Письменницькі самопрезентації і “портрет покоління”
- 26 Кві 2011 16:58
- 3,087
- 22 коментарі
Ірина Славінська. 33 герої укрліт. – Харків: Фоліо, 2011
Від редакції. Рецензії на книжки Ірини Славінської та Людмили Тарнашинської ми вирішили помістити поруч. Вони, ці книжки, звичайно, різні з багатьох поглядів, – проте є й щось таке, що їх споріднює. І те “щось” – розмови з письменниками як спосіб достукатися до їхніх творів та їх особистостей. Людмила Тарнашинська запропонувала, по суті, портрет покоління, – в Ірини Славінської задум інший, суто журналістський: її мета наблизити читача до письменника Х. Дивним, щоправда, видається дизайн обкладинки про 33-х героїв укрліт: дірка від бублика – це до чого? Може, хоч самій авторці у “Фоліо” пояснили? З нашого ж погляду, обкладинка демонструє несмак і пиху видавця.
Яна Дубинянська. Останній герой (Ірина Славінська. 33 герої укрліт. – Харків: Фоліо, 2011)
Підозрюю, що ця книжка мала називалися «33 герої сучукрліт». Але оте наше рідне «суч», мабуть, не витримало цензурних міркувань.
Книжка Ірини Славінської являє собою збірку інтерв’ю з письменниками, зроблених упродовж року для «Української правди. Життя», і я за авторку щиро рада. По-перше, журналісти зазвичай позбавлені суто письменницького задоволення двічі отримувати гроші за одну й ту саму роботу, але то таке. По-друге, не знаю, як у Ірини з власними літературними амбіціями, та людина, котра пише про книжки і письменників, звісно, розуміє і відчуває цінність книжки як такої, як артефакту. І найголовніше: видання журналістських текстів у палітурці доводить їхню не-одноденність, вартісність поза швидкісним медійним простором, власне, окреслює той поріг, за яким щоденна робота стає чимось більшим – можливо, навіть творчістю.
До речі, один мій улюблений кіноактор якось сказав в інтерв’ю, що не може дивитися театральні вистави, оскільки бачить на сцені лише виснажливу працю колег. Із цією книжкою в мене сталося щось подібне: щоразу, читаючи в преамбулі до інтерв’ю «наша розмова тривала близько трьох годин» (або, скажімо, до другої ночі), я здригалася, уявляючи, як оту тригодинну розмову було потім розшифровувати з диктофона, а тоді ще доводити до читабельного стану. До речі, майже всі інтерв’ю Славінська бере наживо, і для неї це, очевидно, принципово (поодинокі випадки «віртуальних розмов» вона оговорює окремо – нібито вибачається, хоча здавалося б). А це, крім усього, ще й необхідність домовитися про зручний і довгий час для інтерв’ю, викраяти який людині зі щільним графіком іноді просто неможливо. Саме тому в мене не буде жодних претензії й щодо «героїчної» письменницької команди: мовляв, чому є Андрухович, але немає Забужко, засвітилися Олді, проте не потрапили Дяченки, підозріла відсутність Матіос і Шкляра, а старше покоління представлене одноосібно Іваном Драчем? Брати інтерв’ю – це робота, панове, і доволі важка.
Втім, Славінська її собі суттєво полегшила, обравши відомий, обкатаний глянсом формат – «абетку». Єдине, що раніше ніхто, здається, не здогадався застосувати його до письменників.
«По-перше, інтерв’ю за літерами алфавіту допомагає почути щось цікаве від тих, у кого вже питали, здається, про все, – зізнається авторка у передмові. – По-друге, несподіваного виміру може набути розмова з тими, в кого ніби й немає про що питати, – це стосується насамперед дуже молодих або дуже таємничих і непублічних осіб».
І тут, власне, починається найцікавіше. Адже загадковими і непублічними особами є, по суті, абсолютна більшість наших письменників. Звичайно, у нашому таємному ордені, у літературних «колах» або «сферах», ми всі чудово одне одного знаємо, симетрично відвідуємо презентації, впізнаємо в обличчя, зустрічаючись на книжкових виставках, де не ходять чужі, жваво й непримиренно спілкуємося в мережі тощо. Але спробуйте вийти за межі цього кола, відступити на крок убік і назвати прізвище чи не будь-кого з героїв цієї книжки, за винятком, може, двох чи трьох осіб. Сто відсотків, у відповідь ви почуєте здивоване «а хто це»?
