Слава колумнізму!
- 11 Лис 2011 11:48
- 2,410
- 17 коментарів
Олександр Бойченко. Аби книжка. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2011
Коли преса не може вповні функціонувати як преса, вона перетворюється на аби-книжки. І це не так уже й погано, коли йдеться про дотепне й добре зроблене читво.
Ще кілька років тому я, маленький, ніяк не міг зрозуміти, навіщо люди окремими книжками видають речі, красне місце яким – шпальти газет, сторінки журналів і комірки електронних ресурсів. Навіщо вони тиражують у книжковому форматі свої не вельми читабельні рецензії, не надто інформативні колонки, не дуже дотепні репліки та щоденникові нотатки, до того ж десь уже публіковані. Причому роблять це як ситуативні колумністи (Світлана Пиркало) й ситуативні літературознавці (Євген Баран, Іван Андрусяк), так і поважного віку сатирики, яких наш абсурдний час перетворює на ситуативних політологів (Олег Чорногуз, Євген Дудар). Одна річ, коли газетні матеріали (ті ж фейлетони, колонки чи репліки) входять у повні зібрання творів хрестоматійного класика, як те бачимо на прикладі журналіста-самоука Остапа Вишні. В такі видання мають входити навіть автофальсифікати (найвідоміший у Вишні – блок нотаток «Думи мої, думи…»). Інша річ, коли нині сущий автор під свою кругленьку дату намагається видати такий собі етапний (для нього самого) томик, своєрідний творчий звіт, матеріальне вираження проведених за письмовим столом років. Хоча, буває, авторові роблять сюрприз друзі й колеги, видаючи до світлого ювілею вибірку його принагідного творива, про яке іменинник волів би радше забути…
Навіщо знаний критик, публіцист і перекладач Олександр Бойченко видав свої вибрані колонки, друковані в «Post-Поступі», «Молодому буковинці», «УЖі» та «Країні»? Сам автор намагається бути межово відвертим: «“Аби книжка” постала, аби було. Хоча бути, як і решта всього, що є на світі, не мусила». Ну, продовження гри під маскою виходу з гри й за межами головного тексту (тобто на обкладинці) – добре знаний прийом, яким послуговуються «міські іроніки», точніше – інтелектуали. Отож виникає запитання: чи все воно справді так просто й обмежується ситуативним «аби було»? Трапилися чоловікові гроші. Замість проциндрити їх собі тихенько, як іронізував Тарас Григорович у посланні до своїх субскрибентів, він зробив для нас книжку. І підморгнув: книжка це, мовляв, випадкова, так що не надто доскіпуйтесь. Але наш брат книгогриз теж не в тім’я битий, він одразу замислиться: чи дозводив би собі інтелектуал такого рівня, як Бойченко, справді випадкове видання? І друге: чому цю дику випадковість склали саме ці тексти і саме в такій послідовності?
А про те, що «Аби книжку» таки зроблено, сиріч майстерно зоркестровано, свідчать чотири сильні за добором і втіленням матеріалу розділи – від початкового «Майже література» до кінцевого «Майже публіцистика». Будь-який газетний жанр (репліка, нотатка мандрівника чи некролог) вимагає чіткості думки і влучності вислову. Цим О.Бойченко володіє бездоганно, пише він під своїм ім’ям чи під прибраним – Віта Бревіс. Принаймні відібрані до книжки тексти свідчать на користь цього твердження. Автор завше знає, що саме хоче сказати, і робить це з дударівською злістю і крижанівською дотепністю. Часом на межі фолу, а часом і за межею.
Головною темою Бойченкових колонок, представлених у новій книжці (а перед тим іще були два збірники есеїв – «Щось на кшталт Шатокуа» й «Шатокуа плюс»), є суспільно-політична ситуація в Україні. Те, що він каже, – не нове і вже добре знане, кожен, у кого в голові мозок головний, а не другорядний, розуміє, в якому ми донецькому шоколаді. Але О.Бойченко вміє показати проблему в такому ракурсі, що мимоволі зачудуєшся. І вкотре замислишся. Типовий приклад – «Гай Федорович Каліґула». Відштовхнувшись від того, що один луганський скульптор сотворив «стилізоване під Каліґулу погруддя Януковича», він навів деякі історичні паралелі з їхнім Гаєм і нашим Федоровичем і закінчив, як завжди, ефектно: «Єдине, що мені в усьому цьому паралелізмі не подобається, це значення латинського слова caligula – чобіток. Ну який з Януковича чобіток? Але тут уже нічого не вдієш: валянків давні римляни не носили».
