Апологія відсутності (про місто/село як бінарну опозицію)

Що таке постіндустріальне суспільство? Це суспільство, що сягнуло такого рівня розвитку, за якого всі блага цивілізації та здобутки культури рівною мірою доступні як мешканцям центру, так і мешканцям периферії. Власне, суспільство, де відбулася, даруйте за радянізм, змичка міста з селом, де не важить, живеш ти в столиці, у великому промисловому центрі чи за десятки кілометрів од них. Яскравим прикладом такого суспільства є американське.

Що таке постіндустріальне суспільство? Це суспільство, що сягнуло такого рівня розвитку, за якого всі блага цивілізації та здобутки культури рівною мірою доступні як мешканцям центру, так і мешканцям периферії. Власне, суспільство, де відбулася, даруйте за радянізм, змичка міста з селом, де не важить, живеш ти в столиці, у великому промисловому центрі чи за десятки кілометрів од них. Яскравим прикладом такого суспільства є американське.

В Україні побудова такого суспільства – річ найближчим часом немислима. Перспектива його для нас губиться в примарних далях світлого майбутнього, яке може й не настати у зв’язку з Апокаліпсисом. Принаймні на сучасному етапі розвитку (як я люблю цю словесну формулу, надто ж коли ніякого розвитку не видно!) нашого суспільства для пересічного українця відіграє місце проживання. Бо з покоління в покоління, вже й на генетичному рівні передається досвід, що в Полтаві жити краще, ніж на станції Веселий Поділ Полтавської області, а в Києві – краще, ніж у Полтаві. Причому вже за тридцять кілометрів од Веселого Подолу є такі веселі села, що життя на цій не смердючій через брак промисловості станції видається неабияким благом. Пам’ятаєте, як у пісеньці Андрія Миколайчука: «О це-це-це, це, це – райцентр. Як я мріяв колись про це!»

Культурні й не дуже культурні діячі доводять одне одному і всім навколо, що український постмодернізм є, але вже за п’ятдесят кілометрів од Вінниці про це не знають, бо внаслідок стихійного лиха 2000 року там не стало дротового радіо, а по телевізору рекламують алкоголяку й крутять дуже смішні передачки, в яких російськомовні манкурти на замовлення уряду РФ нам доводять, що «ми – єдіний нарррод», тобто таке ж безмозке бидло, як росіяни, білоруси, молдавани, грузини, узбеки… І наші вороги – американці, бо в них є постіндустріальне суспільство. От тільки людей за п’ятдесят кілометрів од Вінниці більше цікавить не стан постмодернізму в постіндустріальних суспільствах, а те, чому закрили єдиний місцевий цукрозавод, який годував усю найближчу округу. І яким бур’яном тепер засівати поля.

Оце вам іще один доказ, що постмодернізму як такого в Україні немає. Бо де ж йому взятися за відсутності постіндустріального суспільства? Ми ще цілком у модерні, й іронія наша – модерністська. І нехай адепти постмодерну нам доводять, що іронія – головна ознака постмодерністської культури. Убогому селянинові чи безробітному робітникові (так, каламбур) із забутого владою, а не Богом райцентру – не до іронії: йому треба думати, як прогодувати сім’ю, і ситуація в суспільстві викликає в нього радше сарказм. Іронія – прерогатива громадян всесвіту, інтелектуалів-пофіґістів, яким або вже, або ще нічого не болить. Недарма критик цинічного розуму П.Слотердайк наголошував, що таку особистість, як Діоген Синопський, міг породити тільки грецький поліс. Тобто місто з великим скупченням люду, не надто обтяженого добуванням насущного сала. Спробуйте пересадити іроніка Діогена в наше прибите злиднями, алкоголізмом і відчуттям безперспективності ґетто – сучасне село. Він зі своїми витівками буде там не більш як іще один дурник. Перейняті проблемою фізичного виживання селяни вже за якийсь тиждень перестануть звертати на нього увагу. А це для таких, як Діоген, публічних людей – смерть. Не публічна.

Quique, звичайно, suum, тобто jedem das Seine. Комусь робити хліб і до хліба, а комусь у статусі безземельних землян грітися на сонечку в краденому піфосі чи мандрувати з маєтку в маєток, пропагуючи ідею сродної праці. Прості люди тут сказали б: еге ж, лучче найважчий олівець, чим найлегша лопата. Інтелектуали назвали б цих простих циніками й невігласами. І, прийшовши на базар, укотре подивувались би, що вчора двонога істота без пір’я коштувала стільки, а сьогодні вже стільки та ще півстільки. Що вдієш, зітхають бабусі, воно ж і зерно недешеве, й пальне подорожчало, а ви ж погляньте, курочка яка! Велика, жирненька, ще, може, й з яйцем усередині. Бонус!

