Слава колумнізму!

Коли преса не може вповні функціонувати як преса, вона перетворюється на аби-книжки. І це не так уже й погано, коли йдеться про дотепне й добре зроблене читво.
Ще кілька років тому я, маленький, ніяк не міг зрозуміти, навіщо люди окремими книжками видають речі, красне місце яким – шпальти газет, сторінки журналів і комірки електронних ресурсів. Навіщо вони тиражують у книжковому форматі свої не вельми читабельні рецензії, не надто інформативні колонки, не дуже дотепні репліки та щоденникові нотатки, до того ж десь уже публіковані. Причому роблять це як ситуативні колумністи (Світлана Пиркало) й ситуативні літературознавці (Євген Баран, Іван Андрусяк), так і поважного віку сатирики, яких наш абсурдний час перетворює на ситуативних політологів (Олег Чорногуз, Євген Дудар). Одна річ, коли газетні матеріали (ті ж фейлетони, колонки чи репліки) входять у повні зібрання творів хрестоматійного класика, як те бачимо на прикладі журналіста-самоука Остапа Вишні. В такі видання мають входити навіть автофальсифікати (найвідоміший у Вишні – блок нотаток «Думи мої, думи…»). Інша річ, коли нині сущий автор під свою кругленьку дату намагається видати такий собі етапний (для нього самого) томик, своєрідний творчий звіт, матеріальне вираження проведених за письмовим столом років. Хоча, буває, авторові роблять сюрприз друзі й колеги, видаючи до світлого ювілею вибірку його принагідного творива, про яке іменинник волів би радше забути…

Навіщо знаний критик, публіцист і перекладач Олександр Бойченко видав свої вибрані колонки, друковані в «Post-Поступі», «Молодому буковинці», «УЖі» та «Країні»? Сам автор намагається бути межово відвертим: «“Аби книжка” постала, аби було. Хоча бути, як і решта всього, що є на світі, не мусила». Ну, продовження гри під маскою виходу з гри й за межами головного тексту (тобто на обкладинці) – добре знаний прийом, яким послуговуються «міські іроніки», точніше – інтелектуали. Отож виникає запитання: чи все воно справді так просто й обмежується ситуативним «аби було»? Трапилися чоловікові гроші. Замість проциндрити їх собі тихенько, як іронізував Тарас Григорович у посланні до своїх субскрибентів, він зробив для нас книжку. І підморгнув: книжка це, мовляв, випадкова, так що не надто доскіпуйтесь. Але наш брат книгогриз теж не в тім’я битий, він одразу замислиться: чи дозводив би собі інтелектуал такого рівня, як Бойченко, справді випадкове видання? І друге: чому цю дику випадковість склали саме ці тексти і саме в такій послідовності?

А про те, що «Аби книжку» таки зроблено, сиріч майстерно зоркестровано, свідчать чотири сильні за добором і втіленням матеріалу розділи – від початкового «Майже література» до кінцевого «Майже публіцистика». Будь-який газетний жанр (репліка, нотатка мандрівника чи некролог) вимагає чіткості думки і влучності вислову. Цим О.Бойченко володіє бездоганно, пише він під своїм ім’ям чи під прибраним – Віта Бревіс. Принаймні відібрані до книжки тексти свідчать на користь цього твердження. Автор завше знає, що саме хоче сказати, і робить це з дударівською злістю і крижанівською дотепністю. Часом на межі фолу, а часом і за межею.

Головною темою Бойченкових колонок, представлених у новій книжці (а перед тим іще були два збірники есеїв – «Щось на кшталт Шатокуа» й «Шатокуа плюс»), є суспільно-політична ситуація в Україні. Те, що він каже, – не нове і вже добре знане, кожен, у кого в голові мозок головний, а не другорядний, розуміє, в якому ми донецькому шоколаді. Але О.Бойченко вміє показати проблему в такому ракурсі, що мимоволі зачудуєшся. І вкотре замислишся. Типовий приклад – «Гай Федорович Каліґула». Відштовхнувшись від того, що один луганський скульптор сотворив «стилізоване під Каліґулу погруддя Януковича», він навів деякі історичні паралелі з їхнім Гаєм і нашим Федоровичем і закінчив, як завжди, ефектно: «Єдине, що мені в усьому цьому паралелізмі не подобається, це значення латинського слова caligula – чобіток. Ну який з Януковича чобіток? Але тут уже нічого не вдієш: валянків давні римляни не носили».

