Поет однієї книжки
- 30 Кві 2009 03:02
- 7,869
- 58 коментарів
Павло Гірник. Фото з сайту krasyliv.in.ua
Від редакції. Стаття Івана Андрусяка, вочевидь, «спровокована» рішенням експертів рейтингу «ЛітАкценту-2009» щодо збірки вибраного Павла Гірника «Посвітається»: вона потрапила до списку лідерів у номінації «Золота булька». Як артефакт зі знаком мінус. Не заперечуючи того, що культура видання є проблемою украй гострою, Іван Андрусяк пропонує зосередитися на поетичних текстах Павла Гірника.
Кажуть, що кожен поет усе життя пише одну книжку. Це не зовсім так. Принаймні до Тараса Шевченка, з яким це твердження передовсім асоціюють, воно достосовується найменшою мірою: все ж ранній Шевченко-романтик і пізній Шевченко-модерніст (саме модерніст – я свідомий того, про що мовлю) суть дуже різні поети. Про Франка чи Рильського тим паче й мови тут бути не може. А ось Свідзінський чи Бажан і справді наче одну книжку писали – щоправда, «середина» в Бажана відверто провалюється (ну, на ту пору все провалювалося, цілих два десятиліття поезії в Україні практично не було), але ж, скажімо, «Будівлі» й «Нічні концерти» просякнуті одним і тим же «духом культури». Прикметно, що навіть у рамцях одного покоління бувають поети, які, раз уловивши власну тональність, шліфують її все життя; а водночас бувають поети, здатні суттєво, часом навіть радикально змінюватися. Скажімо, Леонід Талалай і Володимир Базилевський – обидва шістдесятники (Василь Герасим’юк якось сказав, що з того, що шістдесятники роблять зараз, саме ці два поети йому найцікавіші – і я схильний із цим погодитися). Проте голос Талалая отаким тихо проникливим був завжди, тоді як голос Базилевського нинішніх рокітливих конотацій набув доволі пізно. З вісімдесятниками та ж історія: світлої пам’яті Ігор Римарук усе життя вражаюче писав про свою межу тисячоліть, тоді як Василь Герасим’юк у «Київській повісті», «Єзавелі» чи «Сухій різьбі» все ж суттєво інший, ніж він був у «Дітях трепети»…
Проте чи не найточніше під визначення «поет однієї книжки» підпадає цьогорічний Шевченківський лавреат Павло Гірник. Уродженець Хмельниччини, син відомого свого часу поета Миколи Гірника, він дебютував 1983 року збіркою «Спрага» (відомою мені з інтернет-версії на poetry.uazone.net), де в програмовому тексті – поемі-циклі «Спадщина» – вже тоді означив ключові мотиви своєї творчості: відчитування українського національного культурного коду, оприявненого в глибинно складній простоті самого народного життя. Фактично це було – тоді ще на декларативному рівні – «прийняття» духовної спадщини Тараса Шевченка, слово якого
може окови,
Навіть мури міцні розтрощити.
Може сіяти зерна любові,
З бідаками ножі освятити.
Чи вербою схилитися в тузі,
Добрим сонцем зійти над полями,
Чи розвитись калиною в лузі
І затьохкать над ґроном духмяним.
Павло Гірник. Посвітається. – Хмельницький: Видавництво Алли Цюпак, 2008
Як бачимо з цитованого фраґменту, автор практично не виходить за рамці усталеної на ту пору поетики й традиційно сповідального постромантичного патосу. Однак у найкращих текстах збірки «Спрага» – таких як «Весілля», «Чураївна», «Зрада», «Коні» – вже виразно присутня ота унікальна енергетика, яка відтак зробить голос Павла Гірника не схожим ні на чий. Наразі ж важливо, що в його розумінні «маленький всесвіт джерела, В якому спрагу погамує кожний, – Поезія, яка завжди була». Важливо – бо саме в напрочуд вузьких формально рамцях отого «завжди була» поет зумів знайти колосальні можливості для розвитку. Й відтак уже в своїй другій збірці «Летіли гуси…» (К.: Молодь, 1988) постає той Павло Гірник, якого ми знаємо нині як одного з найпотужніших сучасних українських поетів – недарма ця збірка майже повністю увійшла до тому вибраного «Посвітається» (Хмельницький: Видавництво Алли Цюпак, 2008), удостоєного Національної премії ім. Тараса Шевченка.
***
Із наступними виданнями Павлові Гірнику відверто не щастило: третя збірка «Китайка» побачила світ 1994 року в Хмельницькому мінімальним накладом як літературний додаток до газети «Пробудження» – у відверто «самопальному» форматі, який страшно навіть узяти до рук. Те ж стосується й четвертої збірки «Се я, причинний…» (Хмельницький, 2004) – хоч до неї й увійшли найкращі, як на мене, тексти з дотеперішнього доробку автора. Ще були збірки «Вибране» (на poetry.uazone.net її вихідні дані зазначені так: 1996, «Бедрихів край» – ???) та «Смальта» (відомий лише рік видання –2006), які мені так і не вдалося бодай потримати в руках. Усі ці видання до читача практично не дійшли – як і згадана збірка вибраного «Посвітається», так само відверто «самопальна». Фактично залюблений у поезію сучасний український читач, не приналежний до кола особистих друзів автора (від якого тільки й міг би отримати ці відсутні в книгарнях книжки), може судити про творчість Павла Гірника з двох видань, які побачили світ за сприяння Асоціації українських письменників: мініатюрної збірочки «Брате мій, вовче» (Л.: Кальварія, 2000), яка походить з ініційованої Ігорем Римаруком серії «поетичних касет» «Ковчег»; та з книжки «Коник на снігу» (К.: Факт, 2003), яка побачила світ в ініційованій Тарасом Федюком серії «Зона Овідія». І ще – зі згаданого вже інтернет-порталу «Поетика» (poetry.uazone.net), де маємо наразі найповнішу і «найпритомнішу» добірку текстів цього непересічного поета.
Одне слово, за «особливостями» приходу до читача Гірник, попри всю традиційність його поетики, належить до найандеґраундовіших митців нашого часу. Я, може, й не робив би цього екскурсу в історію його видань, якби не статейка Олександра Стусенка «Освячене Шевченком визнання», у якій знущальницьким (?!!) тоном зроблено спробу поставити на карб поетові всі численні поліграфічні й видавничі ляпи збірки «Посвітається». Ясна річ, культура видання – дуже важливий чинник, навряд чи хто зважиться це заперечувати; одначе відсутність її в більшості книжок Гірника, як на мене, свідчить зле не про нього (тим паче як поета!), а про наше споживацьке суспільство, яке втратило духовні орієнтири. Гірник не зобов’язаний бути «підприємливим» чи «пробивним». Він є таким, яким він є. З мене досить того, що він є прекрасним поетом! Те, що він не зумів знайти адекватного постійного видавця, – його біда, а не вина. Зрештою, й біда це більшою мірою не його, а наша…
***
Павло Гірник. Фото Божени Городницької з сайту sumno.com
…Проте завершимо з цим малоприємним відступом і повернімося до головного – до поезії. Ми вже з’ясували, що поетика Павла Гірника, повноцінно сформувавшись у другій збірці «Летіли гуси…», відтоді суттєвих змін не зазнала. Це традиційна українська силабо-тоніка з переважанням тристопних і частим звертанням до чотири- і навіть п’ятистопних розмірів; схильність до максимально розгорнутих, хоч і дещо «пісенних» (так би мовити, «розлитих» у тканині тексту) метафор; елементи персоніфікації, гіперболізації та інші кореспондування до народної поетики; на тематичному рівні – ретроспективний поетичний аналіз старожитніх цінностей і гостре переживання їх поступової втрати; постромантичне мислення на рівні «герой – ворог» (іноді трансформоване в «дивак – світ»); увага до показових житейських деталей і наділення їх символічними рисами; мовлення-розмисел наголошено ведеться від першої особи, інтонація сповідальна, суттєво переважають мінорні настрої; нерідко звучать покликання до дитинства, дитячості світовідчуття як туги за природністю тощо. Ось один із «типових» Гірникових віршів, у якому «вмістилося» майже все з переліченого:
Спокій і тиша.