Повернімось, однак, до постіндустріального суспільства, якого в нас нема і в найближчому майбутньому не передбачається. Вивірити попередні міркування можна, розглянувши бінарну опозицію місто/село, виведену в нашій літературі. Які почуття й настрої викликають у письменників ці поняття, як виписані їхні образи у творах, які між ними зв’язки та стосунки? Що більше матеріалу буде залучено до аналізу, то, звісно, краще, та оскільки формат цього тексту не дисертаційний, а всього лиш есейний, то зупинюся тільки на тих класичних і сучасних творах, які найбільш на слуху і в яких опозиція місто/село має концептуальний характер, образи села чи міста прописані найчіткіше, а самі вони набувають статусу не просто алегорії, а категорії.

Саме по собі місто чи село є ні добре, ні зле, а таке, яким ми його уявляємо. І за цими уявленнями, втіленими у творах, парадигму місто/село може бути схарактеризовано за архетипним принципом: ворог/друг, свій/чужий. Окремо стоять хіба випадки, коли, наприклад, місто є всього лиш ареною дій та подій, не має яскраво виражених ознак дружньості/ворожості й зображене абстрактно. Такими є Львів у романі «Йогуртовий бог» П.Яценка, «Місто, в якому не ходять гроші» Кузьми Скрябіна, Рівне в романі «Рівне/Ровно (стіна)» О.Ірванця, Тигирин у «Синдромі стерильності» Н.Сняданко. Та й Мідні Буки Дереша є лиш місцем, де діє інша опозиція – гопники/неформали. Також не беруться до уваги рідкісні випадки, коли місто зводиться в ранг своєрідного символу, культурного коду. Таким є «Петербург» А.Бєлого, в якому без тіні іронії злилися «петербурзькі коди» Пушкіна, Гоголя, Достоєвського.

В українській літературі місто було й залишається топосом, який надає людині іншого статусу, нової якості, топосом, який змінює людей, і то не в кращий бік. Переміщуючись із села до міста, людина наче відривається від свого коріння, втрачає себе, вихолощується, губить щось істинне і справжнє, до чого потім повертається все життя. Це яскраво було видно ще в Шевченка. Пам’ятаєте його імперський стольний град у «Сні»?

У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє,
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий… Долітаю –
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може, те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.

Саме там і трапляється героєві землячок із циновими ґудзиками, який дивується: «Так як же ты // Й говорыть не вмиеш по-здешнему?» Аналогічно місто змінює людей і в П.Глазового. Персонажі його гуморески «Не в своїй тарілці» – Сава з дружиною – прибули до Києва, «продавали сало, м’ясо, яйця на базарі», нормально «з покупцями торгувались, з людьми говорили». А після прогулянки Хрещатиком вирішили: «Давай «чтокать», бо невдобно, що ми українці». Цій проблемі присвячено весь сьомий розділ його книжки «Веселий світ і чорна книга», а квінтесенція проблеми – в гуморесці «Мова величава»:

На зачовганих асфальтах,
Де смолою пахне,
Наше слово крила губить,
Наша мова чахне…

Попри все у нашій свідомості (і як результат – у літературі) вкорінилося прагнення вирватися з села до міста. Місто стало таким собі хижаком, якого треба приборкати, або ж своєрідною обітованною землею. У першому випадку маємо хрестоматійного Степана Радченка, який твердо вирішив: «Не ненавидіти треба місто, а здобути». Він свідомий того, що «в місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту. І він – один із цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти». Романний Радченко таки перемагає, в кінці твору місто «покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягло йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці». У житті, що видно з найновішої нашої літератури, сутності міста змінити не вдалося, й опозиція місто/село таки залишилась опозицією.

Раєм земним уявляє собі місто інфікований мріями своєї матінки герой веселої лірично-химерної повісті В.Дрозда «Ирій» (саме так давні українці називали Рай). «Я свій вік прогибіла в Пакулі, то вже ж тільки й думки моєї, аби Михаль не крутив волам хвости», – бідкається мати. Та й син її «помислами своїми […] був давно в місті, за Собакаревою горою, де піщана полівка впадала в чорне плесо асфальтів». А рідний Пакуль для Михаля – «тільки передпокій […] справжнього буття, випробування, прелюдія, навіть не переднє слово, а лише епіграф заповітної книги…» Михаль таки пише цю книгу, на відміну від Радченка, – книгу свого життя, проте вертається до Пакуля і вже – якісно інший.

