Самі тільки шахтарі, муляри й комуністи

Кіношники нарікають: дітей не переграти ніколи. У літературі ж, якщо заговорила дитина – чекай на моральну двозначність події і безпосередність її сприйняття, яка править за однозначну оцінку. Коротше: чекай на подію; буквально: «до» і «після» тут принципово нерівноцінні. Наприкінці такої книжки зміниться бодай оповідач – дитина в літературі тим і значуща, що мусить дорослішати.

Сутність розповіді зі «світу очима дитини» зводиться до тези: акт говоріння – неважливо про що і за яких умов – внутрішньо модифікує того, хто наважився промовляти (наголос не на «говорити», а на «наважитися»). Здається, що при цьому поєднуються речі несумісні – незрілість промовця і відповідальність за сказане? Так, на перший погляд, вони незбіжні, а як поглянемо вдруге – інфантилізм і є необхідною умовою такого висловлювання.

Героїні бестселеру Ірени Доускової вісім років. Гелена Соучкова народилася в Чехословаччині у 1966-у (вона майже однолітка авторки). Отже, неважко наперед вирахувати тему «Гордого Будьщо» (Hrdý Budžes, 1998): радянська окупація 1968-89, точніше – чеська «нормалізація». Дія роману триває один рік – 1974-й; від Різдва, на яке Святий Миколай і Чорт довго вирішують, чи була мала чемною дівчинкою, а Ісусик дарує омріяний пластилін (і знову не ті фломастери!), – до Різдва, коли Чорт і Миколай виявляються акторами з маминого-татового театру, а ті самі фломастери, подаровані батьком, опиняються у каналізації. Про події цього року нам і розказує Геленка.

У малої страшна проблема – вона товста, тому її не люблять однолітки і зневажають учителі. Здається, «сардельці» Геленці важко знайти спільну мову і з мамою – Каченкою; худа і красива, та весь час нащось займається гімнастикою, а могла б харчуватися самими тортами. Й у батьків (Пепа – вітчим малої) натомість купа власних проблем: посилюється влада комуністів, отож, тиск на інакомислячих; молоді актори відмовляються вступати до комуністичних організацій, починається цькування їхньої родини, погрози, безгрошів’я, пиятики – Каченка і Пепа змушенні переїхати, втрачають роботу і друзів, які йдуть на компроміс із ненависною владою. Насправді, «компроміс» тут – ключове слово. Кожен вчинок дорослих і кожен вчинок дитини-розповідачки є за суттю компромісом – із домаганням Інших, із владою, із власним сумлінням; а наївна розповідь малої про наслідки цих вчинків – міркуваннями про те, як легко втратити у цих «узгоджувальних» процесах себе.

Назва роману дає ключ до розуміння плинного стилю Доускової. Гордий Будьщо – це незламний герой, либонь, партизан або індіанець, вірш про якого Геленка почула по шкільному радіо; його мужність надихнула її – Гордий Будьщо чинить супротив ворогам, так само буде робити і вона. Показовий момент наразі: Каченка розплакалася на вулиці, коли колишні колеги, побачивши її, перейшли на інший бік; вона просто не знає про Гордого Будьщо, – здогадується мала, – тому і може собі дозволити плакати на очах ворогів. Ясно, що дитина помилилась: її індіанець походить із вірша Станіслава Нойманна: «І гордий будь, що встояв / І не заплямував / Брехнею вуст». (Між іншим, це вірш із чеського соцреалістичного канону, написаний під окупацією і про окупацію). Гордий Будьщо не існує, а «це ще гірше, ніж якби він був комуністом». Зацькована жінка, яка в розпачі ридає на вулиці, зазнає поразки не тому, що не знає про Гордого Будьщо, а тому, що точно знає: його не існує, як не існує незаплямованих брехнею вуст. Дещо гротескний, але напрочуд дієвий жест.

Проговорене слово у романі майже автоматично стає словом неправильно почутим: тут не варто нікому вірити, з Геленкою включно, точніше, з Геленки і починаючи. Про правдиве у цьому світі мовчать: «Я хотіла сказати, що я ще маленька, але потім мені подумалося, що іноді й сама собі здаюся занадто великою. Тому нічого не сказала». Хибне прочитання, його небезпеки і зваби – це і є такий собі код до химерного світу Доускової.

