Олександр Стусенко : Нотатки бібліофоба

Фото з сайту www.slowdownfast.com

Знаєте, чого я, не такий уже й затятий книголюб, найбільше боюся? Сучасних книжок! Боюся навіть серед білого дня, в бібліотечних читальнях, де над джерелами завше тужиться купа народу. То що вже казати про люмінесцентні лабіринти книгарень, де з полиць усміхаються нібито добрі книжки, а варто викласти за котрусь грошенята й лишитися з нею сам на сам увечері в своїй келії, як одразу ж бачиш, що зовні добра книжка, яка привітно-глянцево чи матово всміхалася з полички, починає шкіритися гнилими зубами, кімнату заповнює трупний сморід, і мимоволі розумієш, що насправді придбав не річ, а ВЄЩЪ. І відчуваєш себе героєм кіноепопеї про зловісних мерців, який або верещить од жаху та огиди, або дико, напівбожевільно регоче.

Проблема не нова, але відносно молода. В оті препогані радянські часи, коли книжки видавалися накладами, в яких було по три-чотири нулі, й тими накладами займалась відлагоджена система книгопоширення, переважну більшість книжок вичитували не менше трьох працівників (редактор та два коректори). Інша річ, якої естетичної вартості була та продукція… Що маємо нині? Нині чи не кожне модне видавництво може похвалитися працівником, котрий одночасно виконує функції редактора та коректора, а це навіть у разі середньої завантаженості видавництва не дозволяє йому скрупульозно працювати над рукописом. Крім того, в побуті ця особа спілкується переважно російською мовою, а отже, схильна пропускати в україномовних текстах найгрубіші русизми. Ці дві проблеми накладаються, і в результаті за підписом такого працівника на полиці книгарень потрапляє саме ВЄЩЪ, хай хоч яка вона зовні приваблива.

Здається, про це вже говорено й писано досить. А.Бортняк у 1994 році видав книжечку «Ну що б, здавалося, слова», П.Федотюк регулярно друкує нові й нові «Етюди про мову», перший канал українського радіо веде передачу «Слово», В.Неборак у своїх рецензіях у різних формах наголошує, що «добра коректура – це добре настроєний музичний інструмент. Або – добре заправлений борщ», у пресі періодично зринають гострі статті на зразок «Ой у полі вербалізація, а під нею – глобалізація» професора А.Ткаченка («Літературна Україна» від 15 травня 2008 року)… А віз і нині слухає та їсть (не впевнений, що правильно процитував Крилова). Видно, зрощення посад літредактора та коректора – це солідна стаття економії для деяких видавництв. От тільки ця економія відбивається на читачеві, який бере у руки річ, а має ВЄЩЪ. Часом навіть непридатну для читання.

Не претендуючи на всеохопність, себто повноту зібрання ляпезних ляпів у книжках, які я прочитав за останні три роки свого свідомого життя, запропоную лише деякі перлини зі своєї колекції. Наголошую: всі страхачки та хохми, наведені нижче, іменем читача задресовую саме редакторам та коректорам видавництв, оскільки автор має право бути «неписьменним письменником», що далеко не завжди применшує художню вартість його творів, а от працівники видавництва мали б належним чином працювати над рукописами. А якщо треба – то й над авторами теж! Бо деяким юним талантам треба спершу доброго ремінця, а вже потім – видавця.

Опрацьовуючи багатющий матеріал своєї збірки ідіотизмів, я спершу хотів подати його тут за принципом шкільного підручника з мови. Тобто спочатку мали б іти ляпи орфографічні, тоді граматичні, далі – синтаксичні, відтак – стилістичні, пунктуаційні, а тоді я коротко зупинився б на лексичних провалах, замкнувши таким чином коло на Слові, яке має план вираження (орфографія) та план значення. Однак за такого підходу в мого ймовірного читача втратилося б відчуття густоти ляпсусів у тій чи тій конкретній книжці, й оприлюднення дурничок було би потрактоване як самоціль. Отож, аби загострити увагу саме на проблемі редакторсько-коректорської безвідповідальності перед читачем, що останнім часом стає просто-таки нормою, я пішов іншим шляхом: розглядатиму окремі книжки провідних видавництв, надаючи перевагу модним і навіть культовим авторам. Отже…

Олег Романенко, «Абстиненція», вид-во «Смолоскип» (2004). «Чи існує насправді РОК?» (у значенні «фатум» такого слова в нашій мові немає); «наївні помИлки» (замість «помилкИ»); «вин КРАЩИХ з імператорського столу» (замість «найкращих»); «хоч ліплені РІЗНИМИ ТІСТАМИ» (замість «із різного тіста»); «і блукатимем поміж антенИ» (замість «поміж антенами» або «поміж антен»); «під КУЛЬТЯМИ» (замість «під куксами»); «від себе й СУДЬБИ» (замість «долі»); «наступний РАЗ» (замість «наступного разу»); «у ГРОБІ» (замість «у труні», оскільки гріб – це горбик землі над домовиною); «ПЕТЛЯ у тебе на шиї» (замість «зашморг»); «я не носив хрестИ» (замість «не носив хрестів»)… І це на невеличку 72-сторінкову книжечку! Причому в попередньому «кальварійському» виданні «Абстиненції» 2003 року – те саме!

