Марко Павлишин: «Україніст в Австралії — птах дуже рідкісний…»

Марко Павлишин (нар. 1955, Австралія) — літературознавець, професор університету ім. Монаша, академік. Ініціатор і перший голова Асоціації Україністів Австралії (від 1990). Автор численних публікацій та книжкових видань, присвячених дослідженню української літератури, перекладач на англійську творів сучасних українських письменників. Очолює Школу мов, культур та лінгвістики, а також Центр українських студій імені Миколи Зерова в австралійському Університеті Монаша. Є автором книжок «Канон та іконостас» (1997) та «Ольга Кобилянська: Прочитання». (2008).

Нагадаємо, що Марко Павлишин — переможець рейтингу «ЛітАкцент року — 2008» у номінації «Гуманітаристика» (відзначено його монографію «Ольга Кобилянська: Прочитання».

— Пане Марку, передусім — як почувається україніст в Австралії? З якою аудиторією Ви маєте справу як професор, науковець, зрештою — просто як українець?

— Україніст в Австралії, який працює в університеті і головно займається українською тематикою, — птах дуже рідкісний. Крім мене до цієї категорії належить д-р Галина Кошарська в Сіднеї. Є ще декілька колег у сусідніх гуманітарних дисциплінах, досліди яких частково стосуються України. Є зовсім небагато аспірантів (зрештою, і студентів теж небагато). Нашу україністичну ідентичність, якщо можна так висловитися, підтримують конференції Асоціації україністів Австралії, участь у міжнародних форумах, контакти й співпраця з колегами в Україні, час до часу й стажування та відвідини колег з України. До того, електронні засоби зв’язку суттєво допомагають долати тиранію дистанції.

Зрозуміло, бути приналежним до дисципліни, представленої в цілій країні однією-двома особами, не просто. Коли йдеться про викладацьку роботу, то треба займатися навчанням на всіх рівнях і на різноманітні теми. Те, що студентів мало, породжує постійний бюджетний тиск, що його тільки частково знімає підтримка українських діаспорних фундацій. Треба інтегруватись і в інші навчальні контексти та брати на себе адміністративні обов’язки, а це обмежує час для самої україністики. Я не протестую проти своєї функції як голова Школи мов, культур і лінгвістики в Університеті Монаша і навіть маю від неї приємність, — проте вона сильно обмежує можливості займатися основним.

Хто створює авдиторію, питаєте? Щодо дослідної діяльності, то хотілось би вірити, що нею є українські літературознавці й особи, що цікавляться українською літературою, де б вони не були. Щодо навчання, то це сьогодні в основному студенти, які просто цікавляться українською мовою й культурою як об’єктами пізнання. До меншої міри це студенти українського походження, яким залежить на втриманні культурної спадщини.

— Ви народилися в Австралії, — але коли і як Павлишини пустили тут коріння? Нашим читачам, сподіваюся, цікаво буде дізнатися, як «великі переселення» українців переломилися в історії Вашої родини.

— Бабуся Анна приїхала до Австралії в 1937 р. і одружилася з одним із піонерів тутешнього українського життя, Євстахієм Антонишиним. Це було незвично: українців у цій країні тоді було зовсім мало. Батьки приїхали у 1948 р. разом із більшою хвилею українських іммігрантів після Другої світової війни. Батько здобув освіту архітектора у Відні й Дармштаті, мама вчилася славістики у Празі. Вони приєдналися до бабусі в штаті Квінсленд, поселилися в його столиці Брізбані, заангажувались сильно в заснуванні тамтешнього українського громадського життя. Батько мав цікаву й плідну кар’єру як головний архітектор міністерства будівель у час, коли Брізбан і Квінсленд швидко розбудовувалися. Друге «велике переселення» українців на наш континент теж відбилося на житті Павлишиних, оскільки моя дружина Оля — киянка, яка приїхала до Австралії 1991 р. Ми ніяк не можемо визначити, до котрої генерації поселенців належить наш син Дам’ян — до другої чи до третьої. Мабуть, до другої з половиною.

