Комп’ютерні… Посестри-побратими
- 21 Жов 2010 05:05
- 290
- 3 коментарі
Сучасній молоді-юні важко уявити, як я спеціально прийшла до одного офісу, аби мені показали, що це таке – факс. А до Соломії Павличко напросилася побачити макінтошного леп-топа, що його вона привезла зі США в ті часи, коли такі комп’ютери в Україні можна було перерахувати на пальцях однієї руки. Інтелігентно-сірий, зі своїм лейблом – надкушеним яблуком (символом пізнання!), Macintosh РоwerBook 180, здалося, підморгнув мені своїм сріблястим екраном – наче знав, що…
Минуло кілька років, і після Голосіївського лісу в Києві – а під тим лісом розташований музей Рильського, де працювала, – опинилась я в прес-центрі Києво-Могилянської академії. На ту пору – середина 90-х минулого століття – там усі були комп’ютеризовані, тоді як, приміром, у багатьох редакціях столичних видань не знали, що таке РС. Відразу на мій робочий стіл поставили точнісінько такого «Мака», якого побачила в Соломії Павличко.
У мене – вроджений страх перед будь-якою технікою. Це не означає, що всі-всі жінки мають такий! А тут – компа на стіл, і відразу купа роботи. Я з тих, кому треба показувати «на пальцях» і освоювати «методом тицяння». Писала шпаргалки. Аби ви бачили ті косо-криво накидані записи!
Коли більш-менш освоїла Word, виснувала: посади мавпу – і вона дасть собі раду! Тим часом свої статті і рецензії продовжувала писати від руки, а потім набирала. Не знаю, скільки б це тривало, коли б не… Коли б не американці Мар’яна Рубчак із Михайлом Найданом. Вони подарували мені такий самий леп-топ: Macintosh РоwerBook 180. Помалу звикла до англійських літер на клавіатурі, за якими напівсліпо набирала свої кириличні тексти. А головне: почала писати все, крім віршів, одразу на комп’ютері.
Якось похвалилася Соломії Павличко американським подарунком – точнісінько таким, як у неї. На що вона: мовляв, він же інстальований за царя Гороха! І пообіцяла подарувати до нього принтера, на якого я не могла розжитися. Привезла на своєму авто до моєї хрущовки громіздкого мастодонта: матричного принтера, у який треба заправляти друкарську стрічку і який, друкуючи, двигтів і гарчав, аки звір.
Мусила навчитися працювати з мишкою. Річ у тім, що спершу в Могилянці привчилася оперувати «шкрябалкою». Тільки наловчилася, аж із подарованим «Макінтошем» довелося призвичаюватися до кульки, track-ball. Але часто мусила витягувати її з гнізда й протирати спиртом, що дратувало. Урешті поламалися якісь держачки – і праця за комп’ютером перетворилася на суцільний стрес. На ту пору купити мишку саме для «Мака» в Києві було проблемою. Знаючи, що в Оксани Забужко теж «Макінтош», звернулася до неї по допомогу. Вона підказала, куди звернутися, і навіть дала на придбання гроші. Я відмовлялася, як могла, хоча в той час на ту мишку пішла б добра половина моєї журналістської платні. Оксана зрештою переконала мене тим, що це не її кошти, а передані американським поетом Аскольдом Мельничуком спеціально для підтримки літературної братії в Україні.
Потроху приноровилася до мишки: та що й звикати, коли в макінтошній – одна клавіша? Впоралася і з проблемою різних комп’ютерних систем: на дев’яносто дев’ять відсотків в Україні побутують машини IBM. «Мак» вважається надійнішим і «крутішим», але менш поширеним. Мені підказали, як «обдурювати» ІВМ, аби він міг прочитати макінтошний файл.
Одного дня телефонує жінка: має передати мені новіший комп’ютер із США від Михайла Найдана. Того самого, який уже дарував мені половину «Мака». Землячка плуганила ту машину із самого Пенн-Стейту!
Добротний, хоч і підтоптаний, DELL довгенько стояв у футлярі. Я все чогось очікувала. Нарешті видобула його. Спробувала бодай речення написати, та мене дратувало все: і русифіковане меню (звикла до англомовного), і те, що літери «І» та «И» на клавіатурі поміняно місцями, якщо співвідносити з моїм рідним «Маком». Але призвичаїлася до новинки, яка на цю пору вже встигла постаріти. Та скільки можна жити на подарунках? Уже пора купити нет-бука, аби мати його напохваті.
…А мою куплену чверть століття тому на складені гонорари друкарську машинку «Erika» – предмет гордості! – нещодавно позичили для вистави. Вона має відтворювати цілу епоху.
Як кажуть: нє понял у чому гумор! Що комп*ютерна техніка швидко розвивається? Так про це кожний київський п*ятикласник ще в четвертому класі переговорив: мовляв, будь-які дітища сучасних IТ* для того і створюють, щоб учорашні викинути на смітник – заради нових, модернізованих моделей!
* ІТ – інформаційні технології.
Таке враження, шановна авторко, що Могилянка справила на Вас ледве не травматичне враження. Ну просто якийсь цивілізаційний центр, де людей зі стану абізьян підтягують за вуха до рівня гомо сапієнсів. Моя скромна порада Вам – не недооцінюйте власних розумових здібностей і не переоцінюйте вплив оргтехніки на них.
Увага, питання: про що все це? І навіщо це читачам?