Кухня есеїста

Пиркало С. Кухня егоїста. - К.: Факт, 2007.

Це прикро, але неуникно: кілька дорогоцінних років свого життя людина проводить у туалеті. Яка більше, яка менше, але факт залишається. Тобто кожен мусить працювати (старцювати), аби нагодувати спершу себе, а тоді й ненажерливу тварюку з бездонною горлянкою – унітаз.

Така гірка правда. Проте людині властиво окультурювати (ускладнювати) елементарні речі, й просте перенесення їжі з кухні в туалет – не виняток. Людина навчилася культурно ср… пардон, відкладати екскременти й ще культурніше – жер… знов пардон – приймати їжу. Існує навіть ціла наука перетворювати хавку на страву – кулінарія називається. Кавалок сала на виделці й гранчак сивухи – це чорт зна що для Бог зна кого, а поріжте сальце акуратними рівними скибочками, посипте зверху дрібно змеленим перчиком, замініть гранчак типу «полюстаканчик» на аналогічну за об’ємом чарку модної фірми, додайте трохи естетики у вигляді серветки з написом «bon appetit» – і це вже буде перший крок на шляху доростання до книжки есеїв Світлани Пиркало «Кухня егоїста».

Окультурення елементарного вже сягнуло рівня, коли людям замало красиво пхати в себе наїдки, здобрюючи їх винами й інтелектуальними застільними бесідами. Фоном для цих бесід став сам процес приготування страв. Од примітивних радянських передач, де фахівці навчали мирне населення правильно кришити моркву на вінегрет, до нині покійних «Шоу самотнього холостяка» Богдана Бенюка та елітарного з відтінком рагульства «L-клубу» – шоу з хавчиком у головній ролі, яке вів актор Леонід Ярмольник. Актори та співаки, інтелектуали-«знавці», розкручені журналісти й купа іншого публічного люду на хвилі невмирущої моди на жертя згодовують глядачам свою бодягу під публічне втілення якого-небудь нехитрого кулінарного рецепту. Огляд найновіших таких передач свого часу робив журнал «Шо», – кого цікавить, пошукайте.

Постмодерніст Джуліан Барнс, відомий своєю «Історією світу в 10,5 розділах», – і той не втримався, щоб не оприлюднити свої кухонні заморочки: у перервах між приготуванням фаршированих кабачків написав розлогий есей «Педант на кухні». Отож нашій Світлані Пиркало – сам Бог велів! Як не як, тепер вона змінила статус молодіжної письменниці на статус заміжньої жінки, тож кухня стала для неї третім найважливішим місцем у житті – після туалету й робочого кабінету. Тому не дивно, що інтернет-видання «Главред» запропонувало їй «писати щотижневу колонку із такими собі кухонними балачками про все на світі». Згодом до тих «балачок» прислухалось видавництво «Факт», і ось на полиці бібліофіла-домогосподарки поруч із бестселером «Книга про смачну та поживну їжу», різноманітними «Кулінаріями» й рецептурними збірниками стала «Кухня егоїста».

Ви будете здивовані, але кожна страва чи напій, які фігурують у книжці, мають добрячий – часом аж до оскоми нав’язливий – присмак егоїзму (дозвольте з дипломатичних міркувань називати егоїзмом постійне самомилування, саморекламу й досить відчутну хвальковитість авторки). Зрозуміло, що дівчина з полтавського села Лазірки, яка в студентські роки сиділа на картоплі й оселедцевих хвостах, а тоді вирвалась у світ широкий, прагне відірватись і відігратись, але навіщо це афішувати аж так?

Крім того, майже в кожному есеї згадується геніальний Світланин чоловік Дарел, якого вона кохає, годує і знову кохає. Тексти, де немає Дарела і навіть не витає його дух, можна перерахувати на пальцях однієї ноги. Читачам конче необхідно знати, що сніданок пані (місіс) Пиркало складається з кави, яку варить і лишає для неї чоловік перед тим, як вийти з дому; що вони з Дарелом придбали у кредит вікторіанський будиночок, а до нього – набір ножів фірми «Wusthoff», соковижималку «Champion 2000», дизайнерський коркотяг, який сам відкриває пляшку й коштує, як півдюжини пляшок вина, набір із семи ножів та кухонних ножиць, еспресо-машину «Gaggia Сubika», яку скоро замінять на «Classic», гусятницю з товстими стінками, каструлю з тефлоновим дном, два сотейники, три великі сковорідки й одну маленьку, п’ять мисок для змішування салатів, міксер із кількома насадками, лобстеродавку, часникочавку, колекцію черпаків, ложок, лопаток… Одне слово, це цінна інформація, за яку не соромно одержувати гонорари. Також у текстах прямо й непрямо, зате постійно наголошується, яка недешева (та ще й шарова!) в С.Пиркало мобілка, які дорогі вина вона п’є, які екзотичні продукти може собі дозволити… Одне слово, провінційність подолано, але запах її – невитравлюваний. Здається, саме через цей запах, який переслідує нашу журналістку-письменницю, вона й намагається своїми есеями пробудити в інших відразу до нашої національної «жаби» та супутньої заздрості. Мовляв, задавіть у собі ту «жабу», поки вона не задавила вас; будьте вищі за стояння раком на городі: посійте там травичку для тенісного корту, бо ж купити два мішки картоплі на зиму в тих, хто цим заробляє на життя (у селян), – це і благородніше, й дешевше. А ще – стійте на смерть проти неякісних товарів та послуг! Це добрий засіб від інфаркту. Навіть кращий, ніж вимагати в київському «Текіла-хаусі» на Подолі розбавляти концентрат ароматизатора, а не лити його, як лимонад, готуючи знамениту «Маргариту».

Поміж дифірамбів рідкісним і недешевим винам та шмурдякам є й потрібні та гостропроблемні роздуми про алкогольну залежність наших громадян, що без перебільшення вже переростає в національну загрозу. Тут теж не обійшлося без реклами (щоправда, соціальної): цього разу пропіарено реабілітаційний центр для хворих на алкоголізм «Новий поворот», у якому працює мама Світлани Пиркало (мобільний телефон мами та http центру додаються).

Між рецептами приготування фазанів, ребер барбекю, макі-суші з вареним буряком і свинини в шоколаді трапляються доволі цікаві екскурси в історію, думки про сучасність (тут вам і про революцію, і про коаліцію), а також розмисли про шляхи та долі стражденного українського народу, який – таке враження – ніколи досхочу не наїдався, отож за шмат гнилої ковбаси готовий продати рідну матір та й узагалі – зробити що завгодно, аби тільки не почуватися голодним. Хіба ж сита фантазія могла створити «Старосвітських поміщиків», «Пана Халявського» чи «Енеїду»? Натомість у «Кухні егоїста», де стоїть густий егоїстичний чад, фантазії немає. Це есеї, писані для електронної преси, часто на потребу дня і шлунка, тому ні в аннали кулінарії, ні в історію літератури не увійдуть. А от забрати більше життєвого часу на туалет у любителів почитати на унітазі що-небудь легке й невагоме – можуть.

Можна було б дорікнути авторці, що надміру сите життя погано відбивається на її творчості (з часу «Зеленої Маргарити» з принтера Світлани Пиркало не вийшло нічого рівнозначно захопливого й іскрометного), але то в моєму шлунку бурчить проста провінційна заздрість.