Дзеньки-бреньки в новому форматі

Даниленко В. Лісоруб у пустелі: письменник і літературний процес. - К.: Академвидав, 2008.

У 1997 році у світ видибало «Опудало» – зібрання української сатиричної, гумористичної та іронічної прози 80-90-х років ХХ століття. Чималенько місця там займав текст Володимира Даниленка «Дзеньки-бреньки». Текст був фабульно елементарний (подібне ми бачили ще в фільмі Рязанова «Гараж»): у літературному кафе «Еней» збираються класики й сучасники нашої літератури – від анонімного автора «Слова про Ігорів похід» і зовсім не анонімного В’ячеслава Медведя до наймолодшої ґенерації, яку пан Даниленко не досить добре собі уявляє, тому вона в нього діє просто як у міру нахабна масовка. Згодом їх у тому кафе хтось замикає, тож літературним метрам із міліметрами не залишається нічого іншого, як, знищуючи запаси провізії, вести між собою діалоги. Те, що літературознавці, аналізуючи «Дзеньки-бреньки», коректно назвали «підтекстовою деміфологізацією» (Оксана Курилів), було всього лише колекцією «перлів» на зразок «які в Марковички цицьки». До речі, тим текстом В.Даниленко значно випередив О.Бузину, зобразивши Тараса Григоровича як п’яного дебіла, котрий весь час вимагає сала. Інші в нього вдалися не гіршими… Аж ось, майже через десять літ, – нова радість стала. Художніх «дзеньок-бреньок» В.Даниленкові видалось замало, забаглося ще й літературознавчих (до обох прикметників буквально напрошується префіксоїд «псевдо-»). От і з’явилася книжка «Лісоруб у пустелі: письменник і літературний процес». Якщо назву видання запозичено в Ортеги-і-Гассета, то на підзаголовок автор, вочевидь, спромігся сам. Та ще й на такий, що претендує на академічність і всеохопність (а в такому контексті ці слова видаються синонімами). Те, що академічності під палітуркою буде мало, свідчить уже перелік проблем, винесених на обкладинку. Так, В.Даниленко пропонує свої відповіді на питання: в яких реґіонах України народжується найбільше письменників? Чи залежить сила таланту від пасіонарності землі, на якій письменник народився, і від покоління, з яким формувався або дебютував у літературі? У які роки народилось найбільше літературних талантів? У якому дуже ранньому і дуже пізньому віці дебютували успішні письменники? Свій «не обтяжений канонічністю погляд» автор звертає й на глобальніші питання: у чому сильні та слабкі сторони сучасної української літератури? Які тенденції визначають сучасний український літературний процес? Обіцяні відповіді на ці та інші питання розподілені в книжці дуже нерівномірно й видаються не надто переконливими, ‒ чи то через оцей «не обтяжений» погляд, який і забезпечує «розкомплексоване, сміливе, часто парадоксальне авторське мислення», чи то через надміру «динамічне письмо», а чи, може, через недосконалу структуру книжки та її стилістичну й жанрову невитриманість. Матеріал розділено на три великі частини: «Письменник і літературний процес», «Письменник і побут», «Українська література після 1980 року». Якщо перші дві частини ще становлять бінарну опозицію, то третя – і за фактажем, і за стилем ‒ наче приблукала сюди з іншої книжки. Чи, може, після 1980 року в нас не стало літпроцесу або ж письмеників перестали турбувати побутові проблеми?.. Перший розділ, що подекуди має присмак «Алхімії слова» Яна Парандовського, вийшов переважно статистичний. У параграфах про роль столиці й провінції в історії літератур, про українських письменників, які творили й розвивали літератури інших народів, про «комплекс Нобеля» та про вікові особливості «пробудження письменницького інстинкту» наводяться цілі батареї імен і дат, а також подається фактографія, переважно вже відома підготовленому читачеві. До того ж сама постановка проблеми на кшталт залежності творчого успіху від віку літературного дебютанта чи порівняння, в яких реґіонах у нас найбільші родовища літераторів, – самі по собі некоректні. Бо ж висновки з таких розвідок базуються лише на відомій авторові частині фактів, тому завжди будуть лише частковими. Найбільші поклади класиків, за спостереженням В.Даниленка, в нас на Полтавщині, Черкащині та Київщині. А зі своєї статистики він виводить закон, який є проміжною ланкою якогось більшого, не виявленого автором закону: «Якщо на будь-якій землі народиться хоча б один пасіонарний письменник, то ця земля ніби заряджається його енергією і створює середовище для появи інших, можливо, не таких яскравих і могутніх, однак досить помітних письменників. […] Активність літературно обдарованої молоді спалахує саме в тих краях, де колись народилися могутні класики». Цей закон доцільніше було б назвати парадоксом: великий класик наснажує своєю енергією землю, яка потім породжує дрібніших класиків, а до того… породила його самого. Як в анекдоті: - А хто ж сотворив Бога? – Гріх про таке питати й оповідати! У другому розділі («Письменник і побут») В.