— Ви здобували освіту в університеті в Квінсленді, аспірантуру закінчували в Мельбурні, мали наукові стажування в американських університетах… Що, на Ваш погляд, є найбільш характерним для сучасного західного літературознавства? Яким Вам бачиться «із західної перспективи» стан українського літературознавства? Що змінюється? В який бік?

— Безумовно, найхарактернішою рисою теперішнього західного літературознавства (та й гуманітарних дисциплін узагалі) є різнорідність його теоретичних основ. Такий плюралізм толерує й заохочує паралельне існування підходів: тих, що підкреслюють контекстуальність літературного чи культурного явища (різні види постколоніальних і феміністичних студій, підхід «cultural studies», теорія рецепції, які всі в той чи інший спосіб є спадкоємцями соціологічних чи соціологізуючих теорій); тих, що більше звертають увагу на структури естетичного (наратологія); тих, що до явища і його можливих значень підходять з погляду філософської критики можливостей пізнання (постструктуралізм, але також герменевтика); тих, що розглядають явище культури передовсім як вихідний пункт для спостережень психоаналітичного характеру. Треба підкреслити, що такий плюралізм — річ уже давно не «західна». Представників усіх цих відтінків літературознавства можна знайти обабіч колишньої «залізної заслони», в тому числі й в Україні.

Що, з перспективи зовнішнього споглядача, змінюється в українському літературознавстві? Декому здається, що українському літературознавстві не вистачає достатньо динамічних змін, не відбувається пристосування до норм, уявлених як загальні. Насправді, це норми, притаманні науковій парадигмі, яка пов’язана з авторитетом країн «Заходу». Я волію радіти тим, про що щойно сказав: усвідомленням в частині українського літературознавства того, що діється деінде. Рівночасно ж відбуваються спроби оригінально розвинути ці здобутки. В одній зі статей одного з недавніх номерів «Слова і час» автор вживає в літературознавчому аналізі поняття «сліду» Жака Дерріди. В іншій статті розглядаються можливості, в досить постмодерному дусі, перекодування жанрів на основі метафор, узятих із тілесних умов існування людини. Деколи такі спроби вступити в стиль наукового мислення й мовлення, притаманний сучасним гуманітарним наукам Заходу, є результатами справжніх інтелектуальних зустрічей. А деколи це тільки данина моді (зрештою, так воно буває в дуже багатьох випадках на не завжди взірцевому Заході). Але цього не уникнути.

— Ваша книга «Канон та іконостас» (1997), видана в Україні, мала добрий резонанс. Ви це відчули? Про Вас, зокрема, писали як про дослідника, якого цікавлять постколоніальні студії. Що Ви з цього приводу скажете?

— Звичайно, відчув. Кожного автора цікавить, чи (і як) його сприймає публіка. В «Каноні та іконостасі», справді, у центрі уваги стояли питання, які передовсім ставлять «postcolonial studies». У багатьох розділах, зокрема про сучасну й недавню літературу — про Гончара, Дрозда, Гуцала, Загребельного, про Валерія Шевчука, Калинця, Андруховича — йшлося про ті навмисні й підсвідомі стратегії літературного твору, які то сприяють утвердженню в колонізованій культурі гегемонії колонізатора, то протидіють їй.

Трохи розчарувало мене те, що постколоніальні студії не знайшли в Україні більшої когорти послідовників. Адже ж це питання неабиякої актуальності — природа і структура колоніальної влади в культурі, зокрема в ситуації, де кінець існування держави СРСР не означав і не міг означати відходу від укорінених у культурі структур домінування. Постколоніальний погляд на справи уможливлює постійну чуйність до невиправданих проекцій влади крізь культурний простір; він не дозволяє не помічати як рецидивів старих колоніалізмів, так і колоніалізмів нових «центрів» та «метрополій». Для якогось менш-більш гідного виживання між гантінґтонівськими Сходом та Заходом переломлений крізь постколоніальну призму погляд є річчю вельми корисною.

