Сім русалок від Марини Павленко

Нічка-Маруха, Дивовиця, Житниця, Любистиця, Жалиця, Терновиця Росяниця – усе це прадавні богині Русалки, володарки сакральних знань, уособлення романтики і містики. Чи не такою ж романтично-містичною видається мені й творчість сучасної дитячої письменниці – Марини Павленко. Вісім книг для дітей (дві з яких перевидано ще й повторно, і це – не рахуючи її поетичних і «дорослих» збірок), нагороди престижних конкурсів («Смолоскип», «Дитячий портал», «Коронація слова», «Золотий лелека») – чималий здобуток десятиліття, а як на український контекст – чи й не унікальний? То ж спробуймо розібратися, у чому таємниця творчості Марина Павленко? Де починається диво?

НІЧКА-МАРУХА
Як не злякатися Нічки-Марухи?.. А ще Вовка, що зачаївся під диваном, Чорної Руки, що ррраз! – і вискочить із темного кутка, Ївги-Яги і волохатих гусениць, слизької та липкої Нудьги чи підступного Хапацюри… «Але вовка боятишя – в ліш не ходити», – переконаний Домовичок з бузковою бородою («штовідшотковий мохер»), «палітрою» і «пенжликом», що, наче, фокусник з’являється на сторінках першої книги для дітей Марини Павленко.

«Домовичок з палітрою» вперше вийшли в серії «Лауреати “Смолоскипа”» 2001 року. Тоді мало не всі знайомі діти отримали в дарунок від мене цю книжку й заходились її цитувати, імітуючи шепелявість головного героя. Разом із дивовижним звільненням Домовичка з дзеркального полону розпочинаються неймовірні пригоди сестричок Даринки й Наталі. Подорожуючи до Країни Втікляндії, Попівського ставка чи горохового поля, граючись і розгадуючи секрети, «чаклуючи» і засвоюючи Домовичкові премудрості – дівчата врешті збагнули головне, що «друзба – найбільсий скарб». Добром і ласкою вони здобувають нових товаришів. І навіть баба Ївга – Вже-Не-Зовсім-Яга, і Чорна Рука – не матиме часу лякати дівчат, бо й у неї з’явилися подруги: «Синя Рука, і Зелена Рука, і Жовтогаряча, і яка тільки хочеш!..»

Здавалося, вигадкам і пригодам на сторінках книги не буде й краю… Та під кінець літа дівчата переїхали, а Домовичок відмовився «кидати хату напризволяще». Але рідним без Домовичка новий дім так і не став. Тож Дарина і Наталя досі бережуть його пензлик і палітру, сумують за своїм «найнадійнішим другом» і мають «таємну надію, що… Домовичок десь тут, десь поруч, десь із нами разом». «Ця книжка полишає по собі якийсь жаль, — писала про «Домовичка з палітрою» в котромусь із тодішніх чисел «Літературної України» письменниця Галина Кирпа, — Він кублиться в серці доти, доки врешті-решт дає збагнути причину своєї з’яви. Ба! Та ж то жаль прощання! Він обсідає геть усі закапелки душі, поки нашукує одну-одненьку шпарину й шепоче в неї: «Не покидай мене, Домовичку, не покидай!..». І ми сумували тоді разом із п.Галиною, що Домовичок від дівчаток тоді так безслідно й загадково зник…

ДИВОВИЦЯ
І ось через роки — коли вже ніхто й не сподівався, коли тираж «смолоскипівського» видання давно розійшовся — диво сталося!

На превелику радість читачів 2007 року у видавництві «Грані-Т» вийшло продовження цієї історії. Разом із перевиданням попередньої частини!

Домовичок повертається! Саме так і називалася нова книга. А з Домовичком повернулися і стилістика тонкого, іронічного оповідання, і фантастичний сюжет, і неймовірні пригоди, і казкові подорожі.

Попри те, що частини дилогії об’єднані спільними героями, детальною автобіографічністю, карколомністю сюжету, відчуттям дива і навіть – аналогічними заголовками до всіх розділів, вони є цілковито інакшими. Дарина — героїня попередньої книги, вже доросла, а з Домовичком товаришують її донечки, Оля й Оксанка, – та стрімких пригод, кумедних моментів і потішних подій вистачає на всіх. Оскільки Домовичок узяв на себе почесну місію працювати «нянем» у дівчат («Роботи іж вами, дівото, непочатий край!»), то вистачає ще й добрих справ та ненав’язливого виховання, заснованого на півторасотлітньому досвіді, приправленому гумором та підтвердженому влучними примовками.

