Ідеологія і література: спроба підсумків 2010 року
- 15 Лют 2011 07:41
- 683
- 14 коментарів
З сайту poesiamas.net
Якщо замислитися, яким був минулий літературний рік, насамперед спадають на думку тексти, котрі можна було б віднести до ідеологічної прози і поява котрих збіглася зі зміною політичної ситуації в Україні, що гранично загострила протиріччя між окремими суспільними групами та породила низку дискусій. Наразі з великою мірою впевненості можна сказати, що багато книжок-2010 були б сприйняті інакше, якби з’явилися в інший час і в інших умовах. Йдеться, насамперед, про тезу «не можна критикувати українське, бо ми й так упосліджені на своїй землі», котра набула особливої гостроти з приходом антиукраїнської влади. Якщо раніше висловити сумніви в літературній значущості творів україномовного автора було некоректно лише з погляду групи його шанувальників, то нині за це можна дістати нашивку зрадника нації, запроданця й манкурта. Поряд із державною цензурою діє і своя, внутрішня цензура українців серед українців, і ще невідомо, котра з них прискіпливіша.
Отож, рік розпочався романом «Музей покинутий секретів» Оксани Забужко – поважною претензією авторки на роль духовного провідника нації. Прискіпливо аналізуючи проблеми сьогодення та подаючи масштабний зріз історії ХХ століття, письменниця не надто толерантна до опонентів, як і до українського поспільства загалом, – надто вже воно інертне, русифіковане й позбавлене національної пам’яті. Погляди пані Оксани могли б бути сприйняті на ура всіма свідомими українцями, якби вона не зашкодила цьому своєю виразно сформульованою позицією «проти всіх» на президентських виборах. Печально чи парадоксально, але подібні аспекти можуть впливати на оцінку вартості літературного твору.
Майже одночасно вийшов друком і не менш ідеологічно наснажений роман «Залишенець» («Чорний ворон») Василя Шкляра, в якому сучасному читачеві чітко розтлумачено, хто був ким у громадянській війні, та імпліцитно запропоновано не стояти на боці «поганих» кацапилів, а підхопити гасло Холодного Яру «Воля України або смерть». Свою непримиренність до ворогів письменник озвучив і особисто – коли висунув пропозицію «видалити» русифіковані Донбас та Крим, як ракову пухлину України (щоправда, заява Шкляра не мала такого резонансу, як пізніша – Юрія Андруховича).
Романи Забужко і Шкляра багато в чому подібні: вони побудовані на опозиції свій-чужий і представляють український світ законсервованим у собі перед ворожим натиском. Усі, хто не з нами, ті проти нас, – говорять українські письменники. Поза тим, ці твори не позбавлені літературних цнот для читачів із різним ступенем вибагливості: досконало заокруглений сюжет «Музея» симпатичніший, аніж лінійність «Залишенця», проте у Шкляра більше дії — як у добротному бойовику; розгалужена система персонажів – глибше прописаних у Забужко і колоритно-героїчних у Шкляра; в обох творах наявна любовна колізія; присутня містика – міфологічно-народна в «Залишенці» і більш модерна в «Музеї» тощо.
Пропорцію художності й ідеологічності рішуче порушують «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко, котра, безперечно, не менше за Оксану Забужко претендує на статус духовного лідера. Тим більше, що в її романі «противсіхам» не лишається жодного шансу: як мученики й герої тут постають Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко. 