Постколоніальним студіям не раз закидають, що вони є проектом елітним і віддаленим від справжніх політичних конфліктів. Я б цього не сказав. Вагу інтелектуальної діяльності і її відгомонів у системі вищої освіти та освіти взагалі, а теж її вплив на загальні цінності суспільства, применшувати не варто. З другого боку, варто дбати про те, щоб постколоніальні дослідження переконували своєю актуальністю. Не тільки літературний канон повинен підлягати аналізу, а й культурна політика і явища популярної культури.

— Чим Вам цікава постмодерністська література (зокрема — українська)? І чи не вичерпав уже себе цей напрям? Ну, і — що далі? Що ЗА постмодернізмом?

— Серед речей, які зазвичай цікавлять літературознавців, є література, узята як цілість, і процеси, що їх у тій цілості можна спостерігати. Для того, чим частина літератури наших і недавніх часів відрізняється від попередніх парадигм, було знайдено термін «постмодернізм» — і тому постмодерністська література не може не цікавити того, хто цікавиться історією і передісторії сучасної літератури. В українському випадку прихід в літературну практику явищ, які, порівняно з явищами в інших літературах можна було назвати «постмодерними», а також поява в довколалітературних дискусіях терміну «постмодернізм» збіглися з процесом падіння Радянського Союзу і радянської системи. Це створювало особливо цікаві можливості осмислювати зміни естетичних парадигм у контексті змін у суспільстві.

До того ж, постмодерністська література (як і література будь-якого напрямку) цікава в конкретних випадках. Безумовно, мені було цікаво читати немалу кількість творів, серед них і українських, які на основі своїх стильових та світоглядних рис можуть бути зараховані до «постмодернізму». Мені подобалося й далі подобається поєднання філософських експериментів із грою форм, як, скажімо, в Іздрика; подобається можливість порушувати центральні політичні й культурні проблеми без того, щоб абсолютизувати власне становище, як в Андруховича; подобається використання різноманітних традицій і жанрів, що належать до історичного репертуару літератури, для маркування власного поля значень. Але є і твори, у яких використання підручникових прийомів постмодернізму не переконує а, навпаки, дратує.

Чи вичерпав себе цей напрям? Напрями в культурі — це абстракції, які дозволяють нам робити узагальнення про спостережене. Чи доречно стосовно якогось напряму застосовувати метафору «вичерпаності», залежить від нас самих. Після появи терміну «постмодернізм» постмодерні риси віднаходили і в явищах, що їх раніше вважали приналежними до модернізму (авангардизм, пізня проза Джеймса Джойса) чи взагалі до давніших періодів історії культури (бароко). Постмодерні риси можна, за бажання, знаходити в літературних творах, у тому числі й українських, сьогодні не менше, ніж у 1990-их. Правдою є, що настала певна втома від самого терміну «постмодернізм», але це ще не означає, що явище як таке вже відшуміло, або що перестало існувати його соціально-культурна підґрунтя.

Що за постмодернізмом? За таким питанням мусить стояти припущення, що в культурі існують послідовності — що на підставі «причин» можна з якоюсь вірогідністю передбачити «наслідки». Так воно виглядає у відомій діалектичній схемі Дмитра Чижевського: кожний стильовий період ніби викликає своє заперечення, на яке в свій час знову настає реакція. Бароко відштовхується від ренесансу, класицизм відмовляється від бароко, романтизм замінює класицизм. Виходить вічне чергування класицизму й романтизму. За цією логікою за постмодернізмом мало би настати якесь повернення до «класичного» полюсу. Але прогнозувати — річ узагалі небезпечна. Вся західна дисципліна «Soviet Studies» дружньо й одноголосно не передбачила краху об’єкту своїх десятилітніх досліджень. Комусь хочеться бачити в розвитку людських справ дію послідовностей і законів. А хтось бачить, швидше, випадковість, хаос, відблиски різноманіття людського розуму й волі. Отже, що за постмодернізмом, — не знаю. Побачимо пізніше.