Аплодую кинджальній гостроті автора «Аби книжки», але в ній проводиться думка, з якою я погодитись аж ніяк не можу. Це, звичайно, якщо сприймати її серйозно й відкинути провокацію як метод пізнання світу. Поскубуючи попереднього президента, О.Бойченко не надякується жителям Донбасу за президента нинішнього, якого називає «великим тупим предметом». Однак чи не надто обмежено автор сприймає східну Україну та її населення? Таке враження, що для нього весь наш Схід – це Донецька область, а ще вужче – криміналізований люмпен, який працює на шахтах. На цьому хибному сприйнятті базується думка про «дві України», яким до справжньої соборності наразі зась, що треба поставити на Сході залізну завісу, а «по той бік завіси мусять опинитися кілька формально наших областей і одна автономія, бо з ними ми так перед закритими дверима Європи і дочекаємося другого пришестя Ісуса Христа». Шляхи до порозуміння, а відтак до соборності? Здається, О.Бойченко вибирає те, що на папері здається простим і логічним: навіщо чернівецькому інтелектуалові порозуміння з донецьким гірником? «Звідси висновок: як чужі і цілком байдужі один до одного люди ми не будемо ворогувати, якщо тільки дати нам можливість залишатися самими собою: мені – в моїй країні, йому – в його». Чому залишатися самими собою в межах однієї країни неможливо – автор чітко не пояснює. Здається, його дуже обурює, коли представники «генетично ворожої їм великої рогатої худоби» обпісюють наші «архітектурно європейські міста». То я міг би навести купу прикладів, м’яко кажучи, неєвропейської поведінки у столиці України представників великої рогатої та маленької безрогої худоби з «архітектурно європейських міст» нашого Заходу. Рагуль – це хвороба не тільки Донбасу, тут, як то кажуть, Схід і Захід разом. А дебілізація всіма можливими засобами підвладного населення, виховання зручного в керуванні рагуля – це, як мені видається, чи не єдина справді стратегічна мета нашої верхівки. Ну, і попутне винищення тих, хто вміє ворушити не тільки губами, а й мізками. Кумир сталіністів та інших сатаністів В.І.Ленін недарма так екскрементарно відгукнувся про інтелігенцію. То спересердя. Він-бо розумів, що каші (себто революції) з нею не зварить, бо ж і сам був не з батраків, отож добре знав: інтелігенція вміє думати, тобто критично підходити до будь-якої бодяги, котру їй намагаються втерти в мізки всілякі пройдисвіти.
От і залишаються до автора проекту «українського муру» запитання: до якої межі він готовий відступати кишеньковим януковичам-азаровим-табачникам та їхнім ляльководам територію України під тотальну рагулізацію під гаслами «русского міра»? По Дніпро? По Південний Буг? І як бути з тими мудрими й талановитими людьми, котрі мешкають на Сумщині, Донеччині, Луганщині, Дніпропетровщині, Харківщині, на сході Полтавщини та на Запоріжжі, а також у херсонських степах, у кримських пісках і серед одеських виноградників, і котрі там підтримують український дух, мислять себе українцями та й узагалі – мислять? Їм тоді доведеться перебиратися до «архітектурно європейських міст»? Чи залишатися на поталу московинам і москвофілам? Так, як лишилися наші Вороніжчина й Курщина, а також той край, де й понині козацькі станиці співають українських пісень?
