Український слем: епатажне дитя високої поезії

Іноді це безпорадні підліткові кривляння з приводу широкого спектру тем несправедливості світу і вразливості поетичного серця, іноді – артистично прочитана авторська поезія найвищого штибу.  Що ж, слем завжди прагне до різноманітності, і український досвід слем-руху — незайве тому підтвердження. Український слем  має своїх фаворитів, які стабільно перемагають на конкурсах, а також численну армію учасників та прихильників руху, яких – здається – сотні; які живуть по всій країні, стабільно відвідують літературні фестивалі та слем-турніри, власними силами організовують баттли (іноді – навіть райцентрового чи гуртожитського масштабу) і поступово конденсуються в особливу субкультуру.

Засновником слему вважається поет Марк Сміт, який організував перший турнір у Чикаґо в листопаді 1984 року. Він же встановив і основні принципи слему: учасники не просто виступають із читанням віршів, а ще й змагаються між собою в артистичності читання та поетичності власних творінь. При цьому кожен виступ слемера жорстко обмежений регламентом і зрештою оцінюється журі, вибраним випадковим чином із публіки. Правила слему часто змінюються від турніру до турніру, але неодмінно спираються на перелічені принципи.

До кінця 80-х років слем-рух захопив усю Америку, а вже 1990 року в Сан-Франциско відбувається перший «National Slam». Згодом рух поширюється на Європу, далі – на решту світу. Якщо, наприклад, перший щорічний німецький слем (відбувся в Берліні 1997 року) мав камерний характер, був подією з ряду маргінальних та альтернативних, то уже під кінець 2000-х він об’єднав в одному турнірі близько 200 поетів із Німеччини, Австрії та Швейцарії. До того ж, це були не випадкові поети «з вулиці»: їх ретельно (наскільки це слово можна застосовувати в контексті слему) відбирали за результатами локальних турнірів.

Подібні масштаби іще й не снилися українським фанатам слему. В нашій країні рух цей іще зовсім юний: як і решта квазіпоетичних жанрів (на кшталт відеопоезії чи аудіопоезії), слем на наших теренах з’явився в середині 2000-х. Хоча щодо цього немає однозначних суджень. Багато хто цитує твердження Сергія Жадана — мовляв, той брав участь у слемі, проведеному в Харкові ще в середині 90-х. Слід додати, що своєрідною першою ластівкою слему можна вважати систему  поетичних змагань “Молоде вино”, яка впроваджувалася Мистецькою Асоціацією “500” в різних містах України з середини 90-х і актуальна й досі. Суть цієї системи полягала в організації локальних поетичних турнірів (в обласних центрах та найбільших університетах), переможці яких сходилися на заключному всеукраїнському змаганні, демонструючи не лише якість власних віршів, але й артистизм у їх прочитанні.

Як би там не було, найвірогіднішою є позиція, за якою перші слем-баттли в Україні відбулися навесні 2006 року. Один із найтитулованіших українських слемерів, переможець десятка турнірів найвищого рангу Павло Коробчук згадує про це так: “Анатолій Ульянов (один із перших ентузіастів слем-руху в нашій країні. — Б. Г.) стверджує, що перший слем в Україні відбувся на “Київських Лаврах” у 2006 році. Я теж брав у ньому участь. І можу запевнити, що це не був перший слем, оскільки на ірпінських семінарах (семінари творчої молоді, організовані МБФ “Смолоскип”. – Б. Г.) за 2 чи 3 місяці до Лаврів, уже проводився слем. Тобто це перший на моїй пам’яті турнір з усіма необхідними правилами, що називався слемом, а не просто якимсь поетичним змаганням абощо. Особисто для мене слем почався з драйву, сміху і шаленої енергетики, яка згрібала всю публіку в одне горло і ним рикало і горланило”.

Тож саме з весни 2006 року слем в Україні прижився й розвинувся до небачених для стандартних поетичних змагань меж. Один із найактивніших українських слем-майстрів (тобто модераторів турнірів), очільник творчого угрупування “Н4О”, знаний як Мультфільм Гагарін, стверджує, що “масштаб слем-руху в Україні зараз відносно великий — у порівнянні з минулими роками. Точну кількість слемів вирахувати важко, адже такі слеми, що проводяться в гуртожитках, не афішуються. Достеменно відомо, що по Україні щомісяця відбувається десь із десяток слемів”.

Слем-турніри — це насправді всеукраїнське явище. Якщо перші змагання відбувалися в Ірпені та Києві, то, напевне, найбільшого розмаху слем набув усе ж у Харкові (в межах фестивалю “Харківська барикада”) та у Львові (як одна із найгучніших акцій “Форуму видавців”). Таким чином, слем поступово перетворюється на своєрідну “окрасу” будь-якого літературного фестивалю, від наймасштабніших, до звичайнісіньких фестів-одноденок.

З’являються і зовсім екзотичні слем-турніри. Так, у липні 2010 року однією з найцікавіших подій фестивалю “Країна Мрій” став “Перший кобзарський слем”.  Проводив акцію один із найвідоміших українських слемерів та слем-майстрів Артем Полежака, допомагаючи учасникам турніру адаптуватися в новому для них форматі виступу.

