Огляд невиданої літератури
- 25 Лис 2010 05:11
- 353
- 23 коментарі
Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття. Вид 2-ге. — Л.: Літопис, 2002
Приводу для того, щоб написати про перекладні літературно-теоретичні праці, видані в Україні, начебто й не було. Таким приводом могла б стати низка монографій чи збірників статей, виданих нещодавно кількома провідними видавництвами. Ці книжки можна було б охарактеризувати як гарні або ж погані, а також засвідчити, що їхня поява відбиває певні тенденції, які нині прослідковуються на книжковому ринку. Такими тенденціями могли б бути збільшення або зменшення кількості літературознавчих видань, що з’являються на полицях українських книгарень. На жаль, зробити подібні узагальнення немає змоги, оскільки для них справді немає приводу: за 2010 рік в Україні було видано лише одну перекладну літературознавчу працю – «Перетворення Шекспіра» Ірен Макарик. Ймовірно, Юрій Лотман схарактеризував би таку ситуацію як «значимий нуль», тобто становище, коли відсутність інформації сама по собі є інформативною. У цьому огляді йтиметься про те, що ж може означати кількість виданих літературознавчих книг, яка якщо й не є нульовою, то принаймні наближається до нуля.
Для того, щоб окреслити межі певної порожнечі й отримати уявлення про її розмір, передусім необхідно ознайомитися з цілком реальними присутніми, а не відсутніми просторами, які її оточують. У нашому випадку ними будуть, з одного боку, переклади теоретичних праць, виданих упродовж минулих років, а, з іншого боку, – ті, які ще з’являться в майбутньому. Якщо про другі можна говорити лише гіпотетично, то перші є дуже конкретними. Тому далі мова піде саме про них.
На жаль, про перекладну літературознавчу літературу, яка дотепер видана в Україні, можна говорити, уникаючи приблизних кількісних характеристик. За моїми підрахунками, з 1991 по 2010 р. було видано не більше п’ятдесяти перекладних літературознавчих книжок. Ця цифра навіть трохи завищена, оскільки було враховано також праці, які лише частково стосуються літератури (наприклад, «Культура та імперіялізм» Е. Саїда чи «Електронне слово» Р. Ленема). Виходить, у середньому за один рік в Україні видавалося по два переклади – кількість надзвичайно мізерна. Проте, таке середнє число, звісно ж, не відображає реального стану справ, який донедавна був трохи кращим: з 2004 р. до 2008 р. помітною була тенденція до зростання кількості перекладних видань. Але вже у 2009 р. вийшло друком лише дві книжки («Проблеми поетики прозового опису» Д. Корвін-Пйотровської і збірник «Сучасна літературна компаративістика: стратегії і методи»), а в 2010 р. поки що тільки одна. Для порівняння: за 2010 р. лише три російські видавництва – «Новое литературное обозрение», «Языки славянской культуры» і «Академический проект» – видали десять перекладних літературознавчих книжок. Ситуація у Польщі не гірша, а може, навіть краща: існує потужне видавництво Ягелонського університету «Universitas», яке з кінця 1990-х рр. видає серію «Горизонти сучасності». У ній вже встигли вийти переклади Г. Блума, П. Бурдьє, С. Фіша, К. Ґірца, В. Топорова, П. де Мана та ін., а також численні антології. Ані в польському, ані в російському книговиданні згадані видавництва аж ніяк не є «монополістами» в галузі перекладного літературознавства – на цій «ниві» трудиться чимало їхніх конкурентів.
