У Келії, у вежі зі слонової кістки, у ванній кімнаті…

Людмила Таран. Фото з сайту slonyk.com

Людмила Таран. Фото з сайту slonyk.com

Я все ще під враженням від зустрічі з Костиком. Так називаю його, Костя Москальця. Він рідко вибирається до Києва. А я досі не була у його Келії Чайної Троянди… Таки напрошуся. Однак: як зробити, аби не порушити розміреного життєвого плину цього бахмацького відлюдника, самітника? Це ж така тонка, делікатна річ – відвідини людини, яка виношує в собі «вечірній мед»… (Ніби увіч бачу, як на цьому місці Костик усміхається…)

Дивлячись на нього під час церемонії вручення «Глодоського скарбу», котрому так мулько, некомфортно було «на белебні» – перед очима слухачів, перед телекамерами, мікрофонами, вислуховуючи парадні, хоча, впевнена, стовідсотково щирі виступи, думала: як усе ж справедливо буває (хоч не завжди), коли таких людей знаходять незаплямовані премії. Водночас уявляла, як Костикові вже хочеться додому, до Келії, хоча у столиці він і дня не пробув! А ще, звичайно, думалось і про те, що недарма чи не кожен, хто мовив про нього, так чи так – білою заздрістю заздрив його виборові: подалі від суєти, від ловлення вітру…

Так, кожен, хто з дитинства-юності починає писати, рано чи пізно мусить учинити власний вибір, що з тим робити далі. В шкільні роки нас, «талановиту юнь», збирали на семінари, і я зустріла там справді талановитих хлопців і дівчат (останніх, звісно, більше). Де потім чимало з них позникало із «творчого виднокола»?

Так, вибір неуникненний. І згодом кожен не раз умотивовує-виправдовується: хтось, опинившись у номенклатурі, – необхідно, мовляв, «дєтішкам на молочішко», хтось, провадячи бізнес, – «треба ж комусь справжнє діло робити». А хтось – на хлібі й воді, без гарантії, що визнають за генія… Старе як світ.

Якось збагнула, що в цій ситуації мені хотілося бути схожою на героїню із казки про мудру дівчину. Пригадуєте, як вона їхала змагатися з паном – і взута, і боса? Тобто я не уявляла собі самотинного існування на хлібі і воді – бодай і у вежі зі слонової кістки – ніби (ха-ха!) хтось її для мене вибудував би… Мусила завжди заробляти на хліб щоденний (навіть якийсь час утримувати сім’ю), однак не могла покинути свого писання. Фактично, все життя – праця в три зміни: служба (добре, що до душі!) заради копійчаного заробітку, родинні клопоти (навіть зведені пізніше до мінімуму, вони неуникненні і пожирають таки чимало не тільки часу, а й креативної потенції), ну й – творчість. А ще ж треба згадати, що я довго «розкочегарююся», «розгойдуюся», налаштовуючи себе на писання. І можу зосереджуватися тільки в тиші, в окремому, хай невеличкому, просторі – а кабінета, навіть завбільшки з картонну коробку з-під телевізора, я ніколи не мала. Телевізора, до слова, також: це вже з принципу – аби мені не «впарювали» того, що руйнує.

Недарма мене переслідував нав’язливий мотив деяких сновидінь, де лейтмотивом – віднайдення нового простору.

Як і в реальному житті, вві сні бідкаюся, що не маю свого закутка, що в ньому могла б працювати не відволікаючись. І ось я – ніби у власній маленькій квартирі і раптом, штовхнувши дверцята до комірчини, бачу величезну залу, про існування якої й не підозрівала. Заходжу досередини, роззираюся: о, є де розгулятися, скільки місця, нічим не захаращеного! Але стіни й підлога аж волають ремонту. Нічого, думаю уві сні, – докладу рук і матиму аж скільки нового простору! І як це не здогадувалася, що він – зовсім поряд?