У продовженні з’являється загадкове Закартиння – своєрідна паралельна реальність, із якої, мов із рогу достатку, сиплються на сестричок численні халепи й дива. Всі події тепер пов’язані ще тісніше: на тлі дрібніших перипетій і колізій розвивається єдина, головна – пов’язана зі справжнісінькою небезпекою від Попелюхи та нічниць. Дія відбувається вже у міській квартирі, а не на сільському подвір’ї, значно побільшало любовних інтриг (їх вміло вибудовує Домовичок, подарувавши щастя не одні парі). Та й сам бородатий нянь, він же – «барбі-ляль», устигає засвоїти переваги сучасності не тільки підробляючи автовідповідачем. За двадцять років, мовлячи його словами, «прогреш штавшя капітальний». Він уже – «шучашний, фінаншово нежалежний, мобільний Домовик». От тільки популярний нині відпочинок перед телевізором-«часокрадом» Домовичок ігнорує, надаючи перевагу творінню музики, танців, картин, текстів (він і досі пише свою таємничу книгу, розпочату ще у першій частині!), а також – гарному настрою і унікальним шоколадно-цукерковим бутербродам.

Усі герої дилогії – живі, правдоподібні, мають власні, цілком індивідуалізовані характери (Оля зовсім не схожа на свою прагматичну маму Дарину, трирічна Оксанка-Окся-Кассандра – втілення дитячої безпосередності тощо). Одне слово, із такими персонажами не знудишся! А самі книги, хоч і читаються неймовірно швидко й легко, буквально «на одному подиху», – все ж устигають захопити ДИВОМ: дорослих — відчуттям дитинства, а дітей – не інакше як відчуттям дорослості й справжності усіх їхніх справ.

ЖИТНИЦЯ
Як повнозерний житній колос, сповнений стиглої мудрості і сонця, – наступна дитяча книжка Марини Павленко «Півтора Бажання, казки з Ялосоветиної скрині», видана спершу 2004 року тим-таки «Смолоскипом» і перевидана нещодавно «Гранями-Т». У казках оповідь ведеться від різних осіб, що створює безпосереднє живе враження і ефект присутності (у «Лілеї», наприклад, вельми правдоподібно показано забудькуватість оповідача). Дуже ориґінальне в книжці переосмислення народних сюжетів. Якщо в народній казці ми здебільшого знаємо кінець, то тут – сюжетні лінії такі складні й заплутані, що розв’язка часто є несподіванкою навіть для самих героїв. Тут не Несміяна, а – Реготушка, яка має зажуритися. Тут виконуються не три, а лише півтора бажання. Тут Казка-утікачка, як своєрідна блудна дочка, повертається до свого дому, який із темниці перетворюється на затишне кубельце.

Утім, казок, відчуваємо, баба Ялосовета понамотувала собі на веретено неймовірно багато. З них лише Недбала, Необережна, Неймовірна, Забудькувата, Вередлива, Ощадлива, Сміхотлива, Терпляча, Полохлива і Моторошна (важко втриматись, аби не перелічити зайвий раз ці їхні назви) потрапляють у книжку і визирають, ніби волошки із жита, ледь не з усіх сторінок. Мені як поетові (напишу скромніше: як людині, яка пише вірші), дуже близька проста й водночас образна, глибоко метафорична мова письменниці. Особливо подобаються римовані вставки. Хочеться співати разом із Нехайком про його «перинку з павутинок, подушку з порошинок» і ридати разом із Васильком від безнадійних пісень красуні-Осені. Книжка не перевантажена звичними в дитячих книжках моралізаторством і патосом. Якийсь дидактизм трохи, звісно, є, але він мені навіть подобається. Та й він швидше – ніби з погляду самої дитини, а не з точки зору дорослого. В усьому ж іншому особисто я якісь «повчальні» моменти сприймала як своєрідну іронію. Навіть – як самоіронію. Це видно не лише зі стилізації під народне (а це стилізація, але аж ніяк не нав’язла в зубах «просвітницька» традиційність), а й із жартівливого тону, і – з великої, без жодного осуду чи зверхності, любові до «неправильних» (бо негативних тут, здається, немає) персонажів.