Сам на обійсті.
Сам собі знову, та й був собі сам.
Скинуте небо торішнього листя
Не дорікає порожнім лісам.
Просто живи, підгортай бараболю.
Довго і нудно сапай буряки.
А уночі попитай свою волю –
Хто ти, чого і навіщо такий?
Ні – не надбав, тільки втратив чимало,
Навіть на людях до себе не звик.
Боже, навіщо душа повставала,
Йшла на безодні, на глум і на крик?
Спокій і тиша.
Дим і тумани.
Ніби й не збігли роки і віки,
Ніби в дорогу ховаєш від мами
Вогку цигарку і три сірники…
Вочевидь така поезія має всі підстави «не подобатись» як тим сучасним читачам, які звикли до граничної концентрації метафор (тут її маємо лише одну, в третьому-четвертому рядку першої строфи – зате ж яку!), так і тим, хто віддає перевагу постмодерному пастишу. Направду, так нині не пише ніхто – а ті, хто все ще пишуть у подібному ключі, зазвичай не без підстав трактуються критикою як графомани…
Одначе ж про цей – цілком «середній» у Гірника – текст можна казати що завгодно, проте навряд чи знайдеться критик з елементарним смаком, який ризикне обізвати його графоманським. Незважаючи, нібито ж, на всі формальні ознаки письма, яке «проїлося», яке «несучасне» тощо.
Чому?
Передовсім, гадаю, тому що ця поезія справляє враження напрочуд щемке – і досягається воно завдяки дивовижній «густині» тексту. Одначе це не та «густина», до якої ми звикли, читаючи, в метафористів і яка витворюється множинністю трактувань, асоціацій і алюзій. Тут вона інша – «густина» пережитого і «вилитого» у вірші. І форма, і зміст – «рідкі», а «густим» сприймається те, задля чого все ще було висловлене, – враження.
Павло Гірник. Брате мій, вовче... — Львів: Кальварія, 2000
Відтак логічне запитання: якими ж формальними засобами автор цього враження досягає?
Припускаю, що справа тут у фонетиці. Простежмо бодай за парадигмою голосних у перших двох строфах:
оііиа ааоіі
аоіоу ауоіа
иуееооіооиа
еоіаеооііа
ооии іоаааоу
ооіуоаауаи
ауоіоиаоуоу
оиоуіаіоаи
Перше, що впадає в око, – превалювання звуку «о». Він зустрічається тут аж 26 разів, тоді як другий – «а» – 19. «О» – голосний заднього ряду середнього піднесення, «а» – заднього ряду низького піднесення. «О» задає ключову тональність тексту, тоді як «а» її підсилює – виконує роль свого роду «бек-вокалу». Високий «і» (15 разів) виступає фоном, для того, щоб виразніше відтінити головну партію. Тим часом гармонійний «е» зринає винятково там, де в тексті метафора (!), а «у» й «и» вступають лише в другій строфі, де в тексті монотонний будень протиставляється нічному розмислу… Одне слово, ви уявляєте собі, шановний читачу, в якому емоційному тембрі витримано текст і як цей тембр видозмінюється залежно від змісту (а голосні саме й витворюють текстову емоцію, яка передається на підсвідомому рівні в той час, коли свідомість засвоює рівень змістовий).
Однак це ще не все. Наступне, що привертає увагу в парадигмі голосних, – динаміка їх повторюваності. Фактично кожен звук – за мінімальними винятками – запаралелений! Уже в першому рядку бачимо: іі, аа; далі ширше: іі-іі, а-аа, о-о, відтак іще ширше: оіі-оіі. Нібито «випадає» лише «и», але його функція інша: він у поєднанні з приголосним «ш» покликаний наголосити на отій «тиші», яка саме тут означується в тексті. Ця закономірність простежується в кожному рядку, ба більше: «фонетичні ключики» рядків, а далі й строф теж запаралелюються між собою, що все дужче посилює емотивний уплив на читача.
Я взяв для прикладу перший-ліпший вірш, розгорнувши книжку «Посвітається» навмання. Однак ви, шановний читачу, можете проробити для себе такий фонетичний експеримент із будь-яким Гірниковим поетичним текстом. Ясна річ, тональності в кожному конкретному випадку будуть різними, принципи повторюваності теж видозміняться – але фонетичні закономірності залишаться.
***
Павло Гірник перший ліворуч. Фото з сайту krasyliv.in.ua
Утім, не сама лише фонетика «робить» вірш Гірника. Це, так би мовити, первинний рівень його структури – і сам по собі він не справляв би того ефекту, який справляє в поєднанні з символікою.
Щоби зриміше показати те, що я маю на увазі, дозволю собі, долаючи нехіть, цитату зі згаданої вище статті Олександра Стусенка «Освячене Шевченком визнання». Юний критик-максималіст, у якого очевидні проблеми з поетичним смаком, зокрема пише: «Ось вам перелік тих ключових слів, на яких побудовано 90% поезії П.Гірника: козак, дорога (додому), самота, ніч, тиша, світанок, дим, туман. Звичайно, буде великим і несправедливим перебільшенням сказати, що поезія в «Посвітається» – це світ у краплині попси з тематико-стилістичним забарвленням «могилка, бандурист і скіфська баба». Але засилля національно-кітчевих маркерів саме собою лізе в очі й забиває полином та димом усі смакові й запахові рецептори, якщо, звичайно, поезія має запах і смак».
Критик, ясна річ, лукавить, наївно намагаючись переконати нас у тому, що текст Гірника «тримається» на восьми ключових словах. Однак він має рацію в тому, що ключові слова (якщо вже братися їх лічити, то доведеться зупинитися десь на п’ятому десятку) відіграють ключову-таки роль у Гірниковій поезії. Ось лише те явище, яке необізнаний критик намагається обізвати «національно-кічевими маркерами» (якби він потрудився знайти в словнику значення слова «кіч», то збагнув би, що до Гірника цей термін можна вжити хіба сп’яну), в літературознавстві зветься дещо інакше. Зокрема Карл Ґустав Юнґ називав подібного штибу ключові слова архетипами. Принаймні, саме в такій якості використовує їх поет Павло Гірник: у нього це не просто ключове слово, яке «кочує» з вірша до вірша, а елемент колективної пам’яті українців, до якої автор регулярно покликається. Розглянутий вище фонетичний зріз його тексту створює необхідне емоційне тло, на якому, скажімо, вжите автором слово «козак» у читацькому сприйнятті автоматично «підключає» до підсвідомості чималенький дискурс найрізноманітніших образів, асоціацій, рефлексій, вражень, які в українця кореспондуються з цим словом.
