Минулий 2014, як і перша чверть іще свіжого 2015-го року минули під увагою критиків до літератури для дітей. Через те ніша цього сегменту літератури на перший поверховий погляд видавалася наповненою й навіть перенасиченою: цьому сприяє також і пістрявий асортимент у книгарнях, і різноманітні читання для дітей, і дискусії та оглядові статті в різних змі (з тих, що хоч якось реагують на слово «культура»). Проте якщо глянути уважніше, то перше оманливе враження змінюється гірким розчаруванням, бо насправді читати українським дітям за великим рахунком нічого. Починаючи з відсутньої на поличках книгарень книжки для найменших (книжки-картинки) й завершуючи літературою для підлітків (до слова, я вже майже не маю що запропонувати своєму 10-річному синові, який досі був дуже активним читачем).
Автори кількох літературно-критичних сайтів відносно недавно об’єдналися для проведення «Рейтингу критика – 2014», щоб дослідити стан справ у вітчизняній літературі для дітей, і були заскочені, за їхніми ж словами, дещо несподіваним висновком: надто впадають у вічі широкі та глибокі прогалини в певних нішах, відверто фокусувати увагу на яких виявилося банально соромно. Дозволю собі припустити, що якби не обмежуватися українською літературою, а долучити до огляду ще й перекладні видання, то картинка отримала би небагато шансів на кращий вигляд.
Проте навіть такі плачевні результати є хай і мікроскопічним, проте кроком уперед: проблему чесно визнано й озвучено. Тому від дитячих письменників тепер іще нетерплячіше чекають на нові книги, за якими пильно спостерігатимуть. І критикуватимуть: хай іноді надто різко, хай не завжди достатньо фахово, хай часто надто суб’єктивно. Але головне – прискіпливо. І чесно. І не у форматі «моя дорога подруга написала книжку» або «письменник N попросив розглянути рецензію на його книгу». Бо крига довкола дитліту нарешті скресла.
Однією з найбільших бід сучасної вітчизняної літературної критики є однобокість, зокрема й критики дитліту. Мало хто володіє масштабним баченням ситуації, натомість кожен відстоює власне переконання. Особливо ця тенденція була помітною на іншому обговоренні літератури для дітей: організованому «Смолоскипом» круглому столі «Література для дітей від Франка до Оксеника: що і в якому віці читати», де хтось стверджував, що дітям нецікава історична проза, хтось бідкався на існування іншої літератури окрім проблемної, що пропагує толерантність, комусь бракувало іще якихось книг для дітей. Хоча ж насправді, мабуть, література потрібна таки різна: й історична, й пригодницька, й фентезі, й проблемна тощо. Інший жаль: так і не було обговорено запропонованого організаторами списку вітчизняної літератури, тієї, що «від Франка». Чи варто дітям читати класику? Якщо варто, то як її слід подавати? Чи не доцільніше робити адаптовані видання? А може, скажімо, Близнеця чи Тютюнника залишити для істориків літератури? А від останнього питання – рукою подати до проблем викладання літератури в школі…
В будь-якому разі, дискусії розпочалися, і вони окреслили безліч питань. Тому безсумнівне сподівання, що далі – буде. І буде цікаво. Триматиму кулаки і за письменників, і за критиків. Та найбільше – за маленьких читачів, адже вони підростають, і якщо перші та другі за ними не встигатимуть, то деякі процеси на рівні цілих поколінь виявляться упущеними. І про це насамперед слід пам’ятати.
Улюблений сайт літературної критики
