсь вельми нешанобливим ставленням до своєї поетичної музи. Коли ж тікаю від цього заняття (як школяр з уроків) — у поезію, о, як я нещадно регочу зі свого прозового всезнання і «рівноваги»! Зі свого правильного життя літератора і запопадливої господині. Якою кумедною видається мені ота «Вона» зі своїми мемуарними потугами на мудрість.
Там страшно. Там годинника биття.
Каструлі там. І ще якісь кошмари.
Там худне, днями сходячи, життя,
і обростають жиром мемуари.
Нам двом не вжитись у однім житті.
То ж хай Вона дає хазяйству раду.
Хай сіє мудрість, тішачи чортів.
Я ж сію лиш дитинну безпорадність…
Проза знає все. Поезія, мов немовля, не знає нічогісінько і все починає з нуля. Поезія, мабуть, видючіша. Їй відкривається простір і далина незнанности; і поняття «певности» (бодай у чому) одразу втрачає сенс. Почуваєшся, як мій бідний овдовілий канарик у селі, коли його передражнює дрізд. Сидить, паршивець, на ближчій гілці й дзюркоче-дзюркоче, геть по-канарячому, а канарик тривожиться, дослухається, дзюркоче у відповідь і не може нічого збагнути. Така печаль!
«Але ж… — скажуть мені, — ці легковажні пеани поезії Ви все-таки пишете нині прозою. Де ж послідовність?» А Бог її знає, де вона… Просто отут, між останнім листком і першою сніжинкою, я щороку прощаюсь із поезією і повертаюсь до прозової книжки свого життя. День прощання, день переходу. А поезія все не відпускає. От і пишу я щось таке на межі поезії і прози, і ніяк не можу переступити цю межу.
А щодо Достоєвського, то його духом було просякнуто чимало творів тодішніх шістдесятників. “Прокляті питання” є головним лейтмотивом їхніх творів. Звідси — й таке порівняння. І не варто тут “нагнітати” й ображати будь-кого. Таким був той час. Почитайте більше мемуарів представників покоління, до якого належала Ліна Костенко, — і, переконана, будете менш категоричні у висновках…
Для ZHELEZNA
1. Хотілося б почути ПРЕДМЕТНІкоментарі щодо письма Костенко, а не лекції на відділені теми. До речі, а чому б про Гоголя не згадати? Там не менше актуального і тоді було, і тепер. А причина та, що пан Володимир довго і серйозно займався Винниченком і Достоєвським, і саме тому прізвище другого тут зринуло. Це саме по собі не є недоречним, але – повторюю – ЦЕ НЕ СВІДЧИТЬ ПРО ЛІТ.ЦІННІСТЬ ”Записок…”
2. Де ви побачили образи з мого боку? Будьте уважніші, врешті решт. І не називайте категоричністю мої враження про текст Костенко, названий “слабеньким”.
3. Аргументуйте лаконічно і по суті, а то вас нудно читати. Я вас не ображаю, а просто кажу: НУДНО!!!!! Так само, як і пані Костенко: нема відчуття свіжого живого слова. Ну, зрештою, у кожного свої уявлення про свіжість і актуальність, але це вже інша тема…
Згодна з алігатором. Потрібно нарешті розмежовувати літературу та суспільну справу
З мого боку ніде не було пропозиції розмежувати літературу й суспільну справу, тим паче, що не зажди це можна розмежувати. Часто це просто не розмежовується. Мене навіть дратує, коли починають товкти воду в ступі про те, що слід боротися з “суспільними” проблемами в літературі. Не треба, бо добра література не конче існує на позасуспільних темах.
Я навіть згоджуюся на публіцистику в літературі, але за умови, що ця публіцистика буде цікавою і свіжою за своїм звучанням. У випадку з обговорюваним текстом не йдеться про щось оригінальне, ось і все. Добрим є хіба те, що у нинішній час чим більше голосів проти суспільного свавілля та антиукраїнської політики, тим краще, тим більше надії, що ми, котячись у прірву, виживемо.