Марія Штельмах, «Блазні», вид-во «Фоліо». Героїня Віта (точніше, сама авторка) погано відчуває час. Віта стверджує: «Я зранку вино (тут, до речі, потрібен родовий відмінок. – О.С.) не п’ю. Потім цілий день трохи нудить». «Зранку і втомилися?» – перепитує її співрозмовник, художник. Уся розмова між Вітою та художником триває (з паузами) від сили хвилин десять. І раптом – на наступній сторінці – сюрприз для вдумливого читача: Віта погоджується на вино й дивиться на годинник. «Була майже друга». Дивний у панночки «ранок»… Такий, що аж обід.

Не відчуває авторка й специфіки дитячої свідомості. «У роті якась смердюча штукенція. Тато димить нею, і я чадію від нікотину…» Маленький літгерой не знає слова «цигарка», зате знає слово «нікотин»! Дезорієнтують читача й інші чудасії. На початку діалогу М.Штельмах пише: «І тут задзвонив мобільний», а в кінці героїня «поклала слухавку». Такі раптові перетворення мобілки на телефон зі слухавкою, яка кладеться на важіль, певно, є не тільки в цієї авторки… А на дверях Вітиного «холодильного пристрою значився НАПІВСТЕРТИЙ МАРКЕРОМ напис» (порядок слів, еге?). Ну, а коли з речення зникає зрадлива кома (спробуйте відшукати її самі), виникає взагалі хохма: «Невідомо чому, але я записала номер, з якого здійснювали дзвінок до телефонної книги». Вжахнуло мене речення: «МІМІКА її очей не виражала нічого». Бо ж я знаю, що міміка – це рух м’язів обличчя, тож «міміку очей» сприйняв як щось украй монструозне. До речі, щодо цього в панни Штельмах є своя термінологія. Так, один із її персонажів «ЗІЩУРИВСЯ усіма м’язами обличчя». Колоритніше звучало би «спацючився»… Недоречною двозначністю попахує конструкція «величезний простір між ногами і кріслом навпроти» Її підсилює вимушена пауза для розбиття зяяння И-І, що невигідно розбиває й частини речення.

Мова – дуже тонка річ, і писання – філігранна робота. Як бачимо, один необережний вербальний рух, необдумано вжите слово – і з’являється привид стороннього значення. А як розуміти фразу «мабуть, немає вини більшої за МЕНЕ»? Потужніша за неї хіба фраза: «Відчуваєш себе так, ніби мене законсервували у тісний важкий тунель». Жах! І в п’яному сні не присниться! А як вам словосполуки «скрикнув голос», «він схилився навколішки», «міцно позіхаю»? На тлі цих чудес такі помилки, як «трансвИстит» і «транспОрант» уже й не видаються чимось дивним. А загалом, без цих прикрих ляпів, яких могло б і не бути, «Блазні» Марії Штельмах – густа й цікава проза.

Петро Яценко, «Йогуртовий бог», вид-во «Клуб сімейного дозвілля». Про яку коректуру авторського твору може йтися, якщо саме видавництво подає такий текст: «Жодна частина ДАНОГО видання (дан-данн, – ще й звукопис! – О.С.) не може бути відтворена у ЛЮБІЙ формі без письмового дозволу видавництва». Перепрошую шановне видавництво, що я без його письмового дозволу відтворюю це застереження, але воно, їй-богу, того варте! Бо зразу ж відлякує потенційних піратів од копіювання такої любої видавцям форми. Те, що редактори й коректори, читаючи текст, не завжди вдумуються у сенс прочитаного, свідчить хоча б зрадлива літера «р», яка вистрибнула в небуття і спричинила небажану хохму: «Прохолодний вітерець, звичайний у прибережжі, гуляв ПОТОМ, приносячи з собою запах йоду і гіркої солі, від чого свербіло в горлі». А хіба ж не хохмічна конструкція: «Фредо замовк і ВИБАЛУШИВШИСЬ на хлопця, ВИВЧАЮЧИ»? Взагалі, цією книжкою, як, зрештою, й багатьма іншими, гуляє прохолодний вітерець російської мови, про що свідчить цілковита іґнорація евфонічних можливостей мови нашої: «злилаСЬ З Морем», «потворних верстатіВ ВЖе не було» тощо. Ну, не знає П.Яценко, що «бій дзвонУ» (в значенні дзвонА), «столикУ», «носУ», «в садІ» – це елементарні орфографічні помилки, не відає він, що треба казати «стати в пригоді», а не «стати в нагоді», але куди ж дивилися коректори?