За таких умов єдиним адекватним способом «говорити» буде іронія – буквально: про одне за допомогою іншого. Саме такий прийом авторка і використовує (майстерно, до речі); а те, що безпосередньо звучить тут дитячий голос, робить межу між іронією й гіперболою незначною й незначущою. Скажімо, Геленку хвилює надважливе питання: хто така курва? Збентежені дорослі пояснюють: то, мовляв, якась дуже зла пані. Але головне і найдивніше: «Мені так і не пояснили, чому саме вона зла». Ні, зрозумійте мене правильно, попри очевидний комізм ситуацій і суджень «Гордий Будьщо» – книжка не дотепна (це вам не «Адріан Моул»), вона відверто саркастична. Власне, оце неп(р)ояснене «чому?» зводить нанівець Геленкові спроби розібратися у будь-який ситуації, що вже говорити про загадкових курв.

Між тим «Гордий Будьщо», не зважаючи на «маскулінний ідеал» у його назві (хибний, як уже знаємо), – це дуже жіночий світ, світ не-знамо-чого-злих-пані. Найважливіші персонажі тут – бабуня і мама, визначні стосунки – із подружками, родинні моделі відбивають суто едипові сценарії (точніше – електрові: інцестуальні сни Геленки – поле, на якому нагуляв би жирок не один психоаналітик). Саме інші жінки надають Геленці повноваження очевидця і розповідача: «Тільки Беренчичова кричала: «Залиште її! Залиште це дитя, хай побачить, що таке життя. Справжнє, скурвлене життя». Так, скурвлене – не інакше. Мати Гелени живе життя, про яке марить мала, і яке ненавидить і не розуміє її власна матір: привілейована екзистенція богеми («пролетарій» у їхній родині – страшна образа), вишуканий ескапізм театру (бодай не жити серед «самих тільки шахтарів, мулярів й комуністів»). Натомість Каченка спостерігає ті саме процеси, які довелося відслідковувати й її матері: суспільство перетворює її власну дитину на чужинця.

Принагідно трішки-спойлер: товста дівчинка теж стане акторкою і мамою двох дітей. («Гордий Будьщо» – перша книжка трилогії про Гелену, є ще «Онєгін був москаль» і «Дарда»: у другій книжці до нас говорить сімнадцятирічна дівчина, яка закінчує школу, і все ще тривають часи «нормалізації», у фіналі – хвора розлучена мати у постсоціалістичній країні, політичні кризи відбуваються тут на тлі кризи середнього віку).

Каченка і Геленка не протидіють у природній суперечці матері і дочки, що дорослішає, а резонують як приклади зіткнення двох систем: відкритої і цинічної. Каченка ненавидить жовтенятські збори малої, але їй доводиться змиритися з ними; вона намагається долучити дочку до класичної чеської поезії, але та воліє декламувати Івана Безименського; відверто опозиційні погляди Каченки уживаються з тим, що Геленка поводиться як «справжня онука Гусака» (Пам’ятаєте, хто такий Густав Гусак?). Зрештою, в обох випадках ідеться про стратегії виживання і чия надійніша, навіть щодо моралі, не так вже й очевидно.

«Гордий Будьщо» віддзеркалює досвід якщо не автобіографічний, то вже точно особист(існ)ий. Справжній батько малої (і, до речі, справжнє її прізвище) – Франштайн. Разом із ним до роману входить єврейська тема (це взагалі важлива проблематика для Доускової, яка також має за батьком єврейське походження). Буквально відсутнього тут батька заступають згадки про Голокост, про антисемітизм – про те, чого не може осягнути не тільки мала Геленка, а й – здається – цілком доросла авторка, позаяк вони є таємницею, прийняти яку і страшно, і небезпечно. Дівчинка має три «меморабельні» коробки – для американських сувенірів (мала цупить пачки від імпортних цигарок в Інтуристі), сувенірів із Праги і, нарешті, коробку «ЗІР» – зовсім інші речі. У ній зберігається: якійсь «риб’ячий» брелок із надписом на івриті, фото вбитою нацистами батькової матері і лист бабці до Франштайна в Америку, в якому та описує (бреше, так), наскільки нещасною є дитина з такою поганою матір’ю як Каченка і з нерідним Пепою. Батько, як і єврейство Гелени, – це така собі Велика Нестача, буквальна таїна, яку якщо й можна розв’язати, то виключно на рівні чуттєвої достовірності, тобто, через речі; останні, втім, є значущою складовою художнього світу «Гордого Будьщо».