За неповні 5 років свого існування слем-рух в Україні уже має цілу плеяду загальновизнаних зірок серед учасників (найтитулованішими серед них є Павло Коробчук, Артем Полежака та Дмитро Лазуткін) та слем-майстрів (Анатолій Ульянов, Мультфільм Гагарін і той-таки Артем Полежака). Цікавим є й те, що П. Коробчук та Д. Лазуткін були відомі іще задовго до зародження українського слему як поети-двотисячники, лауреати багатьох поетичних конкурсів. Кожен із цих поетів має по кілька поетичних збірок, а у листопаді 2010 року в Павла Коробчука вийшла третя збірка віршів — “Кайфологія”. Це наштовхує на висновок, що справжній слем на наших теренах виростає не з безглуздого шоу, а з високої поезії.

Чимало українських слем-турнірів отримують міжнародний статус завдяки присутності на них іноземних поетів, чи не найактивнішим серед яких є білорус Сяргєй Прилуцкі, більш відомий за прізвиськом Пістончик. Він згадує, що вперше виступив саме на українському слемі — 2007 року на Львівському форумі видавців. В Білорусії слем-турніри з’явилися пізніше — аж 2008-го року. “Відрізняється білоруський слем від українського, думаю, тим, що перший є більш “інтелігентним”. Немає епатажу і “жесті”, використання матів зводиться до мінімуму. Хоча мені слем цікавий передовсім своїм драйвом” — стверджує Сергій.

Драйвом, та й не лише ним, слем цікавий і П. Коробчукові: “Мене особисто в слемі приваблює те, що, місцями заскорубла і виварена у своєму соку поезія, чи навіть псевдопоезія, набуває нових ознак, свіжішає, дозволяє поетові збоку подивитися на те, чим він займається, трішки зсунути вниз свій набундючений пафос на ймення опа-який-я-бомбезний поет.” Але Павло визнає, що слем є за що критикувати: “В слемі є й оманливі, тупикові варіанту впливу на поета чи слемера – якщо зациклюватися лише на слемерстві, не урізноманітнюватися як поет – весь світовий літературний рух (те, як людина його персонально уявляє) – може здатися п’яним натовпом підлітків, які викрикують cвої плакання чи матюки. Розумійте, якщо слем нас не вбиває, то це не значить, що він робить нас кращими”.

Кого слем і справді робить кращими — так це поетів-початківців, по-своєму допомагає він і вибагливим дівчатам. У цьому переконаний Мультфільм Гагарін: “У слему немає якоїсь глобальної мети, кожен знаходить у ньому щось своє. Глядач приходить повеселитись, автор-початківець – отримати свої три хвилини слави чи “перевірити” текст на пубіліці. Більш досвідчені слемери ходять відвести душу, попрацювати над збільшенням власної аудиторії. Буває й більш цікава мотивація. От, наприклад, одна дівчинка в Харкові ходить на слем, щоби знімати «мальчіків»: “люблю інтелігенцію” — каже вона. Хтось просто приходить потусуватись, побачити знайомих із навкололітературної туси”.

Саме через засилля початківців серед учасників слем здобув сумнівну славу “поетичного відстійника” літературного процесу. Попри те, що першими учасниками слем-руху в Україні були саме визнані, хоча і молоді, поети, згодом армія слемерів поповнювалась недосвідченими, епатажелюбними підлітками, рівень поетичної майстерності яких був, переважно, нижче плінтуса. Цими аргументами для обґрунтування своєї нелюбові до слему послуговується більшість прихильників “високої поезії”, мовляв: “в пересічного глядача слем може створити враження того, що нормальна поезія виродилась, залишається переважно беззмістовне кривляння”. Таке враження справді може виникнути, якщо сторонній любитель поезії потрапить на дрібний слем-турнір, які часто тяжіють до крайнощів: одні важко назвати слемами взагалі, радше — млявими літературними читаннями низькопробних віршів, інші ж перетворюються на вакханалію епатажу, цілком позбавлену літературної основи. Проте, дуже рідко серед переможців великих слем-баттлів бувають неталановиті шибайголови, значно частіше перемагають поети, які вміють захопливо й неординарно читати якісні й серйозні вірші.

Суперечлива природа слему, балансування між поезією і видовищем робить його майже виключно молодіжним явищем. Серед українських поетів старшої генерації, які будь-коли перемагали в слемах, можна згадати хіба Сергія Пантюка. Публіка, що приходить на турніри, складається переважно з підлітків та молодих людей (або ж — молодих душею). І з року в рік ця публіка збільшується, як збільшується і кількість учасників слем-баттлів. Кількість — як відомо — має властивості переростати у якість, от і за слемом помічають позитивні зрушення у бік високої поезії: “Кожного сезону слем дає 3-5 нових імен, це мало, на мою думку, зате які це імена: вони стають потім цікавими не лише для його формату, але і для поезії” — переконує Мультфільм Гагарін.

Зрештою, уся балаканина наколо того, чи є слем позитивним або ж негативним явищем, для літературного процесу нічого не варта. Слем просто є, він є популярним і популярність його зростає. Він є привабливим для активної творчої молоді, і альтернативи цій привабливості поки що ніхто не запропонував. Як зазначив з цього приводу Павло Коробчук: “Альтернатива слему – класний слем. Альтернатива класному слему – супермегакрутий слем. От і все”.