Мабуть, туди ж, куди й відповідні (але не зовсім відповідальні) працівники видавництва «Факт», випускаючи книжку Катерини Калитко «М.істерія». Бо, попри високу художню вартість цієї іронічної збірки, там трапляються незґрабності на кшталт: «хоча, можливо, САМЕ будиноК ВПодобав САМЕ його», «розгребти РЯСТ на поверхні свого щоденного болітця» (треба – ряску), а то й просто відверті русизми: «співпадіння», «пересікти його по діагоналі», «груба лесть». На загальному стильовому тлі «М.істерії» це й справді… грубо.

Викладачам філфаків та журфаків, які навчають студентів редагування, можу порадити: щоб не гаяти часу в пошуках різної складності ляпів для практичних занять, сміливо беріть книжки Любка Дереша. Й розгортайте їх на будь-якій сторінці. Мої улюблені – «Культ» і «Трохи пітьми» (вид-во «Клуб сімейного дозвілля»). Ці тексти не просто рясніють русизмами: «лице», «нанести візит», «поступок», «окраїна», «живописний», «всесторонньо» («Культ»), «призиваю», «скрите», «салфетка», «тоска», «площадку», «обрив», «чучела», «на пісному маслі» («Трохи пітьми»), – сміх у них викликає здебільшого не авторова іронія, а просто-таки геніально розташовані в певному контексті слова, які тому контекстові не відповідають. «Спочатку вона викликала у ньому якусь незрозумілу відразу своїм світобаченням, потім настало примирення, а потім він ПОСМЕРТНО втріскався у неї». «Він, наче САВА по дорозі в Дамаск, раптово прозрів». Якщо в першому випадку бідолашний герой Дереша закохується в дівчину після її (чи своєї?) смерті, то в другому бачимо якогось нікому не відомого Саву, який Бог зна чому поперся в Дамаск, тоді як мова, очевидно, йде про біблійного персонажа Савла, що потім став апостолом Павлом; і дорогою в Дамаск він якраз-таки осліп, а зір до нього повернувся тільки через три дні вже в самому Дамаску. Ще один Дерешів персонаж «говорив, у силу ВЛАСНОЇ ГАРКАВОСТІ, наче вуйко з Канади, так, що усі ЛІТЕРИ «Р» у його МОВІ самі по собі перетворювалися на “R”». Мало того, що гаркавість (заїкання) тут сплутано з картавістю (специфічною вимовою «р»), так виявляється, що в мові (насправді у мовленні) є не звуки, а літери! То що вже казати про «власну гаркавість» (а не просто свою) чи прикре зяяння у сполуці «щО Усі»? Нічого й не скажеш. Смішніше пишуть тільки графомани… Подібні шедеври туманної думки є і в романі «Трохи пітьми»: «Мене вітають байдужими пальцями, складеними літерою peace». Ну, нехай «байдужі пальці» – творча знахідка, народжена в поті чола, таке собі перенесення емоційного стану людей на їхні пальці. Але в якій абетці світу є ЛІТЕРА «peace»?.. І чому жодна душа, яка працювала над цією «пітьмою», – від автора до коректора – не виправила жахливого покруча «накребень» на питоме «набакир»?

В «Архе» Дереша (вид-во «Фоліо») хохмогенних знахідок не менше. Ось найпомітніші: «на записку приземлилося сонечко (комаха. – О.С.) й задоволено потерло РУКИ»; «бомжі в оточенні ОБ’ЇДКІВ ЦЕЛОФАНУ»; «Льолік СІВ НАВКАРАЧКИ»; «зі сходової КЛІТИНИ»; «ВІДЧУЛА, як стислося її ВІДЧУТТЯ присутності»; «заливається УСМІШКОЮ». Навіть у книжці для дітей «Дивні дні Гані Грак» (вид-во «Грані-Т») культовий Дереш примудрився начудити: «У Гані ще був старший брат, але йому вже виповнилося шістнадцять, і він переїхав до іншого міста вивчати в університеті китайську грамоту». Може, це в Гані такий братик-вундеркінд, який у свої шістнадцять перейшов не до десятого класу загальноосвітньої школи, а просто до університету на відділення сходознавства, проте, здається, тут попахує поганою коректурою…

Та що там Дереш, коли навіть геніальна (це вона сама себе так обізвала) авторка сучасності (тобто авторка двох повістин) Тетяна Винокурова-Садиченко допускає такі ось цікавини: «Інка ПІДНЯЛА очі» (з підлоги чи що?); «спробуйте щось покричати ІЗ РОЗЗЯВЛЕНИМ РОТОМ» («Жарт (із життя психів)», вид-во «Кальварія»).