Себто, якщо для якогось конкретного читача від слова «козак» у підсвідомій пам’яті спливають передовсім шаровари, гопачок, псевдовишиванка і хор Вірьовки, – ну, то такий читач Гірникової поезії не відчує. Не вловить ні її болю, ні її любові, ні її сили, ні її… слабкості, врешті-решт.
Саме так: сила поезії Павла Гірника в тому, в чому її слабість – ця поезія надто глибоко вкорінена в український культурний дискурс. Підозрюю, що при перекладі будь-якою іншою мовою вона втратить значну частину свого чару – або ж потрібен буде адаптований переклад із заміною ключових слів так, щоб вони вже кореспондувалися з колективною пам’яттю іншого народу. Зрештою, хіба ця теза не стосується й поезії, скажімо, Тараса Шевченка, так само надзвичайно глибоко вкоріненої в українське колективне підсвідоме?..
…Нарешті, ще один суттєвий у цьому контексті момент, покликаний остаточно з’ясувати відмінність між «національними маркерами» (про кіч і тут мови не буде) та поетичним поклика́нням до архетипів. Наприпочатку я цілком свідомо подав фраґмент раннього, ще художньо не визрілого тексту того ж Павла Гірника, – із поеми «Спадщина». Там іще бачимо «маркери» – декларативність і патосність. Далі ж від них не лишається й сліду – бо далі починається поезія…
***
Павло Гірник. Летіли гуси... — Київ: Молодь, 1988
На цьому вочевидь можна поставити… трикрапку. Я зупинився лише на двох аспектах поетики Павла Гірника, котрі мені як його читачеві цікаві передовсім. На моє розуміння, саме ці два формальні «ключики» – фонетичний і архетипний – відкривають двері до розуміння непересічності, ба навіть унікальності цього поета в сучасному українському культурному просторі.
Далі можна – і треба – було б говорити про те, що ми бачимо за тими дверима:
У зимну днину, в лиху годину
Летіли гуси над білим ставом.
А ватаг крикнув, що Україна –
І серце стало…
Здається, цього вірша більше ніж достатньо для того, аби збагнути, про що далі треба було б говорити.
Але я цього робити тут не буду – з тієї просто причини, що далі неупереджений читач упорається вже й без мене. Набагато краще впорається – віч-на-віч із текстом і власними його переживаннями…
Скажу лише, що Павло Гірник – і справді поет однієї книжки. Це не «добре» і не «погано» – так є, і все тут. Причому, не так і суттєво, як та книжка у висліді зватиметься – «Посвітається», «Коник на снігу» чи «Се я, причинний…» (остання назва, як на мене, наймісткіша і найдоречніша – але не варто нічого нав’язувати, час усе розставить на свої місця). Суттєво, щоби вона врешті-решт вийшла в належному поліграфічному виконанні й доступним для всіх, хто забажає з нею поспілкуватися, накладом.
А хто забажає і буде на це внутрішньо спроможний – той не пошкодує.
“… а ті, хто все ще пишуть у подібному ключі, зазвичай не без підстав трактуються критикою як графомани…”
Пане Іване !
Чому Ви вважаєте, що “не без підстав” ? Які підстави є у вірші “Спокій і тиша” ? Цей вірш – справжня поезія. Тонка. Лірична. Свідчить про великий талант автора. Ви кажете, що цей текст у Гірника “середній”. Уявляю, які тоді у нього вірші “вище середнього” ! Б’ють, мабуть, наповал. Наведений вірш “Спокій і тиша ” – це класика. А класика сучасна ЗАВЖДИ.
А підстави, можливо, у тому, що значна частина суч. літ. критиків і є тими графоманами, про яких Ви згадуєте ?
Тю! Оце я добрих півстатті саме й доводив, що вірш “Спокій і тиша” є справжньою поезією! А задля смакового порівняння спеціально подав наприпочатку цитату з раннього, ще не визрілого Гірника, де використовуються ніби ті ж художні засоби – але все “тоне” в декларативності – й у висліді рівня нема, текст “не бере”.
Графоман так само зазвичай використовує ті ж художні засоби (якщо це графоман-традиціоналіст, а не графоман-постмодерніст, бо в того свої орієнтації) – але “тоне” в них. Чому ж він “тоне”, а Гірник – ні? Ось на це питання я й намагався знайти відповідь у своїй статті – і принаймні два фактори “намацав” (хоча цих факторів, є більше – просто для їх виявлення потрібно застосувати ще інші інструментарії, крім моїх “улюблених” структурних).
Що ж до Ваших і пані Соломії закидів критикам, то я дозволив би собі завважити, що в цій царині так само мусить бути своя спеціалізація. Наразі майже всі наші критики – “універсали”, тоді як із часом, я певен, буде інакше: хтось пріоритетно відчитуватиме, скажімо, експериментальну прозу, хтось – дитячу літературу, а хтось – і поезію. Принаймні більша увага не просто до критики поезії, а до поезієзнавства нам би аж ніяк не завадила.
Ваше “тю” має пах …здогадайтесь який. Утримуйтеся від таких “знахідок”. Я вас поважаю щиро, але…”Намацав”.. Поезія – невагомий флер. Мацати не варто. Мені подобається поезія Рабіндраната Тагора. Він як – графоман, як для нинішніх критиків? як для “нинішніх продукувачів” ? І хто може за мене саму вирішити – хто для мене автор? Він “тоне”чи не тоне? І чи варто вирощувати критиків- дідів Мазаїв ( для спасіння з крижин) ? якщо автор справжній – до його книги рука потягнеться і вдруге, і втретє… навіщо ефемериди продукують? Питання риторичне. Комусь – Малевич, а мені – Катерина Білокур. Так і в поезії. Є генії справжні і проголошені. П. Гірник – мені близький.
“Тю” – це такий “питомо харківський сленґ”, до якого я вдаюся тоді, коли хочу з посмішкою висловити подив :))
Відповідаю із запізненням з поважних причин.
Я добре зрозуміла, про що Ви написали “добрих півстатті”. Професійно і переконливо. Очевидно, не зрозуміли мого допису Ви.
Взагалі, повага Вам за тверду позицію щодо номінування на “Золоту бульку” згаданої збірки поезії.
Друкарська якість книги не має ніякого значення в порівнянні з тим, що в тій книзі написано.
Сьогодні всі розуміють, що у якісних (з точки зору поліграфії) виданнях насправді може бути звичайне сміття.
А Аллі Цюпак варто подякувати. За те, що видала справжнє. Як змогла, так і видала.
А хто може видати краще – нехай видасть.
Приємного спілкування !
Цілком згодна з Алевтиною. Впевнилася, що “графоманами” нині вважаються справді самобутні поети, “причинні”, “одержимі”, які не “запаралелюють”, а переливають світовідчування в тексти. Мабуть, нині почесно бути таким рідкісним “графоманом – поетом”. А критики нині , даруйте, паразитують на розкрученому і принижують вартісне. За статтю – дякую.
