Євген Дудар: «Прощений злочин – це подвійний злочин»

Перше інтерв’ю з Євгеном Дударем я успішно запоров. Мало того, що на обумовлену зустріч спізнився на півтори години, так іще й примудрився забути вдома диктофон. Але за тиждень ми зустрілися знову. Присіли до стола на його творчій кухні.

Запиваємо найчистішою в світі криничною водою, яку Євген Михайлович привозить із хутора Мозамбік. І розмовляємо про животрепетне.

– Як ви ставитесь до тенденцій у сучасній літературі? Маю на увазі всю ту чорнуху, порнуху та, зрештою, обсцентну лексику?
– Це нагадує мені один випадок. Пішов я якось рибалити. Сів собі в березі, ловлю. Коли ззаду городами йдуть двоє хлопчиків – меншенький і більший. Так от більший іде межею й сам собі кричить: «Гівно! Гівно! Гівно!» Я озирнувся: чого то він так репетує? Ану, кажу, йди сюди. Хто тебе так навчив? «Ніхто». А мама ж тобі що каже? «Мама каже, що не можна так казати». І от деякі сучасні автори нагадують мені отого хлопчика. Мати вдома забороняла, так він вирвався в городи, на свободу – і… Нині стало можливим – і кожен що хоче, те й меле. Це не тільки молоді автори. Дала мені кума [Катерина Мотрич. – О.С.] одну книжку й каже, що її неможливо читати. Я взяв – то най Бог боронить, настільки вона в лайні. Чоловік написав книжку про те, як робити з лайна золото, описує всі процеси… Дійшов навіть до того, що розказує, як у дитинстві гадив у варення, а мама те варення закривала, потім ставила на стіл гостям… Я до сорок шостої сторінки домучив, а більше не можу. Якось на фестивалі «Карпатський словоблуд» одного такого львівського письменника [Юрія Винничука. – О.С.] я спитав: скажи, оце, що ти читав зі сцени, ти прочитав би вдома своїй чотирнадцятирічній дочці? А він мені: «Ну це ж зовсім інша річ!» А в залі ж, кажу, сидять діти інших батьків…

– Його дітей хтось інший подібний навчить.
– Це як отой господар, який своє сміття не утилізує, а виносить у найближчу посадку: аби не в моєму дворі!

– Але ж і забороняти – не вихід, бо заборонений плід – солодкий. Заборонили офіційно книжку Ульяненка «Жінка його мрії», вилучили з продажу, так це ж який піар! Десь підпільно видадуть – і які загрібатимуть гроші!.. Втім, хто, на вашу думку, має контролювати таких «нерадивих господарів» у літературі? Спеціальний комітет? Спілка? Критика?
– Перш за все – совість самої людини. В літературу, як і в кожну галузь, ідуть люди різні. Може бути чудовий професіонал, але без громадянської совісті. А як сказав класик, «поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан». Ти мусиш бути людиною, бо живеш серед людей. А критика… Дивлюсь я на літературну критику, особливо сучасну… Візьми Шевченка. Один велет – і скільки шевченкознавців! Скільки прилипал на нього налипло! А що вони дали для Шевченка? Що вони дають для мене як читача? Та я Шевченка читаю сам, я його читаю душею, і не треба, щоб мені той чи інший критик показував, як я маю розуміти «Кавказ» чи «Гамалію». Проста жінка в селі ніколи не читає тієї критики, вона бере «Кобзар», читає «Катерину» і плаче! Розумієш? От де сила слова, сила письменницької совісті! На мій погляд, письменник має служити добру, розвитку добрих людських взаємин. А серед критиків є багато таких: почав писати вірші – не виходило, перейшов на прозу – не виходило, вдарився в драматургію – ні… Тоді став повчати інших, як писати. Східне прислів’я каже: хто вміє, той робить, а хто не вміє, той навчає. Коли я починав писати, то був ударився в штукарство. Але побачив, що воно неприродне: ніби й смішно виходить, а на душу людську не лягає. І відмовився від нього. І ніхто мене не примушував, не казав: пиши так чи не так. Я сам до того прийшов. Хоча й зараз експериментую, як і кожна творча людина.