У творах більшості юних геніїв бачимо переважно скупчення помилок та дурниць, але трапляються скупчення й інші. Одне з таких спровокувала надмірна любов Наталки Сняданко до поняття колекції. Як почалося з роману «Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки», то відгавкнулось аж у «Чебреці в молоці». Так, у її «Синдромі стерильності» в оповідачки є «ціла колекція подібних публікацій», а також «ціла колекція візиток, часом навіть дві чи три від тієї самої людини». Натомість її шеф колекціонує компакти з автографами. «Чебрець в молоці» (яка милозвучна назва!) Наталки Сняданко теж порадував цілою колекцією колекцій. «Зенон роками зберігав найдрібніші враження зі своїх подорожей […] У колекціонуванні таких моментів, на його думку, полягав справжній сенс подорожування». Софійка тримає в пам’яті колекцію спогадів із раннього дитинства й не дозволяє собі «перебирати їх у пам’яті занадто часто, аби ці спогади зовсім не втратили правдоподібності». Але зізнається, що пригадує найчастіше – «єдиний у моїй колекції епізод, коли ми з батьками поїхали до моря». Софійчина бабця теж не залишається без збірки: «У неї була ціла колекція суконь, спідниць і запасок із ручнотканого полотна, з вишивкою і без». У Дарини, Ліліної матері, – збірка своя: «Чомусь Ліля була переконана, що місце Миколи Івановича в колекції маминих чоловіків було особливим». А ще в Дарини були детективи, «колекція яких займала в невеличкому помешканні майже всю книжкову шафу». Ліля з Софійкою теж збирають своєрідну колекцію: «Десь приблизно у п’ятому класі вони вирішили відвідати всі кінотеатри міста, яких тоді було більше десятка». А перед тим вони «вивчали асортимент томатних соків та молочних коктейлів із різними сиропами у продуктових свого району». А ще для юної героїні важливим було «розглядання камінців, від якого неможливо стриматися, як і від колекціонування їх». Що тут прокоментуєш? Можу хіба похвалитись: я маю метаколекцію, тобто цілу колекцію книжок Наталки Сняданко! Хай музи ридають…

У поважних професорів філології та критиків маємо скупчення іншого плану. Ті зграї іменників, може, й додають їхнім текстам серйозності, але читабельності й зрозумілості – навряд. Ось хоча б конструкція з передмови професора Ю.Ковалева до його «Антології сучасної поезії другої половини ХХ століття»: «…починаючи від несподіваних для вихованого на КАНОНАХ «СОЦРЕАЛІЗМУ» РЕЦИПІЄНТА ТЕНДЕНЦІЙ ОНОВЛЕННЯ…» П’ять іменників укупі! Та хай і так, якщо жодним іменником пан професор пожертвувати не хотів. Але ж хіба він чи редактор видання не міг зробити в цьому реченні бодай нормальний порядок слів: «починаючи від тенденцій оновлення, несподіваних для реципієнта, вихованого на канонах “соцреалізму”»? Ігор Котик у передмові до збірки стронґовського™ «Глибоковроті» шедевронув незгірш: «не в СЕНСІ АРТИКУЛЯЦІЇ ПОЗИЦІЙ субкультурних прошарків і груп» і добив: «що стали ПРЕДМЕТАМИ КУЛЬТУ ЛЕГІОНІВ СЛУГ МУЗИ». От вам, маєте – 3+5. Проковтнете не жуючи?

Правду кажуть: якщо не помічаєш, як написано, отже, написано добре. А якщо через кожну сторінку здригаєшся від жаху чи від реготу… Втім, сміятись якраз і не хочеться. Бо видавання книжок-напівфабрикатів – це дуже поширена й загрозлива тенденція у вітчизняній видавничій індустрії. Вона підриває читацьку довіру як до конкретного автора (бо ж його ім’ям підписано книжку), так і до продукції того чи того видавництва загалом. Звичайно, право на існування має й недоброякісний стілець, склеєний абияк і з казна-чого, але коли стілець конкретної фірми під вами розвалиться, ви тій фірмі більше ніколи не довірите своє озаддя (як написав один відомий прозаїк у часи своєї молодості). Бо вам потрібна добра річ, а не шкідлива для здоров’я ВЄЩЪ.