Чи легко поставити діагноз українському суспільству?

Микола Рябчук. Постколоніальний синдром. Спостереження. — Київ: К.І.С., 2011

Про те, як непросто поставити діагноз сучасному українському суспільству, свідчить найновіша книжка Миколи Рябчука «Постколоніальний синдром: Спостереження», в якій виразно вчувається алюзія на «Книгу спостережень» Євгена Маланюка. До неї увійшли статті відомого політолога й критика, що публікувалися впродовж 1993-2010 рр. у пресі або розміщувалися на інтернет-ресурсах. Композиційно книжка складається із трьох розділів із дещо претензійними назвами: дискурси, комплекси, ідентичності. Пафос усіх трьох, хоч би про що йшлося автору – нереалізований правопис Голоскевича, роман О. Забужко чи культурного героя С. Бандеру, зводиться до того, що українське суспільство хворе, бо наділене «шизофренічною» свідомістю, розщепленою на дві ідентичності. Одначе йдеться Миколі Рябчуку не про українську й російську, як це дехто від часів М. Гоголя намагався інтерпретувати, а про українську-модерну-національну і, відповідно, «украинскую»-домодерну-регіональну, себто креольську. Напевно, нині вже майже ніхто не сумнівається у роздвоєності українського суспільства, одна частина якого (напевно, не менш ніж 30%) прагне реалізувати український проект, орієнтуючись на Європу, інша частина (теж 30%) реалізує таки проект російський, а не якийсь метафорично креольський, взоруючи на Москву, ще третина населення взагалі байдужа, — вона депресує мовчки й пристане до тих, хто виявиться сильнішим.

Микола Рябчук пише дуже переконливо. Особливо імпонує його постколоніальний, за визначенням М. Павлишина, а не антиколоніальний підхід, коли питання ставиться не «або-або», а «так, але й…». Однак будь-якого читача, навіть читача-апологета й симпатика, дивує некоректне вживання письменником деяких термінів. Передусім маю на увазі розтиражоване поняття креольства, яке до української ситуації, на мій погляд, зовсім не підходить. Замість того, щоб прояснити український феномен, креольство лише заплутує його.

Первинно, як відомо, креолами називали нащадків колонізаторів-європейців у латиноамериканських країнах, які створили в колоніях власну культурну ідентичність і почали називати батьківщиною колонізовані ними землі. Можливо, не в останню чергу тому, що на найвищі посади у заокеанській метрополії претендувати не могли – були людьми другого сорту, чого не скажеш, наприклад, про росіян, переселених в Україну. Вони і в нас, і в себе були, є і будуть, як свідчить найновіший досвід, кращими людьми не в останню чергу й через відсутність океану – наші території фактично зливаються в єдине ціле. Микола Рябчук, наприклад, безпідставно називає «креолом» нинішнього міністра української освіти, якого на цю посаду призначили саме з центру «родіни». Коли він виконає своє завдання, то опиниться у тому ж таки центрі зовсім не на останніх ролях (не він перший – не він останній). Інші високопосадовці-регіонали також позбавлені найменших українських сантиментів, але й власної культурної ідентичності вони не мають і, як видно неозброєним оком, ніколи не вироблять. Їхня ідентичність була й залишиться російською, про що свідчить любов цих осіб до російської культури і мови, їхня перейнятість російською історією і російськими інтересами. «Українцями» їм довелося стати тому, що хочеться почуватися вільно, а не під ковпаком чергового російського диктатора, який може забрати все, включно із життям.