І. Андрусяк усе правильно бачить і розуміє. Але сам пише вірші без великих літер , бо нащось “форсить” перед молодою літературною тусівкою. І зараз виправдовує П. Гірника перед тією ж тусівкою за те, за що не варто виправдовувати. Нинішнім продукувачам “густоти метафор” з їхніми безверхими “верлібрами” треба тричі вмитися перед поезією, скажімо, Плужника, Антонича, інших “засуджених” за римування, у чиєму фарватері рухається Гірник.
А чому ж воно, нинішнє, не римує? Бо не може, не вміє. У традиційному вірші його лінива графоманська сутність – як на долоні.
Безумовно, П. Гірник є оригінальним українським поетом. Але у присудженні йому лауреатства були приявні надрив і шамотня. Що й вилазить боком. І. Андрусяк цілком справедливо заступається за Поета. О. Стусенко також має своє право вказати на ознаки поспіху, надриву і шамотні в апартаментах Шевкому, які прямо спричинилися до поспішного видання та недолугої поліграфії “Посвітається”. І нехай це стане уроком.
Андрусяк ні пред ким не “форсить” – не маю в тому ні потреби, ні бажання. Відсутність великих літер у більшості текстів для мене органічна, оскільки мені подобається працювати з “концентрацією” метафор, із, так би мовити, “метафоричним потоком” – а ця школа (якій, між іншим, уже понад сотню років) передбачає усунення “зовнішніх”, візуальних “спіткань”, таких як велика літера чи несмислоутворюючий розділовий знак. Образно кажучи, текст – коли вже написаний і відстояний – сам мені “каже”, потрібні в ньому великі літери й розділові знаки чи ні, і якщо потрібні – то де саме.
Зрештою, велика літера й розділові знаки – це просто елементи оформлення граматичної категорії речення – а поезія НЕ ЗАВЖДИ мислиться реченнями!
Що ж до навколопреміальної шамотні – Ви маєте рацію: вона була, і Стусенко її завважив. Однак я прихильник того, щоби дуже жорстко розрізняти шамотню і власне поезію, а не ототожнювати їх, як це зробив Стусенко.
І ще: Гірник не рухається у фарватері Антонича, вони принципово різні поети. В Антонича дуже багато речей ішло “з голови”; і навіть оте знамените “я звичайний собі піїта, кожен мене радує день, не розуміє світа, не розумію власних пісень” – це геніально вловлено, але він це вловив “розумом”, а не “почуттям”. Принаймні це самого Антонича аж ніяк не достосовується – а Гірника повною мірою! Він саме такий, як в оцій Антоничевій строфі – і допис заздрісника Павла щодо “а хто такий Бродський” це повною мірою підтверджує! Павло хотів принизити Гірника, бо той “не знає Бродського”, – але Павло не розуміє, що самодостатній (не скажу “геніальний”, бо це компетенція часу) поет МАЄ ПРАВО бути пияком чи ким завгодно, МАЄ ПРАВО не знати Бродського чи будь-кого іншого, МАЄ ПРАВО жити так, як йому живеться – навіть якщо нам, простим смертним, і здається, що він живе неправильно і має “якісь не ті” знання…
Що ж до верлібру, шановний Ворошку, то це просто форма, а не панацея. Я теж іноді “озвіряюся” на штучність і непоетичність окремих видів постмодерного верлібру – але насправді капості тут, повірте, походять не від самої цієї форми вірша, а лише від невміння нею послуговуватися. Поет і у верлібрі, й у силабо-тоніці – поет, а графоман – все одно графоман.
“лінива графоманська сутність”. Як це? Згодна, що молодь не вміє , не може, не хоче…..топче тих, хто уміє… Але ж графоманом називають не лінивих – навпаки.
Мені байдуже, за яких умов присуджувалася Павлові Шевченківська премія. Головне, що він – один з небагатьох ще живих українських поетів, хто абсолютно справедливо і абсолютно несподівано став її лауреатом. Незбагненним для мене є те, чому у далекому 1983 р. я повернувся у магазин “Поезія” на Майдані, щоб видерти зі стосика книжечок “Спрага”, які скуповував якийсь вусатий парубок у кожусі, останній примірник: “Ану, мені хоч одного залиш!” Один лише рядок, котрий я прочитав за півгодини до цього – “…у Дикому Полі, якого нема на Вкраїні” – настільки впікся в мене через усі нашарування світового постмодернізму, що сумнівів не було – там було, чому є тільки одна правдива назва: “СПРАВЖНЄ”. Ще раз обпекло “Гусями”. – і через багато років, коли я допомагав хлопцям укладати бібліотечку української поезії на Поетрі-ЮЕйЗоні http://poetry.uazone.net/hirnyk/ – знов обпекло мене “Брате мій вовче” – чи ж не до мене він знов гукав, як колись у “Побратимі”? Але про що це я? Звісно ж ні. Почулося. Можливо, тому так і пече, що кличе Гірник із своєї Пединівки того, кого я давно в собі втратив на далеких вашингтонських і брюсельських вулицях… І та моя втрачена частина відгукається йому…. До речі: тут (http://vkontakte.ru/audio.php?id=8981463) є нікому не відомі версія “Зради” і “Побратима”.
Гірник – це укр. Бродський! Чи не знали?! СОРОМОТА ЯКА!
І СЕРЦЕ СТАЛО… Із цієї нудної та набридливої балаканини я зачерпнув Істини: соромно, браття, за Вкраїну! І критик-максималіст сп`яну доречно реготнувся над Шевкомом ” своїм печерним гумором” , і Андрусяк доречно обурився за непробивний хист Гірника. Та все ж премії у нас дають за хворобливе і примітивне. Яке виживання, такі і харчі!
Цікаво було б поспілкуватися з членами Шевченківського комітету у буквоїдському чаті.
Усе це добре, але премію віддали не тому, кому слід. Ось і вся розмова.
для мене точне слово Павла Гірника – це сучасна подільська екзистенція в Україні
Шевченківська премія – це не фонд із матеріальної допомоги бідним та знедоленим!!! Повинен оцінюватися рівень майстерності, а не сльози! Вважаю, що Гірник на цю премію не заслуговує. До речі, таку ж думку має й Тарас Федюк! Ганьба тиким лавреатам!!!
Неправда! Не треба оббріхувати людей! Федюк (завдяки якому, до речі, вийшла Гірникова книжка “Коник на снігу” у “Факті” в серії “Зона Овідія”) не виступав проти Гірника, а навпаки, наскільки мені відомо, як член Шевченківського комітету підтримував його! Обурення Федюка – по суті цілком справедливе, як на мене – стосувалося неприсудження премії Василеві Портяку. Пезія й проза – різні номінації, тобто Гірник і Портяк не були конкурентами.
Як бачите, цей Павло просто дрібний заздрісник, який напосідається тут на людей і виливає жовч лише тому, що САМ ХОЧЕ ПРЕМІЇ! Ще раз закликаю ігнорувати його – провокаторові й хамові нічого довести неможливо.
Напрошується думка, що Шевченківська премія повинна бути у двох номінаціях : окремо проза і окремо поезія.