Сучасна літературна копаративістика: стратегії і методи. Антологія. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009
Наскільки репрезентативною є добірка перекладених українською книг? Чи міг би український читач отримати адекватне уявлення про світовий літературознавчий процес, якби він скористався виключно українськими перекладами? Ці питання є, безперечно, риторичними. Головним джерелом подібного знання могла б стати для нього антологія «Слово. Знак. Дискурс» (1996, 2002), у якій представлені головні напрями в літературознавстві ХХ ст. Проте багато текстів у ній є неповними (зокрема, ті, що стосуються постколоніальних студій), крім того, ризикну сказати, що є й багато неточностей і хиб у самих перекладах. Найсмішнішою помилкою, яку мені вдалося помітити, є неправильний переклад імені радянського критика Волошинова, цитованого в англомовній праці, якого перекладачка М. Зубрицька чомусь зробила Волосіновим (очевидно, скориставшись англійським варіантом написання його прізвища – Volosinov). Безперечно, для середини 1990-х ця антологія була неоціненним скарбом, проте більш ніж дивно, що за півтора десятка років, що минули з часу її видання, не з’явилося жодної іншої загальної антології, яка б репрезентувала історію літературознавчого процесу більш-менш повно. Щоправда, у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія» було видано дві тематичні антології: «Теорія літератури в Польщі» (2008) і «Сучасна літературна компаративістика» (2009), які, однак, можуть дати уявлення лише про окремі аспекти літературознавчої науки. «Слово. Знак. Дискурс» досі, як видається, лишається найчастіше цитованим теоретичним україномовним джерелом. Щоб така ситуація не здавалася чимось цілком нормальним, можна навести приклад польського видавництва «Słowo/obraz terytoria», яке за недовгий час встигло видати близько десяти збірників теоретичних текстів (як загального характеру, так і тематичних: «Деконструкція», «Іронія», «Наратологія», «Риторика» тощо) – при тому, що це не єдине польське видавництво, яке видає такі антології (серед інших можна назвати «Universitas» і «Znak»). Що ж залишиться, якщо не враховувати невеликих статей, вміщених у збірнику «Слово. Знак. Дискурс»? Виявиться, що немає жодного перекладу українською мовою Я. Мукаржовського, Н. Фрая, Ж.-П. Рішара, В. Ізера, Г. Р. Яусса, М. Бахтіна, Б. Успенського, П. де Мана та ін.
Кількість літературознавчої «класики», українські переклади якої мали б існувати, але яких чомусь нема, є дуже великою. Зокрема, навіть такий давній і авторитетний напрям, як структуралізм, представлений дуже неповно і вибірково. Зокрема, найважливіших праць – «Розповідного дискурсу» Ж. Женетта, «Структурної семантики» А. Греймаса, «S/Z» Р. Барта, «Структури художнього тексту» Ю. Лотмана – немає. Проте, якщо цей пласт теорії представлено хоча б частково, то ситуація з наратологією значно гірша. Немає жодного перекладу, який репрезентував би зарубіжну науку про розповідь 1970-2000-х рр. Така ситуація є ще дивнішою з огляду на ту важливість, яку визнають за наратологією в сучасній гуманітаристиці – не дарма говорять про так званий наративний поворот у історії, культурології та інших дисциплінах. Саме тому було б добре, якби з’явилися українські переклади таких знакових наратологічних праць, як «Риторика літератури» В. Бута (W. Booth), «Наратологія» М. Баль (M. Bal) чи «Гетерокосміка» Л. Долежела. Зрештою, не зайве було б перекласти й такі класичні літературознавчі праці, як «Мімесис» Е. Авербаха (E. Auerbach), «Теорія літератури» Р. Веллека та О. Воррена (R. Wellek, A. Warren), «Анатомія критики» Н. Фрая (N. Frye).
