Я, мабуть, єдина українка, яка кілька років поспіль (з 2001 до 2006 р.) мешкала… у текстах Світлани Алексієвич. Вивчала, як політичні публіцисти Білорусі впливають на світогляд людей, а власне вона – на трансформацію цінностей своїх співвітчизників після розпаду СРСР.
Було цікаво в межах своєї кандидатської дисертації порівняти її картину світу з концепціями інших білоруських нон-фікшн авторів (В’ячеслава Оргіша, Павла Якубовіча та ін.) і зрештою збагнути, який «сухий залишок» матиме Білорусь після того, як білоруська інтелектуальна молодь (гіпотетично) вчитається в її тексти і зробить із них висновки. Талановита репортажистка захоплювала мене емоційністю, правдивістю, атмосферністю своїх романів-ораторій,«романів людських голосів», в яких особисті спогади «маленьких людей» дуже опукло відтворювали правду про Велику Вітчизняну війну (для героїв Алексієвич вона була Великою Вітчизняною), Афганістан, Чорнобиль. Я неодноразово відвідувала Білорусь, де спеціально розшукувала всіх можливих її друзів і колег (сама авторка тоді мешкала в Європі) в різних ГО, редакціях ЗМІ, щоб якнаймасштабніше розпитати про мою улюбленицю і відчути її «на колір-звук-смак». А от тепер, через багато років, коли моя Алексієвич стала нобеліанткою, я вирішила знову якнайглибше зануритися в її тексти та інтерв’ю з нею, датовані вже 2013-2016 рр. І, що найжахливіше, з’ясувала: час для неї застиг, і вона не лише досі (!) пояснює людям очевидні речі стосовнострахіть комунізму, а й досі вперто не вірить у свою націю.
Продовження – тут.
Улюблений сайт літературної критики