Дивна полеміка. Премію, як на мене, віддали не тій людині, що слід. Федюк обурений, тому що посварився із Жулинським. Щодо “бути чемними” – а як це бути чемними, якщо таким ось нахабним чином свого часу отримала премію Голота!!!! Це ж плювок у вічі всьому українському народу: чоловік дружині премію присудив! Ми мовчали вчора, але сьогодні, коли йде абсолютна зневага української інтелігенції, ніхто мовчати не буде. Не ті часи, шановні гірники та андрусяки. Якщо сьогодні ми не згуртуємося й не станемо пліч-о-пліч, то завтра премію віддадуть Дерешу! Якщо в Шевченківському комітеті панує анархія, а премію присуджують на фуршетах за келихом оковитої, то ми повинні це припинити, а також висловити недовіру впритул до Президента. Вивести людей на вулиці. То що ж це робиться? Навіть те, що рецензію-пояснення-плач пише “казкар” Андрусяк свідчить про те, що жодна, підкреслюю ЖОДНА нормальна людина, письменник, громадянин, цього для Гірника не зробить. Ганьба!
Тетяно, пані , а ви не “плювок” посилаєте? Іван Андрусяк цілком нормальна людина, достойний поет і, здається, СОВІСТЬ має, а це нині рідкість. Дай Бог не розчаруватися. Казкарів достойних нині мало. Виходити на вулиці? Та ви й жити будете там! І до кого волати? До себе?На фуршетах премії “дають” ? Ви ТАК звикли жити, ви ТАК хочете жити, ви ІНАКШЕ не зможете жити. Усі премії варто відмінити. Ви погодитеся? Невже заради премії згоряє поет чи письменник? Нині читаю вірші дітей області. Боже, як вони люблять неню, Батьківщину… І в їхні очі завтра потече брудний потік “сучукрліту”… Вони ще не “задимедролені”, як Любка Андрій, не оголошені такими геніями, як Дереш чи Карпа… Що ми зробимо для них? А не для себе! Той “образився”, той топче достойного і волає”пробі!”… Маячня. Спаси нас, Господи. Для себе особисто не вимріювала премій. Дивом-дивуюся…Охолоньте. Порадіймо хоч раз за ЛЮДИНУ.
Не зовсім зрозуміло, кого Ви ганьбите.
А розмова про Шевченківську премію дійсно давно визріла. Якщо відкинути емоції, говорити без образ та звинувачень (не завжди справедливих ), то :
1. Шевченківська премія – надбання українського суспільства, а не когось чи чогось іншого. І присуджувати її повинне суспільство, а не купка людей.
2. Доцільно, щоб твори претендентів на премію були надруковані достатньо та обговорювалися читачами до присудження премії, а не після.
3. Можливо, для визначення творів-лауреатів потрібне більш широке ( потужне ) голосування, а не вердикт декількох .
Думаю, що Спілка письменників не має стовідсоткового права на присудження Шевченківської премії. До речі, сайт Спілки красномовно свідчить про стан справ у ній.
Щодо Гірника – то поет він гідний. Це видно навіть з одного вірша – “Спокій і тиша”. Творів інших згаданих Вами авторів, на жаль, не читала. Але підозрюю, що Ви несправедливі до них.
Мушу зробити ще одну – прикінцеву для себе – заввагу, і більше в цій дискусії участі брати не буду, бо вона веде кудись не туди…
Заввага така: метою цієї статті НЕ БУЛО з”ясувати, вартий чи не вартий Гірник Шевченківської премії. Метою було: з”ясувати (передовсім самому собі, а відтак і тим, кому ЦЕ цікаво), чому (за рахунок яких стилістичних засобів, структурних прийомів тощо) поет, тексти якого витримані цілковито в рамцях традиційної сповідальної поетики, може сприйматися свіжо й потужно нині, коли загальноприйнятою вважається поетика принципово інша – метафорична чи постмодерна?
Мені йшлося про віршознавство, а не про довколалітературну метушню! Тих, хто хоче поговорити про це, запрошую на мій ЖЖ (нік dyskurs).
А про премії я говорити не хочу взагалі, бо мені це нецікаво. Правду кажучи, я щиро “вболівав” (якщо в цьому контексті допустимий такий термін) за Портяка – наївно сподіваючись, що коли він буде відзначений, то просто більше людей зможуть прочитати його тексти й дізнатися, що таке СПРАВЖНЯ література – література, якою вона МАЄ БУТИ. Ну, але коли не склалося – то для Василя це, може, й на краще – бо (як я бачу на прикладі прекрасного, на моє розуміння, поета Павла Гірника) надто багато людей НЕ ЧИТАЮТЬ премійовані тексти, а судять про них “з обличчя” автора.
(Між іншим: я добре розумію підставовість закидів на адресу минулорічного преміювання Любові Голоти, але все ж не можу не сказати “страшну крамолу”: її роман ДУЖЕ ЦІКАВИЙ! Наголошую: не беруся судити, вартий чи не вартий премії – а просто констатую, що він справді дуже цікавий – бо я його читав. А ви читали, перш ніж ганити?
І ще: чому раптом “кісткою в горлі” став саме цьогорічний лавреат Гірник, а не минулорічний – Петро Перебийніс? Чи не тому, що Гірник – таки ж справжній поет, а в Перебийноса, при всій повазі до старенького поважного чоловіка, поезії як явища особисто я не бачу?)
Наостанок дякую тим, хто ідентифікував мене як “казкаря”. Писати для дітей справді набагато приємніше…
А чому не присуджується Народна Шевченківська премія в Україні, а присуджується виключно Національна Шевченківська премія. Диво якесь, аж морозець поза шкірою пробіг, адже поезія двох подолян Петра Перебийноса і Павла Гірника – на щастя, в наш час відзначена саме Національними Шевченківськими преміями, а не Народними.
Ці два подільські поети, живуть, мов на духу, відверті, ні яким сучасним “піаром” не криються. Національна Шевченківська премія присуджується не народом України, ця премія присуджується тільки після відповідного Указу Президента України. Тому, обовязково, хтось від Президента дістає гарбуза, і починає тут гарячку пороти!!!
Запитання до Павла: Невже нашою державою керує нечиста сила? Невже, Президенту України підносять на підпис кота в мішку? Нікому не треба вправляти мізки.
Запитання до Івана Андрусяка: Ви тут, неначе в позу оратора стали. А не повідомили, хто має право на Національну Шевченківську премію? Читайте нормативні документи. Ця премія знаходиться виключно в компетенції Глави держави, отже, – Президент України кому хоче, тому і присуджує свою винагороду. Засновник Національної Шевченківської премії має повне право ігнорувати думку будь-якого учасника сучасного літературного процесу в Україні, і мою точку зору і вашу точку зору – теж.
Запитання учасникам дискусії: Залишайтеся всі при своїх думках. Горбатого могила виправить. Не треба довго сперечатися і жити, мов на голках. Давайте на цьому сайті будемо народним голосуванням присуджувати у віртуальному форматі Народну Шевченківську премію. Народ скаже, як завяже. І всі – незадоволення знімає, мов рукою.
