Свято живої крові

Скажу одразу й відверто: такої насолоди від автобіографічної прози я не отримував давно. З часів «Музею живого письменника» В.Дрозда, «Прожити й розповісти» А.Дімарова, «На протилежному боці від добра» В.Рубана. Іноді автобіографічне письмо більш художнє, іноді – менш художнє, але чому воно так вабить? І чому та частина «Московіади» Андруховича, яка стосується літінститутського гуртожитку, богемного товариства й московської атмосфери перед крахом Радянської Імперії, є за всіма параметрами кращою: насиченішою, дотепнішою, зрештою, натхненнішою? Тому що в текстах, які автор проживає, там, де текст дорівнює авторові, пульсує жива кров. Дозволю собі ліричний відступ:

Хай живиться живою кров’ю
Строфа холодна чи понура,
То й вірші будуть при здоров’ю.
А решта, вибачте, халтура.
(Л.Череватенко)

Нині дедалі частіше повторюють фразу про те, що кожен письменник пише загалом про себе. Але він може робити це так, як Тарас Шевченко в «Прогулянці із задоволенням і не без моралі»; так, як Світлана Пиркало в «Зеленій Маргариті» (пам’ятаєте слова її героїні Марини Погрібної: «Я збираюся писати про себе і практично більше ні про кого»?); і так, як, скажімо, Ірена Старостіна в «Кілька секунд щастя» (візьміть хоча б розділ із найскромнішою назвою: «Я»). Це вам усього лише три типи модного нині просебеписання, а ще ж є метр Андрухович із донечкою Софією, і дециметр Жадан, і літературне непорозуміння Карпа, й випадковий перехожий у літературі Кузьма Скрябін… Останнього, на відміну від передостанньої, читати хоча б не нудно. Читати нудно тих, хто не усвідомлює або всіляко намагається приховати те, що здатен розказати всього лиш одну цікаву історію. Та й то про себе…

Глянувши на назву книжки В.Терлецького «Рок-н-рол, стакан, кохання», мимоволі відзначив чергову моду – на потрійні ритмізовані назви. В А.Кокотюхи було «Мама, донька, бандюган», у Кузьми Скрябіна – «Я, «Побєда» і Берлін», а тут тобі ще й Терлецький. Воно ж так: де мода, там і девальвація. Здевальвували вже й просебеписання, і мат, і іронію… Що ж далі? А далі я прочитав книжку – першу частину автобіографічної трилогії, яка ще перебуває в стані написання. І зрозумів, що про девальвацію в автобіопрозі говорити ще рано. Бо ж туга за справжнім, за живою кров’ю поезії та живою плоттю життя ще здатна породжувати перлини, які яскраво виділяються на тлі повсюдної дешевої біжутерії.

Аналізувати наповнення книжки означає виступати в ролі такого собі психолога чи народного судді, оскільки її героєм є сам В.Терлецький, а книжка, вочевидь, – його спробою глянути на себе, своє оточення й епоху з висоти тридцяти трьох прожитих літ. Недарма ж він обрав для оповіді ТИ-форму, якою послуговувався в уже згаданій «Московіаді» Андрухович, коли, відчуваючи надмірне зближення з героєм, намагався від нього абстрагуватися, глянути на нього зоддалік.

Приємною несподіванкою стала структура книжки та її мова. Бо ж останнім часом спостерігається мода навіть не на вінегрет, а на пережований вінегрет із листів, есемесок, інтелектуальних цитацій, матюків, дорожніх нотаток і принагідних розумувань. Структура книжки Терлецького – чітка й послідовна, вона випливає з прагнення сказати, а не зі сверблячки побалакати. Автора все життя супроводжує музика (точніше, вона і є його життям), тому не дивно, що розподіл автобіографічного матеріалу відбувається за принципом великого музичного твору: «Прелюдія», «Андеґраунд», «Прорив», «Життя триває», «Coda». Кожен розділ містить кілька(надцять) коротеньких фраґментів, у котрих автор подає якийсь колоритний, веселий чи сумний епізод із життя, якусь важливу для нього (інакше б вона просто не запам’яталася) приключку або ж просто викладає свої міркування з того чи того приводу, ділиться своїми базованими на досвіді думками. І ці думки таки продумані, виважені, а не брязнули авторові в голову тут і зараз, як це відбувається й відчувається в людей, котрі працюють у галузі літературщини.

Мова в Терлецького теж вишукана й відшліфована, хоча немає межі досконалості. Автор тонко дає відчути, де він промовляє як автор, а де – як автоперсонаж, мешканець запорізького андеґраунду. Це вказує на добрий літературний смак і гарантує комфортне читання, читання з насолодою, коли зосереджуєшся на тому, ЩО написано, а не спотикаєшся весь час об ЯК.

Усупереч моді на нонселекцію, тобто пережований вінегрет, В.Терлецький свій матеріал вправно селекціонує, і критерій добору чітко простежується. Хоч би про що писав автор – про пиятики, бійки, сварки, розлуки, смерть і падіння – він до всього підходить із позиції невиправного оптиміста. Щастя – це слово-код, слово-ключ у цій книжці. Основне її повідомлення, головна установка – carpe diem і будь щасливий. Живи сьогодні, насолоджуйся кожною секундою життя, бо ж його з кожною секундою стає менше. В.Терлецький це чудово вміє робити й передає такий свій неоціненний досвід читачам.

Звичайно, нестерпна легкість письма не означає аналогічної легкості сприйняття автором тих чи тих подій. Але в читача завдяки авторському стилеві таки притуплюється усвідомлення, що пиятика, драп і щось важче, безладні статеві зносини та й загалом андеґраундне середовище, як правило, засмоктують і знищують людину, що все це не так уже й легко та весело, що підводна частина цього блискучого айсберга – муки, втрати, трагедії, смерть. В.Терлецький це розуміє. Дивлячись на своїх спитих, хворих і неприкаяних друзів, він думає: люди, що з вами буде через рік? Через день? Через годину?.. Але жене цю думку від себе й від читача геть. Бо життя одне, і в ньому треба вміти бути щасливим. Навіть якщо стиль твого життя вперто заперечує право на щастя, робить його абсурдним.

На відміну від любителів (і професіоналів) штовхати в книжечках дешевий месидж чи ідеї на межі з ідіотією (тут один дерешівський «Намір!» чого вартий), В.Терлецький цілком серйозно ставить собі питаня: «І з чим стати перед Всевишнім? Що залишити після себе? Яким тебе пам’ятатимуть друзі, рідні, незнайомі люди, нащадки? І чи пам’ятатимуть? Чи не згине твоє ім’я у скверні забуття? Чи не плюватимуться люди, згадуючи твій образ? Чи не піде намарне твоя праця? Чи не витрачаєш зараз свій короткий земний час на даремні справи? Чи живеш, а чи повзаєш? І в чому твоя віра?» Автор шукає на ці питання серйозні відповіді й спонукає до цього нас.

Роман «Рок-н-рол, стакан, кохання» писався понад чотири роки. Він став лауреатом конкурсу «Міський молодіжний роман 2007». Заслужена нагорода за поважну й потрібну працю – що тут іще додаси?