Коли я працювала в Одній Солідній газеті, пробити інтерв’ю з письменником – не на літературній, а, так би мовити, «загальнолюдській» шпальті – щоразу коштувало великої крові. Навіть коли не лунало сакраментальне «а хто це?», керівництво висловлювало традиційний сумнів, чи вартий такої честі якийсь письменник. А від колег із телебачення доводилося чути, що пробити (те саме слово, помітили?) письменника до участі в рейтинговій телепрограмі – річ майже неможлива: на відміну від співаків, спортсменів або світських тусовщиків, літератори в Україні – не впізнавані, не медійні персони.
Йдеться не про бажання хвилинної слави. Йдеться про те, що література не може існувати в герметичному просторі, у затишній тусовці, де всі одне одного знають і навіть іноді почитують. Замкнене водоймище застоюється і перетворюється на болото, це закон природи, якому підлягає і література. І те, що зараз деякі наші письменники таки стають героями топових новин, бодай з абсолютно позалітературних приводів – тенденція, як на мене, дуже позитивна. Так чи інакше, письменник стає постатю в суспільстві. Людиною, до слів котрої варто прислухатися – хоч би про що вона говорила.
А з письменником цікаво поговорити про все.
Що, власне, і робить Славінська. Звичайно, не всі «абеткові» інтерв’ю однаково жваві та змістовні, так воно завжди. Але зі своїм завданням вийти «за межі літератури», а відтак і літтусовки, журналістка впоралася, це було помітно ще на «Укрправді», де її інтерв’ю коментували люди геть не з нашої пісочниці, себто потенційні «пересічні читачі». Ця книжка – по ідеї, наступний крок до легалізації літераторів як людей, чиї біографічні деталі, спогади, слабкості, уподобання й думки цікаві широкому загалу. Постатей, навколо яких із часом наросте шар справжнього міфу.
Наклад книжки І.Славінської – лише півтори тисячі примірників. Випущена вона «в авторській редакції» (тобто коректуру, мабуть, робили свого часу на «Укрправді» – але косяки на кшталт «андронного колайдера» таки трапляються). Заощадили навіть на сторінках: не знаю, як в усьому тиражі, а в моєму примірнику після 352-ї йде одразу 385-та (випали інтерв’ю з Прохаськом, Процюком і Роздобудько). На цьому тлі навіть незручно писати про те, що дуже не вистачає фотографій чи бодай графічних портретів фігурантів безпосередньо перед кожним інтерв’ю – то була б, напевне, вже геть недозволена розкіш.
Країна повинна знати своїх героїв в обличчя, і матиме такий шанс, зазирнувши за обкладинку, де 34 (бо ж Олдів двое, Громов і Ладиженський) малесенькі фотографії вишикувані на форзаці в три з половиною рядки без жодного підпису – навіть я впізнала не всіх. А на першій сторінці в концептуальну дірку від бублика (взагалі-то цікаво, що конкретно дизайнер мав на увазі) визирає, підморгуючи, Тарас наш Григорович Шевченко. Останній направду міфологізований та відомий герой укрліт.
Не вірите? Запитайтеся у будь-якої «пересічної людини».
P.S. І про особисте. Висловлюю окреме спасибі авторці за порушення теми літературної критики у розмові з Люко Дашвар. Бо я дізналася не тільки про дивом уникнену смертельну небезпеку, а ще й про те, що редакція «ЛітАкценту» винна мені не одну пляшечку (тут має бути лінк на мою статтю про Дашвар) полуничного йогурту, а цілий ящик! Мабуть, проценти наросли. А взагалі-то, саме так і виникають сучасні (не побоюся перших трьох літер цього слова) навкололітературні міфи.
До речі, від йогурту не відмовлюся.