Яке ж основне протиріччя – у дискусії між молодим шанувальником Павлом і старою “гвардією”, яка випила не один ківш лиха. Поезія двох подолян-лауреатів не музейна річ, – я її спокійно читаю і розумію без сторонніх осіб. Мені вистачає хисту без проблем висловитися відносно прочитаного(читайте мій комент під відгуком Олександра Стусенка), проте намотав собі на вус, мости у радянське минуле України спалені. Сучасний літературний процес – динамічний(бо відпустили всі гайки, які однозначно визначали ідеологію літератури), тому, хтось уміє гнути кирпу(хизуватися, зазнаватися), хтось уміє глянути вовком(неприязно висловлюватися про Нобелівських лауреатів), а хтось уміє викладати все на чистоту, тобто, говорити правду в вічі, як поет-казкар, тощо. Усі ми творчі люди, нас голими руками не взяти.
Не виходьте із внутрішньої рівноваги. Виростайте у власних очах, виходьте просто в люди і дивіться в корінь проблеми: зараз в каламутній воді української літератури ловлять золоту рибку саме ті, хто не вірою і правдою служить своєму народові, а той, хто вірний своїм прагматичним уподобанням та інтересам в літературі. Проте, скоро ця золота рибка вильне наверх денцем, тобто дасть дуба… Не ловіть тільки гав…
НІ, ШАНОВНІ, ПРОБЛЕМА НЕ В ЦЬОМУ! ПАВЛО ГІРНИК БЕЗПЕРЕЧНО – ПОЕТ, АЛЕ…
Павло Гірник – поет український, з усіма питаманними цьому “сословію” рисами: втомленими й спитими очима, з претензійністю, зі схильністю до костюмованості (оці чорні вишиванки й інші всякі кунтуші), з вусами, які мій брат називав “плач України”, з цілою купою любові до рідного народу й з купою покинутих дружин та коханок, яких він не годен утримувати, бо й самого себе утримати не вміє. Павло Гірник – типовий українець, іпохондрик і латентний психопат, тж недарма його творчість цьогоріч заслужено відзначена вищою нагородою Української держави!
Отож. Начебто і правда. Начебто і “в яблучко”. Але скажіть відверто – серед поетів бувають непсихопати? Які не підпадають під цей дігноз? Пошлюся на Блока: ”
Пускай я умру под забором, как пес, /
Пусть жизнь меня в землю втоптала,- /
Я верю: то бог меня снегом занес, / То вьюга меня целовала!” То ж Ваше завваження, на жаль, оффтоп. Воно стосується структури особистості поета взагалі, а не зокрема українського, і тим більш, не лавреатів, і не Павла Миколайовича Гірника… ;Р
ШАНОВНА АЛЕВТИНО!
Особисто для мене грошовий еквівалент Шевч.премії – сума несерйозна. Це у тому селі Задуп я Хмельницької області на ті кількадесять тисяч гривень можна жити до глибокої старості. Особливо, як іще вечорами під клубом порожніх пляшок призбирати після тих комбайнерів і трактористів, для яких шановний лауреат пише, і які його не читають. Обличчя ж на фото угорі у шановного поета таке,що йому одразу хочеться віддати пляшку, ще й з недопитим пивом на денці. І люди з такими ось, вибачте, обличчями в очах нашої еліти, усіх тих мовчанів, жулинських і яворівських виглядають найкращими письменниками нещасного нашого народу! Я невеликий фанат І.Карпи, якій тут дехто пеани співає, але вона (Карпа) бодай належить до тієї частини письменництва, у якої в очах задавнений бодун не прочитується. Є ж у нас автори з нормальними обличчями – Жадан, Дереш, Ушкалов! Зі старших – Діброва, В.Даниленко, Є.Кононенко. Та на жаль для роздавачів нагород важливішим видається деражнянский юродивий. Ну що ж, кожен народ має таких лавреатів, на яких заслуговує!..
СПЕЦІАЛЬНО ДЛЯ ПАНА АНДРУСЯКА!
З сайту ananоva.com
“Дивне явище зафіксовано цієї весни орнітологами Європи. Тоді як більшість гусячих зграй, повертаючись з вирію, благополучно досягали країн призначення – Польщі, Німеччини, Фінляндії, Данії, Швеції, – в Україні спостерігалась масова смертність цих птахів. Досягнувши внутрішніх водойм, вожаки зграй з гучним криком, у якому при бажанні можна було розібрати слово “Україна”, падали на землю мертвими. Обстеживши тіла мертвих птахів, орнітологи дійшли до висновку, що причиною загибелі птахів ставав не пташиний грип, а раптова зупинка серця. Як стверджують неперевірені джерела, це явище вже багато років тому було передбачено у творі відомого українського письменника П.Гірника…”
Переклад мій
- Spider.
Пане SPIDER !
Ви заперечуєте самі собі. З Вашого допису випливає, що проводився конкурс не облич, а чогось іншого. Можливо, все-таки творів ?
Та ні, шановна АЛЕВТИНО!
Якби це був конкурс літературних творів, там би інші були переможці. А так це справді був конкурс обличч – дякую за чудову підказку. Павло Гірник – обличчя української літератури 2008 року! Геніально!
Саванна стояла від засухи гола,
А
сонце усе сильніш припікало,
І в зграї папуг ватаг крикнув: “Ангола!”
…І серце стало.
ШАНОВНИЙ ПАНЕ АНОНІМНИЙ!
Наскільки Польща – це ще не Європа (принаймні не вся), настільки й Карпа не писменниця. Неохайність у стилі, примітивність в ідеях – ось основні риси її творчості. Окрім того, “готується” – не значить вийшло, це я про “зібрання творів”. До речі, звідки така інформація? Вам що, польські видавництва свої тематичні плани присилають? Особисто я прочитав книжки І.К. усі, починаючи від “Знес паленого”, і нічого нового у плані літературному для себе не відкрив. Та й зовнінсті цієї авторки нема нічого сексуального, й дуже небагато привабливого. Тож заспокойтеся. (Для заспокоєння можете зайти до туалету і трошки постояти там обличчям до унітазу з розстебнутою ширінькою і книжечкою “Фройд би плакав” у лівій руці. А що робити правою, ви знаєте.
Карпа – гарна людська дитина. Вчиться писати. Дасть Біг навчиться ще краще, ніж уміє. Принаймні я їй цього бажаю. Соромтеся – не треба дівчину обзивати. Ви люди, чи хто?
Павло Гірник – гарний український поет. Премія – часточка марноти марнот. Ну її. Побажаймо панові Павлу опанувати розвитком подій, ще трохи достойно пожити і пописати. Він це вміє.
Гарний допис. Тут таких мало.
Алевтині. “Золота Булька” нехай функціонує, бо вона в системі оцього вельми потрібного багатьом сайту. Якщо її присудили Карпі, то не в моїй компетенції це заперечувати. Я довіряю ЛітАкценту.
Коли я складав попередню репліку, то про жодну “бульку” не думав. Я казав про те, що не можна ображати людську гідність просто так, навіть якщо це людина молода і в неї вітер в голові. Ми ж знаємо – це минеться. Ця дівчина буде рости і розвиватися . Треба бажати їй удач, а не пригинати до землі.
Ви все сказали правильно. Тому я й написала, що Ваш допис – гарний. А він не тільки гарний, а й добрий та людяний. Мудрий навіть. Відчувається, що Ви людина з великим життєвим досвідом. Гадаю, що старші покоління повинні вчити молодих розуму. Сьогодні це забуто і затоптано. Як і багато чого іншого.
