Два життя Леоніда Кисельова

Леонід Кисельов

Тільки двічі живемо.
Раз – у світі білім-білім.
Тож сумуємо і квилим,
Як до іншого йдемо.
А тоді ще в другий раз.
В світі чорнім – аж червонім.
Чорнозем ламає скроні.
І трава росте крізь нас.

Це рядки київського поета Леоніда Кисельова, якому доля відвела дуже короткий термін життя – тільки 22 роки. Він народився 21 вересня 1946 р., а помер від лейкемії в ніч з 18 на 19 жовтня 1968 р. Проте Леонід Кисельов устиг двічі відбутися як поет – у мові російській і в мові українській, а отже, за недовгий час свого реального земного шляху прожив аж два бурхливі й насичені життя у світі поетичному.
Він починав як російський автор, адже походив з російськомовної київської письменницької родини, в якій, проте, глибоко шанувалося все українське й існував культ Т. Шевченка. Саме в цій частині своєї творчості Леонід Кисельов постає найбільш «київським», «міським» поетом (показовими є такі невеличкі шедеври, як «Подол – плохое место для собак…» і «Дарница вскрикнет испуганной птицей…»). Не всі надруковані тексти Кисельова мають однаково високу художню вартість: у деяких з них є дещиця юнацького, наївно-романтичного. Але це стосується дитячих творів, а свіжість і неординарність поетичного бачення часто вражає, навіть у підліткових віршах (поезії «Яблоню, что растет на улице…», «На заборе висит афиша…», «Осенний вечер. Я выключил свет…»).

Поезія Леоніда Кисельова, крім ліричного і філософського струменів, позначена також соціальним звучанням: сміливість і безапеляційність окремих його рядків наводить на думку, що якби доля склалася інакше й автор прожив би довше, він не уникнув би найпильнішої уваги з боку органів влади. Недарма на вірш 16-річного хлопця «Цари», спрямованого проти культу російських монархів, відгукнувся розгніваною статтею у «Літературній Росії» за 17 травня 1963 року академік (!) Д. Благой, який стверджував, що «автор… виступає проти однієї зі стійких традицій передової російської суспільної думки».

Справді, за передовою російською суспільною думкою поет геть не встигав, що усвідомлював і сам: «Что-то стал я выпадать / Из игры по вашим правилам». Несподівано сталося: «Огляделся я – и вдруг / Вижу – нету основания». Ще 1963 року прийшло усвідомлення:

Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете – только песня
На украинском языке.

Перехід на українську мову письма з таким світорозумінням був неминучим – і відбувся в останній рік життя Кисельова. Тоді ж почалося його друге поетичне життя, вибудувався цілком новий мовосвіт поета (адже інша мова означала прилучення до інших ментальних матриць, до інакшого Космо-Психо-Логосу, за Г. Гачевим).

Інтонації стали спокійнішими, сприйняття світу – врівноваженішим. Замість «Пеленает синий бред / Синий сон и белый страх…» читаємо: «Ти по липню вибіжиш у серпень, / Мов по линві, бгаючи мій страх…». Замість «Любовь безнадежна, и жизнь невозможна, / И рушатся своды миров» – «Завтра буде світ такий, як завше – / Білий, жовтий, трохи вороний…». Якщо в російській творчості сучасність було осмислено так: «Проклятый век. Поэты в нем ютятся, / Как моль в пронафталиненном шкафу», то в українській бачимо несподівано протилежний ракурс: «На терезах дерев всі чесноти космічного віку, / Всі принади невгавного руху вперед, / А поети – як вихор, поети – як вітер, як вітер…». В українськомовних текстах посильнішав фольклорний струмінь («Селянська пісня», «Цигарочка»). На жаль, урбаністична складова поетового письма якось відійшла на другий план – можливо, він просто не встиг розробити її в цій мові.

Чимало дослідників творчості Кисельова розглядали його перехід на українську як «акт етичний, громадсько вмотивований і спрямований проти загрозливих симптомів збайдужіння великого прошарку української інтелігенції, а тим самим загалу населення до української ситуації» (Ярослав Розумний). Очевидно, це так. Свідомий вибір української мови у дорослому віці (а не засвоєння її «з колиски») є взагалі типовим шляхом для частини київської інтелігенції, і не лише в 60-х роках, а й нині.
Проте, як видається, цей «громадськи вмотивований» вибір мови Леонідом Кисельовим, спричинений його національним самоусвідомленням, вплинув також на рівень особистісного світосприйняття поета, адже мова є втіленням ментальності народу, а якщо вірити дослідникам російського й українського менталітету (Д. Ліхачов, М. Бердяєв, А. Тихолаз, О. Кульчицький, С. Кримський), українська картина світу є гармонійнішою за російську, більше орієнтованою на поціновування теперішнього моменту життя, а не на пошук недосяжного ідеалу. Таке світорозуміння допомогло поетові, який уже знав про свою невиліковну хворобу, нарешті подолати найбільший з людських страхів – страх смерті, присутній у російських віршах: «… Боюсь смерти и боюсь стали…».

Кардинально іншим є ставлення до цієї одвічної проблеми людства, висловлене в поезії «Осінь»:

Така золота, що нема зупину.
Така буйна – нема вороття.
В останніх коників, що завтра загинуть,
Вчуся ставленню до життя.

Леонід Кисельов тільки починався як поет, адже 22 роки – надто мало для повноцінної творчої реалізації. Проте він устиг зробити достатньо, аби залишитися в історії української літератури, хоча власне українських віршів у нього тільки близько сорока. На щастя, талант не вимірюється кількістю написаного. Про що свідчать чотири посмертні збірки поезій: «Стихи. Вірші» (1970), «Последняя песня. Остання пісня» (1979), «Тільки двічі живемо» (1991), «…Все на свете – только песня на украинском языке» (2006). А про себе Леонід Кисельов найкраще сказав сам:

Рано ще, рано.
Ще і мати не вставали
І до мене не гукали:
Вставай, сину!
Ще і батько не вставали
І до мене не гукали:
Ходім, хлопче!
Рано ще, рано…