Звичайно, неправда, що «модернізм – це таке явище в нашій літературі, коли письменник на всіх і на все наплював, і не пише про Україну, чи про українське село, бо воно йому до сраки» (Марія Ільницька). Це видно вже на прикладі В.Підмогильного, В.Стефаника, а також Михайля Семенка й Б.-І.Антонича. На зорі своєї творчої діяльності Семенко скаржився, що йому «давить горло асфальт», що він «загубив упевненість» і «загубив ґрунт». А далі його захоплює рух і шум великого міста, всі оті «бі бо бу», «фффф» і «шшш», його дедалі більше «вабив Хрещатик розмальованими кралями». Тому й вірші Семенка – не так поезія, як називання. Семенко боїться емоції й зупиняється на декларації. Він таки відчутно «загубив ґрунт». Натомість у Б.-І.Антонича чітко простежується полюсація природного (лісу, саду) та штучного (міста). Ось що про це каже дослідниця М.Новикова: «Ліс – полюс Антоничевої світобудови; його, Лісу, антипод – Місто. Інші ділянки «Природного», «поганського» світу Антонича, Сад і Село, – це немов передлісся, підходи до Лісу. Антоничеве Село часто-густо прагне перелитися в Сад – або прямо в Ліс». У той-таки час львівський письменник Б.Нижанківський у повісті «Я повернувся до рідного міста» створює образ сюрреального, зловісного міста, міста вчорашнього дня: тут сиплеться рожевий пил, трамваї ходять за незрозумілим графіком, будівлі розмиваються, предмети змінюють свою сутність, а перехожі розчиняються в повітрі, щойно спробуєш до них торкнутися.

Ще один модерніст – М.Коцюбинський – у низці творів («Intermezzo», «В дорозі», «Сон») теж торкається цієї теми. Проте в нього більше фігурує не місто, а містечко, що не таке вже й далеке від природи. Воно майже нагадує село, однак у ньому не лише все «здорове, ціле, безжурне», і все співає «хвалу безлюддю», в ньому людину заплітає павутиння нудьги й циклічності життя, тому, відпочивши в тиші та спокої, герой Коцюбинського втікає від міщанства, закостеніння, він відсвіжився, налаштував струни своєї душі й цілком готовий вертатись у велелюддя, коли місто простягло по нього «свою залізну руку на зелені ниви». Проте ж і в місті, де «візники-люди-трамваї-люди», неможливо втекти від циклічності буднів. Принаймні у вірші нашої сучасниці Катрі Калитко бринить та сама нотка невдоволення: «Немає світла в кам’яному місті, // Холодні ранки, сизі та імлисті, // І вивірено-звичний кожен день».

Проблемою взаємин міста й села просякнута книжка Г.Штоня «Пастораль». Однойменне оповідання на зовнішньому рівні зводиться до того, що людина, поглинута містом, приїжджає на кілька днів у рідне село, щоб, вочевидь, назавжди з ним попрощатися (продати батьківську хату), і, грубо кажучи, дістає там по пиці. Однак професорська проза Г.Штоня не була б такою, якби не містила чималих періодів розумувань. Зокрема на тему «зближення їхніх (села й міста. – О.С.) життєвих рівнів, з котрого й виросло далеко не соціалістичне між ними змагання». Книжка буквально сочиться неприйняттям не так села, як того, що можна назвати синдромом дядьківства.

Не знято опозиції місто/село і в літературі нинішній. Взяти хоч самі назви поетичних та прозових книжок: «Місто барв» В.Левицького, «Місто в моєму тілі» Б.-О.Горобчука, «М.істерія» К.Калитко… А у видавництва «Фоліо» є навіть така книжкова серія – «Міський молодіжний роман». В.Левицький відчутно любить місто, в якому живе та працює, і йому болить, що «Там, де круті історії повчання, //Торгують унітазами круті». Чи не в кожному вірші він «заклубочує місто зефіром», бо ж «Натхненніші автори, // Коли у метро їх тиснуть».

Іще один урбан-шаман – Б.-О.Горобчук. Він пустив місто собі під шкіру, й воно в його тілі «оживає заводами і // ранковими офісами», роблячи його вірші (точніше, тексти) беземоційно-міркувальними, як нині модно казати – інтелектуальними. Звичайно, не слід пов’язувати емоційність лише з сільською тематикою. В рядку Шевченка «Село! і серце одпочине» – емоція сильна, проте не слабка вона і в О.Романенка:

Недобре у цьому місті
Маленькому чоловіку […]
Не втопиш біду в лікері!
Маленькій людині гірко!
Їй хочеться в кожні двері,
А надто – в усі кватирки.

А тому – «обоє покинемо місто ми, // обом нам не буде жаль». Схожа проблема урбаністичної бездушності зринає і в О.Ярового: в нього є образ дверей як дерматинних брам:

І живуть там тіні, тіні, тіні,
Здалеку подібні до людей.
Не дзвони, не стукай – не відкриють,
Хоч і розпинайся на дверях!

Іще більше емоцій місто викликає в Катрі Калитко. Персонаж «М.істерії» Бранко «таки відкриє цю смердючу банку тушонки, яка називається містом, і всім просто заб’є памороки від огиди». Для іншого її персонажа місто – «лише ошатний смітник, на якому раз по раз пробиваються екзотичні квіти». І вже зовсім емоційно – вустами третього свого персонажа – авторка називає місто блядським.

Думається, наведених прикладів досить, аби зробити простий у своїй геніальності й геніальний у своїй простоті висновок: оскільки в проблемному полі нашої літератури досі значне місце посідає парадигма місто/село, яка в переважній більшості випадків мислиться як опозиція, то ні про яке постіндустріальне суспільство на території України йтися не може, а тому питання про наявність у нашій літературі постмодернізму прошу вважати закритим.