Теперішнє як минуле, або Що краще – влада голоти чи влада покиді?

Людмила Таран

Людмила Таран

Смішна я та й годі! Поспіль повторюється одне й те саме, наче прокляття.

Люблю їздити по Україні сама-одна. Щоразу в тих «саморобних» подорожах, які називаю «саломандрами», – ніби розполовинена. Наче перебуваю в своєрідному шизофренічному стані. Тобто одна половина душі тішиться від побаченого (насамперед це природа, якщо не спаскуджена людьми), а друга… А друга постійно намагається чи виправдовуватися, чи  пояснювати, чи каятися. Перед ким і чому? Це нагадує ситуацію, коли мені буває соромно перед гостями-іноземцями, котрим ніяк не збагнути: чого на цій багатющій землі такі вбогі, а то й злиденні села; чому величезні особняки скоробагатьків (називаю їх жабами-ропухами) вдають із себе бундючні фортеці або палаци в колоніальному стилі, обнесені чи не триметровими мурами; чому на шосе повно нових крутезних іномарок, але такі дрантиві покриття, сяк-так стулені «ямковим ремонтом».

До речі, саме якість доріг, як на мене, – мірило корумпованості суспільства. Мимоволі міркуєш: що краще – влада голоти чи влада покиді? Після закордону ностальгую не тільки за класними автобанами, під час їзди по яких можна акуратно записувати враження до блокнота просто на коліні, а навіть за суперрівними бордюрами, котрі вважаю показником культури містобудування. В нас же бровки, мов на сміх, покладені косо-криво, часто вивернуті відразу по тому, як були вкопані. А ця звичка (чи не армійсько-казармена?) до великих свят «облагороджувати» ті бордюри – підводити-підмальовувати вапном! Їхня перехибняченість ще більше впадає у вічі.

Вкотре пояснюю собі, чому фактично всі православні старезні монастирі, засновані українськими меценатами, належать тій церкві, що, хоч і називає себе українською, та на кожному кроці тулить написи чужою мовою, як-от «Твоя свеча – жертва Богу»? Чому всюди – від Полтавщини, Волині, Херсонщини до Слобожанщини чи Галичини й Прикарпаття – надокучливо волає кабащина (слово з Грінченкового словника), а на прохання увімкнути щось українське відповідають: «У нас таке не модне»? Принагідно: коли основна маса такого, мовляв, співучого й лагідного народу слухає цю саму разухабістую кабащину тюремного розливу, то не треба виправдовуватися тотальним тиском «москалів», татаро-монголів та інших номадів. Є потреба купатися в смітті?

До речі, про сміття. Чому «спільним знаменником» усіх куточків, сіл і міст України є дев’ятий вал бруду, байдужість і недбальство? Пояснюю собі: існує ж ціла сміттєва мафія. А що загалом населення таке… (слово хочеться лайливе сказати), то це – показник крайнього відчуження від своєї землі, «освяченого місця» (за М. Еліаде).

Чи є хоч якийсь позитив? – запитую. Є, – відповідаю, пригадуючи доглянуті садиби у прикордонних із цивізілованими країнами селах де-небудь у Галичині або на Закарпатті (і тут-таки – за разючим контрастом – бачу злиденні хатки північної Сумщини або Чернігівщини під боком у Росії).  Європейський вплив у першому випадку наочний. Але не повсюдний, бо… Стоп, так ти  зіскочиш на тему з душком, хоч би й про громадські туалети. Недавно побувала в такому: при дорозі на Овруч…

Катакомбна культура. Культура в катакомбах. Забудь про сморід. Краще пригадай запах польової дороги, рідний теплий пил якої скропив дощик!