Можна сказати, що нинішня Україна – черговий експеримент, спроба більш демократичного варіанту Росії, тобто Росії без тирана (хай і з очільником-«овочем»). Чи можливий такий варіант – покаже майбутнє. Одначе така констатація не заперечує того факту, що нащадки переселених свого часу в Україну з колонізаторською метою росіян різного майнового стану нічого спільного з креолами не мають. Вони прийняли незалежність України не тому, що відчувають зв’язок зі своєю новою батьківщиною й прагнуть її подальшого розвитку в умовах свободи, а тому, що за умови незалежності ті, хто при владі, можуть ефективніше її визискувати, а ті, хто без влади, мали надію на краще життя. Інша річ, що на референдумі 1991 тих, хто не при владі, просто обвели довкола пальця їхні ж політичні зверхники. Однак якогось обурення ця частина українського суспільства досі не виявляла (велич велико коштує) й навряд чи виявить, хіба що станеться черговий жовтневий переворот уже українського масштабу. Це ж можна сказати й про сербів, які населили свого часу Новосербію, і про болгар, гагаузів й представників інших народів України, які політично вважали себе росіянами, потім стали совєтськими людьми, а тепер знову повернулися до російської ідентичності. Тим паче, нічого спільного з креолами не мають ті українці, які, мешкаючи в Україні, політично ідентифікували себе з російською нацією й імперською культурою. Емоційно їх прийнято іще називати «яничарами», хоча значно точніше їхню сутність відбиває поняття «малоросійство». Для «малороса», як відомо, характерним є певний різновид регіонального патріотизму. Якщо у ХІХ-ХХ ст.ст. «малорос» не йшов далі етнографії, то глобалізація забрала в нього останню вишиванку, подарувавши натомість підробку лейбла «адідас». Прикметно, що Микола Рябчук ставить перед українським суспільством та його елітами завдання відокремити російськість від совєтськості, зазначаючи водночас, що протягом останніх десятиліть вони надзвичайно тісно сплавилися. Напевно, світ і так надто складний, тому не варто його ускладнювати ще більше. Совєтська ідентичність – це ідентичність російська й аж ніяк не якась інша. Адже сам автор книжки прозоро говорить про маркери національної ідентичності. Окрім території, це релігія, мова, історичні й державні символи, традиції. Держава СССР була новою формою існування Російської імперії, про що свідчить хоча б і старий-новий гімн нинішньої Росії. Пантеон совєтських героїв є водночас пантеоном російським, інша річ, що в ньому Сталін сусідує із Ніколаєм ІІ, однак це вже симптоми російської «шизофренії». Російська церква була й залишається особливою релігійно-державною інституцією, яку традиційно утримує держава. Нині  її фінансують із прибутків від продажу нафти-газу точнісінько так само, як за радянських часів – Спілку письменників й інші ідеологічні інституції. Оскільки більшість росіян вважають себе атеїстами, то Кірілу Ґундяєву таки кортить переїхати в Україну, де у нього ще збереглися бодай якісь віряни. Кожному хочеться чогось справжнього – підробки всім стали поперек горла. Аналогічно Микола Рябчук називає Придністров’я совковим, хоча насправді воно знову ж таки російське. Донбас і Крим, до речі, теж російські, а не креольські. Там слухають задушевні пісні товаріща Кобзона, які він співає на «русском, а нє совєтском язикє», дивляться совєтське кіно про російське життя і російську історію, взагалі перебувають у російському інформаційному просторі, що є модернізованою і дещо модифікованою (без класового аспекту) совєтською пропагандою. Не треба ходити далеко – досить подивитися російські новини, традиційно необ’єктивні, перекручені, підтасовані під ідеологію російської зверхності, як і совєтські – хай ми злиденні, але нас боїться увесь світ, знай наших!

Поряд із поняттям «креол» Микола Рябчук так само метафорично і знову ж таки невдало окреслює «русскій мір» або «східнослов’янську єдність» поняттям «умма», що означає ісламську спільноту, яку не випадає ототожнювати із православною. «Умма», до речі, поняття, як на нинішнє уявлення, дискусійне. Через національні особливості воно втрачає в ісламі своє універсальне значення. Некоректно також порівнювати Україну з Ірландією в мовному питанні. В Ірландії, на відміну від України, жодної проблеми із національною ідентичністю немає. Так, ірландці забули свою мову, вирішивши не відроджувати її, на відміну від євреїв, але в них об’єднання нації відбувається на ґрунті релігії, тому мовне питання не є таким важливим, як у нас. В Україні ж мова – основа національної ідентичності, остання наша барикада. У цьому аспекті цікаво було б проаналізувати не тільки російський, а й  центрально-український комплекс, як, наприклад, нелюбов до галичан, що про нього Микола Рябчук узагалі не згадує. Якщо російський комплекс нелюбові до галичан пояснюється досить просто – це ж «свідоміти», бандери і чистенькі європейці, то центрально-український є значно складнішим і незручним. Дехто з українських письменників, як відомо, відверто демонструють свою зверхність до галичан. Напевно, це пояснюється заздрістю до виробленішої культури (принаймні побутової) останніх, до того, що галичани національно свідоміші, згуртованіші й віддаленіші від Росії. Успіх галичан, звичайно, став можливим передусім завдяки власній греко-католицькій церкві, а також (частково) завдяки перебуванню в межах іншої, європейської імперії.