Людмила Тарнашинська, Українське шістдесятництво. Профілі на тлі покоління. — Київ: Смолоскип, 2010
Марта Замбжицька. У контексті філософії персоналізму (Людмила Тарнашинська, Українське шістдесятництво. Профілі на тлі покоління. — Київ: Смолоскип, 2010)
У київському видавництві Смолоскип з’явилася нова, літературознавча книжка Людмили Тарнашинської, присвячена поколінню шістдесятників. Людмила Тарнашинська відома любителям української літератури не тільки як літературознавець, але також як авторка збірників прози та поезії. Її найновіша книжка “Українське шістдесятництво. Профілі на тлі покоління” є результатом ґрунтовних досліджень та оригінального, вдумливого ставлення до творчості видатних представників покоління шістдесятих років, таких як: Ліна Костенко, Валерій Шевчук, Євген Сверстюк, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Михайлина Коцюбинська чи Григорій Тютюнник.
Авторка підкреслює, що покоління шістдесятників складалося по суті з окремих індивідуальностей, творчість яких залишалася самобутнім та самостійним явищем, хоча її об’єднували ідеї правди та творчої свободи. Саме тому монографія “Українське шістдесятництво. Профілі на тлі покоління” є за формою мозаїкою біографій, замкнутих у рамках окремих розділів, котрі необов’язково слід читати по черзі. Л. Тарнашинська пише: „Метою цієї монографії є – через яскраві постаті – відчути дух того часу, з’ясувати місце кожного митця у системі художньо-естетичних координат другої половини ХХ століття з проекцією у сучасність. Саме окремі профілі на тлі покоління шістдесятників – як тих, що пронесли із собою статус дисидентів, зазнавши тюрем, репресій і таборів, так і тихих книжників, які чинили системі внутрішній опір, відбувши у тривалу творчу самоеміграцію (…).”
Рух, названий шістдесятництвом був складним явищем, яке не обмежувалося рамками літературних програм, а охоплювало як вимогу творчої свободи митців, так і суспільно-політичну, антитоталітарну програму. Користуючись політикою відлиги, покоління шістдесятників прагнуло відродження української культури. Їхня — початково „безневинна” — творча діяльність швидко набула політичного масштабу. Відгуком цього стали життєві долі окремих поетів та письменників, з котрих частину засуджено на багатолітні ув’язнення, а інших позбавлено роботи і можливості творити. Деякі з них, як Ліна Костенко чи Валерій Шевчук, у відповідь на репресії вибрали шлях внутрішньої еміграції.
У своїй монографії Людмила Тарнашинська багато місця присвячує опису життя та характерів представників цього покоління, підкреслює їхню безкомпромісність та наполегливу, хоча нерідко безнадійну боротьбу за власну гідність. З кожної сторінки пробиваються велике знання і такт, з якими авторка доторкається до болючого, часто трагічного досвіду своїх героїв. Безсумнівною перевагою книжки є те, що авторка, особисто знайома з більшістю письменників, створює їхні психологічні портрети достовірно та вдумливо. Герої книги викликають пошану читача і як митці, і як люди.
Тарнашинська наголошує на тому, що метою її монографії є презентація покоління шістдесятих років у контексті філософії індивідуалізму та персоналізму, як головних ідейних маркерів шістдесятництва. Її герої — це, передусім, яскраві індивідуальності, які не погоджуються на творчу та психологічну уніфікацію. В описаній авторкою епосі зосередження на індивідуальному Я означало не тільки літературний постулат, але, передусім, спосіб протиставитися невільницькій системі влади. Л. Тарнашинська пише: „Без перебільшення можна сказати, що саме індивідуальне Я відкрито й голосно заявлене молодими українськими поетами у 60-их роках минулого століття, не тільки стало своєрідним антрополого-персоналістським маркером літературного покоління, а й значною мірою визначило його художньо-стильові пошуки. У ці роки таку акцентацію на персональному, вирізненому з-поміж усіх Я ідеологи від мистецтва трактували як справжній виклик суспільним приписам з їхньою догмою тотального масовізму, стандартизації, усталеного й усілякого підтримуваного інститутами влади знеособленого й усіляко підтримуваного ми” А в іншому місці авторка стверджує: „Саме персоналізм (…) став, по суті, тим головним фокусом, з допомогою якого шістдесятники намагалися подолати ситуацію розірваності національної культури, соціокультурної упослідженості й неповноти буття, підпорядкованість людини тотальності зовнішніх чинників, зокрема, ідеологічних, соціальних, (…)”
Людмила Тарнашинська пише про найвидатніших. Про постаті, без котрих неможливо уявити собі сучасну українську літературу та науку про літературу. Деякі з них, а саме Євген Сверстюк, Валерій Шевчук чи Ліна Костенко, живуть і нині, продовжуючи йти своїми творчими шляхами. Інші, такі як Іван Світличний, Михайлина Коцюбинська чи Микола Вінграновський, уже відійшли, але їхня творчість і надалі має неоціненний вплив на шляхи розвитку сучасної української культури.