– Нині в письменстві є ще одна тенденція: видавати свої листи, щоденники, щонічники, шпаргалки, чеки з супермаркету… Ви не бажаєте поповнити лави цих літераторів?
– Колись, як буду живий, видам щоденники. Але, безумовно, не все. Зараз переглядаю свої ще шкільні нотатки за 1953-54 роки. Записував тоді щось кожного дня, мав для того свою методу і свою потребу. Є там своєрідні роздуми, але їх мало. Я часто писав для того, щоб мене бачили інакшим, ніж я був насправді. Найцікавіше починається вже з років 70-х–80-х. А листування… Нащо видавати його все? Тільки минулого року я дав до друку Симоненкові листи, які в мене були. Їх у мене збереглося десь одинадцять, решта пропала. І його перша книжка пропала, яку він мені надписав і до якої я певним чином був причетний… Багато в мене є листів від Богдана Стельмаха, від Романа Лубківського. Але не все воно потрібне й вагоме, щоб видавати. Я ж не той письменник, який уже видав два отакенні томи афоризмів (он у Спілці продаються)… Все, що меле, – видає. Що ж, має можливість видавати – нехай. Діти будуть казати: дивіться, який наш тато був талановитий.

– Якщо будуть… А як ви прийшли в журнал «Перець»?
– У ті часи в СРСР найвища міра покарання була – 15 років або розстріл. То я відсидів у «Перці» п’ятнадцять років від дзвінка до дзвінка. Навчався у Львові. Там виходила газета «Вільна Україна», де була рубрика «Львівський перець». Привів мене туди львів’янин Володя Надіїн (він побачив мою гумореску в студентській газеті). І я писав до «Львівського перця» якісь фейлетони. А на п’ятому курсі поїхав на практику в київський «Перець». Сам! Київ львів’ян не запрошував, але я взяв торбу і приїхав. Сиджу в коридорі; коли йде Олесь Громов, відповідальний секретар, питає: «Вам що, молодий чоловіче?» Та я, кажу, до вас на практику приїхав. А він: «Ми практикантів не приймаємо. В нас і коштів на це не виділяють. А ви звідки?» Я, кажу, з Львівського університету. Та ви не хвилюйтесь, я за власний кошт… «Ну добре, почекайте Маківчука». Прийшов Маківчук. Я – до нього. Кажу, хотів би попрактикуватися… «Ну добре, – каже, – давай!» І я там місяць практикувався. То написав щось, то у відрядження поїхав… І їм сподобалось, і мені сподобалось. А після п’ятого курсу у Львові всім давали направлення на роботу, а мені – ні. Приходжу до завідувача кафедри, а він: «Ми вас хочемо залишити при університеті». А хто, кажу, мене питав?! Поставив принцип і поїхав у молодіжну газету на Хмельниччину. Потім вернувся до Львова в університетське видавництво, тоді як кандидата у члени КПРС мене кинули на прорив клубної роботи. А коли побачили, що в тому клубі крутяться вірші забороненого Симоненка, почали пасти, стали підсилати до мене всяких… І секретар парткому – вона була людина добра – порадила мені виїхати. І я тоді приїхав до Маківчука. Кажу: Федоре Юрійовичу, у мене до вас єдине прохання: ви мені дайте завдання – одне, друге – і якщо я впораюсь, якщо зможу працювати, то вирішуйте як хочете, а якщо не зможу, то скажете мені відверто, щоб я вже щось інше шукав… Йому сподобалося, що я пішов так прямо, бо до нього так іще ніхто не говорив, усі намагалися якимись околясами, з підношеннями… Я поїхав у відрядження, привіз перший же фейлетон… І перший фейлетон підписано, чого ні з чиїми матеріалами не було! Всі три мої перші фейлетони було підписано! Микола Білкун потім казав, що Маківчук перші три фейлетони працівника завжди маружив, мучив, а тут – десь підкоротив, але всі підписав. Він мені потім якось і дорікав: «Завльок мене, – каже, – тими трьома фейлетонами, а тепер сачкує». А дехто себе видає за мого похресника, мовляв, то він мене в «Перець» привів… Хоча прийшов туди всього на рік раніше за мене.

