Приватна Галина Пагутяк
- 25 Тра 2011 02:49
- 3,381
- 17 коментарів
Галина Пагутяк. Потонулі в снігах. – Львів: Піраміда, 2010
Я думав, що ця книжка залишиться поза увагою. Як і багато книжок, котрі видаються в «колекціях». Особливо – в приватних. Бо в колекціях скупчуються тексти, по-перше, давно знані, а по-друге, за особистим смаком колекціонера. Але – не залишилася. Цю книжку помітив аз, бука. Погляньмо ж, яку колекцію із текстів Галини Пагутяк підібрав (і явив громадськості) давно знаний на українському видавничому полі приватний колекціонер Василь Ґабор.
Книжка «Потонулі в снігах» складається з двох половинок (зрештою, як і багато чого: наприклад, волоський горіх, людський мозок чи його одвічний антагоніст – топографічний низ). Першу половинку становлять новели та оповідання, а другу – есеї. Ні те, ні те не надається до легкого читання. Бо читати Галину Пагутяк – це все одно, що працювати в шахті. Я на шахтах і рудниках не бував, зате читав цю останнім часом розпопуляризовану авторку. Заздрю шахтарям…
Найперше, що впадає в око (і це моя перша й остання претензія до упорядника-колекціонера): у книжці подано шматки, які є складовими частинами романів: «Урізька готика» й «Писар Східних Воріт Притулку». Ці шматки можна було б назвати фрагментами, але фрагмент – уламок тексту, тоді як названі новелами шматки романів сприймаються як самодостатні твори. Різних, щоправда, жанрів: це вам і легенди та перекази на зразок тих, які про рідні Винники зібрав і видав окремою брошуркою Ю.Винничук, і притчі, й навіть анекдоти. Що чекає на вдячного читача Галини Пагутяк, який візьме до рук цю її книжку (сиріч – колекцію В.Ґабора)? Радість упізнавання?.. Дозвольте засумніватись. А як ні, то я й без дозволу засумніваюся. Бо читати вже читане – це жувати вже пережоване.
На цьому місці є спокуса дати суб’єктивне бачення творчості Галини Пагутяк, оскільки ж і колекція – приватна, тобто суб’єктивна. Втім, обмежуся лиш кількома заувагами. І найголовніший мій закид пані Галині – те, що вона прагне у творчості бути дидактичнішою за саму дидактику. На жаль, поки що не мав змоги прочитати перший варіант її повісті «Діти», але той «перероблений і допрацьований», який вона явила в «Кур’єрі Кривбасу», нагадує шкільний перегляд кінофільму, коли вчителька, раз у раз зупиняючи картину, розжовує дітям, що вони побачили. Розбалак замість художнього зображення, ризикну сказати, – творче кредо Галини Пагутяк. Незрідка авторка, наче вчитель життя, оздоблює свою оповідь відступами, котрі можна читати першокурсникам як лекції з філософії, психології чи народознавства. Міркувальність замість зображальності – це в літературі не нове. Так пише, зокрема, миследухий Григорій Штонь, який свої твори переказує студентам на парах, уміло подаючи їх як методичну рамку для розуміння того чи того хрестоматійного автора. Студенти, якщо їх не провалює в інший стазис після перших п’яти хвилин його монологу, старанно конспектують…
Однак Галина Пагутяк не надто міркувальна, радше наскрізь притчева. А це неодмінно тягне за собою менторство. Не розказуй того, що можеш показати, – навчав Стівен Кінґ. «Богоносне мистецтво не зображає, а виражає», – піднімав планку Григорій Штонь. Натомість от хоча б у «Писарі Східних Воріт Притулку» Галини Пагутяк бачимо: «Про нього зараз і йтиме мова. Дві сили боролись у його душі: сила покаяння і сила прощення…» Кому цікаво – візьміть канонічний текст і дочитайте цей розжовувальний відступ до кінця. Відступ, який зупиняє живу дію і перетворює художній, здавалось би, твір на щось есейне. А ось із «Урізької готики»: «Чи можемо ми витлумачити цей сон за нього? Згідно з теорією Фрейда, Орко прагнув змінити власне життя… […] Згідно ж учення Юнга…» В захопливу оповідь раптом удирається оця бодяга, і читач, винний тільки в тому, що взявся за цю книжку, з милості поважної авторки провалюється з белетристики в болото метатексту. Метатекст добрий тоді, коли він послідовний і стилістично виправданий, – наприклад, задля створення комічного ефекту. От В.Міняйло у «Вічному Івані», вдавшись на двох перших сторінках до метатекстових реверансів, згодом від них відмовився. Бо роман перетік із ліро-комічної в пафосно-трагічну тональність.