Не хочеться думати, що «Аби книжка» О.Бойченка постала тільки аби вкотре накинути думку про псевдоментальний поділ України на Схід і Захід, хоча цю думку автор у ній кутуляє аж надто затято. Чому взагалі варто видавати подібні книжки? По-перше, тому, що на «дикому Сході» вдень зі свічкою й наймудрішим Діогеном не знайдеш «Post-Поступу» чи «Молодого буковинця». Та й не всяка газета зважиться публікувати колонки, якими повниться «Аби книжка». Колись і я, паче всіх грішний, сотворив замітку «Усьо будєть базар!», яку ризикнула надрукувати тільки одна (та й то провінційна) газета, але з такими скороченнями, що краще б я пішов новітнім дисидентом по етапу, ніж побачив на шпальтах ті абортивні вишкребки. Олександрові Бойченку в цьому плані пощастило: він свої причесані, але не кастровані думки, організовані в компактний томик, може поширювати по всій Україні, не відсилаючи зацікавленого читача до екзотичної періодики. Якби ж іще цей запеклий скептик із філологічною освітою озирнувся на нашу оптимістичну історію, яку не можна було читати без брому, а тепер – без ціаніду, й побачив, що не було ще в ній такого україножера, який би не подавився Україною.
Спасибі Стусенку!!!
Хто проголосує за Баранова, проголосує за ліквідацію Спілки. Закінчення виступу Василя Рубана на вчорашніх зборах Київської організації Спілки письменників.
Шановний Рубане, невже краще голосувати за Яворівського? Щиро бажаю Вам більшої адекватності!
Спасибі за те, що ви відгукнулись. Це дає мені можливість розвинути свою думку. Як ви знаєте на попередньому з”їзді я виступав і боровся проти Яворівського, але тоді Президентом був Ющенко. Спілка мені потрібна для того, щоб там можна було зустрінутись з друзями, а свої твори я пишу на лежанці.На сьогоднішній день Яворівський зберіг всю матеріальну структуру Спілки ( не без користі для себе) і в головному офісі на Банковій залишилось ще достаньо місця для роботи Спілки. Якщо прийде Баранов, те приміщення і те що залишилось по областях заберуть комерційні структури. Журнал “Київ”, яким керує Баранов, мав на Десятинній чудовий особнячок з двором, потім його переселили на П”ятий поверх і дали три кімнати, зараз він не має приміщення. Коли я про це сказав Баранову, він сказав що приміщення це не обов”язково, головне творчість. А з будинком на Банковій нас всіх об”єднують хороші спомини. Сказав би більше, але це не стаття в газті.
Теж добрий аргумент…
Ніякий це не добрий аргумент. Для спілкування /”щоб зустрінутись з друзями”/ нехай створюють клуби та гуртки. А в НСПУ /Національної !!!/ зовсім інші завдання, інше призначення. І якщо держава виділяла гроші платників податків на фінансування НСПУ, то невже ж для спілкування письменників між собою? Десь на форумах проскакує слово “яворівка”. То, напевно, так і є.
Там є традиції. Конкурс для молодих авторів під егідою міністерства, комісії з багатьох літературних премій, портрети всіх попередніх керівників, аура всіх попередніх років, книжкові виставки ювілярам. НЕ треба спрощувати, треба цікавитись і проявляти ініціативу. Ви пам”ятаєте, що були серйозні спроби виселити музей Т.Г. Шевченка, де поділася окраса вулиці Хмельницького – зомагазин? Де поділися дніпровські пляжі нижче Києва? Дикий капіталізм це не ера загниваючого соціалізму. Може хтось, хто штовхає Баранова, буде персонально ходити на суди, складуться на адвоката, чи достукається хоча б у кабінет чиновника в мськраді. Колись я робив спробу додзвонитись до Омельченка по тих візитних картках, які він завжди роздавав -ніхто не обізвався.
Стаття в УЛГ “Спілка повинна бути в епіцентрі подій”.