– А що за людина був Федір Маківчук?
– Маківчук був, по-перше, гарним організатором. Умів тримати планку перчанської дисципліни. А взагалі, був дуже своєрідною людиною. Коли тобі було погано, міг підтримати, допомогти, відпустити додому… Але якщо ти купив нового кожуха, він тобі не міг цього пробачити, бо ще шеф, мовляв, не має, а в тебе вже є! Твори його? Візьми почитай. Я не вважаю, що це високого штибу сатира…
Що таке «Перець» у радянську епоху? Це журнал, який пише ніби критично. А за матеріалами критики тоді вживалися заходи. «Перця» боялися як вогню! А Маківчук же відчував владу над колективом, був вхожий у партійні стайні до конюхів, отож поводився, як такий собі божок. Втім, його, як балалайку, можна було налаштувати. То він добрий, а тут раз – налаштують його – і вже він інший. Був у нас відповідальним секретарем такий Іван Сочивець. Так він брав журнал із моєю публікацією (не «Перець», а «Україну» чи якийсь інший) і підсовував Маківчукові в щілину під двері. Маківчук приходить о першій годині – а на підлозі в кабінеті журнал, розгорнутий на моїй публікації. Ще й нашепочуть йому: Дудар, мовляв, і там, і там, скрізь друкується. Він мене й викликає: «Шо це ви так багато пишете?! Коли ви встигаєте?» Та я ж, кажу, не на роботі, я вночі пишу. «Вночі спать треба, а не писать!» Він думав, що я ото заради гонорарів. А я не заради них. Просто коли пишеться, то ж хочеш, щоб і друкувалося…

– Кажуть, за часів Маківчука в «Перці» бухали ледь не щодня.
– Абсолютно! Він сам любив випити, і то надурняк. Існував такий закон: скидаються всі (на горілку; шефові – коньяк), а в гастроном біжить той, хто в редакції – найновіший працівник. Не мало значення, чи він там заввідділу, чи літпрацівник, чи фейлетоніст… І так ходить, аж поки в редакцію влаштується новий працівник. А найсвіжішим тоді в «Перці» був я. І був там один чоловік, який стукав. Природа в нього така була – стукати. То він десь туди в ЦК написав, що в «Перці» постійно п’ють, а Дударя ганяють по горілку. Суть у тому, що він якраз мене й хотів підставити, аби подумали, ніби це я написав ту цидулку… Маківчука викликають у ЦК. «Що, знов п’єте?!» Наче вони не знали, наче не приходили в «Перець» і самі з ним тут не пили. «І Дударя посилаєте по горілку?» А Маківчук у таких випадках дотепний робився – до чортиків. «А кого ж я пошлю? Білкуна, як він без ноги?» І все, ситуація розрядилася!..

– І в такому сорокаградусному творчому середовищі були можливі конфлікти?..
– Зібралися ми якось на 23 лютого – пили за День радянської армії. Ну, я трошки випив, лаштуюся додому, а Сочивець – до Кості Діденка (капітана НКВС) – жартома, але так, щоб усі чули: «О, вже йде схрони перевіряти». Я ж бо із західної України… А мене те зірвало, я розвертаюсь і кажу: «Іване Йосиповичу, якщо ви ще раз так по-дурному пожартуєте, я не буду на вас скаржитись ні в ЦК, ні в КДБ, я вам просто наб’ю морду». Всі: у-у-у!.. Наступного дня викликає мене заступник редактора Білкун: «Треба вибачитись перед Іваном Йосиповичем». Нізащо, кажу. Він хай вибачиться. І тут заходить Сочивець. А Маківчук (його ж кабінет – через двері) почув, що Білкун розмовляє зі мною, руки в кишені й заходить: «Ну шо, не хоче вибачатися?» Я, кажу, й не подумаю! А Сочивець тут поруч стоїть. Маківчук: «Та вибачтеся перед тим гівном, бо завтра побіжить у ЦК і знову смороду буде на пів-Києва!» Ну, коли так, кажу, то вибачте, Іване Йосиповичу. А Сочивець до мене – цілуватися… «О, – каже Маківчук, – Юда. Юда! Ну добре, біжіть у гастроном»… Я збігав, уже сидимо, Маківчук і каже: «Наступного разу так: коли маєш комусь сказати, шо він сволоч, падло, – прийди, постав пляшку на стіл і мовчки вийди».

