Проповідувати в пустелі
- 25 Лют 2011 02:32
- 251
- 7 коментарів
Володимир Панченко. Фото Макса Руденка
Ювілеї класиків завжди «провокують» масові виверження патетичної риторики, і, мабуть, на те немає ради. Особливо гірко буває, коли раптом починає говорити український офіціоз, – збиваючись, плутаючись в іменах, кожним наступним словом виказуючи власну необізнаність із творчістю ювіляра (ювілярки). Казенщина не в силі замаскувати сама себе, вона завжди викликає почуття незручності й досади…
Втім, не про «вождів» зараз мова.
Мова про нас. Про нашу готовність/неготовність налаштуватися на одну хвилю з класиком, видати його твори, перекласти їх мовою театру, зробити художні тексти ЖИВИМИ через включення їх у мислительне дослідницько-читацьке поле (конференції, наукові збірники, ЗМІ)…
Коли йдеться про нинішню нашу ювілярку, то картина виглядає достатньо традиційно. Лесі Українки мало б бути в ці дні БАГАТО (проте 25 лютого багато буде не її, а Януковича: основні телеканали цього дня транслюють його «розмову з народом»). Я уважно шукав ім’я Лесі на столичній театральній афіші тижня – і знайшов лише одну виставу: у Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки покажуть «Камінного господаря» у постановці Михайла Рєзніковича (ця сценічна версія має назву «У полоні пристрастей»). Лесин Дон Жуан виглядає цілковитим самітником; режисери, як і раніше, проходять повз драматургію поетеси. І це дивно, адже в ній є ті глибокі смисли, до яких варто було б привернути увагу сучасного глядача. Як актуально могла б прозвучати, наприклад, «Оргія» з її складними морально-психологічними колізіями, що породжуються контроверсійними стосунками «двох культур» – римської та еллінської!
Свого часу – десь на початку 1990-х – мене вразила вистава «Оргія», привезена до Києва «московськими акторами українського походження». Режисер А.Парра знайшов простий і ефектний хід: «елліни» в його спектаклі розмовляли по-українськи, а «римляни» – по-російськи! А Меценат, який спокушає еллінських митців, закликаючи їх переходити в лоно римської культури, демонстрував «двомовність» (його роль виконував народний артист СРСР Василь Лановий, до речі – мій земляк із Одещини)! Парра, таким чином, зробив Лесині алюзії абсолютно прозорими, представивши глядачам драму еллінського митця Антея, якого полишають найближчі люди – учень, друг і дружина: їх Меценат таки спокусив славою і грішми. Антея теж спокушають, проте він не може дозволити собі кроку, який у його очах є відступництвом. Адже хтось-таки мусить «проповідувати в пустелі» (як писав критик Микола Євшан, маючи на увазі ситуацію самої Лесі Українки).
Усі ці колізії до болю знайомі й «еллінам» сучасної України. Тож чому б не представити їх на театральній сцені?
Або інша Лесина драма – «драмище», як вона сама її називала, – «Руфін і Прісцілла». Написаний у 1907-1908 рр., цей твір поки що жодного (!) разу не виходив окремою книжкою і майже не має сценічної історії! Минулого року я підготував його до видання в одному з київських видавництв, проте книга досі не вийшла, оскільки державна програма «Українська книга», до якої включено цю позицію, «не фуричить». Чекаємо…
Пишучи післямову до «Руфіна і Прісцілли», я мав можливість пересвідчитися, що Леся Українка таки зовсім недарма повторювала: я б не хотіла померти, не дописавши свого «Руфіна»… Цією «кассандрівською» драмою Леся Українка сказала надзвичайно важливі речі, причому – не тільки сучасникам. Вона апелювала й до нащадків, оскільки йшлося про трагічну візію ХХ століття, яке тільки розпочиналося. По суті, «Руфін і Прісцілла» – антиутопія, одна з перших у європейській літературі. Лесині герої – римляни часів раннього християнства, проте в усьому, що відбувається на кону, легко прочитується паралель «християнство – соціалізм». Лесі йшлося про перспективи «небесної держави», про ілюзії і спокуси, розплатою за які буде велика кров, нове поневолення особистості, по суті – соціалістичне рабство… Проектувати Лесині візії на реальну історію ХХ століття надзвичайно цікаво (й корисно): враження таке, що життя начиталося Лесі Українки…
Проте вона залишилася непочутою. Ані сучасниками, ані нащадками. До революції «Руфіна…» безжально «різала» духовна цензура; у часи ж «небесної держави» (СРСР) текст п’єси друкувався уже в повному обсязі (вперше – 1951 року), але інтерпретували його неймовірно спрощено, мало що не в суто атеїстичному ключі…
Режисери, агов, – де ви?!
