Я мрію мати Мрію…

Максим Кідрук. Мексиканські хроніки. – К.: Нора-Друк, 2009

Жив собі в Україні простий хлоп’яга, програміст CAD-систем, – назвемо його Максом. І з дитинства була в нього Мрія. І звалася вона – Мексика…

Макс прийшов у цей світ, «нічого не відаючи про його прозаїчність». Але у школі маленькому вгатили в довбешку, що «наш світ тривіальний, усе в ньому можна пояснити, виміряти, побачити та зафіксувати, а багато чого навіть описати формулами». Та найбільшим шкільним розчаруванням стало те, що все у світі побачено, виміряно й зафіксовано ще до нього. Що залишалося мрійливому хлоп’яті? Поринути у світ піратсько-пригодницької літератури, пливти через Атлантику з Колумбом, пробиватися через гори Антарктики з Амундсеном, спускатися на дно Маріанської западини з Пікаром і розбишакувати пліч-о-пліч із сером Ф.Дрейком.

Божевільна мрія (Мрія) потрапити в зелені лабета Мексики в Макса з’явилася теж по прочитанні книжки. То була «Дочка Монтесуми» Хаґґарда. Саме під враженням від роману хлопчина почав із прискіпливістю нишпорки вишукувати всю доступну інформацію про країну-мрію, і незабаром знав про Мексику значно більше, ніж його вчителька всесвітньої історії.

По закінченні школи Макс ледь не загруз у солодкому болоті побуту, згодившись грати нав’язану глобалізованим світом роль. Менеджер, програміст, аспірант престижного столичного вишу, він став потихеньку перетворюватись на середньостатистично успішного мена, а Мрію заступила нав’язлива примха: «мерседес» S-класу. І якби купівля цієї дорогої, але майже незастосовної в умовах українського бездоріжжя автівки таки відбулася, знали б про Макса тільки вузькі гламурні кола та механіки з «мерсівських» автомайстерень. Злітав би він колись у Мексику, потовкся би по визначних (затоптаних туристами) місцях і… Вийшов би із Мрії пшик, а «Мексиканські хроніки» написав би хтось інший. Але сталося не так.

Макс знайшов у собі сили, правильно зрозумівши Божий знак, виламатися з рамок стабільного і спокійного життя, здолати гравітацію буденності й банально звалити у Швецію на навчання. Космічний турист прибув на свій Байконур… Хоча ні, мис Канаверал до Мрії ближче.

Видавництво «Нора-Друк» обізвало «Мексиканські хроніки» романом. Тоді як яскрава й просякнута неповторним живим гумором книжка Максима Кідрука цілком підпадає під визначення «road-story». Це не путівник і не автобіографія, не поради туристам і не філософування про призначення людини на землі, хоча й цього у книжці вистачає. Це історія зародження і втілення Мрії, подана як історія однієї мандрівки. В цьому випадку – до далекої Мексики.

Автор-оповідач у книжці постає не лише романтичним мрійником. Чортика лисого його Мрія здійснилася б, якби за гороскопом він не був Овном, а Овен – це, як відомо, баран, який товктиме лобом мур, аж поки розвалить або його, або лоба. І неважливо, буде цей мур Берлінський, Великий Китайський чи мур побутових перешкод і прикрих незбігів, ім’я яким – лажа. Наш молодець-баранець розтовк геть усе на шляху до своєї Мрії! Процес пробивання мурів лобом описано детально й соковито, так що протягом мандрівки з Кідруком читач не занудьгує.

Ненав’язливо, але цілком послідовно автор виводить себе українським мачо, який завжди готовий до хворобливого блиску начистити пику – чи то мексиканському студентові, якому програв у шахи, чи то пілотові авіакомпанії «Ryanair», який «протягом перельоту з усіх фігур вищого пілотажу […] не виконав хіба що мертвої петлі та штопору». Більше того, друзі-мандрівники виявили в нього неабиякий талант: Макс уміє говорити голосом Термінатора! Овномачо Макс вистояв навіть у бою з гострим мексиканським соусом, яким полив свій такос (це страва така). Після першого ж шматка він відчув у собі пекло. «А потім палюче вогнисько полізло униз до шлунка. Таке враження, наче хтось увіпхав мені до стравоходу йоржик для унітазу і почав старанно вертіти ним туди-сюди». Далі – більше: «Я схлипував, скімлив, пхикав і ридав, але нічого не міг з собою вдіяти». Та коли нашому овномачотермінатору піднесли миску сметани (за рахунок закладу!), в Максові прокинувся ще й козак: навіть не торкнувшись до рятівної сметани, він «на зло ворогам на радість мамі» запхав решту страви з пекельним соусом собі в пельку. І хоч він «їв і рюмсав, мов дитя», та честь українських ґрінґо було відстояно! На радість не лише мамі, а й читачам, які тепер знають із Максового досвіду: «Усе має смак. Усе, крім такоса. Такос має вогонь». (На цьому місці чомусь пригадався один поглинач нашатирного спирту, але ж зараз не про абсурдистів, а про суперменів).