До речі, виникає враження, що українські видавці мають своєрідну установку не випускати нічого, що вже є в російському перекладі/оригіналі. Справді, коли проглядаєш список виданих теоретичних праць, то впадає в око те, що вони начебто є пробкою, покликаною заткнути дірку в російському книжковому ринку. Г. Блум, З. Мітосек, Р. Нич, Д. Перкінс, Е. Курціус, Е. Томпсон – усі ці автори не перекладені російською, або принаймні не були перекладені на час, коли їх було видано українською. Така установка краще помітна навіть не по тому, що вже видано, а по тому, чого досі немає, хоча давно мало б бути. Наші видавництва начебто свідомо уникають перекладати російських авторів – хоча із цим було б, напевно, найменше труднощів. Досі не видано українською В. Шкловського, Ю. Тинянова, Б. Ейхенбаума, М. Гаспарова, Б. Успенського, В’яч. Вс. Іванова, майже відсутні переклади Ю. Лотмана, не кажучи вже про сучасніших дослідників, популярних у Росії: В. Руднєва, М. Ямпольського та ін. Єдиним винятком є видавництво «Дух і літера», яке видало кількатомне зібрання праць С. Авєрінцева. Логіку мислення видавців, здається, зрозуміти нескладно: якщо читач матиме бажання прочитати Бахтіна чи Лотмана, то скористається оригіналом, якщо ж він схоче читати Барта чи Авербаха, то скористається російським перекладом, оскільки має до нього більшу довіру; українську ж книжку купить тільки тоді, коли не матиме іншого виходу, а тому треба перекладати щось таке, до чого читач не мав би іншого доступу, окрім як через український переклад. Якщо видавець справді мислить таким чином, то навряд чи варто сподіватися, що в нас з’являться переклади праць відомих дослідників: російське книговидання, на жаль для нас, читачів, працює дуже продуктивно.
Teorie literatury XX wieku. Antologia. — Kraków: Znak, 2006
Проте, міркування видавців, які я мав нахабство реконструювати, аж ніяк не є безпідставними. Українського «Гаррі Поттера» видали багатотисячним накладом не тому, що такою була примха видавців, а тому, що на цю книжку був попит. Очевидно, що українського Барта не видають тому, що на нього не буде попиту. Швидше за все, він пилюжитиметься на полицях кілька років, аж поки не потрапить у магазини «Усе по 15» (чи, з огляду на інфляцію, «Усе по 20-30»). Принаймні, саме такою є ситуація з українськими перекладами Дерріда («Письмо та відмінність») чи Крістевої («Полілог»), які були видані шість років тому маленькими накладами, але й досі не стали бібліографічною рідкістю.
Книговидання відбиває не лише ситуацію, у якій перебувають самі видавництва (економічна криза і т. д.), але й стан суспільства. І якщо Україна має свого «масового» читача (романи Дена Брауна і Стефані Маєр продаються «на ура»), то з читачем «інтелектуальним» значно гірше. Вочевидь, я не дуже перебільшу, якщо скажу, що відсутність попиту на Дерріда й Крістеву спричинена невисоким рівнем культури українського читача, а також якістю самих перекладів, яка часто буває також не дуже високою. Не все можна виправдати економічною кризою, багато що пояснюється кризою читацького середовища і низьким рівнем освіченості. Саме про це і свідчить надзвичайно мала кількість виданих літературознавчих книг. І якщо ми не маємо достатньо знань про те, яким чином із цієї кризи вийти, то варто принаймні рефлексувати над її проявами – найгірше, якщо така ситуація сприйматиметься як норма.
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
Запитання до автора: а справді, який смисл перекладати В. Шкловського, Ю. Тинянова, М. Гаспарова, Б. Успенського, В’яч. Вс. Іванова тощо, якщо досі не перекладено Р.Веллека, Е.Ауербаха, Л.Шпітцера, К.Емерсон?
А щодо нечитання Дерріда та Крістевої, то, думаю, це частково зумовлене й тим, що українська інтелектуальна спільнота вже перехворіла на цю “пошесть” – зрозуміли, що вскочили у постмодерн, не розібравшись достоту з Платоном та Аристотелем.
Я б не став позиціонувати переклади праць Веллека чи Авербаха (і тим паче – К.Емерсон) як важливіші, ніж переклади згаданих російських авторів. Шкловський і Авербах ще могли б посперечатися, хто більше вплинув на літературознавство:) Якщо ж Ви мали на увазі, що праці рос. дослідників доступніші читачеві, то це навряд – і “Теорія літератури” Веллека-Воррена, і “Мімесис” перекладено російською теж.