– І ви скористалися мудрою порадою шефа?
– Аякже. Якось після того Маківчук зарізав мій фейлетон. Він моїх фейлетонів, по суті, не різав, але якщо його так налаштувати… Раз різнув, удруге повернув… Я пішов, узяв пляшку «Будафоку» [угорський коньяк, 1л. – О.С.], вернувся, поставив йому на стіл і вийшов. Він – нічого: «Дякую, дякую!» А тоді посидів, допетрав… Чую – іде коридором, руки в кишенях, сопе… Дивиться на мене: «А шо ви тою пляшкою хотіли сказати?» Та нічо, кажу, гарна пляшка. «Ну, дякую…» Але він зрозумів: після цього фейлетона підписав.

– Як на ваш стиль вплинула естрада?
– Щодо естради, то я на ній з дитинства. З малих років мене тато ставив на стіл і я декламував: Шевченка, Руданського… Потім і в тріо співав, і в хорі, й заспівував перед хором дорослих, горло рвав: «Кантата о Сталінє»… А спеціально для естради я ніколи не писав. Ніколи. Навіть для себе… У «Перці» було правило: фейлетон – не більше трьох сторінок, і лаконізм мені дуже допомагав. Я читаю зі сцени гумореску й одразу помічаю: оце – так, а оце тут – зайве, не треба цього казати, бо люди й без того здогадаються, що там далі… Естрада в цьому плані дала мені дуже багато, на ній я відточував твір: що зайве, що не зайве. А вже потім, коли сідав писати, себе налаштовував: як би тут чи тут сприйняв слухач? Чи треба йому пояснювати, чи ні, бо нині в людини не стільки часу, щоб їй розжовувати, як там Маруся підняла палець лівий, палець правий, потім ногу; думала, туди ступити, чи туди ступити, а ступила аж отуди… Слухачеві треба двома фразами сказати – і він усе зрозуміє. Я, буває, напишу, дивлюся – фраза з п’яти слів, і два слова в ній зайві. Я навіть видавців попереджаю: не викидати жодного мого слова, бо кожне слово в мене несе якесь навантаження. Після першого вечора гумору в палаці «Україна» Борис Шарварко мене вже запрошував куди тільки міг. Приходив на репетицію. «Що ви будете читати?» Я кажу: те і те. «Ні, те не можна». Ну тоді, кажу, оце. «Оце давайте». А я виходжу на сцену й читаю те, що хочу…

– І після цього вас іще запрошували?
– Запрошували! Де б вони ділися! А як «бабу» [монумент «Батьківщина-мати». – О.С.] відкривали? Шарварко й заступник міністра Требушний мені кажуть читати якусь нейтральну річ, а я вийшов – і почав про страйки. І що тюрми теж час від часу треба провітрювати. І що пару з суспільного котла треба випускати… Ти-иша в залі-і… В сімнадцятому ряду сидить Брєжнєв і все наше політбюро, кадебістів повна зала!.. Чую – вже десь після четвертої фрази на балконі: «ги-ги-ги-ги-ги!» Уже і в партері навколо регочуть, а ці сидять – заніміли. Вже й оплески зриваються, а Брєжнєв бухий сидів, ні чорта не тямив, почув, що навколо плещуть – і собі: ляп, ляп, ляп! Свита як побачила, що генеральний плеще, – давай і собі. В залі вже рев стоїть! А я чую – Шарварко за кулісами: «Ну, (й) твою мать, ето послєднєє твойо виступлєніє!» Тільки я заходжу за куліси – вбігає клєрк із ЦК: «Женя! Маладєц! Гєнєральний сказал взять в концерт сьєзда партії!» І розказує мені таку деталь: коли зал почав реагувати, Брєжнєв спитав: «Кто ета виступаєт?» І по ряду, по шерензі пішло: хто? хто? хто? А той клєрк стояв збоку – на побігоньках. Шепнув: «Пісатєль-юморіст». Дійшло до Брєжнєва. Той: «Так он што, сам і пішет?..» І тоді сказав фразу: взять в концерт сьєзда партії. Але в той концерт мене не взяли, бо треба було перекласти текст російською мовою. А я сказав, що Леонід Ілліч і вкраїнською розуміє…