Кому не лінь ще наламати списів? Настала мертва точка у полеміці про сучасних українських лицарів в українській літературі. Оце так дали маху, лихо та й годі, так ще й масними словами на адресу відомих Шевченківських лауреатів. Шановні, дописувачі, ви ж не сліпі, вам не потрібно поводиря, досить ману пускати в очі, досить морочитися, ловіть себе на думці, що ви обдурюєте самі себе, ловіть себе на думці, що вам уже залізли в душу, що вас спіймали на липовому слові, і ви падаєте в прірву… , то – чого лізти на рожен…
А кого завидки беруть, то знайте, що довести до пуття будь-яку книгу – це надмірна втома і нелегкий хліб. Куди легше – кулаки сукати і ганьбити під суспільну веремію творчих людей. Не треба собі і людям крильця підрізати і кривити душею. Не заганяйте поетів та письменників в могилу. Козирі в руках – не у вас, проте зачепити за живе можна будь-кого, адже будь-яка медаль має дві сторони… Коментуйте книги і творчість людей так, якби ви її самі змогли написати чи надрукувати… – отаке воно золоте правило літературного критика…
Золоті слова – і варто б прислухатись!
Люди, перестаньте навзаєм кусатися й обливатися брудом! “ЛітАкцент” – це насправді гарний сайт, тож не занижайте йому і собі планку. Єдине, під чим я поставив би свій підпис, то саме під оцими словами Спайдера:
” А чим завинив Гірник? Переді мною і всією Україною Гірник завинив тим, що є бездарним епігоном Шевченка, і продовжує оту слиняву і сльозоточиву лінію в поезії: ах, були колись козаки, і сопілочка грає, і калина в лузі, і сало в пузі, і тепер не так, як ото колись було… І гусака інфаркт розбив, як це гарно сказано! Усі-пусі, тосі-тосі, свині в горосі… Така література – тупикова гілка, вона нічого не дає, крім як плодить зациклених на національному питанні недолюдків. Така література не дає моєму народові стати нормальним українським народом, заганяючи його в шароварно-вишиване гетто. І в цьому страшна вина Гірника й тисяч йому подібних графоманів, які святкують свій шабаш після здобуття Україною незалежності. Попередні лауреати Шевченківської премії, всі ті Перебийноси й Голоти – ви їх читали? Це тупа і погана література, а її культивують на державному рівні, примушують дітей у школах читати ці опуси, таким чином виховуючи насмішку і зневагу в молодого покоління. Гірник і йому подібні псують в людей смак до літератури. Ось у чому вина Гірника!”
Я би ще сюди додав оті навкололітературні спілчансько-горілчано-кумівсько-тусовочні відносини, які допомагають махрово цвісти-процвітати деяким графоманам і бізнесменам від літератури. Оце дійсно біда! Спайдер написав правду – король, виявляється, голий!
Тож замість кидатися кавалками лайна розмовляйте краще виключно про літературу – без переходу на особистості. Шануймося!
а тому в крамницях я купую російські гарні книжки: Бродського, Набокова і всі переклади західної літератури, тому що НОРМАЛЬНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, окрім двох-трьох імен, Н-Е-М-А!!!!
Я протестую!
Гірник – SUPER!
Він такий же талан, як і Фольварочний!
Я поважаю як і тих, хто тішиться і обгрунтовує премійованість п.Гірника, так і тих, хто б’є на сполох і волає про несправедливість… Проте, коли “епіграфом” до книжки стають десятки статтей у стилі “то надто глибоко для розуміння пересічним читачем” або “то надто примітивно для сприйняття непересічного читача”, закрадається підозра – десь мене дурять… Людей, які читають вірші, на жаль, є дуже мало…Але, слава Богу, що людей, які читають критичні відгуки на книжки з віршами, ще менше, тому шанси на те, що заморочений читач матиме таки власну думку, щиру і єдину, великі :)
Поезія – не аристократичний салон, куди з”являються тільки напудреними і в блискучих чрботях, а ХРАМ, в який можна увійти в лаптях і навіть босим. Петефі Шандор. Дякую, що вмовкли.
А про що особисто любите читати ви? Чи є у вас доробок, вартий ПРЕМІЇ? І як житимете ви без телятниць, гусей і хліба, який збирають без вас? На що спроможні ви, письмаки і ті, що тут розпинаєтеся невідомо чому? Зрячі…
Якщо б голосування за кандедатів на премію відбувалося у прямому ефірі – пан Гірник був би чи не найостанніший.
Вважаю, що премія Кобзаря несе не злагоду в українське суспільство, а лише чвари. Чи варто тоді з нас усіх здирати на неї гроші?!
Було б цікаво подивитися протокол засідання комітету Шевченківської премії. Щось я відчуваю, що пан Гірник є, так би мовити, підставною людиною, через яку намагаються відмити державні гроші. Думаю, що зі мною погодиться більшість, хто прочитав номіновану книжку. Українська громада Детройта обурена подіями, що розгорнулися навколо рішення комітету. Зокрема готується Нота, в якій висловлюється недовіра Президенту як гаранту Конституції.
Ваші обивательські судження про нього,як людину безпідставні…Так,звичайно,на кожен товар є свій покупець,і ви не зобов*язані співати хвалебні оди Гірнику,як поету,але хіба це привід для протесту?По моєму в світі є багато інших подій,на які варто відповісти протестом.Не заглядайте в чужу кишеню..а багатьом поезія Гірника подобається…
Вельмиповажана пані Леро, Україна, на відміну від США, має своїх героїв. Не варто нав’язувати нам свої власні думки. Чому ви не писали Ноту протесту минулого та позаминулого року, а тільки зараз.
На Гірника. Важко вам читати його життєву правду. Ви, напевне, в Детройті чекали на українського Бродського, а явився Гірник. Пані Леро, нехай краще американська українська громада заснує власну літ. премію, більшу за розміром, і присуджує її гідним.
Чи для цього задумувався і створювався “ЛітАкцент”? Якщо рівень полеміки людей, причетних якимось чином до літератури, такий, то чого ми хочемо від інших? Такого ж рівня й економісти, політики … Сумно.
Свого часу польські літератори (і навіть цілком видатні, і навіть найвидатніші польські поети) насміхалися з Лесьмяна (Івашкевич у своїх Marginaliach, написаних через кілька років після смерті Б.Л., пише про це абсолютно недвозначно). Навіть Тувім у своїх спогадах про Лесьмяна (перша публікація, майже відразу після смерті Б.Л. , – Wiadomosci Literаckie, 1937 р.) охарактеризував його як поета надзвичайно двозначно, зокрема, підкреслюючи, що Лесьмян не розумів дійсності; більше того – що він не мав із оточенням, із дійсністю взагалі ніякого контакту. Через 20 років після смерті Лесьмяна його стали називати найбільшим поетом тієї епохи. Може, Гірник – у чомусь як Лесьмян? У Лесьмяна – балади, населені дивними, потворними істотами, і офіційний статус академіка (при цьому, до речі, за майже 14 років – уже наприкінці його життя – у чільному на той час “грубому” польському журналі Wiadomosci Literаckie було опубліковано тільки 4 вірші Б.Л.). У Гірника – його (наша!!!!!) Україна, його (наш!!!!!) Шевченко (романтик, бо ж автор балад, – і творець національного міфу) , його рідкісні публікації і книжки, які було неможливо купити (тому їх іноді переписували; я теж свого часу переписала з 10 його віршів), отримана ним Державна премія, закиди щодо несучасності, нетутешності, і т. д., і т. п. – див. дискусію вище. Я не критик, і я не суддя, я тільки, як і Іван Андрусяк, вважаю, що: “…сила поезії Павла Гірника в тому, в чому її слабість – ця поезія надто глибоко вкорінена в український культурний дискурс. Підозрюю, що при перекладі будь-якою іншою мовою вона втратить значну частину свого чару – або ж потрібен буде адаптований переклад із заміною ключових слів так, щоб вони вже кореспондувалися з колективною пам’яттю іншого народу” (кінець цитати). Щоби відчувати Гірника, треба водночас і мало, і багато – треба бути українцем, треба бути включеним у колективну пам’ять. Його поезія насичена універсаліями, але вони промовляють не до всіх. Це не протиприродно. Я сподіваюся, що з часом його читачів побільшає – як побільшало читачів Лесьмяна. Хоч у випадку із Павлом Гірником це більш нездійсненно.