А персонажі в цих казках дуже й дуже неоднозначні. Засновані на первісному світосприйнятті, за своєю щирістю такому близькому дитячій уяві, вони водночас позбавлені властивого народній казці різкого поділу на «чорне» і «біле». Так, стара Ялосовета насправді зовсім не лиха: вона самотня й нещасна, їй просто бракує любові. Недбала Софійка, така симпатична у своїй неохайності, є втіленням кожного з нас, нашого ментального «Якось воно буде!». Баба Віхола, Мухомор і Печериця – просто одержимі інстинктом материнства-батьківства. Вересклива молодиця з «Перевізника Микити» – закохана кокетка. Мельниківна – красуня, яка сама заплуталась у власній пихатості й засліпилась власною вродою. Тітка Секлета з «Півтора бажання» – це наша загнана боротьбою за хліб насущний українська жінка. Навіть зажерливої Тіні шкода: такі мала далекосяжні плани!..

Не вважаю, що книжка адресована тільки малому читачеві. Кажу це не тільки тому, що підтекст кожної фрази навряд чи буде тими найменшими вловлений. А й тому, що, будучи вже далеко не дитиною – я особисто прочитала книжку з великою цікавістю. Причому – разів, мабуть, зо п’ять.

Отже, казки Марини Павленко п’ють каву, як дорослі, і люблять солодке, як діти. Казки Марини Павленко пліткують, як дорослі, і бавляться, як діти. Вони спрямовані до різновікового читача.

Особливо сподобались мені казки про кохання, яких у книжці, до речі, — добра половина. «Перевізника Микиту», «Мельниківну» і «Золоту шаблю» взагалі сприймала не як казки, а як цілком дорослі любовні драми. Утім, якби я читала їх у дитинстві, вони б захопили мене не менше: які дівчатка не мріють про кохання? Тоді як казки про Нехайка, про Реготушку, про Віхолу, про Тінь – більш «дитячі», хоча теж дуже цікаві. Адже у кожній зернинці-казці – життя.

ЛЮБИСТИЦЯ
Дивовижно, але все, що необхідно для гарного детективу (переслідування, ризик, змови, неочікувані ходи, загадкові обставини), для фентезі (магія: зелена, жовта, червона, словесна, імітативна, часова; чарівні предмети, фантастичні істоти, обряди, ритуали і замовляння), для любовного роману (кохання, перші побачення, «коли поряд просто приємно йти… і сміятися…», любовні трикутники, змови і інтриги, сукні, дієти і, навіть, чарівні черевички), – все є у трилогії для підлітків Марини Павленко.

«Русалонька із 7-В або прокляття роду Кулаківських», “Русалонька із 7-В та загублений у часі”, “Русалонька із 7-В проти Русалоньки з Білокрилівського лісу” («Теза», 2004-2008) – кожна з повістей, попри переважну спільність героїв і розвиток їхніх доль «у часі», має неповторний динамічний і самостійний сюжет, власну захопливу інтригу, несподівану розв’язку. Наскрізним для трьох частин є хіба-що неймовірне переплетення життя та вигадки, взаємодія «реального» і містичного, яке врешті стає настільки близьким, що увиразнюється кульмінаційною «битвою» русалоньки-Софійки і русалоньки-Росяниці у третій частині.

У день зимових русалій (22 грудня), «підслухавши» фантазії дівчинки «вийти у світ красунею-русалкою», Росяниця вирішує поставити на місце «самозванку». Напередодні першого Софійчиного балу в класі з’являється новенька Росава Підлісняк, яка «дратує манерами, розумом і дотепністю» і, увібравшись Русалкою, підступно руйнує новорічне свято Софійки. Протистояння наростає із кожним розділом, поширюється на дім і школу, друзів і рідних. Володіючи прадавніми знаннями, Рося здобуває симпатію чи не кожного. Навіть недовірливих Надьку, Вірку і Любку так захоплює ворожінням за допомогою «сонечка»-божої корівки (сім кружечків на спинці якої – це сім дітей бога Сонця), що дівчатка геть забувають про важливу місію, з якою йшли до Софійки. Та врешті, ціною неймовірних зусиль, і навіть бойовим союзом із задавакою Іркою Завадчучкою Софійка перемагає… Але — чи Росяницю?.. Може, саму себе, власну лють і заздрість?..

Книга безперечно сподобається дівчатам будь-якого віку. І це чудово, адже, як небезпідставно нарікала Софійка: «у їхньому 7 класі вся література для хлопців, дівчатам, — хоч повісся». Але чи тільки дівчатам? У книзі багато таких актуальних для всіх і для будь-якого віку любові-кохання. Уся немов настояна на духмяній траві-любистку, «Русалонька» захоплює вже з першої сторінки… А перегорнувши останню, попри безмір задоволення, відчуваєш, що тебе, як мовив один із героїв (а мова повістей легка, сучасна і дотепна), «не попустило». Любисток причарував — хочеться продовження! Тим паче, що четверта книга – уже в видавництві. Чи не найкращий це був би подарунок до зимових русалій?!

