«Останній скальд» – саме так хочеться назвати роздум про Транстрьомера, поки з усією очевидністю не стає зрозумілим: якщо й існує щось абсолютно протилежне постаті шведського поета, його поетичній манері і його віршам, то це саме постать скальда, придворного декламатора, того, хто улещує вуха конунга.
Взагалі, скандинавського у Транстрьомера було – так, тепер уже «було» – на диво мало. Попри стокгольмське дитинство і майже 35 років, які він прожив в крихітному містечку Вестерос, після чого знову повернувся до столиці, в його поезії, наскільки можна судити з різноманітних перекладів, не було Скандинавії як фетишу чи навіть набору культово-впізнаваних локацій і героїв. Північноєвропейської похмурості і зрозумілих з урахуванням клімату девіацій теж ні на грам – і це при тому, що Транстрьомер працював куратором у колонії для підлітків і психологом у в’язниці.
Сила – але, вочевидь, і слабкість – шведа у його універсальності, все-загальності й майже принциповій не-екзотичності. «Зненацька мандрівник зустрічає / старий великий дуб, який – мов скам’янілий лось, / із кроною завширшки з милю, перед чорно-зеленою / фортецею вересневого моря» – оце, певно, приклад максимальної «національної» забарвленості в Транстрьомера, де проступають контури країв, у яких жив наш поет. І, так – є переклади українською: їх робила і Юлія Мусаковська, і Лев Грицюк. Хороші, добротні переклади.
Нобеліат 2011 року, поет зовсім не схожий ані на ірландця Єйтса, в якого так багато змученої країни і фольклору, що нагадуваннями про колишню велич підтримує її сьогоднішнє існування, ані на поляків Мілоша і Шимборську, темпераментних, рвучких, таких, що постійно сперечаються і дошукуються чогось остаточного. Нема в Транстрьомера й авангардності Еліота, часто помноженої на академічність, що й створює ефект класики, яка народжується тут і зараз; нема й нервозної вітальності Пастернака, який кидається то в біблійні глибини, а то в лихоманці починає впорядковувати, «підтягувати до себе» побут. Хочеться сказати, що маємо справу з апологією звичайності, з культом щоденного і тихого – але це було би правдою, якби саме з середини цих речей не народжувалося диво. Хай навіть і диво буденного, тим цінніше: «Червневий ранок, коли зарано / прокидатись, але запізно, щоб знову заснути. / Я мушу вийти надвір у зелень, яка заповнена / спогадами, і вони проводжають мене поглядами».
Його нобелівська історія була не менш звичайною, типово-повторюваною в історії премії: лауреатом Транстрьомер став після десятилітніх ходінь у списку фаворитів, у час, коли вкрай мало писав і все головне, як сьогодні зрозуміло, вже було позаду. А цього головного – дванадцять книг поезії і одна невеличка – прози. Ще в 1990 році поет пережив інсульт, як наслідок, у нього віднялась права рука, і довгі десять років по цьому за його авторством нічого не виходило. Будучи професійним піаністом, він навчився писати й грати лівою – саме до цих подій апелює одна з поетичних присвят Бродського шведському поету: «И рука, приделанная к фортепиано, / постепенно отделывается от тела / точно под занавес овладела / состоянием более крупным или / безразличным, чем то, что в мозгу скопили / клетки; и пальцы, точно они бояться / растерять приснившееся богатство, / лихорадочно мечутся по пещере, / сокровищами затыкая щели».
Вважається, що російський поет Транстрьомера дуже любив і цінував, навіть перекладав, хоча й ті переклади нині невідомо де. Без сумніву, так і було – Бродський бачив у шведі свою «полегшену» версію, не настільки емоційно афектовану, але настільки ж корінням зачеплену за всю європейську культуру: «вільний вірш», що пам’ятає своє силабо-тонічне минуле. Хоча не слід забувати, що Бродьский, узагалі, був щедрий на компліменти, своїми батьками і натхненниками називав десятки письменників – це вигідно відрізняло його ще в радянський період життя на тлі табунів «геніїв-самородків».
Але повернімося до сили й слабкості. Що чому тут відповідає? Питання, вочевидь, дискусійне, але й певного серйозного ступеня очевидності не полишене: талант Транстрьомера – тому й талант, бо не геніальність. Він не поет-візіонер, не поет-духовидець, його домінантна тональність – елегійний спокій, який ніколи не дозволяє собі зірватись – ані вгору, ані вниз. Його пишна, часто, справді, вражаюча метафорика («Утрамбовані тіла дрімають у вагонах метро, у катакомбах, які біжать уперед») нейтралізується інтонацією, самим поетичним розміром, а «істини про світ» постають не так осяннями чи пере-адресацією горішніх сигналів, як мудрістю і розважливістю європейця-який-ні-на-що-не-претендує.
