Казки Лариси Ніцой
- 26 Кві 2010 07:07
- 299
- 12 коментарів
Лариса Ніцой
Лариса Ніцой – нове ім’я в літературі, яку прийнято називати дитячою. Її казки почали виходити окремими виданнями зовсім недавно, у 2008-му, – і звідтоді з’являються одна за одною. Гарні, ошатні книжки, любовно оформлені Оленою Рощею чи Арсеном Джанік’яном. Їх приємно брати в руки і роздивлятися разом із маленькими слухачами. Їх цікаво читати. Я перевіряв, приїжджаючи в гості до своєї п’ятирічної онуки.
Казки в Лариси «посипалися» як із рукава, тому називаючи її доробок, легко відстати: а раптом уже вийшла нова книжка? Поки що мені випало прочитати «Невигадані історії про звіряток-друзяток» (2008), «Як Хом’ячок друзів шукав» (2009), «Ярик і дракон» (2009), «Казку про Українське Щастя» (2009), «Зомба, або Історія одного хлопчика» (2010) та «Страшне страховисько» (2010). Цілком достатньо, щоб скласти уявлення про творчу фантазію авторки.
«Невигадані історії…» знайомлять із товариством звіряток-друзяток -Зайчика Вухасика, Вовчика Вовусика, Лисички Хитрички, Ведмедика Міні та Білочки Мілочки. Довкола них є й чимало інших звіряток, проте я назвав «головних героїв». Їх стільки, скільки й розділів у книжці. Лариса Ніцой по черзі виводить на авансцену кожного з «друзяток», пропонуючи вислухати якусь «невигадану» історію. Вона вміє тримати інтригу (себто – увагу дитини). Її історії – це серія пригод, що мають свої вищі точки напруження. Це ризики, витівки, суперництво, поєдинки з обставинами й навіть стихіями – і, зрештою, щасливі розв’язки.
Інколи в одній історії авторці вдається вести одразу кілька сюжетних ліній!
Лариса Ніцой. Невигадані історії про звіряток-друзяток. – Київ: Казка, 2008
Скажімо, читаючи оповідь про Вовчика Вухасика, треба стежити, чим закінчиться футбольний поєдинок, до якого готуються звірята; як розгортатиметься love story між Вовчиком і Лисичкою; чи зможуть помиритися Вовчик і Зайчик Вухасик… А є ще ж і задавака Лис – з ним авторці теж треба дати раду. І все це – в одному сюжетному клубку, все зав’язане – розв’язується, все відбувається за законами казки, приходячи, зрештою, до порозуміння, зняття протиріч, одне слово – до такого бажаного happy end. Пристрасті вщухають, дитині залишається світло гарних вчинків і людяних почуттів.
Дотепні, милі, зворушливі історії оповідає Лариса Ніцой і в розділах про Зайчика, Ведмедика та Білочку. Читаючи їх, можна і попереживати, і посміятися, і просто потішитися цією лісовою малечею.
Значно складніше вибудувано історію з Лисичкою Хитричкою та її подружкою Білочкою Мілочкою. Тут уже пригодами не обходиться. Складність – у психологічних «гендерних» тонкощах! Бо що таке дівоча дружба, як не вигадливе мереживо почувань і вчинків? Дружба Лисички й Білочки проходить через нелегкі випробування. Спочатку їй перешкоджають інтриги Вовчишки Маришки (вона явно – з нинішніх «мажорів»!), яка не тільки відбиває в Мілочки подружку, а ще й розпалює ревнощі Лисички. Тій починає здаватися, що любий її серцю Вовчик Вовусик має якісь особливі стосунки з Мілочкою.
А проте й тут усе закінчиться добре. Ревнощі виявляться безпідставними. Сум і страждання Білочки й Лисички зникають, як роса на сонці (так-так, як роса на сонці: в цій історії є й сцена святкування лісовими жителями Дня Самостійності!). Читаючи цю історію, мимоволі згадуєш видавничу анотацію: «Книжка буде цікавою татам, мамам та їхнім малим і великим дітям». От власне – великим: моя п’ятирічна онука ПОКИ ЩО більше цікавилася пригодами Зайчика Вухасика, Ведмедика Міні та Білочки і її маленького братика. Зовсім скоро, думаю, цікавитиметься і загадками «міжособистісних взаємин» із подружками…
Лариса Ніцой. Зомба, або Історія одного хлопчика. — Київ: «Аконіт», 2010
У казках Лариси Ніцой немає тієї архаїки, яка часом трапляється в сучасній дитячій літературі. І справа не тільки в тому, що її герої живуть у міських багатоповерхівках, а хороший дракон Дракоша («Ярик і дракон») знає слова «прикольно», «круто» і «клас!». Усе разом – і довколишні реалії, і особливості світосприймання героїв, і їх діалоги – суголосні часові теперішньому, а не минулому.