– Свого часу вам для здобуття Шевченківської премії не вистачило одного голосу. Чи не вважаєте, що цю премію дадуть будь-кому, аби тільки не сатирикові?
– Це дурна інерція дурних чиновників. Я не кажу, що там і зараз є дурні. Вони зараз усі розумні, всі чесні, всі порядні… То, може, пізніше виявиться, що хтось там був не такий уже й розумний, потім… А поки що премію дадуть будь-якому поетові, а сатирикові – ні, бо ж діє інерція: «жанр, в пользу увєсєлєнія служащій». Знаєш, хоч би яка людина до нагород була байдужа, а все одно десь лоскоче душу приємність, коли тебе помітили, якось відзначили, добре слово сказали. Просто часом зачіпає, коли топчуть не тебе чи твою творчість, а сам принцип справедливості. Але трошки собі пообурюєшся, а тоді думаєш: Господи Боже, є ж небо над головою, є он горобці, які цвірінькають і раді, що тебе бачать, то чи обов’язково, щоб тебе бачили чиновники від літератури?

– Втеча на хутір Мозамбік – свідома? Бо всі ж тепер навпаки – рвуться до столиці…
– А це не втеча. Це в мене плацдарм для відновлення. Відновлення фізичного, відновлення здоров’я, нервів… Не скажу – духовного, бо духовного упадку в мене немає і, слава Богу, ніколи не було. Я селюх за походженням, за характером, і не люблю міст. Я люблю село, для мене це – першооснова нашого буття, і я себе там почуваю не ущемленим, не стиснутим, не закинутим у метушню… Я маю куди тікати!

– Над чим ви зараз «дударно» працюєте?
– Переймаюся шпаками, бо переніс їм нову шпаківницю на інше місце, а вони щось не можуть пізнати, де вона. На хуторі Мозамбік літературою я страждаю якраз-таки менше, ніж побутовими роботами. Намагаюсь якомога більше працювати фізично. За комп’ютером сиджу дуже мало, пишу від руки, а потім уже переганяю в комп’ютер і бачу, скільки в тексті зайвого, – тоді те все обчихвощую. Повір мені, вже хочеться сісти й написати щось суто художнє, щось таке… Але як відійдеш від публіцистики, зразу починаються дзвінки: «Де це ви пропали? Чому ви не напишете про те, про те, про те?!» І то не тільки звичайні читачі; шле листа письменник: «Ти знаєш, отам було отаке, ти б ударив…» А чо ж ТИ не вдариш?! По премію – так туди стоять у черзі, а тут – то ти би вдарив…

– Бачите молоді сатиричні сили? Учнів-послідовників маєте?
– Не можу сказати, що бачу, бо вони скажуть, що я приписую їх собі. Але й не можу твердити, що не бачу. Не скажу, що я когось там виховав, але вплив, звичайно, був якоюсь мірою й мій. І вони цього не заперечують. Так само як чийсь вплив був свого часу й на мене. Навіть те, що я не писав так, як той чи той чоловік, – це вже вплив! Бо я вчився так не писати. Автор має читати для того, щоб або писати краще, або не писати так само. Але коли автор читає чужий твір і намагається написати такий же свій чи навіть бере чужі фрази або форму твору, то це вже не те що непристойно, це злочинно.

– Чого ви ніколи не оприлюдните у спогадах?
– Ніколи не оприлюдню того, скільки мав жінок. Я їх не мав, – вони мене мали! Коли мене жінки любили, то любили зі співчуття, що я такий худенький… У моїх «Спогадах про себе» названа тільки одна людина. Просто тому, що це був найкращий епізод того періоду, епізод, якого захотів би кожен! Я ніколи не буду описувати надміру людських вад. Я можу згадати чиїсь вади – чиїсь і свої, – але деталізувати не буду. Людина має стати вище… Я ніколи нікому не прощу великої підлості. Мені інколи кажуть: «Прости йому. Він же не при своїй пам’яті те зробив…» А я кажу, що прощений злочин – це подвійний злочин. Він завтра повториться – удвічі потужніше. І далі наростатиме. Треба дати людині відчути, що вона живе між людьми!

– Чи можете вслід за Шевченком сказати: «Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою»?
– Абсолютно! Для мене правда – це найболючіша тема. І я категорично проти того, щоб у сатирі була брехня. Навіть вигадана ситуація, художній твір має працювати на правду, на те, щоб людина, прочитавши його, відчула, що є-таки правда на світі. Вище правди не має бути нічого!

Спілкувався і фотографував Олександр Стусенко