Переклад, як на мене, виконує, окрім свого прямого завдання, також функцію акцентування певної праці, наголосу на її важливості. Я впевнений, що якби зараз видали гарну україномовну антологію тартусьців, то обіг їхніх ідей в укр. науковому просторі пожвавішав би.
Р.Веллека чи Е.Авербаха доречніше перекладати першими вже хоча би задля уникнення подвійного перекладу: студенти, аспіранти та професори наводять цитати з їхніх праць українською, посилаючись на російський переклад. Скандальна ситуація: переклад перекладу. (Ситуація з росіянами все ж таки більш “цивілізована”: цитування Шкловського з посиланням на текст оригіналу цілком прийнятне.)
Проте насамперед потрібні повні академічні видання Платона, Арістотеля, Канта (їх також цитують з російських перекладів). Без них не буде ані повноцінної української філології, ані повноцінної філософії. (А Веллеки та Ауербахи, не кажучи вже про Крістєвих, можуть і зачекати.)
Відсутність перекладів знакових літературознавчих праць не є такою великою проблемою, як здається на перший погляд. Їхня відсутність, можливо, колись таки спонукає читати їх англійською, німецькою чи французькою. Годі читати того ж Г. Блума в перекладі. При теперішній владі, як і при минулій, годі дочекатися академічних видань філософів, літературознавців та й узагалі вчених українською – тут слід згадати вельмишановного проф. Л. Ушкалова, який спромігся на такий проект власними зусиллями і видав “академічного” Сковороду. А цю пафосну цитату “Вочевидь, я не дуже перебільшу, якщо скажу, що відсутність попиту на Дерріда й Крістеву спричинена невисоким рівнем культури українського читача, а також якістю самих перекладів, яка часто буває також не дуже високою” шановний О. Собчук часом не вкрав із праць пана Табачніка чи апологетів російськомовних перекладів? Чи може мав на увазі власний низький рівень культури?
Не згодна: відсутність перекладів – дуже велика проблема.
Уявіть студента-гуманітарія, який навчається на першому-другому курсі та проживає у гуртожитку. По-перше, звідки йому/їй, (навіть якщо він/вона володіє іноземними мовами) взяти того ж Г.Блума англійською. По-друге, (навіть якщо організаційно це питання можна вирішити) ціна – щонайменше 20-30$ (+доставка), а не 40-50 грн.
Потрібно ґрунтуватися на реаліях, в яких перебуває основна маса тих, хто читає ці тексти, а не дивитися на все згори.
А навіщо першокурснику чи другокурснику Г. Блум? – Ви читали той самий “Канон” – книга розрахована на людину з багажем не лише антички чи середньовічної літератури , а здатної орієнтуватися в світовій літературі від давнини до сьогодення. У наших вишах програми так складені, що студент фізично не встигне добратися до серйозної критики, аби встиг ознайомитися з першотворами. Тут допоможуть хіба що згадані антології. А проблема з перекладами ще буде років зо 15. Немає державної підтримки – немає українськомовної книги – це реалії.
Якось ви трохи відстали від життя )) Відкрийте gigapedia.com, там і Блума, і кого ви хочете предостатньо мовами оригіналу.
Шановний п.Назаров, я вкотре переконуюся, що з гумором у Вас не дуже склалося.
По-перше, Ваше зауваження не зовсім по темі.
По-друге, жоден інтернет, принаймні найближчим часом, а тим паче в Україні – з її вбогим долученням до цієї мережі, не замінить книги чи підручника.
По-третє, як там Ваш стокілограмовий стиль, ви працюєте над його полегшенням чи ні?
Шановний(-на) Little Jane! Врешті-решт, дотримуйтеся хоча б мінімальних етичних норм! Ви сам(а) пишете занадто мало, щоб можна було вловити тонкощі Вашого стилю.