ЖАЛИЦЯ
«Миколчині історії» («Грані-Т», 2008) – цікава і світла книга про «сумні» речі. Це розповідь про дружбу третьокласника і пса Найди, яка спочатку допомагає їм віднайти тепло у холодній халабуді на Пустирищі, куди втікають від п’яниці вітчима, а потім і в щоденному світі.

Миколка порятував Найду цуценям із багнюки і тепер вони разом долають труднощі: знаходять їжу і одяг, організовують «бізнес», завойовують повагу однокласників, навіть рятуються від урагану. Допомагають їм на шляху Товстуха, яка на насмішки відповідає добром, запрошує до обіду, може, не зовсім уважна, але добра «училка», привітна однокласниця Катя-«зубрилка», безпосередньо щира дівчинка-власниця Терточки і… Диво. Адже «не може Святий Миколай забути про хлопчика – ще й із таким самим, як у нього, святого, іменем!..»

Розгортання пригод – несподіване: з погляду пса (тому «чуємо» все насамперед за запахами), через внутрішній діалог Найди з Миколкою. А для дорослого читача – це ще й діалог із відНайденою у світі дитинства часткою себе. Хоча, застережусь, когось із читачів відвертість повісті може і вжалити… Можливо, саме тому в Інтернеті знаходимо так багато «жалких», ущипливих і доволі суперечливих відгуків на цю книжку. Починаючи з того, що книга «небезпечна» для дітей, бо чого можуть навчити приблудна собака, бомж і купа жаргонних слів, — завершуючи скептичними констатаціями, що книга «неправдива», бо насправді, бачте, хлопчик Миколка виявляється «занадто правильним» як для напівсироти, а в самому тексті — занадто мало «вуличних» слів. В одних таких відгуках Миколку «жалять» за надмірні відвертості в сюжеті, в інших — навпаки, за відсутність сюжетної «карколомності» (справді, герої живуть абсолютно звичайним реальним життям, жодного разу не злітавши на Місяць, не помандрувавши в минуле чи майбутнє, не зустрівши жодної фантастичної істоти і навіть не здолавши жодного бандита).

В одних — закидають авторці відсутність відвертих пояснень «що таке добре, що таке погано», в інших — лають за нібито відвертий поділ персонажів на позитивних і негативних (при цьому, щоправда, забуваючи, що то їх так ділить не авторка, а пес, для якого, зрозуміло, світ ділиться на «своїх» і «чужих», і до тих «чужих» він зараховує далеко не всіх тільки «поганих»).

Утім, писати сумні рецензії на гарні книги може кожен, а писати гарні книги про сумні речі — лише справді талановитий автор. Адже саме виходити за межі власного звичного світу, бути несподівано уважнішим і добрішим до іншого – спонукає ця книга.

ТЕРНОВИЦЯ
Досліджуючи таємниці дитинства, Марині Павленко вдалося зазирнути до світанку життя навіть…

…Павлуся Тичини – хлопчика-«мізинчика», що «знайшовся у родині Тичин сьомим», м’якого і вразливого, з високим чолом, під яким усе працює думка та очиськами на півлиця, що у себе так і вбирають світ. «Він – мовби струна, що натягнута між небом і землею, між зорями й комашками». Любить і музику, і малювання, і все навкруг. І вірші почне писати «ніби зняті з неба, зіткані з трав, із води зі Святої Криниці за селом, бджолиного хору татової пасіки, з маминої пісні… мовби одмічені печаттю Божого духу»;

…принцеси і вигадниці (в майбутньому — вченої, письменниці, діячки Центральної Ради, 1928 року запротореної до сталінських таборів на довгих 29 літ) Надійки Суровцової, що «пробує винайти чарівний засіб, який зберігатиме каштани блискучими все життя», а «ще вона, мов помахом чарівної палички, вмітиме будити людяність у тому, хто вже й сам вважає себе ніким», навіть у найстрашніших умовах. Житиме за правилом: «Немає кращих ліків від горя, ніж давати полегкість іншим».