Отож, проза Галини Пагутяк, окрім хіба що «Королівства», витримана в дидактично-жувачній тональності. З «Урізької готики» ж: «Потім закляк коло тіла, й задрімав посеред забави, бо бойки мають звичай бавитись коло небіжчика після парастасу в «лопатки». Дивний, можна сказати, варварський ритуал, описаний, до речі, Михайлом Коцюбинським у “Тінях забутих предків”». Дуже до речі оце «до речі»! Дія роману, як можна зрозуміти, відбувається наприкінці ХІХ – в перші роки ХХ століття, і тут раптом авторка вирішує сяйнути інтелектом і відіслати читача до хрестоматійного твору 1911 року! Якби не ця її доречна репліка, навряд чи хтось на цьому місці роману згадав би Великого Сонцелюба…
Тут не випадає говорити про засилля алогізмів і просто-таки комічних ляпів, якими рясніє проза Галини Пагутяк, починаючи з перших її книжок. Звернімось, нарешті, до колекційної – «Потонулі в снігах». Окрім уже знаних шматків із романів, маємо в ній кілька щемних історій, за якими можна реконструювати цілу долю явлених там людей («Потрапити в сад», «Калинова сопілка», «Бабина смерть»). У них авторка працює в основному на діалозі, й це тримає читача в напрузі, як і новелістика В.Стефаника. Зайве казати, що названі твори найдинамічніші й найсильніші в книжці. Натомість решта – то традиційна для цієї письменниці алегорично-притчева й до кінця збагненна тільки їй самій лектура.
Другу частину книжки становлять есеї. Тут уже Галину Пагутяк не сковують рамки художнього стилю, тобто постійний мус якось охудожнювати свій розглагол, бодай шляхом розсовування його в роти різним персонажам. Тут вона як риба у воді, тут вона працює у своєму органічному жанрі. Залежно від теми есею ця риба стає то хижою щукою, коли пише про нелюбе місто («Стара панна Львів»), то мудрою неквапною сомихою, котра обсервує одну з речей, «яких неможливо уникнути» («Беззахисність»)… Хоча сама себе авторка бачить не рибою, а «вільним аксолотлем» («Магія відчаю»). Це її право. Хай хоч і тритоном.
Головна тема есеїв цієї колекційної книжки (а може, й усієї есеїстики Галини Пагутяк) – пошук гармонії: з природою, з космосом, із суспільством, зрештою – в собі і з собою. Гармонії й захищеності. Тому письменниця й вибудовує для дітей – Королівство, перекидаючи світове дерево в горизонтальне положення, для дорослих – Притулок із присмаком Касталії Германа Гессе, а за собою лишає право «облаштовувати світ на свій смак».
Та хотілось би, щоб художній світ авторки був не однокімнатним (де комфортно тільки їй), а просторішим і прозорішим, тобто – справді художнім, де й такі зайди, як я, знайдуть свій куточок. І де їх не годуватимуть не зовсім афористичними афоризмами та стилістичними перлами на зразок: «Ізидор прокинувся на світанку, коли з плечей його зсунувся коц, дивуючись, де це він».
Шкода Стусенка – здається, в хлопця геть поїхав дах! Сумно…
Це ж літературний портал і ваш нік (dyskurs) відповідає загальному настрою, тому такий коментар свідчить про вашу заангажованість.
Цікаво, кого ви так незграбно захищаєте, – Галину Пагутяк, чи… Григорія Штоня? ;) А може Василя Ґабора?
Під ніком dyskurs ні від кого не ховається Іван Андрусяк.
Певен, що Галина Пагутяк – чудова письменниця, романи якої люблю далеко не лише я – нічийого “захисту” не потребує. Оцей гидкенький матеріальчик, яким її намагаються принизити, насправді принизує не її, а лише його автора. Через це мені й сумно – бо Сашко Стусенко, як мені видавалося, непоганий хлопець, і дуже талановито починав, – перетворюється тепер на щось таке, про що сором і згадати…
Якби ж це була критика – нехай жорстка, нехай жорстока, але критика, – а це ж просто доскіпування, пересмикування і самовільне пережовування вирваних із контексту слів, перемішане з особистими образами!