Я б ще відзначив виховний, педагогічний сенс Ларисиних казок. Вона добре знає школу, вікову психологію нинішніх дітей, тому й говорить про важливі речі цілком природно. Дидактичної нав’язливості немає – є цікаві історії, з яких кожному дано зробити винести щось таке, що не сказано напряму. Ось почала Л.Ніцой цілу серію казок та оповідань про Ярика – і чітко зазначила: це – для дітей 3 років, це – для 3-5-ти, а ось це – для 6-9-річних… Віриться, що так і є. Я прочитав «Ярика і дракона»: думаю, дошкільнята будуть задоволені. І залюбки погодяться з тим, що дракони бувають добрими (авторка, як бачимо, «перекодовує» давні казкові смисли!). І зрозуміють, що дерева слід берегти, адже вони теж живі. Гляди, якесь із них навіть і не дерево зовсім, а … Дракоша.
Найбільш дидактичною вийшла в Лариси Ніцой казка «Страшне страховисько». Навіяна вона картинами тих жахів, що їх залишають «на природі» наші відпочивальники. Ліси, гори й береги річок після туристичних десантів, або ж просто після вихідних чи святкових днів, перетворюються у сміттєзвалища, – це знають усі. От і придумала Лариса історію зі Страшним страховиськом, що живе в лісі, де його буквально засипають сміттям. Зрештою, страховисько виявиться симпатичним ведмежам, і цій чарівній метаморфозі посприяють діти, герої казки. У них спрацьовує те, що можна було б назвати інстинктом милосердя. А вже завдяки йому пробуджується й турбота про чистоту лісу.
Педагогічний розрахунок цілком точний! Схоже, для письменниці це взагалі вкрай важливо: не просто розважати юних читачів, а ще й чомусь гарному їх навчити.
Лариса Ніцой. Як Хом’ячок друзів шукав? — Кіровоград: «Імекс-ЛТД», 2009
Є в Л.Ніцой, окрім казок, і просто оповідання («Зомба»). Хоча, як на мене, в казках вона органічніша. Історія хлопчика, який виріс у родині алкоголіків, а потім потрапив до рук доброї жінки Марини, яка стала для нього новою матір’ю, звісно, не може не зворушити. Проте жанр психологічного оповідання все ж дещо сковує авторку – їй вільніше у казковому просторі, де може розгулятися фантазія.
І я б ще порадив молодій письменниці серйозно зайнятися чистотою мови, – подібно до тих її героїв, які прибирають ліс. Ні, я не закликаю писати дистильовано-правильною мовою! І я не так про діалоги (вони в Лариси Ніцой, як правило, динамічні й достатньо колоритні), як про мову авторську. Ось тут якраз не все гаразд. Дещо я виписав, читаючи. «Долинуло гудіння» – це гірше, ніж «почувся гул»; замість «навернув купу дурниць» краще сказати «наробив купу дурниць»; русизми «стовпилися», «наряди», «наділа», «силячись встати» варто замінити на «юрмилися», «вбрання», «надягла», «силкуючись встати»… Щось треба робити й зі словом «секретничала» – то вже мав би підказати відповідний контекст.
Взагалі, мовно-стилістичний аспект Ларисиних казок залишається поки що їх слабким місцем. Через те я й радив би авторці не покладатися на редакторів, а самій «увімкнути» чуття мови, не поспішати, повертатися до текстів, щоб зробити їх чистішими, гармонійнішими. Бо ж екологія мови не менш важлива, ніж та екологія лісу, якою рішуче зайнялися захисники Страшного страховиська!
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
Хочеться просто подякувати пані Ларисі за її книги та побажати успіхів! А мова, якщо працювати, обов’язково викарбується.
Щиро шануючи досвід і смак пана Володимира, можу лише так само щиро дивуватися його вибором для власної “дитячої” рецензії. Зрештою, я гадала, що прізвище “Панченко” не може бути “ґарантом” для випадкових текстів.
На жаль, пані Лариса не лише напрочуд “плідна” авторка, а й так само авторка “невиписана”, “молода” за станом її текстів і спромог навіть на тлі її “покоління”.
Як власне й вказав пан Володимир, Л.Ніцой ще не надто вправна щодо мови своїх творів. Водночас, авторка ця ще ДУЖЕ вторинна в образах і сюжетах. І те, що події розгортаються в місті, а не в селі, навряд чи спасає ситуацію. Єдина її перевага – динамічність і “сюжентність” творів, власне, їхня “читабельність”. Та ця риса притаманна ледь не кожній книжці для дітей, виданій упродовж останніх років! Це – НОРМА для тексту для дітей, так само як чітка скерованість на читача певного віку та дидактичність.
Відтак, Лариса Ніцой – не найгірша з початкуючих письменників, котрі прийшли останнім часом в українську літературу для дітей, але явно не краща. Хоча б тому, що, видрукувавши чимало книжечок, досі не написала нічого такого, чого б до неї не було.
Підозрюю, що пан Володимир, просто спокусився першою ліпшою книжкою, яку втрапив у власній оселі. Жаль.