Спокійно, хлоп’ята, спокійно. Ніхто нікого не ображає. І коли трішки боляче, це ще не свідчить про образу – може, це неодмінна ознака (Вашого) професійного поступу?
І ще – мені набридло, коли українські “мени” вагаються щодо моєї статі. Але ж на то вони й українські мени, щоби скиглити, ні?
Джейн, не звертайте Ви на все це уваги! Знаєте байку про двох впертих баранців?
>> можливо, колись таки спонукає читати їх англійською, німецькою чи французькою.
а) Смішно. Та розженемо перекладачів – може це колись таки спонукає українців заговорити різними мовами.
б) Абсурд. Без коментарів.
Смішно – це коли літературознавець, як вже сказала Little Jane, цитує того ж Барта за російськомовним перекладом. Ви уважніше читайте – мова йшла не про те, щоб всі українці вчили мови, а гуманітарії – літературознавці, викладачі, аспіранти, студенти гуманітарних вишів. Тож перш ніж писати, краще спершу прочитати. Втім, якщо мии хочемо десь років за 50 опинитись в ЄС, мови слід буде вчити і не лише близьких сусідів, а насамперед західноєвропейські.
>> Очевидно, що українського Барта не видають тому, що на нього не буде попиту. Швидше за все, він пилюжитиметься на полицях кілька років,
Кожного року кафедри роблять замовлення на потрібні для навчального процесу книжки. Тобто сотні українських вишів повинні мати декілька примірників в бібліотеці + їх мусять мати всі українські наукові бібліотеки.
Те, що ці книжки пилюжаться на полицях означає передовсім, що переважна більшість викладачів або не вважають названих авторів потрібними для свого курсу, або просто самі не читають їх жодною мовою.
Гарна, вміру іронічна стаття! Звучить актуально і свіжо. Згоден, що однією з причин відсутності перекладів важливих теоретичних текстів є відсутність попиту на них. З цієї ж причини і гори інтелектуальної художньої літератури десятиліттями “не стають бібліографічною рідкістю”, як іронічно написано у статті. Он усі сім томів “У пошуках втраченого часу” можна безпроблемно купити і досі. Ну, нам більше буде.
” Найсмішнішою помилкою, яку мені вдалося помітити, є неправильний переклад імені радянського критика Волошинова” – а в одному виданні “Основ” був Роланд Бартес:)
Цікава стаття, яле чимало в ній дивує.
1. “Безперечно, для середини 1990-х ця антологія [Зубрицької] була неоціненним скарбом, проте більш ніж дивно, що за півтора десятка років, що минули з часу її видання, не з’явилося жодної іншої загальної антології, яка б репрезентувала історію літературознавчого процесу більш-менш повно. Щоправда, у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія» було видано дві тематичні антології: «Теорія літератури в Польщі» (2008) і «Сучасна літературна компаративістика» (2009)”
Не розумію, чому тут не згадано прекрасну, гарно перекладену антологію “Література. Теорія. Методологія” (упорядник: Данута Уліцька, перекладач: Сергій Яковенко. — Київ, 2006), за якою дотепер навчається чимало студентів???
http://publish-ukma.kiev.ua/product_info.php?products_id=35
2. “До речі, виникає враження, що українські видавці мають своєрідну установку не випускати нічого, що вже є в російському перекладі/оригіналі. Справді, коли проглядаєш список виданих теоретичних праць, то впадає в око те, що вони начебто є пробкою, покликаною заткнути дірку в російському книжковому ринку. Г. Блум, З. Мітосек, Р. Нич, Д. Перкінс, Е. Курціус, Е. Томпсон – усі ці автори не перекладені російською, або принаймні не були перекладені на час, коли їх було видано українською”.
