Валерій і Сандра: Листування Валерія Марченка із Сандрою Фапп’яно
- 05 Лис 2010 12:53
- 123
- 8 коментарів
Валерій і Сандра: Листування Валерія Марченка із Сандрою Фапп’яно. — Київ: Смолоскип, 2010
Ця невеличка книжечка збагатить життя всіх читачів, особливо молоді. Адже Валерій Марченко — київський журналіст і дисидент брежнєвської пори, який загинув в ув’язненні у віці 37 років, — назавжди залишиться молодим. Його листування з італійською студенткою Сандрою Фапп’яно має магічну силу омолоджувати серця, бо привносить чар романтичного єднання людських душ. Ці люди, яких понад «залізну куртину» єднали щира симпатія і чисте почуття, так ніколи й не змогли зустрітися… Сьогодні «азійське дикунство» поліцейської держави, яка топтала долю Валерія й багатьох інших українських політв’язнів як ідеологічних ворогів, видається справді неймовірним. Проте ще зовсім недавно це було «нормою» нашого життя. Тож читаймо цей світлий, хоч і болісний, документ епохи, щоб те дикунство ніколи не повторилося.
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
Щиро дивує гіпероптимістичний тон замітки: “Сьогодні «азійське дикунство» поліцейської держави… видається справді неймовірним.” Та невже таким неймовірним? Ви де мешкаєте?
Усе пізнається в порівняні. Якщо порівняти “нинішнє дикунство” із долею Валерія Марченка, то у нас – сущі копійки
Little Jane, а ви читали цю книгу? Не лише листування, а всю книгу? Саме тоді ви зрозумієте, що мав на увазі упорядник Маринович, коли писав про азійське дикунство ТИХ років.
“«азійське дикунство» поліцейської держави” нікуди не зникало, як не зникла раша, раш-азіопи й рідненькі прихвостні азійського дикунства. Поліцейська грібниця зачаїлася в українському грунті, очікує більш сприятливої погоди, тоді й буде найбільший врожай отруйних грибів-поганок.
Щодо Валерія Марченка, то він чи не єдиний такий серед дисидентів, що загинули. Свідомо відмовився від комфортного життя сина номенклатурних батьків, і мужньо пішов з життя.
Їхні листи хочеться перечитувати знову і знову. Не соромлячись цього навернення до внутрішнього світу обох. Тому що рядки цих листів адресовані загалом кожному із нас. Подарований у спадок духовний набуток для осмислення власного виміру долі. І, щоб усі ми, кожний у свій час, могли навертатися спраглими душами до істинних пріоритетів. Щоб могли знати більше. За межею недомовлених слів — пізнати правду про граничне світовідчуття. Про різні почуття та почування. Про те, що вражає людські душі найдужче, обертаючи їх у живому тілі у тлін. Ось це, останнє відчуття найяскравіше струменить у рядках «київських» листів Валерія Марченка, написаних до Сандри відразу ж після повернення із заслання, — як відгук на те, що вразило в «новому» житті його найбільше.
Горезвісна більшість впокорилася. Система брехні павутинням лжеправди поснувала цілковито духовний простір України, створила немислимий цинічний життєвий вимір, за межі якого не випускалася найменша думка свободолюбія. Той, хто протистояв цьому, нарікався «ворогом», отримуючи справді вороже ставлення від маси чиновництва. На жаль, і не тільки чиновництва. «Тобі важко уявити, як довго треба стояти в чергах, домагаючись якоїсь праці…» (лист від 7 серпня 1981 року). А у відповідь — рядки листа Сандри від 26 жовтня 1982 року, надіслані із П’єдімонте-Матезе, як правдивий тогочасний погляд іноземців, велике нерозуміння тих, хто перебував поза межами цього страшного місива безчинства: «…Адже, врешті-решт, усі нації у світі дають своїм громадянам дозвіл на туристичні поїздки; чому ж би СРСР мав це заборонити?..»