Загалом же головний пафос «Записок» був уже неодноразово сформульованим; найбільш стисло його виражає фрагмент поезії Сергія Жадана «Переваги окупаційного режиму»: «Забили на духовність і борню і взагалі творять якусь фігню» (с). Як і Оксана Стефанівна, Ліна Василівна недолюблює молоде покоління (боюся тільки, що під цю категорію підпадають усі, хто не шістдесятники – за віком чи ідеологією). Страшне минуле для письменниці – одночасно й «золоте минуле», адже тоді тривала боротьба за волю України. Не дивно, що залізна леді української поезії йде далі за Шкляра й Андруховича, «віддаючи» не окремі «волості», а всю державу загалом, стверджуючи: «Краще б такої України взагалі не було». Існування в умовах цензури, переслідувань і боротьби – на позір єдино можлива політична позиція і духовний стан для Ліни Костенко і, відповідно, для головного персонажа «Записок…» Проте насправді він нічого не робить, лише рефлексує на новини. Позбавлений динамічного сюжету і більш-менш виписаних характерів роман Ліни Костенко «бере» пафосом та широтою охоплення дійсності (про авторитет авторки для широких верств населення можна спеціально не згадувати), однак його ідеологічність настільки плакатна, що дає змогу вмістити «Записки…» щаблем нижче за «Музей покинутих секретів» та «Чорного ворона».
Інтенсивні спроби «розворушити» українського читача й «підняти» його на боротьбу виглядають тим безплідніше, чим пильніше придивляєшся до контингенту. Так, головними споживачами розглянутих творів є переважно «думаюча» інтелігенція, котра й так має свою громадянську позицію і яку, в принципі, немає сенсу переконувати у потребі збереження української ідентичності. Власне, це є спеціально українською розвагою – в колі однодумців перелічувати загрози й небезпеки, обурюватися порушеннями й одностайно виступати за боротьбу. Більшість населення є цілком далекою від засад «читання з патріотизму», як і від прагнення боротьби.
Генетична пам’ять, котра, на думку ідеологів від літератури, мала би закликати до повстання, вперто нагадує про голод, хвороби, смерті та інші неприємні явища, що супроводжують омріяну боротьбу, – і дивно було б не визнати рації «простого» громадянина, котрий прагне уникнути такої перспективи. Показовим у цьому плані є ще один ідеологічний роман – «Століття Якова» Володимира Лиса, котрий дістав відзнаку Гранд-Коронації слова і персональну підтримку від Оксани Забужко. Задум роману, поза сумнівом, був ідеологічно вивіреним: показати просту людину, «дядька-поліщука, мужчину з вимираючої породи справжніх, якого як тріску, жбурляло по водах вийшлого з берегів ХХ століття» (цитата з передмови Оксани Забужко). Усе життя Яків нібито відстоює «власну душу» – читай: людську гідність та національну ідентичність на перехресті режимів, імперій, народів, армій… І твір справді показує пересічного українця, котрий пливе як тріска, вступаючи до кожної армії, котра проходить Україною, і кохаючись із кожною жінкою, котра опиняється поруч. Абсолютна відсутність сили волі, що компенсується хіба наївною вірою в Боже провидіння, з одного боку, перекреслює первісний задум; з іншого – робить цей роман чи не найчеснішим із усього проаналізованого. Адже намагаючись створити образ чергового героя, котрий бореться і протистоїть, Володимир Лис, вочевидь, суто випадково показує реальний стан справ. І за обсягом, і за стильовими особливостями «Століття Якова» зводить нас ще нижче з п’єдесталу високого ідеологічного роману. Якщо вірити, що книжки «Клубу сімейного дозвілля» читає міфічний «масовий читач», то Володимир Лис – це Забужко для домогосподарок.
Узагалі за останній рік цей вигаданий прошарок українського населення «Клуб сімейного дозвілля» та «Коронація слова» втішили не одним твором. Так, переможцем «Коронації-2010» стала книжка «Із сьомого дна», котра – і ми вже не дивуємося – також є історично-ідеологічним романом із часів Руїни. 