Насправді, якщо добре подивитися, то і в нашому сьогоденні знайдеться навіть і не одна постать масштабу шведа – он хоча б у колі восьмидесятників пошукати. Спокій і рівновага, які хоч і йдуть з внутрішньої – душевної – роботи надзвичайної інтенсивності, але на поверхню виходять добре відрефлесованими і вкладеними в поза-драматичні розміри імпульсами.
Але це один бік, той, що дає змогу багатьом – вочевидь, далеко не настільки талановитим – журити Транстрьомера, вказуючи на його «серединність», що межує з нецікавою типовістю: хто, мовляв, не може пересипати одноманітні хмурі пейзажі роздумами про страшний, але від того і красивий, і вартий проживання в ньому життя світ? І за цими високолобими роздумами якось затрачається та обставина, що світ протягом не лише останніх шістдесяти років, в яких писав поет, але й протягом останніх п’ятнадцяти знову безповоротно змінився: екстатичність – і нова екстатична релігійність також – як і надрив тут давно вже норма, спокійність прирівнюється до нудотності, а розважливість до банальності. Верлібри, цей розмір-що-має-замирювати з дійсністю, робити з найстрашнішого хоч скількись стравне, все більше обслуговують самоцільне вглядання в темряву, і звучить в них не так роздум, а розпач. Не рефлексія, а фінальна похмура констатація. Та й культура частіше нині живиться і приростає зсувами, тріщинами і запереченнями, до власної традиційності звертаючись як до останнього – останнього в списку, маловірогідного – антидоту.
У цій ситуації поезія Транстрьомера, яку він так стрімко з модерністської зробив-виписав мало не до класичної, в розумінні, що тепер без оглядки на нього писати схожим чином важко, виглядає – без дурнів, серйозно – бастіоном культури і культурності як такої. Культури, яка не нав’язує і не конструює себе, бо мусить і може жити лише так, але культури, яка є, бо її не може не бути, бо її присутність і побутування – це нормально. Транстрьомер, який сам починав писати в пост-катастрофічному світі, в ситуації нової катастрофічності важливий саме оцим – природною тихістю і свідомим свого культурного ґрунту голосом, європейськістю, яка не колонізує і не претендує – вона просто є і воно все ще багато може – в межах індивідуального досвіду, особистого переживання, якими культура, насправді, лише і тримається.
Щоб зрозуміти, що так непомітно проносить у сьогоднішній день контрабандою Транстрьомер, слід подивитись на таких різних Уолкотта і Мюллер, різних, але єдиних в апологетизації історичного болю, і тоді стане зрозумілим: Транстрьомер проносить можливість спокою, можливість радісного існування в культурі і біля неї, але поза світом, що злетів з усіх орбіт і несеться в геть не найприємніші місця. Поет консервує той тип чуттєвості, який давно перестав асоціюватися зі зкомпрометованою «психологічною Європою», але який, будучи явлений саме ось так, певним чином її «відмолює». І вбачати тут капітулянтську самоізоляцію ніяк не виходить: дива будь-де не трапляються, їм потрібне відповідне середовище. А дива у шведа часті, їх багато, тільки вони й можуть бути достовірними маркерами. Чого? Ну хоча б того ж життя. Треба лишень правильно розуміти диво: «Зима прийшла, / поки вони кохалися. / Ніч світилася білим».
Майже завжди кришталево чиста, прозора, от дійсно сердечна і щиросердна поезія Томаса Транстрьомера може здатися наївною і «відпрацьованою» лише за недоглядом і вродженою стихійною деструктивністю – всі інші мають оцінити цей дар перепочинку, цю рятівну старомодність, яка й не прикидається геніальністю, і тому засмоктує в себе певніше: «Я граю Гайдна після чорного дня / і відчуваю легке тепло в руках. / Клавіші прагнуть. М’які молоточки стукають. / Звук – зелений, живий і тихий. / Звук говорить, що свобода існує, / і що хтось не платить імператору податків». Зі смертю поета в європейській поезії цього стане серйозно, навіть катастрофічно, бракувати. Вже бракує.
Тому, так – у нас є поети, рівновеликі шведу. І це насправді має тішити. Хоча виховувати Транстрьомера в собі – цілком реалістична і гідна мета для кожного. Кожного з нас.