Цікава далебі метаморфоза. Історія зниклого батька (на правах знаку) у «Гордому Будьщо» увінчається у «Дарді» усвідомленням тривалого (20 років!) родинного насилля і зневаги, порятунком із якого для старшої Гелени стане саме відчуття приналежності до єврейства – причемлена ліками від раку жінка веде тут розлогі бесіди з мертвим батьком.

Але я почала говорити про речі… Отже, мала купує на подарунки дорослим леза «Астра» за п’ять крон і парфумерний набір «Elida» за тридцять дві крони. У ці хвилини ми, на відміну від «автентичного» чеського читача, позбавлені ностальгування і пригадування. Натомість отримуємо інше повідомлення: перед нами не якесь метафоричне «бевременье» на кшталт антиутопічних притч про людину, знищену системою – ми споглядаємо конкретний історичний період конкретної країни, ідеологія і практики якого формували конкретну особистість. А уже цей «кейс» – певною мірою описаний і відрефлексований – дає підстави для узагальнення. Про Доускову говорять як про постмодерністу; власне, не іронія і травестія, а увага на очудненому випадку, є «базисом» її постмодернізму.

Хочете байку про свинячу кістку? Малі жовтенята ідуть «слідами партизан» під пильним наглядом поводиря Владіміра, який має геть непатріотичний намір спокусити їхню вожату (і реалізує його). У лісах чи не під кожним кущем зберігалися кістки героїчних партизан, тоді-ще-хороших-комуністів, – запевняє він; одну з них і викапують допитливі і залишені коханцями наодинці з історією жовтенята. Вона виявляється свинячою костомахою. Смішна пригода малих бешкетників набере додаткових відтінків, якщо ми повернемося на початок твору і почуємо Геленку: «Москалі й комуністи – свині, але так говорити не можна».

І вже зовсім не смішною і неоднозначною постає пригода з мурахами. На день народження Леніна школа Гелени бере участь у святкових спортивних змаганнях. Мала товстуля з того, ясно, не тішиться. Вона, розлючена і принижена, сидить на стадіоні і відчайдушно чавить мурах. Їй робить зауваження військовий, для якого святкування є перервою в бойових діях. І цієї митті вони обидва існують виключно за рахунок безправних – помститися яким, значить, стати частиною нормального, ба «нормалізованого» життя. Зазвичай, тваринне і дитяче в книжках уподібнюється – як мудрість не-людського: тут же нам в чергове підказують, що Геленка – продукт суто соціальний. До речі, у цей час поруч у кущах блює від хвилювання одна мала заїка з комуністів: її батько – високий військовий чин, отож, дівчинці належить виступати зі святковою декламацією, попри вади мовлення. Що тут скажеш? Індивідуальний підхід до кожної жертви.

Про травму, для вас це має бути актуальним. Зазвичай саме так рекомендують тепер українському читачеві новинки з інших літератур – безпрограшний варіант. Щодо сучасної чеської літератури, доба «нормалізації» там вкрай популярна тема: поважні автори згадують і переживають втрачені шанси свого позірно щасливого дитинства. Репрезентативний і в цьому сенсі, зокрема, «Гордий Будьщо» написаний дійсно про травму; а наші, власно пережиті, двоєдушні часи – достатня підстава, щоб ми нинішні ідею і пафос роману Ірени Доускової розділили. Головне: не особливо довіряти героям і авторці «Гордого Будьщо», коли вони напрочуд щиро висміюють минуле (за Марксом, майже, прощаючись із ним) – а знати натомість, про що вони мовчать, і де переховують свої «ЗІР».