Монографія “Українське шістдесятництво. Профілі на тлі покоління” не є замкнутим описом української літературної мапи шістдесятих років. У своїй книзі авторка промовчала про творчі долі Володимира Дрозда, Євгена Гуцала та Василя Стуса. Однак, це мовчання не випадкове — авторка навмисне залишає „білі плями”, спонукаючи читача самостійно поповнювати знання і, водночас, — відкриваючи можливість для власних подальших досліджень.
Ніякого несмаку видавця тут нема. На палітурці складна дизайнерська композиція. Бублік з маком репрезентує багатство українських ланів, основу розвинутого суспільства. А в дірку від бублика зазирає наш прижмурений пророк. Мовляв, що, хлопці з сучукрліту, не підвели мене? Тримаєте високу марку?
Як можна взагалі виставляти на люди книжку з такою обкладинкою? Шевченко зображений ніби рідний брат директора видавництва “Фоліо” – це ж історична неправда! Ні, цього типа, директора, як і його продукцію, таки треба ігнорувати. Ми ж домовлялися.
Одна знає, що домовлялися, а все ж рецензує. Другій, Славінській, напевне, ж показували обкладинку перед друком, і вона згодилася. Ну, у керівництва “Фоліо” з Шевченком існують давні порахунки. А в тебе, авторко?Ось і не вір тим, хто твердить про особливості жіночого розуму.
Дырка от бублика фразеологизм, использующийся для экспрессивного обозначения понятия «ничто». Часто употребляется в составе выражения: «Кому бублик, а кому дырка от бублика».
Словать русских синонимов:
дырка от бублика – ни черта, шиш с прицепом, от жилетки рукава, ни хрена, ни шиша, ни фига, ничего, шиш, пшик, шиш с маслом, ровно ничего, ровным счетом ничего, ничегошеньки.
Фол – грубий прийом у грі, що порушує правила, а ще Фол – імя кентавра, що безславно помер по пянці. Видавництву треба визначитися, чи їх назва походить від цього, чи від першого фоліо пєс Шекспіра. Поки що схоже на перше. Переважна більшість виданих книжок і їх оформлення скерована на швидкий і скандальний піар, незалежно від якості самих текстів.
До Миколи S.:
Я думаю, шановний, що разом із Фоліо тут треба домовитися ще й вас ігнорувати – за сексизм.
Ользі: так, шановна, досі ще жодна громадянка не скаржилася. Так за що ж мене ігноруати :)
ukraincю: то І. Славінська таким чином подбала про піар? Що ж, вона матиме славу – славу Бузини-2. Якщо така їй подобається, то хай бере обома руками.
Дивно, що шановна редакція ще дивується – до чого обкладинка. Як кажуть англійці, одна картинка вартує тисячі слів. Які б хитромудрі інтерпретації не пропонувало фоліо, дірка від бублика – вона дірка від бублика, і ніхто по-іншому цей образ не прочитає. Не несмак, а тотальну зневагу демонструє видавництво, а разом з ним, наче в наївній простоті, Славінська і Дубинянська. Перша погодилася з такою обкладинкою – це як мінімум. Друга – лиє воду на млин фоліо, таку книжку вихваляючи. Особливо разить Дубинянська, з її нещодавними неоднозначними нападками на противників фентезі – а тут так ніжно лебедить, ніби начисто втративши критичність: ой, як цікаво, а що то за дірка? Обидві кобіти тут, направду, схожі на бабу в церкві з байки Руданського.
Оце вкотре доводиться повторювати шановним читачам.
Є така штука – іронія.
І над чим чи ким тут дизайнер іронізував, коли Ваша ласка? Чо ж Вам кортить в дизайнера питатися? Якщо іронія доречна, то мала б бути відчитувана, принаймні прогресивними критиками, які іронію розуміють.
Зрештою, не перейматеся нашим читацьким сприйняттям: Шевченко від іронії а ля фоліо не змаліє.
