Селесте Інґ – американська письменниця й есеїстка, авторка короткої прози, лауреатка премії Пушкарта за найкраще оповідання. Над дебютним романом «Несказане» працювала впродовж шести років. Текст отримав безліч престижних нагород, зокрема, його визнано найкращою книгою 2014 року за версією Amazon. Роман завоював прихильність читачів по всьому світу, його перекладають на десятки мов. Український читач уже може зробити власні висновки про книгу завдяки перекладу від видавництва «Наш формат». А поки що «ЛітАкцент» розпитав авторку про її письменницьку й викладацьку роботу, про проблему расизму сьогодні та інші види дискримінації, про те, як зрозуміти Іншого, про актуальність роману «Несказане» та нову книгу, що побачить світ восени цього року.
– Ваш роман «Несказане» отримав численні відзнаки, це непересічна ситуація для письменника-дебютанта. Як воно, почуватися успішною письменницею після першої книжки?
– Це досі видається мені ірреальним. Іноді я запитую мого чоловіка, як же сталося все те, про що я могла лише мріяти. Мені дуже пощастило знайти небайдужу аудиторію так швидко, і я вдячна моїм численним читачам по всьому світу.
– Окрім схвальних відгуків від критиків, роман припав до смаку читачам, про що свідчать, зокрема, рейтинги продажів і відгуки в Інтернеті. Як вважаєте, що саме привабило їх у вашому тексті? І хто є вашим читачем, до якого ви звертаєтеся?
– Я думаю, що роман зачіпає універсальне протиріччя: надії, які батьки покладають на своїх дітей, та страх дітей не виправдати отих очікувань своїх батьків. Більшості людей знайомий бодай один із аспектів цієї дилеми, а часто – вони обидва, кожен із нас хоч один раз почувався так само.
Мій ідеальний читач повинен бути готовим поставити себе на місце Іншого, навіть якщо цей інший – геть відмінний. Теоретично, навіть той, хто перебуває в абсолютно гармонійних відносинах зі своїми батьками (невже такі люди бувають?), зможе співпереживати героям роману.
– Наскільки автобіографічною є історія китайсько-американської родини в романі? Чи перегукується ваш особистий досвід із подіями в книзі?
– На щастя, моя родина не настільки схожа на сім’ю в романі: мама наразі є професором хімії, і сім’я завжди підтримувала мене і всі мої задуми. Проте деякі з ключових проблем у книзі, безумовно, закорінені в моєму власному досвіді. Я дорослішала в місті, де крім мене було лише декілька азіатів, тож дехто відверто дражнив мене і кривлявся, імітуючи «вузькі очі». Я не знаю жодного азіатського американця, який би не почувався тут чужинцем.
– Непросте становище етнічних меншин, не менш непросте становище жінки, яка має кар’єрні й особистісні амбіції, тотальна інакшість, якій тісно в маленьких провінційних містечках. Про це сказано багато, й певних клішованих тверджень уникнути важко. Проте як вам вдалося побороти штампи?
– Я намагалася міцно вкоренити ці питання в героїв, максимально персоніфікувати: що б робили саме ці люди? Як би проявилися поширені проблеми у цих конкретних життях? Кліше неуникні, якщо ви розповідаєте або пишете загалом. А досвід конкретної особистості не може бути клішованим.
– У романі ви специфічно зачіпаєте питання батьків і дітей: батьки виокремлюють улюбленців і мають свої сподівання щодо них. Діти не завжди виправдовують надії батьків, прагнучи робити власний вибір. Ця тема підсилена темою еміграції, але, водночас, вічна для всіх людей, хіба ні? На вашу думку, чи це взагалі можливо – зрозуміти своїх дітей і не розчарувати власних батьків?
– Я не певна, що зрозуміти іншу людину в усьому взагалі можливо! Але є цитата, авторство якої часто приписують Конфуцію – «Я знаю, що нічого не знаю, і в цьому справжня мудрість». Мабуть, найкраще, що батьки можуть зробити – це визнати, що їхні діти завжди матимуть у собі часточку непізнаваного й дивного, трохи відрізнятимуться від них самих. Якщо ви приймаєте той факт, що неможливо знати про Іншого геть усе, що якась частинка його особистості завжди залишатиметься таємницею, ви звільняєте для нього простір бути собою.