Та що режисери, коли й літературознавцям ще роботи та й роботи. Зусиллями кількох дослідниць (В.Агеєва, О.Забужко, Н.Зборовська), звичайно, зроблено важливі кроки: творчість Лесі Українки поступово вписується в світовий модерністський контекст, – але об’єктивні запити все одно випереджають пропозиції. Немає повного академічного зібрання творів Лесі Українки. 12-томник 1970 років – за всіх його позитивів - має чимало ґанджів (частина творів поетеси в ньому відсутня, листи – купюровано, коментарі – жахливі). Мріяти про новий 15-томник – поки що не випадає. Тому доцільно йти шляхом реалізації вужчих проектів. Напрошується, скажімо, видання повного корпусу епістолярію Лесі Українки, – і це завдання цілком реальне (Віра Агеєва стверджує, що для такого проекту є й виконавці, головна проблема – кошти). Три томи листів поетеси з фаховими коментарями – справжній скарб! Тим паче, що епістолярій із 12-томника є вже чим істотно доповнити. Та й купюровані місця слід поновити, попри «фізіологію» й ідеологію…
Листи Лесі Українки, між іншим, є чудовим матеріалом для її біографів, в тім числі й тих, які працюють у галузі белетристики. Можна помріяти навіть про родинну сагу Косачів, показану в тісному переплетінні з великою і драматичною сагою української історії ХХ століття, – який це могутній епічний і психологічний сюжет!
Останніми роками твори Лесі Українки видають переважно в «шкільних» серіях. Тим приємніше було отримати великий том її драматургії, щойно виданий «Книгою» за підтримки фонду «Відродження» (упорядник Віра Агеєва). Всі Лесині драми, на жаль, у ньому не помістилися, але все одно – цікавою і ефективною виявилася сама стратегія цього видання: кожна драма супроводжується сучасною літературознавчою інтерпретацією. Маємо, отож, множинність науково-методологічних підходів, та й автори-дослідники – люди з досвідом, або ж із молодим зухвальством. Вийшло, як на мене, добре…
Втім, не столицею єдиною… Найширша програма урочистостей – на Волині, що й зрозуміло. У Луцьку чекають навіть на балет «Лісова пісня», «привезений» із Донецька…
Почуття, одне слово, змішані. Дещо й робиться, але пронизливий звук «пустелі» все одно дзвенить…
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
![[Re.]-magazine | твоя щоденна доза культури](http://www.re-mag.com.ua/images/Re-but.gif "[Re.]-magazine | твоя щоденна доза культури"){kind=small}
Прекрасна, чесна й душевна стаття. І трагічна. Не осмислена історія, не прочитані класики, народ не навчений робити висновки, не прилучений до світової культури,
сотворяша олживі кумири на погибель духа свого. Мене ж вразило не те, що Лесині драми не поставили театри, а те, що відбулась премєра і представлення по всіх каналах автобіографічної пєси -битовухи анатолія крима. Знайшов гроші геній третього роду, але не в тумбочці, а продавши Спілку письменників. Оце вже пустеля почалася! Куди тій іудейській! За сто років не здолаємо!