— Тепер я хотів би звернутися до Вашого дослідження «Ольга Кобилянська: прочитання». Що для Вас — як автора — було найбільш цікавим і, може, несподіваним у роботі над нею? Дослідник же ніколи не знає наперед, що на нього чекає…

— Несподіванок було багато. Моє дослідження Кобилянської було в тому сенсі традиційним, що воно, попри всі сумніви щодо можливості уникнення в сутність об’єкту дослідження, все ж таки мало своєю ідеальною (хоч недосяжною) ціллю розуміння письменниці та її текстів. «Розумінням, — писав Дільтай, — називаємо той процес, за допомогою якого вирази душевного життя, доступні смислам, дозволяють це життя пізнати». За такою настановою стоїть — безумовно, філософськи дуже хистке, але все таки споріднене з повсякденним досвідом, — уявлення про єдність особи з її творами. Разом з цим іде уявлення, що стосовно письменника можна побачити і висловити словами основні послідовності, які єднають життя, думки, почуття і твори. У курсі праці над творами письменниці — індивідуальними актами прочитання — став вимальовуватися для мене несподіваний загальний образ. Книжка вийшла розповіддю про те, як сформувалося й виразилося в творах переконання письменниці про випадковість як ключовий вимір людського життя і про трагічну напругу між зусиллям людини побудувати собі щастя, і непередбаченістю й незапрограмованістю подій у сфері людського. Отже, найзагальнішою несподіванкою була остаточна теза книжки.

По дорозі траплялися несподіванки інші. Тільки частина кореспонденції Кобилянської опублікована. В неоприлюднених листах до Осипа Маковея є ціла історія пристрасної любові письменниці до редактора, включно з неймовірно відважною, як на жінку середнього соціального стану в 1901 р., пропозицією жити разом. Але були й несподіванки в найбільш несподіваних місцях: там, де, здавалось би, все вже відомо. Всі нібито знають, що центральний сюжетний факт повісті «Земля» — братовбивство. Але, якщо прочитати текст уважно, виявляється, що твір відмовляється дати авторизовану відповідь на питання «хто вбив Михайла?». Центральним, натомість, стає «як створилось переконання, що Михайла вбив Сава?». А це тягне за собою необхідність наново почати роботу інтерпретації цього канонічного твору української літератури. На такі перечитання, зрештою, заслуговують усі справді цінні твори.

— Наскільки повно і адекватно, на Ваш погляд, ПІЗНАНА Ольга Кобилянська українським літературознавством?

— Мені здається, що Кобилянській завжди щастило щодо критиків та літературознавців. Від самого початку вона перебувала в центрі уваги серйозної критики. Маковей, Франко, Грушевський, Євшан — і, з іншого боку, Єфремов — рано помітили її важливість і накреслили плідні лінії для зустрічей з її текстами. Рано було визнано цікавість її діалогів з інтелектуальними контекстами тогочасної Європи (зокрема, з ніцшеїзмом); рано було звернуто увагу на важливість для неї естетичного начала; рано було сказано про психологічний та соціальний виміри її відтворення дійсності. Після падіння радянської монополії на культуру Кобилянська стала предметом зацікавлення мабуть найдієвішої і найбільш новаторської галузі українського літературознавства — феміністичної. «Дискурс модернізму» Соломії Павличко» вказав із гендерно поінформованої перспективи на нові значення, які здатні нести тексти та життя Кобилянської, а книжка Тамари Гундорової «Femina melancholica» уточнила й поглибила їх, користуючись, зокрема, інструментарієм психоаналітичної критики. І все ж, Кобилянська не пізнана до кінця і, як кожен класик, що зберігає свою життєвість, до кінця пізнаною не буде. Нові культурні контексти ставлять нові, раніше не передбачені, питання. Оскільки наслідок акту пізнання залежить і від природи спогляданого предмета, і від налаштованості спостерігача, то можна сподіватися, що поява нових генерацій читачів, інакших від своїх попередників, народжуватиме нові способи пізнання класиків літератури, а серед них і Ольги Кобилянської.

— Кобилянська і Маковей: що в цій любовній історії було для Вас найбільшим одкровенням? Не втримаюся також, щоб не запитати про Ваше ставлення до гіпотези Соломії Павличко стосовно особливих стосунків Ольги Кобилянської й Лесі Українки.