– Ви помістили своїх героїв у 1970-ті, аби більш гостро показати тему міжрасових шлюбів. А з якими проблемами нащадки ваших героїв можуть стикнутися нині, в 2010-х?
– Дещо стало простішим для них – вочевидь, ставлення до таких шлюбів тепер менш критичне, змішаних родин побільшало, і нащадки моїх героїв могли б почуватися менш самотніми в суспільстві. Та попри все, батьки більше, ніж будь-коли, відчувають необхідність впливати на своїх дітей, а діти, натомість, відчувають себе зобов’язаними досягати успіху. Тож, страх розчарувати батьків залишався би серйозною проблемою в такій родині сьогодні.
– Расові дискримінації – частина розлогого дискурсу й одна із найважливіших і найпопулярніших тем нинішньої культури. До того ж актуалізована поточними політичними подіями. Які настрої щодо мігрантів спостерігаєте в Америці нині? Які інші дискримінації сьогоднішній культурі важливо проговорити?
– – Більшість американців, яких я знаю, нажахані антиіммігрантською риторикою і діями, вжитими адміністрацією Трампа. Сподіваюся, інші країни бачать не лише присутні нині ненависть і нагнітання страху – поза їхньою увагою не мають залишатися і протести й законні акції, які ми проводимо. Расизм безумовно реальний і аж надто живий у сьогоденній Америці, але ми продовжуємо боротися проти нього. Якщо йдеться про всі наші відмінності – расові, релігійні, гендерні, то взаєморозуміння, прийняття одне одного й використання інклюзивних практик є надзвичайно важливими кроками в цій боротьбі.
– Про що ваш наступний роман, Little Fires Everywhere?
– Дія роману Little Fires Everywhere відбувається в моєму рідному місті, в передмісті Клівленда, штат Огайо, називається Шейкер Хайтз. Це заможна, прогресивна, расово різноманітна спільнота зі стійкою системою цінностей, але вона змушена боротися з тими самими соціальними проблемами, що й решта країни. У романі йдеться про родину Річардсонів, члени якої народилися й виростали в Шейкер Хайтз, і хаос, який настає, коли з іншого міста приїжджають загадкові мати з донькою і перевертають усе з ніг на голову.
– Ви є авторкою короткої прози, яку чергуєте із написанням романів. Як вам працюється у двох типах письма паралельно? Які особливості кожного типу письма для вас?
– Мені подобаються компактні й самостійні короткі оповідання: кожна історія є цілісною мініатюрою світу. Один із викликів для автора малої прози – і одна з причин читацької насолоди, – те, що кожна деталь має значення. Роман, натомість, – великий і хаотичний. Тут є простір і для гри, і для ліричних відступів, і для сюжетних розгалужень. Роман не настільки охайний, як коротка історія, але в цій літературній формі закладено більше можливостей. Це два абсолютно відмінні типи письма, налаштовані на різні типи історій.
– Ви викладаєте fiction writing. Як гадаєте, можна навчити писати «з нуля»? Чи є улюбленці серед студентів? Чи бачите серед них «потенційних» письменників?
– Мені здається, що доцільніше говорити про «тренера», а не про «вчителя» в контексті викладання літературної творчості. Приміром, тренер із плавання не може перетворити пересічну людину на плавця світового класу, але він або вона може взяти обдарованого плавця і зробити його швидшим, сильнішим і кращим. Я не впевнена, що вийде «вкласти» талант у того, хто не вміє розповідати хороші історії. Але ви можете взяти в роботу «сирий» талант, розвивати й формувати його, давати студентові інструменти й засоби для того, аби він міг створити щось більше.
Звісно, я маю улюбленців серед моїх студентів, який же вчитель їх не має. Часом симпатія з’являється через те, як людина працює, часом – завдяки її особистості. Це неможливо контролювати. Але я намагаюся ставитися до всіх однаково. Не має значення, наскільки мені подобаєшся ти чи твоя історія – мої зауваження завжди суворі, я знаходжу історію там, де вона присутня, і допомагаю поглибити рівень тексту. Щоправда, серед моїх студентів були й такі, чий талант до писання просто сяяв між рядків. Приміром, студентка з моєї найпершої групи наступного року видаватиме свій роман – він народився з того тексту, над яким ми працювали на заняттях. Це особливе відчуття.
Розмовляла Надія Мельниченко