За стилем текст найбільше нагадує конспект уроків історії авторки (колишньої вчительки зі Львівщини Ярослави Бакалець), доповнений еротичними та батальними сценами (співавтор Я. Бакалець — її племінник Ярослав Яріш). Якщо в «Столітті Якова» «мораль» усе-таки приховується куцими залишками художності, роман «Із сьомого дна» викладає її всю на поверхню великими нестравними порціями. Головний персонаж – чорт, котрий сам же розповідає, який він поганий, і після кожного вбивства, «завербування» чи злягання застерігає православних християн, перепрошую, «масового читача»: «Так що будьте уважними, панове козаки, не поспішайте вилазити на блудницю, що готова лягти з кожним, тримайтеся краще своєї жінки». І так далі в такому ж дусі. Убогий історичний колорит нівелюється «жаргоном» чорта, в якому присутні слова на кшталт «контора» чи «супервайзер», та «історичними» піснями, чия автентичність вичерпується безсмертним хітом «Наливайте, браття, кришталеві чаші». Якби не згадані еротичні сцени, можна було б подумати, що роман «Із сьомого дна» – невдала спроба літератури для підлітків, однак серйозність авторів не полишає сумніву: вони справді свідомі своєї місії донести до читача «в доступній формі» високі істини любові до Батьківщини й побожного життя. Просто «масовий читач» в уявленні письменників, видавництв і конкурсів, очевидно, настільки обмежений, що з ним варто вести мову як із неповносправною дитиною. Головне – побільше пафосу й «правильних» ідей.
До речі, про літературу дитячу. Як не прикро, але рівень художньої літератури саме в цій галузі книговидання скочується «на сьоме дно», даючи зразки до краю абстрактної і шаблонової ідеологічної лектури. Для прикладу пошлюся на блискучу рецензію Яни Дубинянської та Олекси Мишанича на книжку Надії Гуменюк «Таємниці княжої гори».
Одначе з погляду громадянської позиції критикувати новітні ідеологічні твори видається не зовсім коректним, адже у справі пробудження свідомості нації всі засоби добрі. Одним із тих, хто розплатився за видання роману в складних політичних умовах, став Сергій Жадан зі своїм «Ворошиловградом». Я, звісно, в курсі, що Жадан отримав нагороду від конкурсу Бі-Бі-Сі, проте помітно було й інше: суттєве застереження, котре викликала вже сама назва роману. Багато хто з не чужих сучасній культурі освічених читачів не йшов далі обкладинки, вбачаючи в тексті Жадана апологію «совка». Незважаючи на те, що персонажі роману нібито засвідчують свою активну громадянську позицію (відстоюють автозаправку, під якою досить легко впізнати харківський парк Горького), багато кому бракувало в тексті слова «Україна».
«Радянський» колорит у творчості Жадана має цілком міфопоетичну природу: «Ворошиловград» у прозовій формі конденсує притаманний поезії цього автора поділ на ідеальну спільність лузерів і пияків та суспільну структуру «нормальних» громадян. Тому прочитувати твір у річищі реалізму – це щонайменше приписувати авторові неіснуючі інтенції. Проблема полягає в тому, що Жадан пише талановито про «совок», викликаючи мимовільні симпатії до зображуваного, значно сильніші, ніж прямолінійне засудження «ворогів» у романах-ідеологемах. Саме цього, на думку багатьох патріотично налаштованих читачів, і не слід було робити – радянська дійсність має бути зображена лише негативно. Якщо, звичайно, автор не манкурт і зрадник.
Схожу реакцію викликала ще одна книжка 2010-го року, опосередковано пов’язана з жанром історичного роману, – «Полювання на Вальдшнепа» (документи зі справи стеження ГПУ за Миколою Хвильовим). Упорядники Юрій Шаповал та Володимир Панченко спеціально наголошували на тактиці «Вальдшнепа»-Хвильового, котрий вів сміливу гру з радянською системою, вдаючи лояльність, аби зробити якомога більше для української культури. Проте оскільки радянська влада прийшла в Україну саме зусиллями Хвильового та його однодумців, про яке співчуття чи захоплення може йтися? Хіба ні, друзі-патріоти? Це ж ніби пробачити Дмитрові Стусу співпрацю з режимом Януковича…
Під цим поглядом мало шансів на успіх мали книжки, що взагалі випадають із поля ідеологічної прози, а чи написані російською мовою; наприклад, «Садівник із Очакова» Андрія Куркова чи «Winter sport» Олександра Сидоренка (Фоззі) (утім, є підозра, що вони все ж таки знайшли свого читача – хай і не того масового, про якого йшлося вище). Звісно, книжка, написана російською мовою про колишній совок, із погляду професійних патріотів, нічому доброму навчити не може. Проте, скажімо, «Winter sport», окрім міцного повістевого сюжету, виразних характерів і тонкого гумору, містить значно глибше розуміння людської екзистенції, аніж усі сто років Якова. Дуже тонко і ненав’язливо автор показує людське вміння терпіти і прощати, котре, звісно, є непотрібним і принизливим для героїв та самашедших.
