Репортаж із пекла

Наприкінці літа цього року в Чернівцях (видавництво «Книги-ХХІ») вийшла в світ книжка, котра не зібрала ані хвилі рецензій, не здобула премій чи відзнак, не стала бестселером. Воно й не дивно: така ж доля спіткала цю книгу і в інших країнах Європи, в Італії вона десятиліттями «не помічалася», хоч автор і жив тут із 1955 року аж до смерті, у Франції книжка йшла до читача тридцять п’ять років, незважаючи на покровительство самого Альбера Камю. Тільки в Англії вона здобула сякий-такий розголос, переважно схвальний, і була видана ще далекого 1951 року.

Мова йде про роман «Інший світ. Совєтські записки» Ґустава Ґерлінґа-Ґрудзінського, польського в’язня совєтських таборів. Написаний упродовж 1949-1950 років, цей роман так важко пробивав собі дорогу до суспільної думки, до зваженого читання і навіть вивчення, що стає цілком зрозуміло, що до України він «потрапив» через шістдесят років після написання – у 2010-му. Сподіваємося, ошатне видання, чудовий переклад Олеся Герасима, блискуча й містка передмова Олександра Бойченка та, поза сумнівом, вартий уваги й актуальний досі текст Ґерлінґа-Ґрудзінського спричиняться до того, що книжка таки знайде свого читача в Україні. Адже, як зауважує Олександр Бойченко у передмові до роману, «…на початку 1966 року Іван Кошелівець як тодішній головний редактор «Сучасності» звернувся в Maisons-Laffitte за порадою, кого з польських письменників було б варто перекласти українською насамперед. Ґедройць назвав три імені: Марек Ґласко, Вітольд Ґомбрович, Ґустав Ґерлінґ-Ґрудзінський». Як бачимо, черга останнього настала тільки нині.

Ґустав Ґерлінґ-Ґрудзінський (1919-2000) є визначним польським прозаїком, літературним критиком, есеїстом, представником польської еміграційної літератури (після визволення з совєтських таборів і аж до смерті мешкав за кордоном, зокрема останні десятиліття – в Неаполі). Саме завдяки «Іншому світу» для наших сусідів Ґрудзінський є не тільки важливим письменником, а й неабияким моральним авторитетом. Що ж такого є в цьому «Іншому світі», що його потрібно цінувати й перекладати на інші мови навіть через шістдесят років?

Про все – своєю чергою. Отож, «Інший світ. Совєтські записки» не має авторського жанрового означення, проте абсолютна більшість дослідників схильна вважати цей текст автобіографічним романом. Події, описані в книжці, настільки огидні й неймовірні, що недосвідчений із совєтським життям читач, підозрюю, цілком міг би сприйняти цей текст за вигадку! Однак написаний він блискуче і до найменших деталей правдоподібно. Бертран Рассел, який по «гарячих слідах» писав передмову до першого (англійського) видання книжки, зауважив: «З-поміж багатьох читаних мною книжок на тему того, що довелося пережити жертвам совєтських в’язниць і таборів, «Інший світ» Ґустава Ґерлінґа-Ґрудзінського справив на мене найбільше враження і є найкраще написаним. Йому притаманна рідкісна сила простого й живого опису, а правдивість жодного з його місць неможливо поставити під сумнів».

Повернемося до сюжету. В «Іншому світі» автор від першої особи розповідає про свої поневіряння в совєтських таборах. Після захоплення Польщі у вересні 1939 року автор опиняється у Львові, а звідти, в березні 40-го, пробує втекти через Гродно на Захід, але його ловлять енкаведисти і він опиняється у в’язниці Вітебська. Далі – етапом через всю Росію – потрапляє до табору праці (концтабору) в околицях далекого Єрцева Архангельської області. Саме там перед нами розгортається найбільш моторошна частина роману: молодий ліричний герой потрапляє в умови нестерпного холоду, голоду, та роботи, котра перевищує людські можливості. Але не це найстрашніше. Саме в Єрцеві (а варто додати, що там була розгалужена мережа із десяти таборів, і цей був далеко не найгіршим, про що пише і сам Ґустав) молода 21-річна людина стикається з таким, що можна уявити собі тільки в пеклі: катуванням, підступністю, доносами, людською ницістю й доведеною до рівня тваринності психікою, котра штовхає «людських істот» на агресію, відбирання останнього харчу, зґвалтування і вбивства під покровом ночі чи на лісоповалі.

У Єрцеві головний герой перебуває до початку 1942 року, а після підписання договору «Сікорського-Майського», що проголошував поляків союзниками в боротьбі з Німеччиною, оголошує голодування і – ризикуючи власним життям — через повне виснаження й «трупарню» добивається своєї амністії та через місяць пробирається через всю Росію до місця формування польських дивізій, де знову стає солдатом і вирушає на Близькосхідний фронт, беручи участь, зокрема, і в легендарній для поляків битві під Монте-Касіно. Ось і весь сюжет 300-сторінкової книги, сповненої жаху, відчаю і страждання.

Як і всі «політичні в’язні», інтелігенти, які пройшли через нацистські чи совєтські табори,  Ґустав Ґерлінґ-Ґрудзінський насамперед у своїх спогадах фіксує саме психічні страждання, прописуючи голод та фізичні навантаження як тло, як засіб влади зламати людину, підкорити собі її психіку й думки. Автор доходить закономірного висновку, що в СРСР так звана «виправна система» створена зовсім не для того, аби «виправити людину», а передусім, – поставити її на коліна і витиснути якомога більше праці й користі. На якомусь етапі ліричний герой чітко розуміє, що ані Системі, ані йому самому вже не потрібне його визволення, бо табірна адміністрація чекає від нього тільки результатів роботи, а він сам – тільки смерті, навіть через самогубство.