І це далеко не перший Стусенків пасквіль, витриманий у такій тональності!!! Свого часу тут, на сторінках “ЛітАкценту”, мені доводилося дискутувати з ним про поезію Павла Гірника – але тоді ще з ним можна було дискутувати, там був бодай якийсь спричинок до дискусії – а тут уже голі, як каже мій син, “понти”, і більше нічого!!!
Якщо Ви, пане чи пані SS., цього не бачите – то це Ваш клопіт; але я це бачу – і мені від цього дуже сумно…
>> Певен, романи якої люблю гидкенький матеріальчик намагаються принизити…
Але ж це не аргументи, це лише ваші особисті емоції! Які багато що пояснюють ;)
>> намагаються принизити
Як!
Та їй посміятися потрібно з власних ляпів і бліх, що Стусенко наловив і уважнішою бути наступного разу. А видавець разом з “колекціонером” мають своїм редакторам по руках надавати за те, що ті ляпи пропустили. А не зоїла сварити.
>> просто доскіпування, пересмикування і самовільне пережовування
Так покажіть це на прикладі. І що то таке – “самовільне пережовування”? Як це? Хтось мав йому дозволити те “пережовування”? ;)
Я вам більше скажу, і мене не все влаштовує в цій Стусенковій реценцій. Хоча би це:
>>Та хотілось би, щоб художній світ авторки був…
Бо справжнього автора не мають цікавити “хотєлки” його читачів і критик мусить про це пам’ятати.
Але впевнений, що реакція типу – “в хлопця геть поїхав дах”, чи “замовили алкоголіку Стусенку” не є адекватною на академічному літературному порталі.
Зрозуміло. До побачення.
Ой, Іване, чого ви захищаєте пані Галину, адже ж вона працює редакторкою, то як же ж вона редагує чужі книжки, коли своїх як слід відредагувати не може.
You are welcome!
дяка
я особисто знайшла тут не тільки “свій куточок”, читаючи цю книжку, отримала таку насолоду, яку давно не отримувала, тому не можу погодитись з автором статті..
Правий Стусенко, бо тоді виникає законне питання, як і за що їй можна було вручати Шевченківську, коли письменниця
пише як курка лапою.
Якраз особисте життя авторки не має нікого хвилювати. Письменник, це, передовсім, його/її текст(и).
Стусенко ж, не маючи особистих мотивів, саме текст(и) і коментує, що дуже зачіпає, бо текст – це об’єктивний факт, і, щоб відповісти, потрібно той текст а) прочитати, б) вміти прочитати, в) вміти відповісти. ;)
Бо ж ледь чи можна вважати відповіддю на аргументовану рецензію на академічному літературному порталі таке: “читаючи цю книжку, отримала таку насолоду, яку давно не отримувала”. Або: “в хлопця геть поїхав дах”.
>> алкоголіку Стусенку, який пропив себе, своє життя і свою совість
Чоловіку ледве 30 років! Коли ж він встиг це все пропити?
А якщо до теми, то чомусь наглядачі за обліко моралє © Стусенка не критикують його опуси по суті, не відповідають на його конкретні коментарі, а швиденько переходять на його особистість і там і залишаються.
а ще нехай би щось гидке написав не на беззахисну жінку, а на чоловіка, а не напише, бо боїться духопелків, ой як боїться!
А ви читали його статтю про Дереша? Або ж матеріал про поезію Гірника?
Ну так отож!(
Іване, мені теж шкода, що ви не розумієте гумору. Прозові твори пані Галини мені ніколи не подобались, то що з того? І не переймайтесь ви так, все одно вона не належить до елітарних письменнів, таких як Курков чи Роздобудько.
Згоден з SS. Ніхто з тих, хто звинувачує Стусенка, не виявився спроможним аргументовано довести хибність його поглядів. Натомість постійно лунають крики а-ля “Та як він насмілився!”, “Та хто він узагалі такий!”, “Він просто задрить і тому обливає всіх брудом”. Аж смішно стає!
Слушна критика. Особливо в кассу про “постійний мус якось охудожнювати свій розглагол, бодай шляхом розсовування його в роти різним персонажам”. Дуже характерно для російської інтелектуальної худ-літри, зокрема для Пелевіна та Крусанова. Сюжету та художнього виразу катма, а ось філософізмів – хоч греблю гати.