Так само дуже позитивний настрій має автобіографічна повість, що побачила світ у піксельному форматі, – «Нариси бурси» Антона Санченка. Чи добрий гумор і любовний опис років навчання в Херсонському морехідному училищі («Тюльці») свідчать про те, що автор мав на меті вихваляти радянську тоталітарну систему?.. У повісті є безліч моментів, де абсурдність цієї системи у зіткненні з нормальними людськими почуттями й бажаннями виглядає потворною, зайвий раз доводячи, що частина українських письменників готова до художнього опрацювання теми радянського минулого, як і будь-якого іншого періоду історії, без закликів до зброї прямо тут і зараз, однак до цього не готова значна частина українських читачів.
Відгомін тієї самої теми можна зустріти в багатьох творах 2010-го року – всі вони мають різну художню вартість та ідеологічне наповнення. Скажімо, як читач я довіряю описам радянського минулого в «Химерній дівчинці» Олени Захарченко, котра приємно здивувала реалістичними замальовками життя провінційного містечка на тлі традиційно невиразної й непродуманої псевдофантастики. «Совок» Захарченко похмурий і водночас зворушливий, бо показаний крізь призму сприйняття дівчинки-підлітка, вразливої та самотньої. Нічого, крім відрази, він не викликає – але цей ефект досягається емоційно-художнім шляхом. Натомість значно менше довіряю я фантасмагоричній «Хворобі Лібенкрафта» Олександра Ірванця, де алегоричні образи міста, враженого загадковою пошестю, та ґротескового театру недвозначно натякають на тоталітарну радянську систему та її згубний вплив на свободу особистості. Твір є ніби близнюком «Білої дівчинки» Анатолія Дністрового зі збірки «Декамерон»: там жахливу заразу вільнодумства до міста приносить, зрозуміло, дівчинка – і суспільство так само виявляється не готовим її прийняти. Мораль цілком прозора, у дусі творів, із яких ми розпочинали цей огляд.
«Найлегшим» же постає осягнення спадщини радянського минулого у збірці Юрія Винничука «Груші в тісті» – без жодних реверансів автор зізнається, що, позірно приймаючи правила гри, більшість громадян СРСР намахувала владу де тільки могла, починаючи від фарцовки джинсами до служби в Радянській армії. Така позиція видається цілком правдивою, головний персонаж не викликає антипатії, а головне – здається, саме так поводиться пересічний громадянин при будь-якій владі і в будь-який час, незважаючи на те, скільки зусиль було витрачено авторами ідеологічно правильних (з погляду будь-якої ідеології) творів на «промивку мізків» цього громадянина.
Отож, посилення ідеологічного дискурсу в українській літературі, з одного боку, можна прийняти як закономірний факт: в умовах приходу антиукраїнської влади письменники намагаються стати голосом совісті для народу. Щоправда, і «Музей покинутих секретів», і «Чорний ворон», і «Записки самашедшого», і «Століття Якова», і «Із сьомого дна» писалися впродовж кількох, а то й багатьох попередніх років, у розрахунку на іншу політичну ситуацію та іншу кон’юнктуру. Наскільки сильною була ця кон’юнктура, видно з того, як усе «попсовішими» стають тексти в ієрархії від Забужко до Бакалець. Тому виникає підозра, що поява вказаних творів була своєрідною інерцією – як, скажімо, перевірка вживання української мови у вишах на початку 2010-2011 навчального року. З іншого боку, ідеологічне письмо стає небезпечною модою. На порозі нового видавничого сезону, звідусіль отримуючи інформацію про цензуру й переслідування, задаєшся питанням, як зміниться характер ідеологічного дискурсу. Принаймні одного позитивного моменту хотілось би сподіватися, як не дивно, від цензури: зменшення кількості дубово-пафосних творів національно-патріотичної проблематики, призначених нібито для виховання «масового читача». Поряд із тим залишається зрозумілим, що ідеологічні суперечки продовжуватимуть упливати на характер літературної творчості – і найболючішою точкою в цій справі і далі буде осмислення радянського минулого, не надто овіяного романтикою давнини і тому придатного до розставляння певних акцентів.