І тут автор вплітає свою оповідь у ширший контекст – і не тільки надлітературно-національний, а й історичний. Епіграфом до роману є слова такого улюбленого нинішнім міністром освіти Достоєвського, з його «Записок з Метвого дому», в яких російський класик також описує каторгу, поневіряння і нижню межу, до котрої може впасти зацькована й змучена людина. Власне, і підзаголовок Ґрудзінського «Совєтські записки», і назва одного з розділів роману поляка «Записки з Мертвого дому», в якому в’язень від знайомої в таборі отримує до прочитання саме цю книгу Достоєвського, є неприхованим натяком, підсумок якому дає і сам Ґустав: «…що вся Росія завжди була і до сьогодні є мертвим домом, що час зупинився між каторгою Достоєвського і нашими власними муками». Крізь призму власного гіркого досвіду, через спостереження і зіставлення фактів (зокрема й літературних) Ґрудзінському вдається виборсатися з твані власних страждань і егоїстичного голоду й побачити у своєму житті, у житті своєї лісоповальної бригади, житті людей із трупарні, тіла котрих гниють від цинги і пухнуть від голоду, – приклад життя Людини як такої, Людини приниженої і упослідженої, перелідуваної і на межі зі смертю, і, головне, Людини, котрій не завжди, але все ж вдається зберегти в собі крихту людяності; саме завдяки цьому «Інший світ» Ґустава Ґерлінґа-Ґрудзінського підносить його до рівня одного з найбільших європейських гуманістів ХХ століття.

Ключем до назви – «Інший світ» – є все життя Ґустава Ґерлінґа-Ґрудзінського, який після нічного кошмару Єрцева, після жахів війни не тільки знайшов у собі сили жити далі, а й відновив власну віру в людину та світ, почав займатися літературою та був одним із найнещадніших критиків СРСР до останніх хвилин свого життя. Одне слово, «Інший світ», ця магічна формула, дала можливість автору вирватися з полону власних спогадів і часто навіть огиди до самого себе, адже життя в таборі не було легким і час від часу таки доводилося йти на не дуже приємний компроміс із совістю; Ґустав зміг витіснити його з себе й повірити, що людина може бути кращою, от тільки не треба її запроторювати в нелюдські умови. В цьому висновку Ґрудзінський майже ідентичний з іншим великим інтелектуалом Центральної Європи, Міланом Кундерою. Адже саме Кундера писав про феномен так званих «доріг у тумані», чим намагався пояснити, що не можна критикувати людей за їхні минулі вчинки, не живучи в тих же умовах. Іншими словами, нині кожен із нас бачить минуле інших (навіть історичних постатей) як пряму дорогу, а для них самих ця дорога була «дорогою в тумані», коли визначитися, де правильний напрям, можна було тільки інтуїтивно, навмання. Проваджу до того, що Ґрудзінський вивів для себе універсальну формулу, яка допомогла йому жити після звільнення: те, що було в таборах – це не життя, це Інший світ; не можна судити людину з позиції нормального існування, за вчинки, котрі вона зробила в стані майже тваринної свідомості. І ще одне, надважливе, – вибачати Режиму за злочин проти людини не можна, бо він може повторитися.

Обклавши себе таким нехитрим муром із захисних поглядів, Ґустав зміг не тільки вижити, а й подарувати людству свої твори. Ще однією прикметною деталлю роману «Інший світ» є неприхований ліризм оповіді, котрий так контрастує з описуваними подіями й фактами, що мимоволі стає моторошно. Наприклад, на одній сторінці оперна співачка з Москви Таня «йде по руках ỳрок», а  вже за кілька – автор мимохідь зауважує, що «…глибокий сон занурив мене у гарячкову маячню й спогади, як у копицю пахучого сіна» або згадує про квіткове плетиво льоду на шибці, хоч поруч лежать трупи. Така емоційна поліфонія не покликана вразити читача, вона тільки засвідчує, що у найнестерпніших умовах людина шукає все ж чогось прекрасного й світлого, що саме це допомагає їй кріпитися духовно.

У першій і наразі єдиній рецензії на «Інший світ» – «Етика для людей і звірів» Андрій Іздрик цілком слушно зауважує, що ця книга вийшла дуже вчасно. Ось кілька аргументів на користь сказаного.

1. Свіжий (для українців) погляд на проблему совєтських таборів та злочинів, скоєних у них, є актуальним тоді, коли ведуться відчайдушні й безглузді спроби реанімувати й відбілити Імперію Інквізиції, якою був СРСР.

2. Погляд іноземця, хоч і побіжно, але дозволяє нам доповнити мозаїчну картину жахливого стану українців, в тому числі «політичних» в’язнів совєтських таборів, а отже – довідатися більше про власну історію.

3. Приклад «Іншого світу», який за своєю суттю є детальним і чітким «розтином пекла» Ґулаґу й СРСР, приклад книжки, яка довго шукала свій шлях до читача і зустріла чималий спротив на Заході, дозволить трохи зменшити наш віковічний «плач Ярославни» щодо того, що ніхто нами й нашими бідами ніхто не цікавиться. Як бачимо – не цікавляться й бідами «успішніших» націй; «ліві інтелектуали Європи» протягом десятків років блудливо примружували очі на кричущі злочини (про це згадує в передмові Олександр Бойченко), поки мова йде про залагодження всіляких нафтогазових справ чи інших пактів Молотова-Рібентропа.

4. Щирість, безпосередність автора, відсутність пафосу та самокритичність вигідно підіймають планку і для української мемуаристики й автобіографічних творів.

5. Зрештою, з’ява доброго художнього тексту, блискуче перекладеного, скрупульозно вичитаного, гарно виданого й доступного за ціною – сам по собі вже плюс.