Вибачте, пане, але щонайменше непристойно з Вашого боку називати ці вправно перекладені праці “пробкою”. Гадаю, перекладачі й упорядники цих книжок залюбки “натовкли б Вам пику” (звісно, теж фігурально)) Я ознайомлена з 5 працями з цього “пробкового переліку” й попросила б Вас теж із ними йознайомитися, перш ніж ставити на них таке клеймо!
3. Загалом складається враження, що автор, звісно, дуже обурений ситуацією, про яку пише. Цінним є те, що принаймні названо знакові праці (антології) з літературознавства, іноді навіть окреслено їхню тематику. Але, як на мене, перелік цих праць надто скупий (очевидно, не було часу моніторити простір на цю тему), та й імен надто мало. А в принципі, думаю, перевагою статті стануть коменти на неї.
Шановна zhelezna, з приємністю прочитав Ваш коментар (радує, що знайшовся хтось, хто настільки прискіпливо прочитав мою статю) :)
Тепер спробую узгодити деякі непорозуміння.
1. “Не розумію, чому тут не згадано прекрасну, гарно перекладену антологію “Література. Теорія. Методологія””. Не згадана вона тому, що антологією прийнято називати збірник першоджерел, байдуже якого характеру: художніх, філософських, літературознавчих. Книжка ж, редагована Уліцькою, скоріше може бути названа підручником, написаним колективом авторів (якщо не помиляюся, вона так і задумувалася). Тому я й не згадував про неї, говорячи про антології. Ймовірно, доцільно було б пригадати її в якомусь іншому місці статті, проте всього не перерахуєш. Та й, зрештою, завдання статті не зводилося до простого переліку книжок (це відповідь на Ваш закид: “Але, як на мене, перелік цих праць надто скупий (очевидно, не було часу моніторити простір на цю тему)”). Є деякі інші хороші книги, не згадані мною в статті (наприклад, “Роль читача” Еко) – то чому ж Ви не згадали її в своєму коментарі?
2. “Вибачте, пане, але щонайменше непристойно з Вашого боку називати ці вправно перекладені праці “пробкою”. Гадаю, перекладачі й упорядники цих книжок залюбки “натовкли б Вам пику”.”
Очевидно, що вживши цю метафору, я не хотів нікого образити (чого не скажеш про Ваш комент). Не йшлося ані про якість перекладів, ані про якість видань, а лише про політику видавництв, яка мені видається неправильною. Особливість метафори – дво- (чи багато-)значність. Не звинувачуйте мене в тому, що розпізнали не те значення.
3. “А в принципі, думаю, перевагою статті стануть коменти на неї.” Згоден: такою і є мета коментів. Не сумніваюся, що свій комент Ви вважаєте найбільшою з переваг цієї статті:)))
Скажіть все ж дякую видавництвам на кшталт “Літописа”, ВД “Києво-Могилянська академія”, “Смолоскипа” та ін., які час від часу презентують чудові переклади, які не залежуються на полицях, як то Вам здається. А якщо є нефахові переклади, то напишіть про це. Але фахово, а не обтічно. А все решта у Вашій статті, даруйте – якбитологія – “альтернативне” літературознавство.
ух, які ми всі тут онанімні, фахові й обізнані, Лоренсе.
Інколи краще жувати: а як немає що сказати, то жуйте, вельмишановний nazarov !
я вирішив узяти з вас приклад і почав затято спамити без усякого сенсу.
Ось бачите, kuchbos, і справді, коменти непогано доповнюють статтю :) Зокрема, ваш про Еко (його я й справді забула згадати, але насамперед це ваша провина як автора статті, а не моя як її коментатора).
Щодо книжки Уліцької, то я не певна, чи вона справді планувалась як підручник. Здається, ні. Про це, принаймні, нічого не казала пані Данута на презентації книжки в староакадемічному корпусі НаУКМА….
Ну, а щодо гострих висловлювань, то — байдуже, до кого виїх вживаєте (видавництва, перекладачі, упорядники), — будьте такі ласкаві, дотримуйтесь етикету. Тоді й не буде “неетикетних” відповідей від читачів