Або – інший варіант сновидіння: відкриваю дверцята, а за ними – величезний заводський цех, із височенними лункими стелями – хоч конем гасай! Але я, спершу зрадівши, стою розгублена: навіщо мені гігантський простір? Мені б – тільки кімнату, але окрему…

Два слова про «створення умов для творчості» в часи, коли доводилося у післястудентські часи наймати кутки. Коли суєтне життя у чужій квартирі нарешті замовкало – йшли спати, я зачинялась у ванній кімнаті, ставила у саму ванну перевернуте відро, клала на нього подушечку, а під ноги пускала тепленьку водичку: і приємно, і щоб у когось не виникало питань, чим це я там займаюся… На коліна прилаштовувала дошку з дикту, яку батько виготовив для мене такого розміру, щоб уміщалася в чемодан. Ось так по чужих кутках творилася моя «нетлєнка»…

Звісно, вірші можна писати на коліні. А як бути з прозою?

Тепер у мене з’явилася нова залежність: комп’ютер. Уже без нього – ні рядка. Просто жах!

Та повертаюся до «умов для творчості». Ніколи не писала по закордонних літературних віллах, але мені здається, що якби потрапила туди, мала би затратити чимало душевних сил (відповідно й часу) для обживання простору, наповнення його собою.

А ось що остаточно зрозуміла про себе цього року. В Києві звикла працювати (обжите місце), але – проблема відсутності власного простору (інколи сама собі дивуюся: коли і як понаписувала свої книжки – якщо на штуки, то 14). Писати в Києві можу тільки вночі або, коли випадає так званий вільний день, то варто закрутити телефона. Нещодавно з’явився «запасний аеродром» – осиротілий батьківський будинок. Одначе там я – апатична, незосереджена, словом – цілком нетворча. Та ще родичі й сусіди, чия опіка й турбота часом нагадує мені про розкішний плющ, який присмоктується корінцями до стовбурів дерев…

…І хто тобі винен? – запитую саму себе. Син у таких випадках докидає відоме: «І хто тобі дохтор?»

А як ви, колеги, ровесники й молодші, вирішуєте «проблему творчого простору»? Втім, мова ж не тільки про час і місце…

3 коментарі
  1. drozdovskyi каже:

    Гарно! Справді дуже ніжно, розумно і світло написано!

  2. Zojil каже:

    Шановний Літакценте,

    цур їм, пек їм – отим письменницьким блогам. У поезії діють внутрішні закони, які тримають авторів у тонусі й не дозволяють “людського, надто людського”. І це “людське”, репрезентоване в есеях, фонить божественне, що постає у віршах, що їх мені колись довелося читати. Для мене “Колекція коханок” одна з найкращих збірок еротичної поезії 1990-х. Так сміливо і з чуттям про кохання писали хіба що давні греки(грекині). Та ж сама ситуація з Москальцем, тексти якого я шаную. 

    Я ж то думав, що поети – це небожителі, “пастухи буття”. А ці небожителі, як виявляється, роблять різноманітні натюрморти-фетиши та  крутять телефони. Ех, дорогий сайт, розчарували Ви свого вразливого читача. Більше не читатиму ваших блогів. А читатиму вірші:

    …А плоть її пасе пастух старанний,
    І не дає, аби їй докучав
    Сліпий хробак досади і печалі

  3. zero каже:

    Ох, Ваша правда, Zojil:)

Додайте свій відгук
Щоб мати змогу додавати відгуки спершу увійдіть або зареєструйтесь
© Літакцент, 2007-2009.
тел.: +38 (044) 463 59 16, +38 (067) 320 15 94, е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Створював Богдан Гдаль

Двигунець - Wordpress
Буквоїд КНИГАРНЯ 'Є' - мережа книгарень Поетичні Майстерні - творчі світи авторів-поетів Мистецьке Об'єднання Дзига сумно? - інтернет-видання про культуру ЗАХІД-СХІД :: Володимир Цибулько :: [персональний сайт] Грані-Т Видавництво Старого Лева Потяг 76 КНИГАРНЯ 'Є' - книжковий інтернет-магазин zhupansky_88x312 Форум видавців Коронація Слова Книгоспілка - всі українські книги і видавництва Українськa літературнa газетa ArtVertep