Я не за Фоліо відповідаю, а лише за себе.
Жодного запитання не зрозуміла. Капризуля така.
Ви це мені?
Звідки ж вас стільки береться, тролів, на інтелігентному ресурсі…
“Звідки ж вас стільки береться”… А скільки? Ну я, зрозуміло, троль. А ще, мабуть, mavra?
От звідки стільки дешевих колаборантів береться, ось пекуче питання в нашому інтелігентному середовищі.
Їй-право, у чому неабияка вага книги-інтервю, важко підсумувати. Як виходить, її цінність у тому, що вона вийшла. Абеткова форма апробована не одне десятиліття тому (не в Україні, звісно). Хоча цікаво: саме така форма в принципі не потребує доконечного живого інтервю. Доводить це і те, що нічого аж такого, екстраординарного, почитати не довелося, хоча й авторка тут, так би мовити, не винна – важко знайти серед постатей ТАКИХ, яких було б настільки цікаво читати, як скажімо, Дельоза із його відповідями на “Абетку”, а ще важче – геніальних журналістів, здатних поставити влучне, нове запитання
Список зацікавлених осіб:
Іван Андрусяк, Юрій Андрухович, Люко Дашвар, Лариса Денисенко, Любко Дереш, Анатолій Дністровий, Іван Драч, Сергій Жадан, Юрій Іздрик, Олександр Ірванець, Олександр Кабанов, Андрій Кокотюха, Євгенія Кононенко, Андрій Курков, Лада Лузіна, Юрій Макаров, Іван Малкович, Тетяна Малярчук, Кость Москалець, Віктор Неборак, Генрі Лайош Олді, Галина Пагутяк, Світлана Пиркало, Світлана Поваляєва, Юрій Позаяк, Євген Положій, Тарас Прохасько, Степан Процюк, Ірен Роздобудько, Наталка Сняданко, Іван Ципердюк.
Напевне, вони давали інтерв’ю сайтові «Українська правда», заснованому Гією Гонгадзе. А куди потрапили?
До нужника Кобзаря-Красовіцького під табличкою (яка гарна табличка!) «Ірина Славінська. 33 герої укліт. – Харків: Фоліо, 2011».
А герої то герої.
Мовчать герої.
Всі так дружно накинулися на обкладинку. Упорядниця в своєму блозі на УП пояснила, що хотіла “сказати” нею і вона, і “художник”. Ну, кітч і несмак. Але Шевченко тут нічим не гірший за того, який на купюрах. Та й нема якогось якісного контрасту з іншими обкладинками Фоліо. Таке враження, що раніше цьому видавництві були лише вершини книжкового дизайну))
А от те, що це книжка інтерв”ю, де більшість запитань – літери абетки, а упорядниця вперто пише про неї всюди “моя книжка”, – це вже значно цікавіше. Так, Яна має рацію. Треба багато часу і зусиль на такі інтерв”ю. Ніхто й не ставить під сумнів. І сама ідея цікава.
Але ж Славінська все-таки не автор, а тільки співрозмовник. У журналістиці ці “нюанси” дуже чітко розрізняються. Якщо по-чесному і цивілізованому, треба було написати – “автор ідеї і співрозмовник” або “розмовляла” чи якось так. Тому що назва книжки в шапці “І. Славінська. 33 герої укрліт” – це трохи перебір амбіцій. Хіба ні?
Незабаром вона братиме інтерв’ю – як висловлюється один читач – ВИНЯТКОВО у морських свинок.
При чім тут морські свинки? І що Вам не подобається в слові “винятково”? літ.укр.мова)
Гаразд, не буду категоричним. Оскільки порядні люди не захочуть з нею розмовляти, то І. Славінська буде брати інтерв’ю ПЕРЕВАЖНО у морських свинок. Дуже можливо, що ще – у зелених папужок.
>> Але Шевченко тут нічим не гірший за того, який на купюрах.
Може й не гірший, але все, насправді, залежить від контексту, а контекстом сьогодні у нас бублик. Точніше — дірка від бублика. Що абсолютно відповідає ідеології видавця і його ставленню до (суч)укрліт-ри.
А ідея якраз, повторюю, не належить пані Славінській
ідея “Абетки”, тобто