Крокодиле, а ви, зрештою, із “Заисками” Костенко ознайомлені? Бо виглядаєте на студента, який твір не читав, а настав час практичного заняття, і треба щось відповідати. І ви переходите у напад і верзете всіляку ахінею, головне, щоб голосно і впевнено! Тоді точно у викладача складеться враження позитивне — і поставить, можливо, “відмінно”. Хіба не так?
ДЛЯ взірця ввічливості й розуму. для ZHELEZNA
До чого ваше питання? Тоді я вас спитаю те сама, а чи читали ви. Про ахінею, дякую, ви, як завжди, говорите по суті й ввічливо. Порівняння ваші зі сфери студентства просто блискучі. А про достоїнства тексту Костенко ні слова. Браво!!! І хто з нас тобі самовпевнений студент?
Бачу, Крокодил перейшов на чистий флуд. Гадити в коментах — це ваша робота чи як? Особисто для вас як взірця хамства й пустопорожньої балаканини говорю: якщо ви не читали книги, то принаймні не виливайте тут негатив. До речі, щодо того, що мене нудно читати: це була не я. Це була ІРИНА ЖИЛЕНКО. Моїми були перший і ост. невеличкі абзаци. І якщо для вас і це, і Ліна Костенко — це нудота, в якій “немає відчуття свіжого слова”– то який, прошу пана, сенс мені ПРЕДМЕТНО обговорювати з вами новий роман пані Ліни (який я ДОЧИТУЮ)??? Що ви від цього очікуєте? Навіщо це вам?…
Тож оскільки для вас Костенко — це нудно, а гадити в коментах — цікаво й свіжо, вважаю, що з вас, крокодиле, краще пошити сумочку або чоботи. Буде більше користі.
На цьому наш діалог вважаю вичерпаним. Щасти.
Звісно, ніякого сенсу. Адже пані Z. “обговорює” тексти лише зі своїми однодумцями, тобто з тими, для кого “Записки” – це дуже свіже слово. При цьому, не пояснюючи, у чому ж літературна цінність “Записок”. Незгодних пропонує непустопорожньо і ввічливо переробити на аксесуари. Вони мовчать, тож для “діалогу” нашої грізної фанатки ну дуже вже зручні.
Поки ви тут сваритеся, нарешті натрапив в інтернеті на якісну й нестандартну “рецензію”, яка чітко показує переваги й недоліки нововиданого шедеверу Ліни Костенко, визначає, в чому найбільша заслуга книжки: http://www.dt.ua/3000/3680/71119/ І вам раджу. Мені здається, що рецензія шановного В.Є. Панченка не зовсім переконлива у паралелях з Достоєвським. Про самі “Записки” на Літакценті написано, як наче то робилося для гасла в енциклопедію чи шкілький підручник.
Еге, і придворний критик пані Костенко тут як тут. Тобто в “Дзеркалі тижня”". Думалось, змовчить пан Дроздовський, та ж ні, як не засвідчити свою відданість? Знову бла-бла-бла, вже й Данте згадувано. Мда, гучні імена – прикриття серйозне, тож хіба тут до критики?
Було дивно, коли Дроздовський змовчав щодо жахливої цеглини забужко “Музей покинутих секретів”. У жодній газеті – жодного слова про цей брутальний твір, який неможливо читати без брому. А тут він мав сказати, і сказати саме ТАК! Якрай не про відданість ідеться, а про вдумливе, осмислене прочитання в контексті сучасних катастроф в Україні та світі. Чкщо ви цього не бачите, то нема про що дискутувати.