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
![[Re.]-magazine | твоя щоденна доза культури](http://www.re-mag.com.ua/images/Re-but.gif "[Re.]-magazine | твоя щоденна доза культури"){kind=small}
Отже, О. Забужко, В. Шкляр, Л. Костенко не доросли до належного “розуміння людської екзистенції”, понавидавали “дубово-пафосних творів національно-патріотичної проблематики”…
І авторці ясно, чому вони так учинили: твори “писалися … у розрахунку на іншу політичну ситуацію та іншу кон’юнктуру”. Розумій, писалися як подарунок презитентисі Тимошенко. А дочекалися письменники – “приходу антиукраїнської влади”.
Ага, субчики, попалися!..
Що це за засновки і висновки? Що, відчуття патріотизму (любові до свого) ніяк не може бути складовою “людської екзистенції”? Принаймні часткою свідомості-підсвідомості тих читачів, які стоять у довгих чергах за “дубово-пафосними творами”?
Щоб оцінити “розуміння” уже самої авторки допису, треба пошукати також якогось дерев’яного епітета. Піду пошукаю – може, напишу ширшу відповідь.
Рецензія завжди виходить не надто вдалою, коли у ній застосовуються різні критерії. У даному разі одних авторів рецензентка читає реалістично (об’єктивно), а інших міфологічно (суб’єктивно). Саме оце й називається подвійними стандартами, що процвітають не тільки у нашій критиці, а й у житті взагалі. Чомусь книжка Костенко неадекватна, бо в ній вчувається голос не 40-річного комп’ютерника, а 80 -річної Ліни Василівни, а от роман Жадана адекватний, хоча його героями мали б бути реальні пацани і ровні пацанчики з бензозаправки, а не філологи типу Германа, що одним оком дивиться на Європу, а другим – у своє прекрасне совкове минуле (до речі, дитинство, совкове теж, завжди викликає ностальгію). Небесний Єрусалим і Ворошиловград! І на яку здорову голову це налізе? Навіщо тоді скаржитися на відсутність каналізаційних люків і непрацюючі ліфти – навпаки, насолоджуйтеся, це ж небесний Ворошиловград! Добре писати отаку фігню, а потім ще й назвати її міфологічним рівнем, неприступним для дубових патріотів. Хтось,бачите, користується совковим арсеналом, але з метою не дискредитації совка, а його олюднення. Виходить так: патріоти – обмежені й тупі, а совки – класні й задушевні, особливо зворушливі, коли вип’ють пляхан і вмажуть в рило. Окремо скажу персонально авторці, чому дехто (напр., я) так не любить совок. Совок – це поганий смак, це примітив, це люмпени й дебіли, яких так натхненно намагається оспівувати й міфологізувати Жадан. Гадаю, шлях Пєлєвіна, який подав їхній адекватний образ, значно продуктивніший. У романі Жадана повно й інших кон’юнктурних моментів: солідарні цигани (дуже, до речі, позитивні, вони навіть книжки читають про піонерів-героїв, напевно, серед них був і Льоня Голіков, що замочив 80 фашистів, а не торгують ширкою), лесбійки-миротворчині, що опікуються міграцією монголів – нащадків Чингіз Хана, й інша маячня міфологічного рівня. А тепер робіть висновок, чому у нас при владі задушевні пацани (тріумф совка), а шанси України дуже марні. Висновок – на поверхні.