Some time before, I needed to buy a good house for my firm but I did not earn enough money and could not purchase anything. Thank heaven my mother suggested to try to get the home loans at trustworthy creditors. So, I acted so and used to be satisfied with my commercial loan.
Ну що ж, от і я цього разу спитаю: – А хто такий, власне кажучи, Бродський? Даруйте, але я не їм marshmallow. Я не цікавлюся інсталяціями Херста. Мені давно не цікаве кіно Андрія Арсенійовича. Штучно вихоплені і розкручені комплекси геніальності (ну хочеться людині здаватися більш значущою, ніж вона є – подаруймо їм цей гріх мимовільний та й поставимо на поличку) – але воно мені не цікаве ні як текст, ні як візуальний ряд, ні як дискурс (тудить-сюдить, їтіть-калатіть…). Дарма, що розкрутку вже показово сплачено життям автора. Гірник теж сплатив свою поезію – життям і долею, причому не напоказ, і вся його “екзистенція” проступила в його поезії, наче кров крізь бинти. Отакі-то архетипи, блін, малята…
Шановна пані Соломіє! Не переймайтеся Ви так! Усе набагато простіше: в інтернеті, користаючись анонімністю, часто зустрічаються такі “енергетичні вампіри”, яким однаково, про що дискутувати – головне вивести співрозмовника з себе, образити його, довести його до “кипіння”. Вони від цього отримують своє збоченське “задоволення”. На політичних сайтах їх тма-тьмуща – а тепер ось уже й на літературних завелися… Не факт, що цьому Павлові 20 років; не факт, що він узагалі читав Бродського; не факт, що він досьогодні бодай щось чув про Гірника – головне, що він знайшов місце, де можна “поганяти понти” й помордувати людей. Зараз він переключиться на “Українську правду” й писатиме про, скажімо, Юлю і Ющенка, доводячи до сказу їхніх прихильників. Відтак перейде на форум, скажімо, любителів пташок і доводитиме, що ворона – корисніший птах, ніж голуб… Єдина рада від Павла і таких як він – просто не звертати уваги на його провокативну писанину. Тоді їм це швидко набридає – і вони йдуть туди, де на них реагують.
Усіх Вам гараздів! Із Вами дуже приємно й корисно поспілкуватися.
Ганна Андріївна Горенко судила усіх по собі, і Іосіфа теж: “Иосиф делает себе биографию”. Вони обоє мали схоже, абсолютно егоцентричне бачення світу, який був тільки лаштунками, на тлі яких розвивалися трагедії їхніх доль. Цікаво, що Лев бачив матір саме під таким кутом зору. Власне, до якості поезії це жодного відношення не має, крім того, що вказує на наявність чинника “охолодженості”, чи ж “відстороненості”, та ще й головної мети їхньої поезії: бути геніальною – будь-якою ціною; і тільки. Оце я й маю “проти”. Коби ж то Гірника висували на здобуття премії Ахматової, Бродського чи Томаса Еліота, я б, безумовно, заперечував. Проте у цьому разі йдеться про іншу поетику , яка є гіпертрадиційною (і вже тим рідкісною на тлі сучукрліту) і чесно сплаченою життям і долею. “Оплата по факту”.
“Руцями та розумом”… Справді смішно, коли це – про Карпу. ЇЇ поставити поряд з Гірником може бевзень. Я, поетка, читала достойну визнання поезію Гірника, а книгу Карпи закрила на тій єдиній сторінці з матюком, яку відкрила в книгарні. “Яворівський сміється”… Сміється той, хто… далі ще пам”"ятаємо. Нині саме з НСПУ чомусь сміються… А я обходжу цю тему. Кожному – своє. Карпа на фото ( є в інтернеті ) кумедно виглядає:то облизує щось, то… Така і її творчість. Хіба письменниця серйозна так себе увічнює? “Недолуга маразматична критика” на жаль, нині менш дієва, аніж ефект від того облизування. Алевтина і я ніяк не можемо повністю віддатися творчості, бо провокуєте на розмову. Гірнику вітання. Премії не жду, але… якщо колись дадуть, поділюся з вами усіма! Вибачайте, тему вичерпано. як на мене.
П. Соломіє !
Де можна прочитати Ваші вірші ? Якщо неважко, киньте мені на адресу:
Якщо цікаво, надішлю свої.
Людоньки, навіщо автору статті та Гірникові пеани стосовно І.Карпи “неземної краси та таланту? Краса її .(..я жінка, то ж, можливо, помиляюсь) вельми бліда, ” зоологічна “якась(мій син її мишкою називає). Для мене вона звичайнісінька. Не хочу її образить, але ж провокуєте. У телепередачі , коли їй порадив поважний гість “ще на горшку посидіти – за некоректну поведінку, вона крикнула:”Горщик вам на голову!” І це на весь світ… Слава Україні…Звитяга у мене асоціюється із подвигами, невже подвигом є її матюки та зневага до моралі? Я б вибачилася перед світом за таких “геніїв”… Але це я. Якщо кожен народ має таких лавреатів, яких заслуговує, то я, мабуть, завжди буду за Гірника, якого вперше вчора прочитала. Мені байдуже його коханки чи відсутність їх взагалі. Чи виглядає він імпозантно? Не вельми. Але таке буття. Таке наше буття, у якому так догоряють батьки і ТАК епатують Карпи- дочки.. . На жаль, юродивими у нашому дивному суспільстві вважаютья справжні поети. Хоча подеколи вони й імпозантні… Тоді й це очі коле: вирізняється…( На собі це відчуваю і нині) Усім вам не догодиш. Вмовкаймо!!!
А чому Ви не вважаєте нормальністю звичайну людяність, християнську терпимість до ближнього ?
Я все одно вважаю, що Ви занадто різкий у висловлюваннях. Принаймні, в даній розмові. З Ваших дописів видно, що ви людина освічена, вболіваєте за укр. літературу. Можливо, Ви занадто молодий. В молодості всі є максималістами.
Гадаю, що й самі щось пишете.
Стосовно фото. Перша фотографія ( там, де п.Гірник з книжкою ) дійсно погана. Але яка вина у цьому
ПОЕТА ? І взагалі – чим і кому завинив пан Гірник у літературі ? Та НІЧИМ І НІКОМУ.