Чому листування з «пілотом» Хіросіми не прославило репортера Гюнтера Андерса.
Журналіст та письменник Гюнтер Андерс 1962 року видав книгу на основі свого листування з одним із учасників місії з бомбардування Хіросіми, яку він робив у поспіху й на яку, вочевидь, покладав багато надій. Як письменнику й пацифісту Гюнтеру Андерсу, ймовірно, хотілось, аби ця книга була книгою про пілота Клода Ізерлі, який скинув на Хіросіму атомну бомбу, розкаявся й нині обмірковує життя, намагаючись врятувати світ від атомної небезпеки. Він навіть протиставляє пілота — Айхману, «логісту» Голокосту, суди над яким тривають у цей час в Ізраїлі, і який зовсім не кається у своєму злочині, називаючи себе лише виконавцем, у той час як пілот, який також виконував наказ, просить його скарати.
Проте для журналістів ця книга може бути книгою радше про те, як часом автору хочеться дістати історію, про яку опісля говоритиме увесь світ, але реальність і герой, на якого покладено занадто багато надій, не відповідають авторові взаємністю.
Нещодавно я прочитала, що говорить Алоїз Принц у книзі-біографії колишньої дружини Гюнтера Андреса — Ханни Арендт. Навесні 1961 року Ханна зустрілася з Гюнтером у Мюнхені. Він знесилений, але розповідає про свої блискучі успіхи. Андерс каже, що збирається опублікувати своє листування з пілотом, який скинув атомну бомбу на Хіросіму. Він сподівається, що це принесе йому багато грошей і славу. У листі чоловіку Ханна називає це «легким божевіллям». Пише, що Гюнтер усе ж нуль без палички, але до нього це не доходить.
Забувши про цей епізод, я дісталася до того самого листування, що вийшло книгою «Burning Conscience: The Case of the Hiroshima Pilot Claude Eatherly». Після третини книги — пригадався епізод із Ханною. Чому?
Філософ Гюнтер Андерс належав до учасників антиядерного та антивоєнного руху. На цьому ґрунті вони й порозумілися з Клодом Ізерлі, який після війни почав публічно розкаюватися в бомбардуванні Хіросіми. Проте Клод не скидав бомбу на Хіросіму, а був пілотом метеорологічної розвідки під час бомбардування. У листі до американського президента Гюнтер пише, що Клод «подав сигнали «вперед» для двох атомних місій». Проте для учасників антиядерного руху він стане майже героєм завдяки своєму розкаянню.
Водночас Клод вчинив кілька злочинів, після чого його відправили на лікування до психіатрії в госпіталь для ветеранів. Хтось вважає, що він мав психічні розлади через участь у бомбардуванні або війні, хтось, що його спеціально запроторили до психіатрії, аби він перестав закликати засудити себе за бомбардування й не псував імідж США. Є й думки про те, що все це Клод робив заради слави. У будь-якому разі, коли Гюнтер пише до пілота першого листа, пілот лежить у госпіталі для ветеранів.
Листування, яке видав книгою журналіст, тривало недовго, близько півтора року, за цей час найбільше листів написав саме Гюнтер Андрес. Протягом книги мене не покидало відчуття, ніби він нав’язується Клоду, попри їхні спроби розмірковувати над темою ядерної небезпеки та відповідальності. Далі я спробую пояснити, що саме насторожує.
У листах, датованих 1959 роком, Клод Ізерлі пише Гюнтеру, що про нього хочуть зняти кіно. Гюнтера він просить допомогти з невеликою текстівкою. На це Гюнтер відповідає йому великим листом, де описує підводне каміння Голлівуду, про яке знає з власного життя: історію Клода можуть переінакшити, не залишивши ні правди, ні того послання, яке схоче висловити Клод.
Тому Гюнтер радить йому спершу виписати власне життя в книгу й, бажано, з допомогою письменника. Сам Гюнтер згоден допомогти, але, звісно, під суворим наглядом Клода. Для цього Клоду варто приїхати до Європи (а він ніби і планує), адже в Гюнтера немає коштів на мандрівку. З іншого боку, можна обійтися й листуванням, але на це піде більше часу.
Клод відповідає: багато людей бажають використати його з якоюсь метою. Але щодо Гюнтера він певен — той немає ніякого задуму, окрім допомагати Клоду та антиядерному рухові. Клод пише Гюнтеру, що не хоче бути кінозіркою, а хоче вплинути на світ та припинити розвиток ядерного озброєння. Він сподівається, що люди здатні створити кращий світ. До нього вже приїздило багато письменників, які пізніше написали про нього неправду. Але все ж є гарний письменник — Аль Хіршберг. Клод називає його автором хороших книг в Америці. Він спортивний оглядач, найбільш відомий як співавтор автобіографії відомого бейсболіста.
Гюнтер такого не знає. Каже, що спробує дістати його книги, аби зрозуміти, чи його «моральний та художній рівень» дозволить йому писати про Клода й те, від «чого так багато залежить». Одразу ж Гюнтер зауважує, що Клод може приїхати до Гюнтера в Європу, і разом вони напишуть книгу. Адже Гюнтер уже встиг сказати одному видавцю: можливо, саме Гюнтер напише біографію. У такому випадку видавництво оплатить поїздку Клода.
До середини листування здається, що найбільше Гюнтер переймається тим, аби підштовхнути Клода до того, аби саме він написав цю книгу. Проте Клод цього ніби не помічає. Гюнтеру залишається радити Клоду, як краще писати автобіографію, і натякати: він залюбки прочитає те, що Клод уже написав. Хай лише відправить.
Пізніше Клод пише Гюнтеру, що не зможе виїхати зі США і скоро до нього навідається письменник. Гюнтеру він пропонує написати передмову.
Можна подумати, що публікація листів – це спроба видати хоча б щось зі спілкування з Клодом Ізерлі. У листі до американського президента Гюнтер Андрес пише, що він, Гюнтер, уже півтора року листується з Клодом, і береже колекцію листів, яка передає портрет цієї людини. Хоча їхнє листування не вирізняється глибиною. Радше здасться, що Клод вбачає в Гюнтері друга й пише про свої справи в лікарні, окремі думки щодо проблем людства, а Гюнтер тим часом усіляко намагається витягти щось «для друку».
З іншого боку, це все ж може бути портретом Клода, але не цілком, а окремого епізоду його життя наприкінці 50-их – початку 60-их.
В одному з останніх опублікованих листів Гюнтер пише, що прагне опублікувати їхнє листування, аби допомогти Клоду. Після виходу книги на якийсь час Гюнтер і здобуває славу, але вона минуща, і зараз від неї мало залишилося, принаймні через незначну кількість перекладів. Книга, яку його перша дружина Ханна Арендт у цей час писала про вже згаданого Айхмана, до слова, відома й нині.