А мене “розчулив” наступний пасаж: “Позбавлений динамічного сюжету…роман Ліни Костенко «бере» пафосом та широтою охоплення дійсності, однак його ідеологічність настільки плакатна, що дає змогу вмістити «Записки…» щаблем нижче за «Музей покинутих секретів» та «Чорного ворона».
Наче ми всі, і рецензентка також, в інституті фізкультури споглядаємо спринтерський забіг на 100-метрівку: Іваненко пробіг за 10,1 сек. і посів перше місце, Петренко – за 10,2 – і, відповідно, друге, а от Сидоренка з його 10,3 сек. “вмістили” “щаблем нижче” од двох попередніх.
А як бути, коли “Музей покинутих секретів” я спромоглася “одолєть” лише до 75 сторінки, а далі – ступор, повний: не подобається мова, стиль, перескакування думки з одного на п’яте; силувала-силувала себе та й кинула. “Ворона” прочитала” на одному подиху , “Записки…” читала і – вся книга в позначках: блискучі, афористичні авторські зауваження, тверда чітка моральна позиція , зокрема, стосовно використання в красній літературі ненормативної лексики або “розкошування” на детальних описах любові в неприродний спосіб.
І ще “перл” від Т. Трофименко: “Наскільки сильною була ця кон’юнктура, видно з того, як усе «попсовішими» стають тексти в ієрархії від Забужко до Бакалець.” … Тобто і “Записки…” – попса, і “Ворон” – попса, щоправда не вказано, в якому процентному відношенні вони “попсовіші” за “Музей…”.
Таке враження, що пані рецензентка раніше приробляла суддею на районних спортивних змаганнях і за інерцією виставляє бали й очки художнім творам, наче вони так само однозначні, як швидкість, з якою початкуючий спрінтер долає стометрівку.
Долучуся до аналізу рецензії в тому її аспекті, який мені добре знаний.
Безапеляційне твердження авторки: “До речі, про літературу дитячу. Як не прикро, але рівень художньої літератури саме в цій галузі книговидання скочується «на сьоме дно», даючи зразки до краю абстрактної і шаблонової ідеологічної лектури. Для прикладу пошлюся на блискучу рецензію Яни Дубинянської та Олекси Мишанича на книжку Надії Гуменюк «Таємниці княжої гори», – скромно кажучи, не має підстав. Прагнучи узагальнювати й висновуватись на щось ґрандіозне, пані Трофименко на прикладі одного (не показового) тексту ставить “діагноз” цілому явищу.
На щастя, в останнє десятиліття українська література для дітей демонструє явний поступ! “До краю абстрактна та шаблонова” лектура в ній поступається місцем цікавим художнім світам. Що ж до “заідеологізованості”, то нині, навпаки, важко знайти в позашкільному дитячому читанні явно тенденційні нарочито ідеологічні тексти! Хіба в ювілейних збірочках “широкоз знаних” авторів районного значення та виданнях партій (теж, до речі, поодиноких). Є ще, правда, доволі відчутний шар літератури релігійної, яку, в певному сенсі, теж можна зарахувати до “ідеологічної”…
Окремо хочу спинитися також на тезі : “… «масовий читач» в уявленні письменників, видавництв і конкурсів, очевидно, настільки обмежений, що з ним варто вести мову як із неповносправною дитиною. Головне – побільше пафосу й «правильних» ідей”.
Зазвичай, всти мову із “масовим читачем” простіше, ніж з “неправносправною дитиною”!
“Масова література” як євище є досить понівеченим “дорослими” запитами генетичним продовженням літератури для дітей.
Саме відпрацьовані в текстах для дітей алгоритми роботи з цільовою аудиторією трансформувалися в шаблони письма для “домогосподарок” і т.п. Так що , коли б наша “масова лектура” почала нарешті писатися “як для дітей” – то був значний поступ!