А тому, що радянська система бездушшя не знала звичайних людських законів поведінки. «Азійське дикунство!» — правдивий звинувачувальний докір СРСР відкрито кидає Валерій у листі до Сандри від 10 січня 1983 року, одним цим висловом враз посуваючи лжеодослів’я когорти блюдолизів, що славили на всі простори та усюди «могучий СССР» — приховану лжеінформацією та прикрашену облудною пропагандою велику колонію безправ’я. Юна італійка, яка завдяки листуванню з Валерієм доторкнулася до незнаного їй досі світу ближче, разюче відчула контрастність слів та дій цієї системи лжеправди. Зростаючи та живучи в цілковито іншій атмосфері, вона не здатна цілком осягнути разючу невідповідність бажаного — як бажання видати неіснуюче за явне, хоча й широко афішоване на всі світи та простори, — та дійсного — як прихованого, того, що вочевидь поставало лишень перед зіркими допитливими очима тих, хто думав та прагнув пізнати правду. Зважаючи на мізер доступної інформації про внутрішні безчинства в «стране вольной, новой», Сандра, без сумніву, належить до глибинних людей, надто чутливих до фальші. Від часу першого листа до Валерія вона насправді значно змінилася. Її захоплені вигуки про дружні відносини двох держав — Італії та СРСР, — зрештою, поволі стихли. У коротких безневинних репліках «дорослих» листів дівчини відчувається мить озаріння. Глибинне внутрішнє зростання юної дописувачки, схвально відзначене Валерієм, доросло вищого ступеня — вміння читати поміж рядків, а так само слухати поміж слів. Чого тільки варте ось це її судження: «Кілька днів тому на телебаченні передавали інтерв’ю з професором Загладіним, який саме приїхав до Італії. Він… дуже піднесено говорив про глибоку дружбу, яка поєднує СРСР та Італію. А тепер я думаю, що коли радянська влада відмовляє у запрошенні, яке мій батько вислав Тобі, то це не зовсім збігається із запевненнями професора Загладіна» … (лист Сандри від 26 жовтня 1982 року).
І — лист Валерія у відповідь, датований 2 листопадом 1982 року — як відгук на сумніви Сандри: «Цього року я маю намір поїхати до Італії на лікування. Звичайно, якщо спершу не поїду знову на Урал — зовсім не для лікування…».
Валерій Марченко в облудній системі тиску, що не знала святости, належав, безумовно, до поодинокої меншости. Це виразно простежується в рядках його листів, коли він із болем оповідає і про сильних духом: «…яке це блаженство — відчувати мир і спокій довкола себе, коли людська злоба і небезпека залишаються позаду, а ти — вільна людина…»
Але ж насправді залишитися сильним значно складніше, аніж піддатися великому надлому. Скількох спостерегла мить занепаду, а затим — вічність ганьби. І скількох зломила внутрішньо нерівна боротьба, позбавивши навіки найсвятішого дарованого Господом почуття: «…я дуже вдячний Богові, який зберіг у мені цей дар любові. Я бачив людей, які після в’язниці вже не могли любити…»
Однак і ті, що могли любити, а так само й ті, що від часу надлому носили у своїх душах спопеліле почуття любови, — і ті, й інші належали до меншости. Основу радянського суспільства «начиняли» здебільшого бездушні почвари, вимуштровані людці, що повік не відали людинолюбія. Справжнє, достойне, людське було непридатне для них. Силою мовленої правди навіть і тепер, через роки, вражає до крику скорботна сповідь вистражданої болем душі: «Я хворів. Спершу в мене тримався високий тиск, а потім я застудився. Жінка-лікар боялась дати мені лікарняний. Вона не знала, як поводитися зі мною, і, навіть маючи тиск 230/170, мені доводилося доводити їй, що в такому стані я не можу працювати…» (лист від 8 лютого 1981 року). І рядки, що вирвалися на означення власного вибору ще у першому листі: «…в моєму житті я чув так багато грубого і жорстокого… Я вимушений долати труднощі, незважаючи ні на що…» (лист від 1 листопада 1980 року).
