Переможців не судять

Люко Дашвар. Фото Олени Павлової

Є таке слово – феномен. Воно стає в нагоді, коли бракує інших слів, принаймні — цензурних.

Розмову про письменницю Люко Дашвар (вона ж сценаристка Ірина Чернова), зірку «Коронації слова», лауреатку солідної «Книжки року ВВС» і безумовну лідерку продажів «Клубу сімейного дозвілля», доведеться вести саме в площині поняття феномену. Зрештою, успіх – річ майже завжди феноменальна й непередбачувана, а будь-який аналіз цього явища можливий хіба що заднім числом.

Отже, «Село не люди», «Молоко з кров’ю» і «Рай.Центр». Дві останні книжки я прочитала за редакційним завданням і вимагатиму з «Літакценту» пляшку полуничного йогурту за шкідливість. Проте першу все ж таки купила свого часу сама, і це доводить, що хвиля інформаційного шуму, яка виникла навколо авторки, заплеснула навіть мене, у підвалинах комерційного успіху Дашвар лежать і мої кревні двадцять гривень.

Взагалі-то, це окремий вихиляс нашого національного літпроцесу: відверто комерційні жанрові книжки, призначені нібито для «маси», в нас читає, навпаки, передусім «еліта»: письменники, літературозавці, критики, викладачі, студенти та інша просунута публіка. Вердикт передбачуваний: критик, у лексиконі якого самі дискурси й парадигми, звичайно, не може сприймати всерйоз «таку літературу», але наголошує, що вона вкрай потрібна і сприятиме розвитку національної літератури взагалі. Бо хай ростуть усі квіти, себто жанри. Вади конкретної книжки, не помітити яких неможливо за наявності гуманітарної освіти та літературного смаку, беззастережно списуються на «жанр».

Люко Дашвар. Молоко з кров’ю. — Харків: КСД, 2008

Втім, із Люко Дашвар не все так просто. Бо «закони жанру», які для наших високочолих критиків є чимось на кшталт привида чи НЛО, що про них усі говорять, але мало хто бачив на власні очі, авторка вітчизняних бестселерів порушує так само легко й безвідповідально, як і стилістичні літературні норми.

Перед тим, як перейти до конкретних доказів і прикладів, хочу зробити екскурс у біографію нашої героїні (особисто ми не знайомі, себто всі відомості – з інтерв’ю Люко-Ірини в пресі та з виступів на презентаціях). Чернова – журналістка, працювала до останнього часу в глянцевих часописах, а коли «дістало», пішла на сценарні курси здобувати нову професію. Фільм за її сценарієм знято поки що один, і я його навіть бачила (але не буду відволікатися). Ще декілька сценаріїв телемуві та серіалів перебувають на різних стадіях повільного, надто в кризу, процесу. У літературі пані Дашвар уперше спробувала себе приблизно тоді ж, коли і в сценаристиці. Це багато пояснює, але й ставить нові запитання.

Майже всі автори рецензій на книжки Дашвар наголошують на їхній кінематографічності: мовляв, маємо готовий сценарій для вітчизняного серіалу. Справді, в усіх трьох романах багато діалогів, оповідь чітко поділено на епізоди-«сцени», описи дії по-кіношному лаконічні. Присутні яскраві наскрізні деталі-образи, як-то коралове намисто в «Молоці з кров’ю», «скляне» рожеве пальто Катрі в романі «Село не люди», або ж особливо зворушливе «дерево» з чорного волосся на грудях антигероя Сердюка в «Рай.Центрі».

Про суто «літературну» складову, в якій Дашвар аж ніяк собі не відмовляє, поговоримо трохи пізніше. Поки що – докладніше про «сценарну».

Люко Дашвар. Фото з сайту www.bookclub.ua

В мене немає жодних сумнівів, що, опановуючи сценаристику, пані Чернова прочитала і Мітту, і Червінського, і Лінду Сегер, і багато кого ще. Власне, у побудові її творів це відчувається – і тим незбагненнішими здаються відверті «ляпи», які міг би дозволити собі хто завгодно, але не сценарист.

Коли у першій сцені дорослий дядько схиляє тринадцятирічну дівчинку до орального сексу – а в, умовно кажучи, тридцять шостій боїться її «пригорнути», бо вона дочка його друга, це не просто смішно з огляду на здоровий глузд. Це називається глюк у мотивації персонажа, що за кінематографічними законами геть неприпустимо. Коли в тому ж романі «Село не люди» один за одним у різномантні криваві способи гине половина персонажів, будь-кому, знайомому з «законами жанру», зрозуміло: це вже не спрацює. Глядач (перепрошую, читач) десь на третьому-четвертому трупі просто втомлюється рахувати. Для цього у сценарних підручниках і малюють графіки-зигзаги: напругу треба періодично знижувати. Ірина Чернова, по ідеї, в курсі. Люко Дашвар – ні.

А тому в пам’яті спливають не розумні поради фахівців кіно, а радше анекдоти з тяжкого життя серіальних сценаристів. «У нас змінилася концепція! У Катерини з Романом не стаття за розбещення неповнолітніх, а велике світле кохання!» — “Буде зроблено!” Або: «У нас скорочення кошторису, звільнюємо акторів X, Y та Z. Треба в наступній серії прибрати всіх» — «Та добре…» Коли раптом поновлять контракт, можна когось із покійників і повернути на екран, що авторка з успіхом робить у «Рай.Центрі».