Не надто переконливою видається мені також думка Миколи Рябчука про потребу дискутувати із опонентами українскої справи. Українофобія – це теж діагноз, а говорити, тим паче, переконувати хворих у їхній хворобі, справа марна. Єдиний спосіб не збожеволіти самому – припинити будь-яку дискусію. Мають існувати українські видання, український інтернет-ресурс, як, відповідно, існують російські. До речі, саме за таким принципом живе Латвія, про яку згадує у своїх статтях публіцист. Є інтернет-ресур для латишів, звідки видаляються коментарі росіян відомо якого змісту, і навпаки – російські, де росіяни можуть описати всі свої образи на цю дивовижну країну Латвію, що в жоден російський ум ніяк не вкладається. Принаймні, розвівши діалог у медійному просторі, можна обговорювати українські проблеми, а не безперспективно товкти воду в ступі українсько-російського «порозуміння».

Саме в цьому місці ми й підійшли до головного. Яка ж перспектива держави, в якій громадяни підтримують два не просто різні і навіть не конкуруючі, а взаємно заперечувальні проекти? Микола Рябчук вважає, що поки що є різні регіони, міста і села, які в різні часи і за різних обставин опинилися в УРСР, об’єднані більше совєтськістю, а не українськістю. В іншому місці він зауважує, що волів би жити в Україні без Донбасу і Криму. Нарешті, з якоюсь непевною надією підкреслює, що сильні нації повинні визнати право малих, яким загрожує зникнення, апелюючи в даному разі вже до Європи. Ярослав Грицак, а за ним і Микола Рябчук вважають, що кожен народ має право вшановувати «незручних, неортодоксальних героїв» (йдеться у даному разі про С. Бандеру) як символ спротиву в боротьбі за власне виживання і власну гідність, а не як символ насильства над іншими народами. Це, звичайно, гарна риторика і не більше, бо, наприклад, хорвати задля того, щоб отримати членство в ЄС, таки змушені відмовитися від своїх героїв-усташів. Тому вибір України в даному випадку теж невеликий, але він усе-таки можливий. Головне – залишатися собою і при цьому не надто ускладнювати реалії, в яких ми опинилися. Зрештою, Микола Рябчук сам про це пише. Наприклад, не демонізувати Росію й водночас не прикрашати себе. З іншого боку, не варто, напевно, ідеалізувати й Європу, яка часто вдається до подвійних стандартів. Напевно, треба мати на оці й те, що нині найуспішніші суспільства виявилися ще безпораднішими перед джином глобалізації, ніж неуспішні. Глобалізація є чи не найважливішою причиною сучасної економічної кризи і, водночас, кризи світогляду та світоустрою. Хоч це й парадоксально, але глобалізація і криза може стати для України не могилою, а добрим шансом. Адже світові потрібне продовольство, що його Україна може дати. Найголовніше тепер – позбутися цієї жахливої, убивчої роздвоєності, почуття всеохопної безнадії, якій присвячена книжка Миколи Рябчука. Публіцист ще вірить у можливість дискусії між українською і російською (креольською) Українами, в двомовність у західному стилі, але я особисто в це не вірю – у нас можлива лише двомовність у стилі Тарапуньки й Штепселя і таке ж порозуміння. Не вірю я й у те, що два проекти-антогоністи зможе примирити благородна мета добробуту й спільні соціальні проблеми. На такій підставі можна об’єднуватися з ким завгодно, бо в сучасному світі ніхто не хоче жити погано.

Микола Рябчук поставив у своїй книжці діагноз сучасному українському суспільству, але не дав рецепту його одужання. Він просто спонукає нас думати над цим. А думка, як відомо, матеріалізується,  і тоді навіть неможливе стає можливим. Отже, з одного боку, шизофренія – не вирок, але, з іншого, нормально жити з нею неможливо. Із нею треба боротися словом і ділом, духом і тілом, скрізь і доти, доки її переборемо.