Даниленко нарешті осідлав свого улюбленого коника й повернувся в спілчанське кафе «Еней», яке назвав серцем української літератури. Дивно тільки, що ми, донедавна маючи таке потужне серце, досі не маємо жодного нобелянта… У цьому розділі добродій автор нарешті дістав змогу досхочу й не без ностальгії подзенькати бреньками, накопиченими за роки активного кулуарного спілкування з богемою. Тобто покозиряти фактами, «які здебільшого залишаються за межами академічних досліджень і традиційної критики». Воно, звичайно, цікаво знати, за які заслуги Григір Тютюнник розбив на голові в Богдана Чалого пляшку, і які сентенції виголошував неслухняним язиком Григорій Штонь, по яких свинниках ночували Пашковський та Ульяненко, коли ще не були шевченківськими лавреатами, й скільки пучків волосся Ліна Костенко видерла з голови Тетяни Толстої. Але як цей розділ в’яжеться з попереднім (статистичним) і наступним ‒ максимально наближеним до літературознавства? І чи не плутає шановний автор есеїстику з пліткарством? Третій розділ – «Українська література після 1980 року» – найсуперечливіший, тому що найбільший. У ньому сусідять і цибуля з козаком, і дівчина з часником. Спершу автор довільно ділить ХХ – поч. ХХІ ст. на покоління, далі робить архетипний аналіз вибраних текстів, тоді зненацька перескакує на жанровий, а потім узагалі веде мову про тугу за втраченим смислом і подає таблиці рейтингів, про які нижче. Одне слово, стає жертвою бажання схопити неохопне в один оберемок і починає нагадувати чи то лісоруба в пустелі, чи водолаза в степах України. Видно, що пан Володимир ‒ начитаний, уболіває за рідну літературу, що йому болять проблеми нашої культури. Він володіє неабияким фактажем, але не вміє чи не хоче його систематизувати, створивши чітку й послідовну структуру. Він добре знає, чим живе сучасний літпроцес, але часом В.Даниленку бракує елементарних філологічних знань, а то й терпіння знайти чи перевірити інформацію. Так, епіграму на Ю.Смолича він цитує, швидше за все, з пам’яті, бо вона чомусь має такий досить незґрабний вигляд: На машинці він наклацав «Мир хатам – війна палацам», Потім закупив він плац Й збудував собі палац. Тоді як два останні рядки в письмових джерелах звучать так: В Кончі-Заспі вибрав плац – Збудував собі палац. Пишучи про Юхима Безодню (містифікацію В.Каденка), В.Даниленко несправедливо замовчує доволі прозору префігурацію Безодні – автора книжечки «Дияболічні параболи» (1947) Порфирія Горотака, що був колективною містифікацією Л.Мосендза та Освальда Бургардта. Книжку О.Бузини «Вурдалак Тарас Шевченко» він перейменовує на «Тарас Шевченко – вурдалака». До речі, самого Шевченка «до війська за пасквіль на царицю» в нього віддає чомусь цар Микола ІІ (нар. 1868)! В.Домонтовича В.Даниленко називає Віктором, хоча сам письменник свого часу наголошував: «Домонтович – не Віктор, він тільки В.». Є й інші недогляди, спровоковані, швидше за все, комп’ютером. Так, в одному місці збірка Ю.Андруховича «Середмістя» фігурує як «Передмістя», а поетку Олесю Лященко перехрещено на Ляшенко. Але на який комп’ютер списати те, що столицею Сполучених Штатів автор без жодних пояснень називає Нью-Йорк? І те, що разом із зоровіршем М.Сороки «Я люблю відпочивати біля двох хвиль твого моря, особливо коли воно неспокійне», виконаним у формі жіночих грудей, Даниленко йому ж приписує вірш «Я люблю відпочивати біля двох хвиль твого моря, особливо коли ти перекинешся на живіт», виконаний у формі сідниць. Тоді як це не вірш Сороки, а зорова пародія на Сороку, створена вінницьким АУПівцем Віктором Мельником (зб. «Браття во хвості», 1997)! До того ж у пародії немає слова «двох» і немає коми. Вельми есейне, сказати б, цитуваннячко… Якщо, знову ж таки, не зі зрадливої пам’яті. Що ж до запропонованого В.Даниленком поділу літераторів на покоління, то це тема окремої сумної розмови. Зауважу лише, що хронологічний критерій, якого начебто дотримується автор, далеко не завжди відбиває реальне літпокоління, так само, між іншим, як ідеологічний і тусовочний, котрих автор місцями теж не цурається. Так, до когорти шістдесятників потрапили й Олесь Лупій, і Марія Барандій, і Ніна Гнатюк… Поруч із Василем Стусом, приналежність якого до ПОСТшістдесятників стисло, але переконливо показав літературознавець Михайло Наєнко. Та й входять у літературу не поколіннями, тусівками чи кланами, а насамперед творами. Твір робить людині ім’я, а вже імена складають покоління. Начебто й усвідомлює це В.Даниленко, але… Формує в покоління принагідних людей, які часом засвітилися однією ‒ та й то сумнівною – книжчиною, вигулькнули в тій чи тій тусівці, й чиї імена, думається, не є поколіннєтворчими. Так само довільно й суб’єктивно В.Даниленко визначає рейтинги п’ятдесяти найкращих сучасних українських поетів (у кожного виділяє по три вірші), далі ‒ оповідань, повістей та романів, а відтак ‒ драматичних творів. «Лісоруб у пустелі» – книжка, безсумнівно, цікава. Читається на одному подиху. Спонукає вкотре замислитися про «шляхи і долі». Викликає чимало посутніх запитань до автора. І вже це саме по собі є добре. От тільки не варто читати цієї книжки тим, у кого не сформований власний літературний смак, бракує філологічних знань і в кого душа взагалі не лежить до української культури. Для таких людей книжка В.Даниленка може бути шкідлива.