Безсилим наш супермен виявився тільки перед трьома суто мексиканськими випробуваннями: перед Ґелаґетсою, мескалем і дорогою між Сан-Крістобалем та Паленке. Ну, з дорогою все ясно. Гірський серпантин, помножений на численні «лежачі поліцейські» та повороти з переворотами – і… «Навколо проносились прегарні краєвиди, дорога змійкою звивалася вниз, а я хвацько ригав, на повному ходу звісившись з вікна маршрутки, під захопленими поглядами сусідів-пасажирів та водіїв зустрічних авто». Нокаутом для нашого героя стала Ґелаґетса – танцювальний фестиваль. Ні, його там не затанцювали до півсмерті (Макс-бо, як справжнісінький універсальний солдат, до всього ще й шістнадцять років свого життя присвятив хореографії, гецав навіть у рівненському народному ансамблі танцю «Полісянка»). Річ у тім, що кожен мексиканський колектив закінчував свій номер киданням у глядацьку залу різноманітних подарунків – тістечок, цукерок, ківі. Нашому твердому горішкові дістався п’ятикілограмовий ананас… Причому, як справжній Рембо, він не сховався під лаву, а гідно зустрів подарунок! Носом. А після того був іще фестиваль виробників мескалю – дуже градусного напою, який виготовляють тільки в Оахаці із забродженого соку голубої агави й величають старшим братом текіли. Тут наше мачо показало всю міць українського організму, та коли наступного ранку переглядало на цифровику зроблені вчора фото… Єдина втіха, що так розмазав нашого ніндзю не москаль, а мескаль.

Давно вже я не читав такої живої, дотепної та просякнутої оптимізмом книжки. Здається, всю ту енергію, яку Максим Кідрук отримав, здійснивши свою Мрію, він перелив у ці триста сторінок. Ну, може, не всю: скільки енергії він спалив, ідучи до своєї мети та долаючи «опір матеріалу», знає тільки він сам. Головне – він показав, що неможливого в цьому світі немає. Головне – він довів, що головне – це мати Мрію. А на ловця, як то кажуть, і звір.

Убити свою мрію можна єдиним шляхом: утілити її. Максим Кідрук убив її двічі: раз – коли відвідав Мексику, і вдруге – коли написав про ці відвідини книжку (друга премія в конкурсі романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова – 2009»). Але в смерті – життя: «Мексиканські хроніки» заслуговують на те, аби стати бестселером, як і будь-яка книжка, писана кров’ю власного серця; вони ще не одну юну душу надихнуть на втілення найпотаємніших прагнень! А в самого Максима Кідрука вже народилася нова Мрія. Щоправда, її імені він поки що не розголошує.

Прочитавши цю іскрометну книжку, я парадоксальним чином відчув, що мені не хочеться до Мексики. Й не тому, що там багато мексиканців та москітів, а тому, що «Мексиканські хроніки» по вінця виповнили мене відчуттям, ніби я там уже був, і то неодноразово. Чого ж прагнеться мені, горопашному читачеві, який має все, що хоче, а тому його щастя – тупе, як глобус? Я мрію мати Мрію…
<!– /* Style Definitions */ p.MsoNormal, li.MsoNormal, div.MsoNormal {mso-style-parent:”"; margin:0cm; margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:14.0pt; font-family:”Times New Roman”; mso-fareast-font-family:”Times New Roman”; mso-ansi-language:UK;} @page Section1 {size:595.3pt 841.9pt; margin:2.0cm 2.0cm 2.0cm 2.0cm; mso-header-margin:35.45pt; mso-footer-margin:35.45pt; mso-paper-source:0;} div.Section1 {page:Section1;} –>