Коли вже у нас зав”язалась така розмова, то я ще хотів би сказати про масштаб особистостей. За моїм розумінням, один письменник не може написати два найкращі романи. У Яворівського є роман про Катерину Білокур, який я задоволенням прочитав, коли мої літературні смаки вже були досить попсовані скепсисом, прози Баранова, хоча він вважає себе “провідним прозаїком” я взагалі читати не можу. У нашому середовищі ми без премій знаємо хто на що вартий. І ще я пам”ятаю повний олімпійський стадіон людей де з одного боку виступав Леонід Кравчук і охоронець над ним тримав парасоля, а з другого боку виступав Яворівський без капелюха і без парасоля і лив дощ. Окрім того я поважаю людей сміливих. Яворівський в часи Кучми виступав проти його політики, при Кравченку, і його автомобіль підрізували на вулицях Києва. Я не кажу що не можу знайти в його діяльності негативу, бо працював у Спілці, але зараз не той час…
Роман В. Яворівського про Катерину Білокур “Автопортрет з уяви” не те, що слабкий – це зіпсований матеріал. В. Яворівський там не розуміє про що говорить. А щодо спілки… В. Яворівський іноді говорить сміливо. Особливо, коли він знає, що йому за це нічого не буде. Маючи такі можливості як В. Яворівський, можна було зробити, аби українська література була інтегрована в суспільство. Що, важко було змусити продажних депутатів прийняти закон про книжку, де було б зазначено, що на певну кількість жителів повинна бути книгарня? Та йому і в голову таке не прийшло. Покукурікає, поцвенькає про Україну – і пішов займатися своїми справами. Інший на його місці зробив би все, щоб український письменник жив у суспільстві гідно – видавався, мав якусь повагу. Але не для того В. Яворівського інфіковано в літературу… Як не може бути вчорашнього негра (хай вибачать благородні африканці цей термін), так не може бути вчорашнього кагебіста.
Що до смаків не сперечаються. Що до будинку на Банковій, то його треба зберегти навіть для того, щоб там зробити музей. Не вам мені розказувати про велич і ганьбу українського радянського письменства. Я не мав права на суд чи осуд, доки сам не пройшов всі кола пекла радянської карної системи і не кожному дав Бог характер і силу це все витерпіти. Що до того, що “накопали” вороги Яворівського і публікували в пресі, то це просто нуль. Що до того, що Яворівський міг інтегрувати українську літературу в суспільство і не зробив цього, то вибачте, це просто дурість. Про те, що міг а чого не міг у видавничій справі, я розкажу іншим разом, або і взагалі говорити не буду, бо це вже не має значення. Бо у нас вже є такі успішні видавці як Іван Малкович чи Михайло Слабошпицький, яким Спілка практично не допомагає.
Шановний Рубане, чому Ви вважаєте, що Яворівський краще збереже Будинок літераторів, аніж Баранов? Навіщо Ви користуєтесь недолугими слухами чи самі їх народжуєте? Та й згаданий тут Слабошпицький, як Ви, мабуть, чули на з”їзді й читали в пресі, саме за Баранова, як і той же Малкович, мабуть.. А ще — Герасим”юк, якого на з”їзді не пускали до трибуни, Голота, Сидоржевський і десятки чи сотні інших колег.. Чи Вас найняли агітатором?
Я про Спілку знаю не з переказів, я там працював три з половиною роки, і не дуже чемним способом в тому числі і Яворівським з тої роботи звільнений, хоча мене можна було звільнити просто як пенсіонера. Всіх переназваних вами осіб я добре знаю. Всі вони і Баранов в тому числі (хоча обіцяв мені цього не робити) познімали свої кандидатури на користь Яворівськог.о. на позаминулому з”їзді. Баранова вони хочуть вибрати, як хлопчика для биття, в надії що під час дерибану і собі щось отримають.Очолювати спілку повинна ділова і смілива людина. Чому той же Слабошпицький, чи Голота, чи Мовчан не захотіли очолити Спілку? Тому що це небезпечно і клопітно. А обирати будь-кого і дивитись як зникають залишки Спілки я не хочу. Навіщо керівником такої великої і багатої організації обирати лузера, який не має де жити, ходить пішки, разом зі своїми колегами процвиндрили двохповерховий особняк з двором і не змогли за те залишити собі хоч дві кімнати, та й на царині творчості сірі миші? Візьміть новий контактний довідник Спілки і ви там побачите телефони всіх об”єктів Спілки. Я не кажу що там все залишилось, але ж і достатки письменників змінились, через відсутність гонорарів таких як при СРСР, і письменники просто не взмозі ними користуватись. З Яворівським я на цю тему ще не говорив, може потім він найме мене розливати чай у тій кімнаті де ми з друзями інколи випивали і куди мене не пустив то й же Баранов, коли став керувати Київською організацією.