Ох, пані Ната Лі, нам би лише все було б по нашому: хвалити найкращих, сварити найгірших! А середнячки що – хіба не люди? У них теж є свої здобутки і свої ґанджі. Тож і вважаю, що пан Володимир вчинив добру справу – звернув нашу увагу на стан скажімо так – середняцької літератури , яка за обсягом займає, допустімо, 50 відсотків всієї дитячої літератури. Він не вважає за потрібне насварити когось пальцем – ні, він лише акцентує нашу увагу на тому, хто такі, ці середнячки, і на що вони здатні. Вони, виявляються ще й досі не можуть злізти зі своїх ведмедиків та півників. Звісно, Мілн теж має свого Вінні, але скільки можна експлуатувати виключно цю тему? І той, хто кмітливіший, може, завважить це і замислиться, скажімо, над тим, чому саме наш народ вважає, що синичка здатна запалити море, і як це їй вдастьтся. А те, що пан Володимир все ж не втримався і вжахнувся від рівня написаного – то вже, як мовиться, “дістало”
Я особисто в тексті пана Володимира вбачаю, що нарешті й один з очільників нашого літпроцесу -і перший з них!- розглядає дитячу літературу так, як то й належить – наріжним каменем не лише в процесі виховання дітей, а й усієї літератури. І в цьому йог заслуга.
Почитайте статті С. Іванюка, він чимало писав про дитячу літературу як про “наріжний камінь”.
Миша на обкладинці книжки “Як хом’ячок друзів шукав” дуже вже нагадує мишей з піксарівського мультика “Рататуй”. Оригінальне оформлення – нічого сказати…
Пане ozhina!
Я, можливо, все свідоме життя чекала (без жартіів!), коли український літературознавець рівня Панченка, якого шаную безмежно!, звернеться до літератури для дітей як окремішнього унікального явища, коли вона не лише як “наріжний камінь виховання”, а й самобутнє ХУДОЖНЄ явище полонить комусь насправді ВЕЛИКОМУ й ЗНАЧИМОМУ серце! Я бала вдячна уже за одну появу “Літачка” на “ЛітАкценті”!
А щодо категоричності…
Коли фахівець рівня Панченка “підписується” під книжкою, він тим самим виділяє її із загального “валу”, позначає як варту уваги. Це неминуче.
Але навіть серед 50% “середнячків” (які, зрештою, були і є основою літератури, середовищем, що зрожує геніїв, “типовим”, на тлі якого видно непересічне), книжки Ніцой, на жаль, не вирізняються як привід для розмови…
А коли згадати, скільки справді “найкращих” пішли з життя, так і не діждавшись рецензії не те що від “очільника літпроцесу”, а й від пересічного аспіранта…
Коли зауважити, скільки дітей НАЗАВЖДИ відвернулися від читання, через байдужість фахівців кілька разів поспіль “нарвавшись” на “найгірших”…
Книжка для дітей тому й унікальна, зрештою, що наслідки її посередності мають прогнозовані, незворотні й швидкі наслідки не лише для кишені видавця…
Не пора, не пора, не пора ! Не пора ще, шановна Ната Лі, так трактувати молодих. Це якби їх було 30-40 таких, а тут ледве не 3-4 (я не фахівець у дитячій літературі, але чомусь впевнена, що все саме так). Таких авторів плекати треба, а якщо картати, то по-доброму, допомагаючи, а не знищуючи. Це ж – своє, і його так мало, катастрофічно, нестерпно мало!
Своє миле, хоть зогниле…
Проглянула “нашвидко” лише сайти кількох знаних “дитячих” видавництв. Нарахувала серед імен, що зявилися впродовж років незалежності, трохи більше 40.
Коли порахувати за “новими надходженнями” в бібліотеці чи пройти із записником “Петрівку”, певна, – дорахуюся до сотні. Так що нових імен в літературі вистачає. А є ще й “старі” + перекладачі + упорядники. Людей вистачає!
І, як на мене, саме час їм нагадати, що “дітей ображати” Бог не велить!
Зрештою, коли дуже хочеться “писати”, – можна вправлятися на дорослих. Вони хоч здачі можуть дати!
А саме цю авторку я “знищувати” навіть не збиралася, як, зрештою, і картати. Навіть на КЛЮЧі про “Зомба” писати зібралася, щоправда в “загальнику” про книжки, присвячені “неблагополучним” діткам.
Повністю підтримую Nata Li!
Дуже дивно читати, що в нас є так багато дитячих письменників. Може, назвете бодай із десяток знаних прізвищ, які пишуть якісну літературу по-українськи для дітей?…
Іван Андрусяк, Євген Білоусов, Леся Вороніна, Олександр Гаврош, Олександр Дерманський, Марина і Сергій Дяченки, Олесь Ільченко, Таня Капустіна, Галина Малик, Костянтин Матвієнко, Зірка Мензетюк, Марина Павленко, Ірен Роздобутько, Мар‘яна Савка, Наталка й Сашко Шевченки… Це, хто відразу спав на думку…
+ за абеткою, щоб не думали, хто на мій розсуд кращий
+ звичайно, не всі твори у кожного з названих – абсолютно “якісна література по-українськи для дітей”.