Аплодую кинджальній гостроті автора «Аби книжки», але в ній проводиться думка, з якою я погодитись аж ніяк не можу. Це, звичайно, якщо сприймати її серйозно й відкинути провокацію як метод пізнання світу. Поскубуючи попереднього президента, О.Бойченко не надякується жителям Донбасу за президента нинішнього, якого називає «великим тупим предметом». Однак чи не надто обмежено автор сприймає східну Україну та її населення? Таке враження, що для нього весь наш Схід – це Донецька область, а ще вужче – криміналізований люмпен, який працює на шахтах. На цьому хибному сприйнятті базується думка про «дві України», яким до справжньої соборності наразі зась, що треба поставити на Сході залізну завісу, а «по той бік завіси мусять опинитися кілька формально наших областей і одна автономія, бо з ними ми так перед закритими дверима Європи і дочекаємося другого пришестя Ісуса Христа». Шляхи до порозуміння, а відтак до соборності? Здається, О.Бойченко вибирає те, що на папері здається простим і логічним: навіщо чернівецькому інтелектуалові порозуміння з донецьким гірником? «Звідси висновок: як чужі і цілком байдужі один до одного люди ми не будемо ворогувати, якщо тільки дати нам можливість залишатися самими собою: мені – в моїй країні, йому – в його». Чому залишатися самими собою в межах однієї країни неможливо – автор чітко не пояснює. Здається, його дуже обурює, коли представники «генетично ворожої їм великої рогатої худоби» обпісюють наші «архітектурно європейські міста». То я міг би навести купу прикладів, м’яко кажучи, неєвропейської поведінки у столиці України представників великої рогатої та маленької безрогої худоби з «архітектурно європейських міст» нашого Заходу. Рагуль – це хвороба не тільки Донбасу, тут, як то кажуть, Схід і Захід разом. А дебілізація всіма можливими засобами підвладного населення, виховання зручного в керуванні рагуля – це, як мені видається, чи не єдина справді стратегічна мета нашої верхівки. Ну, і попутне винищення тих, хто вміє ворушити не тільки губами, а й мізками. Кумир сталіністів та інших сатаністів В.І.Ленін недарма так екскрементарно відгукнувся про інтелігенцію. То спересердя. Він-бо розумів, що каші (себто революції) з нею не зварить, бо ж і сам був не з батраків, отож добре знав: інтелігенція вміє думати, тобто критично підходити до будь-якої бодяги, котру їй намагаються втерти в мізки всілякі пройдисвіти.

От і залишаються до автора проекту «українського муру» запитання: до якої межі він готовий відступати кишеньковим януковичам-азаровим-табачникам та їхнім ляльководам територію України під тотальну рагулізацію під гаслами «русского міра»? По Дніпро? По Південний Буг? І як бути з тими мудрими й талановитими людьми, котрі мешкають на Сумщині, Донеччині, Луганщині, Дніпропетровщині, Харківщині, на сході Полтавщини та на Запоріжжі, а також у херсонських степах, у кримських пісках і серед одеських виноградників, і котрі там підтримують український дух, мислять себе українцями та й узагалі – мислять? Їм тоді доведеться перебиратися до «архітектурно європейських міст»? Чи залишатися на поталу московинам і москвофілам? Так, як лишилися наші Вороніжчина й Курщина, а також той край, де й понині козацькі станиці співають українських пісень?

Не хочеться думати, що «Аби книжка» О.Бойченка постала тільки аби вкотре накинути думку про псевдоментальний поділ України на Схід і Захід, хоча цю думку автор у ній кутуляє аж надто затято. Чому взагалі варто видавати подібні книжки? По-перше, тому, що на «дикому Сході» вдень зі свічкою й наймудрішим Діогеном не знайдеш «Post-Поступу» чи «Молодого буковинця». Та й не всяка газета зважиться публікувати колонки, якими повниться «Аби книжка». Колись і я, паче всіх грішний, сотворив замітку «Усьо будєть базар!», яку ризикнула надрукувати тільки одна (та й то провінційна) газета, але з такими скороченнями, що краще б я пішов новітнім дисидентом по етапу, ніж побачив на шпальтах ті абортивні вишкребки. Олександрові Бойченку в цьому плані пощастило: він свої причесані, але не кастровані думки, організовані в компактний томик, може поширювати по всій Україні, не відсилаючи зацікавленого читача до екзотичної періодики. Якби ж іще цей запеклий скептик із філологічною освітою озирнувся на нашу оптимістичну історію, яку не можна було читати без брому, а тепер – без ціаніду, й побачив, що не було ще в ній такого україножера, який би не подавився Україною.