Кого б не обрали, але має бути ядро однодумців – рада старійшин, які знають, що було у цих приміщеннях, як було, які люди великі, чи ниці працювали у цих стінах. Має бути й чинна ревізійна комісія – свого роду опозиція керівництву для контролю за ним. Важливо не втратити нічого з того, що належить творчим спілкам, бо ми ще не закінчили “діалогу” з владою. Саме на базі Спілки письменників формувався Народний Рух України. Це наша спільна память. Не маю жодного стосунку до спілки, але дійсно, чи у Львові, чи у Києві у стінах спілки відбувалися надзвичайно потрібні для формування громадянського суспільства заходи – виставки, презентації, конференції, відчити, лекції, ювілеї, та й просто пянки, на яких творчі люди відвертіше відкриваються. Усе це потрібно зберегти. І все ж хотілося б аби було колегіальне керівництво з розумних людей. Хай би собі був і Яворівський. Але хотілося би бачити на ключових місцях громадської організації і Забужко, і Шкляра, і Панченка…
Це залежить виключно від названих вами осіб і інших відомих письменників. У всій такій діяльності Яворівський нікому не відмовляв. Будь ласка, до ваших послуг, зала на двісті чловік, конферецзала для вужчого кола зібрань, колишній кабіне Мушкетика – для фуршетів, бібліотека. Узгодьте це все з графіком роботи Спілки і проводьте презентації своїх книжок чи культурологічних проектів. А якщо про” Рух” і іншу політику, то буквально тиждень тому в Спілці письменників була всукраїнська конференція воїнів афганців. Питається, чи зміг би собі дозволити таку розкіш Баранов? Є при Спілці і Рада і Президія де можна критикувати чи пропонувати. Звичайно що я закинув би Спілці зокрема те, що ЛУ не завжди друкує опозицонерів і ще повернути в склад членів Спілки всіх виключених з неї за критику. На це питання на повторному з”їзді я хотів би щоб Яворівський відповів позитивно.
Прочитав редакційну статтю в “Українській літературній газеті” Сидоржевського. Вони визнають що співпрацюють з Партією Регіонів. Вони заскучали за єдиною правильною партією і стали в чергу за Драчем і Олійником. Їм не подобається партія” Батьківщина” і вони згодні з Цибульком, щоб регіонали нарешті навели в Україні порядок. Мушкетика на третій термін благословляв З”Їзд з подачі покійного Погребного. Голосуючи за бюлетнем, в якому було записано прізвище Яворівського, З”їд дозволив Яворівському брати участь у виборах, адже З”їзд є найвищою інстанцією творчої спілки. Давайте, Терен, Мовчан, (члени фракції Бют) дружними рядами в Партію Регіонів, її зараз дуже любить український народ і вас полюбить.
Не розумію, навіщо здалася тут ця дискусія про вибори? Стаття зовсім про инше!
А тепер по темі:
1) Я читав книжки Івана Андрусяка (“Латання німбів”, “Дуби і леви”), мені вони сподобалися. Може він і “ситуативний літературознавець”, проте його публіцистика доволі цікава.
2)Я так само не поділяю упередженого ставлення Бойченка до східних і південних регіонів України. Біда в тому, що пан Олександр не один такий. Пам’ятаю, як колись прочитав у газеті “Без цензури” інтерв’ю зі Шклярем, в якому майбутній лавреат зізнався, що охоче віддасть Донбас і Крим Росії, аби жити в нормальній державі. А ще згадаймо про сумнозвісну пропозицію Андруховича. Я порадив би усім цим панам уважно подивитися на карту України: вона нагадує птаха в польоті. Що буде з птахом, якщо відтяти йому одне крило? Правильно, і я кажу те саме.)