Власне, непримиренні коментарі під статтею якраз і підтверджують правдивість основної авторської тези – якщо ти насмілюєшся критикувати українське – ти не патріот. Якщо оцінювати літературу з такої точки зору, то досягти вершин у мистецтві слова на світовому рівні нам (українцям) вдасться ще не скоро.
Дякую авторці за спробу тверезого огляду проблеми і бажаю адекватної дискусії.
Власне, оцінюють літературу – читачі і критики, а створюють її – письменники. Якщо ми, читачі і літкритики, станемо усі геть толерантними – ми, читачі, станемо підтримувати все, що пишуть літкритики, а останні – в свою чергу – розхвалюватимуть (або не розхвалюватимуть) літературні твори – яким чином це позначиться на письменниках і якості їхніх книжок і вони почнуть” досягати вершин мистецтва на світовому рівні”? Поясніть, бдлска, “прічінно-слєдствєнную связь”, а то я ніяк не второпаю. Може, дійсно, справа не в письменниках, які “не досягають світових вершин”, а в читачах? :)
Вельмишановна п. gelia, добра література існує не тому, що є читач, а тому, що є поет, письменник. І вона, добра література, поза уподобанням мас. А тепер питання. Ви впевнені, що все, що написано в Україні, опубліковано, прочитано, проаналізовано? Ми не можемо говорити про сучасний літературний процес, оскільки нам доступно лише те, що “розкручене”.
Дійшов тільки до “рецензії” на Шкляра.
ЦЕ ВЗАГАЛІ НЕ ЛІТЕРАТУРНА РЕЦЕНЗІЯ, це похапливо-поверхневий огляд суспільних стереотипів.
Забужко і вибори, Шкляр і його політичні заяви? При чім тут ТЕКСТИ?
Соромно таке читати, а редакції Літакценту – таке друкувати.
Пане Крокодиле, справа в тому що це справді не рецензія. Це огляд за 2010 рік. І це зовсім інший жанр, який, власне, і передбачає певну поверховість, бо оглядати це не те саме, що вглядатися.
Як вам соромно – то не читайте, ось все.
Авторка ризикнула все-таки накликати на себе “праведний” гнів патріотів :) Єдиний неадекват, який я тут знайшла – коментарі читачів. Усе-таки наші люди ще не готові до дискусії на такі дражливі теми.
Я теж звернула увагу на ідеологічну “густину” книжок 2010 року. Але мені здається,що в даному випадку це все-таки “ще інерція”, а не “вже реакція”. На видання книжки треба приблизно пів року (у декого вдається й швидше :). На написання теж потрібен час. Кому пів року, кому 5, кому 10 :) Так що писатися ці романи мали принаймні в 2009, а тоді ще не було потреби “реагувати”.
Я би ще включила в огляд кілька книжок, наприклад, Дністрового і Гусейнова (хоча останнє начебто й не художка). А абзац про дитячі книжки можна було опустити :)
До ЯКІСНОГО огляду ця стаття також не має жодного відношення
Рецензент/оглядач/критик мусить фахово, сиріч аргументовано, подавати аналізований матеріал, писати про літер.твори і літер.процес. А чи патріот письменник/критик, чи ні – це не має стосунку до проблеми якості тексту.
І, прошу, не аплодуйте тільки за те, що якийсь неборак НАВАЖИВСЯ (Господи, прости) критикувати “патріотичні” тексти. Це треба вміти робити, чого не скажеш про присутніх тут.
Як каже народна мудрість, мус лише вмерти. Це до того, що мусить робити критик :)
А якщо по суті, то огляд достатньо фаховий. Що в ньому нема слів “дискурс” і “ризома”, то це нічого не означає.
Щось мені здається, що вас просто не влаштовує авторка. Але то вже інше питання.
Хотілося б, може, трохи більше аналітики й узагальнень і трохи менше переказів змісту.
Але й тема дуже актуальна, й добір текстів, як на мене, більш ніж адекватний. Дякую.
Було б цікаво почитати версії різних літературознавців або критиків.
Бачила ще версію Ірини Славінської в журналі “Дніпро 11-12, 2010″