Перш за все дякую Володимиру Панченку за доречні акценти в матеріалі. В доповнення їх скажу, що не віриться, Що “Нотр-Дам д”Юкрейн” О.Забужко вдумливо прочитала уся літературна спільнота, Бо якщо вдумливо, то не йшов би своєю чергою млявий літературний процес. Адже переосмисливши під цим поглядом творчість Лесі, дільшість, особливо з пишучої молоді, мали б прийти до внутрішньої революції, до перегляду системи власних цінностей, іншими словами, ошляхетнитися. Окрім того у творі маса прямих вказівок на те, що ще в нас не зроблене, на білі плями в історії, літературі, науках… Інше питання – драматургія і театральні постановки. Кожна драма Лесі Українки – шедевр, а в театрах України ставляться твори часто не шедавральні. Зрештою, це й не дивно. У Львові, скажімо, “Театр в кошику”, що має в репертуарі прекрасну постановку “Одержимої”, “На полі крові”, композицію з поезії Українки, не тільки не має свого приміщення, але й взагалі не має де грати, хоча пустують і руйнуються зали колишніх кінотеатрів ім. Миколайчука, ім.Шевченка, зал на Дудаєва Академії Мистецтв та ін. Українське театральне життя в Україні взагалі животіє. Щодо книговидавництва те саме. У Львові нещодавно заснований меценатський полк імені Івана Мазепи, якого львівська сотня сьогодні збирає кошти на видання того, що не може (не хоче) видати держава – на зібрання творів Дмитра Донцова. Мабуть те саме доведеться робити в Україні з Лесею Українкою. Але треба собі усвідомити, що для цього треба зібрати суму кратну мільйону грн. Чи маємо ми сьогодні таких меценатів?
От що то правдива натура українська: лиш би поговорити і попрожектувати та питання риторичні всім поставити. Я ж підказую, де спонсорів знайти: забрати у яворівського, крима і шкляра ті мільйони доларів, які вони розділили між собою і “групою підтримки”, в яку входять нині сущих т.з. класики, спродавши і здавши в півстолітню оренду спілчанську нерухомість: поліклініку, будинки творчості в Одесі, Коктебелі, Ялті, Нафтусю в Трускавці, 4-хове приміщення Українського письменника, офіс на Банковій, який нібито хоче забрати Янукович. Брехня в стилі яворівського. Не встиг Янукович.. Уже забрали олігархи з БЮТ. Тож Хай віддадуть хоча б гроші, які підуть на видання Лесі, Донцова, Франка, Шевченка, а не на тиснені золотом брєдні крима, яворівського і компілятора шкляра. Так що мудрий українеку нам не спонсорів бракує, а клепки і совісті, а не революції по забужко.. Про громадянську мужність годі й згадувати.
Згідний з Вами майже у всьому. Лише прошу пояснити, що Ви маєте на увазі щодо Василя Шкляра, як компілятора, а не самобутнього автора? Звідки і що він здер? Та й у творах О.Забужко я для себе знаходжу більше позитиву ніж негативу, а головне, не закислої описової, а креативної думки.
Матеріал вельмишановного пана Панченка прекрасний. А його стаття у газеті “День” за 18 лютого “Чи поширюється влада Януковича на міністра Табачника?” говорить, що ця людина не тільки мудра, а й хоробра.
А щодо коментарів, то зауваження таке. Хлопці й дівчата, добре шукати спонсорів на видання книжок, але нам не спонсорів шукати треба, а готувати зміну влади. Людина може зробити тільки те, що вона собі намалює. Намалює маленьке, маленьке й вийде. Хочеш зробити щось велике, замахнись на неможливе! Нам потрібно привести до влади мудрих і хоробрих людей. Їх треба готувати, виховувати, підтримувати і… шукати спонсорів для їхньої політичної діяльності. Другий майдан не за горами, і він буде жорстоким. Потрібні ті, хто на хвилі народного гніву зуміє створити структури, аби на виборах перемогти. Комсомольсько-більшовицькі рептильки повинні щезнути! Буде розумна влада – будуть видаватися книжки і ставитимуться добрі вистави.
Нудить від коментів-панегіриків. Пане Панченко – це ваші студенти? :)
Пане Славку, солідарність.