Ці короткі слова найпершого листа, надісланого у відповідь Сандрі, –як на мене, початок великого звернення правдоборця Валерія Марченка до нинішніх поколінь. Розмова із сучасниками. Точка дотику спраглих душ, тих, хто йде слідом, виборюючи право на достойне майбутнє і потребує у цій місії духовної опори. У рядках листів Валерія закодовано застереження — не допустити найменшого безправ’я людини на землі: «Мені дуже шкода, але светр, шоколад і каву, про які Ти згадувала у своєму листі від 27.11.80, я не отримав… Ти маєш вимагати від радянської пошти, щоб мені видали пакунок або компенсували Твої витрати. Я доручаю Тобі нецікаву і бюрократичну тяганину, але якщо Ти справді прагнеш листування зі мною, будь готова до подібних труднощів».
І ось, як відповідь на основні цілі своїх дій супротиву бюрократичній машині СРСР, рядки листа із «волі»: «…я певен, що домагання правди має принести користь — якщо не мені особисто, то комусь у майбутньому…»
Водночас це і звернення крізь роки — не дозволяти на своїй рідній землі людиноненависникам встановлювати образливий нагляд і контроль: «…мене обмежують у праві пересуватися і використовувати час на власний розсуд…. щоб подивитися спектакль у театрі, я вимушений проходити не одну дурну бюрократичну процедуру…» (лист від 28 червня 1982 року).
А ще, у словах Валерія Марченка, написаних до Сандри, вичитується заклик до наступників — попри все, незважаючи ні на що, жити на світі достойно: «…Моя ж єдина мета — прожити життя чесною і високоморальною людиною… я переконаний, що для здійснення цієї мети я готовий витримати все» … (лист від 10 травня 1982 року).
Код чести Валерія Марченка вражаюче простий: прожити життя Людиною. А водночас — як відкрили нам роки минулого і дні сьогодення — це не підйомний для більшости тягар. Людська душа, піддавшись цілковито дріб’язковій порожнечі, про яку застережно писав Валерій, змаліла нанівець. «Всєм по медалі, “за то, что продалі!”» — ось формула успіху нинішніх Українопродавців.
Тому?то Код чести Валерія Марченка — недосяжний для нинішніх керманичів країни. А як щодо кожного із нас? За межею недомовлених слів листування Валерія Марченка із Сандрою Фапп’яно виразно вичитується це запитання. Торкаючись сторінок правдивого глибинного сповідання, відповідаймо чесно. Хто із нас гідний Коду чести, вибореного Життям Валерія Марченка? І хто з нас насправді достойний називатися нині і повсякчас Істинним Українцем?!
Це стаття в Українському слові – відгук на книгу
Vira Lit, дякую за надану тут статтю. Мене особисто вразили рядки з листування Валерія про те, що він, мовляв, писатиме лише про свій звичний побут, про (начебто) далекі від радянської дійсності реаліїї — бо лише тоді можна сподіватися на те, що лист усе-таки дістанеться свого адресата (Сандри). Завдяки цьому, зокрема, також маємо змогу пізнати внутрішній світ Валерія (оповідь-пасаж про козенятка, якого доводилося прилучати до кози, що його спершу покинула; опис стану здоров*я діда, який на старості років втратив здоровий глузд і нікого не впізнавав, хоча Валерій найбільше ним опікувався: мив, доглядав; згадка про сестру, що хизується перед своїми подружками тим, яка приятелька з*явилася в її братика — в неї і власне авто, і басейн на заміській віллі тощо тощо…) Мене особисто листування цих двох людей дуже вразило. По-перше, непідробною щирістю і простотою, по-друге — умінням двох людей знайти спільну мову, незважаючи на мовний бар*єр і відстань.
І ще: захотілося прочитати листування Зеновія Красівського з Айріс Акагоші.