Люко Дашвар. Село не люди. — Харків: КСД, 2007

Асоціації з колишніми мексиканськими (бо нинішніх російських, перепрошую, не дивилася жодного) серіалами викликає і композиція творів. Спочатку женеться метраж за рахунок нескінченних діалогів і розтягнених подій: пам’ятаєте, як колись протягом двох тижнів поспіль повертався до маєтку Луїс Альберто? Отак і в «Молоці з кров’ю» Степан на двохстах з гаком сторінках тупцює під вікнами Марусі, ну, ще вони обоє встигають нещасливо одружитися. Зате протягом наступних неповних двадцяти – і загибель дитини, і викриття подружньої зради, і страшна помста чоловіка, і одинадцять (!) років перебування героя у лапах радянської катівної психіатрії, і ще багато різного у телеграфному стилі, бо сезон закінчується, треба якось закруглятися.

Окрема тема – «спецефекти», про достовірність яких начебто і не йдеться. Ось героїчний німець у «Молоці з кров’ю» жбурляє немовля на вісім метрів удалину – і нічого, рятує. А щодо парафіну в членах нещасних хлопців із роману «Село не люди» не знущався хіба ледачий. Станіславський знічено мовчить. Хоча його систему, до речі, вивчають і в Голівуді.

Отже, «закони жанру» (див. на «Літакценті» однойменну рецензію стронговського) – аж ніяк не індульгенція стосовно абсолютної як мистецької, так і професійної безпомічності романів Дашвар. Тут я з готовністю приймаю традиційні закиди у заздрощах – оскільки факт залишається фактом: ці книжки купують і читають. Феномен, еге ж.

Багато пишуть про те, що «зоряним квитком» Дашвар стало її звернення до теми села: мовляв, лежало під ногами, а ніхто не підняв, мабуть, з ідіосинкразії до вітчизняної класики. Щось у цьому є, надто у сполученні з відпрацьованою мережею продажів «Клубу сімейного дозвілля», яка охоплює саме віддалені невеличкі населені пункти, де немає конкуренції з боку книгарень. Дія останнього роману відбувається переважно у столиці, але й тут авторка робить реверанс читачам з провінції: за Дашвар, справжня Україна – там, у райцентрах, населених винятково «чистими душами».

Люко Дашвар, Марія Матіос. Фото Олени Павлової

До речі, повертаючись до теми кіно. Один із найголовніших механізмів успішного сценарію – ідентифікація глядачів із персонажем. Для створення цього ефекту, серед багатьох інших чинників, позитивний герой мусить мати якусь ваду, людську слабкість: Індіана Джонс боїться змій, лікар Хаус ковтає підозрілі пігулки. «Маленькі слабкості» позитивних, підкреслюю, героїв Дашвар промовисті: «Русалонька» Катерина («Село не люди») у свої тринадцять робить міньєт, чарівна й пристрасна Маруся («Молоко з кров’ю») пише анонімки в район із метою зняти голову колгоспу, симпатяга-студент Гоцик, «хлопець з очима-совістю» («Рай.Центр») у скрутні часи підробляє сексом за гроші з немолодою помічницею депутата… Спрацьовує? Тоді мені лячно за цих читачів, котрі, як ми знаємо, роблять авторці чималі наклади.

Ще один аспект: перший десяток сторінок роману «Село не люди» я прочитала навіть із задоволенням, бо була певна: вона приколюється. Навмисне нанизує штамп на штамп, скоса перезираючись з освіченим читачем: ну, ми ж із тобою все розуміємо. Можливо, коло читачів-інтелігентів купилося саме на цю вдавану постмодерністську гру – не можна ж настільки!.. Але, підозрюю, насправді в Люко Дашвар все це всерйоз.

Люко Дашвар. РАЙ.центр. — Харків: КСД, 2009

І, насамкінець, про літературу. Один із рецензентів порівняв Люко Дашвар з Марією Матіос, чим викликав хвилю обурення, мовляв, як же ж отак, грішне з праведним! Втім, аналогія влучна. У стилістиці творів пані Дашвар досить прозоро відчувається вплив пані Матіос; інша річ, як воно виходить, але суто літературні амбіції тут однозначно мають місце, і не треба про «низький жанр».

Найбільш показовим є останній роман, «Рай.Центр». Люко Дашвар – уже не дебютантка, а переможниця, яких не судять. Вона може дозволити собі все – і дозволяє. У цьому романі, окрім серіальних перипетій штибу «любов-морков», маємо і політичну сатиру, і потойбічну містику, і екскурси в давню історію, і «народний» антисемітизм, і «філософські» узагальнення – словом, «коні-люди», на перший погляд малочитабельно і місцями смішно, але претензії авторки на «високу літературу» ростуть. І, щось мені підказує, мають непогані шанси зустріти розуміння.

«Книжку року ВВС» Дашвар уже виборола, бо поважні експерти, хоч самі і не читають «такого», проте вболівають за долю літератури в цілому і розмаїття «квітів». Високі щаблі у рейтингах продажів – також, бо якимось феноменальним чином намацала відповідь на сподівання нашого пересічного — і не дуже — читача. Наступний наш крок – визнати за нею право називатися письменницею у високому сенсі слова.

А чому б ні?