…Василька Симоненка, який мріяв бути льотчиком, але завдяки слову підкорив висоти, непідвладні жодним технічним засобам. «Такий-от швидкий і стрімко-вертикальний шлях («кабрирування» по-льотчицькому). Із малого полтавського села – в класики»;

…Василька Стуса – пестунчика, якому рано довелося стати першим помічником у родині, який завжди допомагатиме рідним і друзям, «ніколи не обмине людини, що потребує помочі, навіть якщо то п’яниця в калюжі валяється». «Борючись із темрявою, він ніс … світло Правди»;

…Іринки Жиленко, майстрині «секретів» і вигадок, яка мріяла бути морячкою, «обожнювала читати про далекі моря, сизі гори, жовті пустелі». «Їй підкорилась глибина, сила й могуть її величності Поезії. І вона той секрет відкриває людям»…

Йдеться про книжку міні-оповідок Марини Павленко «Про дитинство видатних українців» («Грані-Т»-2009). Загалом, оповідки-дослідження «Янголи для Павлуся Тичини», «Казка Надійки Суровцової», «Небезпечні польоти Василька Симоненка», «Перемоги Василька Стуса», «Сонячні секрети від Іринки Жиленко», обрамлені влучними епіграфами та місткими довідками, – утворюють дивовижну мозаїку книги, де все вивірено до найменших деталей. Неймовірно, що крізь товщу часу і суму авторці вдається догледіти за надто непростими долями – малих мрійників і великих життєлюбів. Із звичайних, на перший погляд, деталей, життєвих спогадів, витворює вона прекрасний світ дитинства, із якого і добро, і любов, і краса, і надія, і сила вистояти, вийти «через терни» — таки ж до зірок…

РОСЯНИЦЯ
Як відомо, на Зелену неділю всі русалки виходять погуляти, і приємно, що всі вище згадані диво-діви найближчими святами вже прихоплять з собою і сьому сестрицю-Росяницю — книжку Марини Павленко, яка щойно-щойно з’явилася у видавництві «Ярославів Вал».

Бо ж, як зазначається у тій книжці, недаремно кажуть, «що сьоме дитя в сім’ї – особливе? Сім барв у веселки, сім нот у пісні, сім днів у тижні…»

Сімома кольорами гратиме й сама книжка, яка навіть зветься: «Райдуга в решеті». Вона теж — про дитинство тих-таки Павла Тичини, Надії Суровцової, Василя Симоненка, Василя Стуса й Ірини Жиленко. Але це вже цілком інші, набагато повніші й докладніші твори, масштабні історії, які не вбгати в маленькі оповідки.

І мабуть, не випадково у більшості народних пісень русалки перестрівають саме «дівку-семилітку», а та прекрасно справляється з їхніми химерними загадками. Адже, згідно з давніми віруваннями, дитині до семи років дано й відкрито набагато більше, ніж дорослим. Ця книжка справді у всій красі відкриває перед нами ніби й відому, але досі ніби надто абстрактну істину: все наше життя, всі наші вчинки — наслідок пережитого в дитинстві. Принаймні, мене вразило, як мало не кожен Тичинин поетичний рядок знайшов свій «початок» у тій чи іншій деталі його ще дитячого пісківського побутування («Хлопчик-Камертон»). Як мала (але вже тоді НайНадійніша!) Суровцова, сама того не відаючи, вже в благополучному київському дитинстві «пройшла репетиції» своїх майбутніх далеких (ох і далеких!) мандрів. Як усіма можливими шляхам «обминало» поезію, щоб потім таки впритул підійти до неї «кирпате безсмертячко» Симоненка. Яким лагідним домашнім «мізинчиком-мазунчиком» був «хлоп’як із криці» Стус і звідки черпало свою енергію «дівча на сонячних батарейках» — Ірина Жиленко.

Дитинство великих українців безперечно надихатимуть не лише юних читачів. Вони зайняли своє місце у переліку інших книг Марини Павленко, яскравих і захопливих, написаних дотепною образною мовою, звернених до різновікового читача. А ще – достовірністю (в передмові до цієї та до попередньої книг зазначено, що в текстах про дитинства немає жодної випадкової чи «вифантазуваної» деталі) і, попри все, – таки якимось неймовірним духом чогось незвичайного, нереального, росянисто-свіжого і веселкового.

…У мене колись написалися такі поетичні рядки:
Мені вже не сняться принци
Із мудрих казок-феєрій.
У запорошеній скрипці
Сховався їх відсвіт рожевий.
Поважний життєвий принцип
Не кличе в життєву даль.
Мені вже не сняться принци.
А жаль.

Так от: після книжок Марини Павленко із запорошеної скрипки буденності справді виривається на волю рожевий відсвіт казки. Переконана, що це і є таємниця її таланту.