>> Було дивно, коли Дроздовський змовчав щодо жахливої цеглини забужко “Музей покинутих секретів”. У жодній газеті – жодного слова
Помиляєтесь, в Літературній Україні Дроздовський назвав ОЗ “прекрасною поеткою й жахливим прозаїком” (ще трохи про це тут: http://odes-transl.com/forum/index.php?topic=64.15)
Ви перебільшуєте. Він міг мати на увазі бозна-що, і “Польові…”, і щось інше. Шкода, що про Музей жодної коермої рецензушки… А ви, мабуть, із апологетів О.З.?
Я кажу про “відданість” п.Дроздовського, бо тільки так можна назвати його допис: купа слів , але допитатися, у чому ж суть видатного доробку “Записок” неможливо. Заберіть згадки про Данте і т.д.- і що лишиться? Цитати з тексту Костенко? Даруйте, але кілька цитат не можна вважати рецензією.
І ще – ми тут обговорюємо не Забужко і не вислови Дроздовського про неї. Тепер все, залягаю на дно, втомився…
>> Ви перебільшуєте.
Я перебільшую? Як це можливо зробити шляхом цитування? ;) Візьміть відповідний номер Літ. Укр. і почитайте, там ще багато чого він про ОЗ говорив.
>> Він міг мати на увазі бозна-що,
Що “він міг мати на увазі ” шукайте в його тексті.
>> А ви, мабуть, із апологетів О.З.?
Не розумію, з яких моїх дій можна зробити такий висновок. А слово яке — “апологет”! :(
————–
Якась паранойя у прихильників Дроздовського — досить лише згадати його і вас одразу записують до Дроздовсько-ненанависників/заздрісників.
А мене дуже дивує ваша глухота. Невже вам важливіша підручникова викладка, замість цього творчого підходу ДД. Ви там бачите лише цитати? І все?? Тоді справді нашу дискусію годі розвивати. Ні в кого параної немає, не перебільшуйте. Ви, я бачу, схильні до гіперболізації. Не драматизуйте, але спробуйте бути уважнішим читачем. Чи ви живете за підручниками і чіткими дороговказами? Тоді просто не читайте ДД.
>> А мене дуже дивує ваша глухота.
Про що це ви?
Ви здивувались, що ДД не висловився про ОЗ, я вам допоміг (!), підказав, де ДД на цю тему висловився, і цитату подав, в результаті ви, замість подякувати за підказку, назвали мене “глухим” “апологетом О.З.”, приписали мені любов до “підручникових викладок”…
Де це ви все знайшли?
В якусь дискусію з вами не вступав, тож і розвивати немає що.
Я не можу погодитися, що маленький фрагмент із розмови можна вважати відгуком на велику книжку. Тим більше, що це не аналітика, це не рецензія. І я не певен, що ДД говорив про “Музей” ОЗ. Мені шкода, що ДД нічого не написав про цей роман (може, десь змовився з ОЗ чи Вірою Агеєвою?), який у деяких місяцях неприємно читати. А стаття в ДТ його дуже цікава і свіжа, вона сильна в доборі аргументів. Мені це сподобалося.
>> І я не певен, що ДД говорив про “Музей”
Я не закликаю погоджуватись зі мною, ЧИТАЙТЕ ж нарешті ДД в Літ. Україні, де він чітко висловився, що думає, як про “Музей”, так і про його авторку і її стиль, і відчепіться від мене зі своїм Дроздовським.
—————-
От халепа з цими літературознавцями. :(
krokodyl усе правильно написав, НМД
Поза тим, з усією повагою підходячи до творчості Ліни Костенко, критика не повинна споруджувати їй іконостас, а спробувати об’єктивно оцінити роман. А його таки неможливо читати без брому. Його і з бромом теж неможливо читати. Він елементарно нечитабельний, не кажучи вже про інші аспекти. Непідйомний і смішний у багатьох моментах. Безперечно, Ліні Василівні треба аплодувати за повернення в літературу і сподіватися, що вона ще потішить читачів. Але без сліпого канонізування й тупого обожнювання.