…Отак кожна моя мандрівка перетворюється на самопереконування чи самозвинувачення («А що ти зробила для того, аби…»). Щоразу болісно відновлюю в собі образ Батьківщини, зникомий, невловний, контрасний. Ось він: я відчуваю його, присівши серед трав на валах біля неіснуючої літньої резиденції Мазепи у Батурині… на горі Багровець понад Яремчою… попід бастіонами Підгорецького замку. Наша історія, замовчувана, розстріляна, перекручена, викреслена радянським режимом (а існуючий поспішає повторити «здобутки»!) нині на кожному кроці нагадує про себе: кому – передусім скорботою й роздумами про втрачені шанси, кому – кісткою в горлі…

Тяжко-важко буває, іноді так і хочеться в тимчасовий, якщо не політичний, то естетичний притулок у благополучніших краях.

Теперішнє – як минуле, що наздоганяє нас на кожному кроці, минуле, що батожить нас. Сьогодення – мов струпи історії, котрі роздираємо, бо насправді рани не зажили, а мучать нас, однак ми вперто не хочемо лікуватися.

4 коментарі
  1. Rogofff каже:

    Гарно написано, особливо про це “Чому всюди – від Полтавщини, Волині, Херсонщини до Слобожанщини чи Галичини й Прикарпаття – надокучливо волає кабащина (слово з Грінченкового словника), а на прохання увімкнути щось українське відповідають: «У нас таке не модне»? Принагідно: коли основна маса такого, мовляв, співучого й лагідного народу слухає цю саму разухабістую кабащину тюремного розливу, то не треба виправдовуватися тотальним тиском «москалів», татаро-монголів та інших номадів.”
    Неможливо змінити світ не змінивши себе, процес повинен йти зсередини.

  2. bursov каже:

    Добридень, пані Людмила! Нещодавно на УНІАНі була моя репліка, як гуцульський ансамбль награвав і співав в Карпатах “Мурку”. Майже половина коментаторів не повірили: автор бреше! Отак, заплющуючі очі, живемо вже скільки? Інформація для спогадів. На самому початку 90-х було опубліковано мою репліку Олександру Солженіцину “Товариш москаль, на Україну зуби не скаль!”. Крім мене – не літератора, не політика, не філософа – ніхто з українських аксакалів не наважився відповісти нобелівському українофобу. А один дуже відомий член СПУ мені зателефонував і несподівано висловив персональне невдоволення. Я, мовляв, вже два місяці думаю написати і опублікувати Солженіцину гідну відповідь, а ви узяли й перехопили тему. Яке мали право висловлювати від свого імені те, що я замислив, думаю, і так далі?! ЦЕ НЕ ГУМОР. Хіба, що чорний гумор. Це так і було. Оці неповороткі опудала, як сиділи, так і сидять. А ви, не така вже й наївна, запитуєте, чому кабащина квітне й розцвітає?

  3. Olga Pysarevytch каже:

    Колись бабусі тіток в оранжевих жилетах білили навесні хати й садили попід вікна чорнобривці. Їм же лишилися лиш перехняблені бордюри.

  4. kursiv каже:

    Слушне зауваження щодо парканів. Часто їх можно побачити і вище 3 метрів – коли нагорі самих парканів доточуються напівпрозорі листи фібропласту (здається це так називається). Архітектурне жлобстоство.

Додайте свій відгук
Щоб мати змогу додавати відгуки спершу увійдіть або зареєструйтесь
© Літакцент, 2007-2009.
тел.: +38 (044) 463 59 16, +38 (067) 320 15 94, е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Створював Богдан Гдаль

Двигунець - Wordpress
Буквоїд КНИГАРНЯ 'Є' - мережа книгарень Поетичні Майстерні - творчі світи авторів-поетів Мистецьке Об'єднання Дзига сумно? - інтернет-видання про культуру ЗАХІД-СХІД :: Володимир Цибулько :: [персональний сайт] Грані-Т Видавництво Старого Лева Потяг 76 КНИГАРНЯ 'Є' - книжковий інтернет-магазин zhupansky_88x312 Форум видавців Коронація Слова Книгоспілка - всі українські книги і видавництва Українськa літературнa газетa ArtVertep ArtVertep Літературний клуб <<МАРУСЯ>> [Re.]-magazine | твоя щоденна доза культури