— Послідовність, принциповість і хоробрість Кобилянської. Співпадання дій письменниці з етичними настановами, сформульованими в її творах. Вміння й готовність нехтувати звичаями суспільства, спираючись на власний розум. Якщо ядро модерності полягає в повній кантівській автономії людини, вираженій в її готовності взяти відповідальність за себе саму, то в історії з Маковеєм Кобилянська найяскравіше виявила себе людиною модерною.

Щодо гіпотези Соломії Павличко: критик звернула увагу на те, що в текстах, якими обмінювалися Ольга Кобилянська і Леся Українка, є вирази особливої ніжності, що мають еротичний характер. І так воно безсумнівно, є, хоч питання про те, яку асоціативну силу мали такі коди мовлення в тогочасних культурних умовах загалом і у специфічних умовах родини Косачів зосібна, зовсім не просте, що й показала в своїй книжці Лариса Мірошниченко. А якими «насправді» були почуття й думки двох абсолютно виняткових жінок одна супроти одної, — то це мусить залишитися для нас так само загадковим і незнаним, як і кожна людська суб’єктивність для кожної іншої.

У популярній рецепції, зрозуміло, це було прочитано, як скандал, суть якого полягав у тому, що дві канонічні постаті української літератури були «спіймані» на нестандартних сексуальних стосунках, що мало б дискредитувати їх і позбавити їх авторитету. Патріотична контрпозиція ж полягала у стверджуванні апріорної неможливості такого скандалу. Але не слід ставитися з погордою до обох цих популярних прочитань спостережень Соломії Павличко. Вони, кожен по своєму, засвідчують важливість літератури й літературного канону в українському суспільстві. На жаль, такої здатності сколихувати пристрасті література не має в країні, де живу я.

— Книга «Ольга Кобилянська: прочитання» визнана кращою в номінації «Гуманітаристика» за підсумками рейтингу «ЛітАкцент року». Наскільки це було очікуваним для Вас? І як Ви загалом ставитеся до рейтингів? Що в цьому сенсі є цікавого в Австралії?

— Це не було очікуваним. Навпаки, в мене було хвилювання щодо того, як книжку буде сприйнято. Як прозвучить, наприклад, оте «точне читання», яке є головним моїм інструментом, в науковій культурі, де є інші традиції? Тому результат рейтингу «ЛітАкцент року» потішив мене, запевнивши, що акт комунікації, на якому мені залежало, таки відбувся.

Як я ставлюся до рейтингів загалом? Думаю, що вони є нормальним і бажаним елементом літературного процесу. Австралія має літературні нагороди, — нагороду Майлс Френклін, нагороди прем’єрів різних штатів країни, — які теж виконують важливу культурну функцію. Вони підбадьорюють авторів (а автор з невеликої Австралії на фоні величезного материка англомовної словесності часто почувається незатишно), поширюють уявлення про місцеву літературу серед суспільного загалу.

— А що собою являє література «зеленого континенту», себто Австралії? Чи Вам доводилося писати про неї?

— Писати про неї то не писав, але з приємністю читаю. Особливо гарно розвинутою є традиція писання «short stories» (на думку приходять Френк Мургаус, Роберт Дрю, Фей Цвікі, Давид Малуф). Роман — до речі, реалістична естетика в нас ніколи не згубила художнього статусу — теж непогано представляють такі автори, як Пітер Кері, Тім Вінтон, Гелен Ґарнер. І література має трохи читачів, і твори австралійських авторів можна знайти в кожній книгарні, і тиск літератур англомовних метрополій не вигнав австралійську літературу на маргінес, і система дистрибуції книжок налаштована нормально, так що кожна книгарня Вам замовить бажану книжку й доставить її в межах короткого часу. Мабуть, із таких причин, пане Володимире, хоч наш континент насправді жовтий, а подекуди тепер, після пожеж, і чорний, Ви назвали його зеленим.

Розпитував Володимир Панченко