Ліна Костенко: «Я боялася пошкодити своїй державі» (ФОТО)

17 грудня вийшла в світ перша прозова книжка Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» (видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га»). Для журналістів її було презентовано в столичній інформагенції «Укрінформ» за участі авторки і видавця – Івана Малковича. Книгу віддруковано накладом у 10 тис. примірників і, за словами І.Малковича, до середини наступного тижня вона має потрапити на полиці більшості книгарень в усіх містах України. На це видання очікували, адже чутки про нього переповідалися давно. Іван Малкович із цього приводу пожартував: «Я не сподівався отримати рукопис цього року, злегка сподівався на весну, а думав, що буде восени» — і поділився таємницею, що насправді йому посприяв святий Миколай. А опісля вже серйозно додав: «Книжка вражає по-справжньому. Ліна Василівна ще так не писала».

«Журналісти — це очі суспільства, яке спить»
Перша презентація саме перед журналістами — не випадкова, адже робота над «Записками українського самашедшого» весь час закидала Ліну Костенко, як сказала сама письменниця, на «журналістську територію», отримуючи саме від репортерів багато інформації – глобальної та локальної. «Я обійшла світ вашої роботи», — поділилася авторка, адже, на її переконання, без журналістів наше суспільство пропаде. «Я думаю, що на сьогодні вся ситуація тримається на тому, щоб ви не здалися. Я кажу про справжніх журналістів».

«Записки українського самашедшого»
«Записки українського самашедшого» Ліна Костенко писала майже 10 років. Звісно, назва викликає алюзії з «Записками сумасшедшего» Гоголя, але український «самашедший», на думку письменниці, має свою специфіку, яка була наприкінці ХІХ ст., наприкінці ХХ ст. і яка помітна досі. «Я боялася пошкодити своїй державі. Я боялася написати щось не так. Адже нашу незалежність не можна втрачати. Але коли я побачила, що ми її втрачаємо, що це моральна катастрофа, і винуваті не тільки вороги, а часто самі українці, і навіть патріоти, і навіть з вусами, — я розсердилася, буду говорити прямо». «Я свідомо на це пішла, бо колись треба просто скинути з себе останні ілюзії і треба втриматись над краєм прірви», — резюмувала Ліна Костенко.

А ще — «Мені хочеться дослідити, як людство входить у мілленіум, у третє тисячоліття. Як Україна входить у третє тисячоліття, як конкретно я туди входжу. І тоді я зрозуміла, що саме на цьому перепаді і буде написана книга “Записки українського самашедшого”. Я почала йти паралельно з часом. Кожен день, кожен місяць я досліджувала, що відбувається».

«Мій герой — чоловік»
Роман написано від імені чоловіка, програміста за фахом. «Це не епатаж, не піжонство, ні» — наперед заперечила Ліна Костенко скептичні закиди. Проте зізналася: «Є один герой, якому я передала багато своїх думок. Він – не найлагідніший у цій книжці». «Справжня людина або бореться, або вішається, або нидіє. Мій герой не з тих, що можуть животіти. І він, до речі, не з тих, що вміли боротися». Письменниця вважає його «рефлектуючим інтелігентом».

«Хвости укрсучліту»
Скоро доведеться осмислювати, яку літературу дала незалежна Україна, яку літературу письменники дали незалежній Україні за 20 років незалежності.

Письменниця впевнена, що в Україні є дуже талановиті молоді письменники. Але їй прикро, що чомусь вони називаються «укрсучліт». І пригадала одного критика 1960-х років («Я не назву його прізвище, бо не люблю спрямовувати негацію на імена»), який, критикуючи журнал «Сучасність», що виходив тоді за кордоном і вважався націоналістичним, обізвав видання — «Суч». Тому так прикро чути, що молоду українську літературу також називають «суч»… Адже, переконана Ліна Василівна, вона повинна бути оригінальна, свіжа, без ніяких хвостів минулого, що несуть у собі «суч». «Я бажаю молодим, щоб вони припинили це вживати і пішли далі».

«Молоді я хочу побажати свободи»
Молодь сама все знає, переконана Ліна Костенко, тому їй не можна давати жодних рекомендацій і настанов, а лише бажати доброї дороги. А ще — «розуму, совісті і таланту». І, звичайно, свободи. «Свободи розкриття індивідуальності». Адже прикро спостерігати парадокс української ситуації, коли «борешся, працюєш, а молодь приходить на ту саму ситуацію, на яку приходили ми».

«Вірші я пишу, проза пише мене, а над статтями я працюю»
«Я завжди над чимсь працюю», — відповіла Ліна Костенко на відповідне питання від журналістів. І розповіла, що коли здала цей рукопис «Записок…», то «прочитала дві книжки віршів, які за цей час написала і не мала часу перечитати». А також пригадала слова Валерія Шевчука, який, коли почув, що Ліна Василівна пише прозу, запитав: «Тепер Ви розумієте, що це Вам не віршики писати?»

На завершення Ліна Костенко підтрердила своє повернення до сучасного літературного процесу та до публіки. І – як доказ – пообіцяла, що в другій половині січня розпочне тур презентацій містами України. «Ми запланували вісім презентацій у багатьох містах, не обов’язково великих і не обов’язково почнемо з Києва», — підтвердив Іван Малкович.

Усі фото Ірини Троскот