Наталія Ксьондзик : Англійський Нобель, або Просто Букер

Якщо ви думаєте, що назва найвизначнішої англійської літературної премії Букер походить від англійського слова «book» (книга), то глибоко помиляєтеся. Від початку літературою тут і не пахло. Натомість, як завжди, місце мали справи суто бізнесові, а вже згодом долучився такий собі інтелектуальний контекст.

Свого часу компанія «Букер» володіла цукровими плантаціями у Гавані (ой, уже ці імперські амбіції!). Нині ж це одна з найбільших транснаціональних корпорацій, що спеціалізується в галузі сільського господарства і харчової промисловості – словом, виступає за і цілком підтримує здоровий спосіб життя. Десь у середині 1960-х букерівське керівництво дуже зацікавилося літературою (подейкують, що автор «бондіани» був близьким другом генерального директора компанії) й постановило викупляти авторські права на твори відомих письменників. Найпершим клієнтом став Ян Флемінг (батечко «бондіани»), а далі до кола обраних долучилися Агата Крісті, Денніс Уітлі, Гарольд Пінтер і Роберт Болт. Зрештою, виявилося, що книжкова комерція не менш прибуткова, ніж сільськогосподарська, і щедрі комерсанти вирішили якось віддячити продуктивним митцям (до того ж французький Гонкур вже давно муляв очі англійській громадськості!). Так і народилася на світ 1969 року славнозвісна Букерівська премія. Протягом тривалої історії премії її володарями ставали такі вже знакові на літературній арені постаті, як Вільям Голдінг, Айріс Мердок, Салман Рушді, Кадзуо Ісігуро та інші.

Спершу щасливий призер отримував 5 тис. фунтів, згодом ця сума збільшилася до 10, потім до 15 тис., а на 2002 рік складала 21 тис. фунтів (трохи більше 40 тис. американських доларів). Втім, і це була не межа. Зі зміною спонсора – нині літературним питанням опікується корпорація Man і сама премія розширила власну назву від просто Booker Prize до Man Booker Prize – кожен із фіналістів заробляє по 2,5 тис. фунтів і право на спеціальне оформлення й видання книг, а тріумфуючий переможець – 50 тис. (більше 100 тис. американських доларів!). І неймовірний злет на кар’єрній драбині. За такі гроші, думаю, можна постаратися і щось путнє написати. Проте обранцем букерівської долі може стати далеко не кожен.

Основний принцип полягає у тому, що від самого початку класичною премією Букер можуть нагороджуватися англомовні автори лише з Великої Британії, Ірландії та країн колишньої Британської співдружності націй. Американці ж цього разу виявилися, як то кажуть, «не в дискурсі» або просто «за бортом». Звісно, час від часу зринали дискусії, начебто треба і їх прилучити до дійної корови Букера, що вочевидь є своєрідним літературним відповідником кіно-академічного Оскара. Втім, завжди з’являлися палкі оборонці англійської консервативної святині від здичавілих янкі, котрі побоювалися за конкурентоспроможність власних митців. Можливо, якби свого часу хтось із кимсь так активно не воював, не боронив власних свобод і не плекав аналогічних імперських амбіцій, то й мали б, як помірковані брати-канадійці, час від часу свято і на своїй вулиці. Та все ж надія була – її просто не могло не бути.

І от 2005 року таки організували окремий букерівський приз для іноземців, що віддано творять англійською мовою (цікаво, яка англійська мається на увазі – класичний британський варіант, модернізований американський чи своєрідний мікс, щоб нікому прикро не було?) або чиї англійські переклади є доступними широкому загалу. Назвали ж цю нагороду Міжнародний Букер (Man Booker Prize International) і вручають її раз на два роки. Вже два прецеденти мали місце. Тільки от американцям і досі нічого не дісталося; першу премію отримав албанець Ізмаїл Кадаре, а другу – нігерійський класик Чінуа Ачебе. До речі, в грошовому еквіваленті Міжнародний Букер на 10 тис. фунтів перевищує Букера звичайного, а якщо ж текст перекладний, то ще й перекладачу дещо перепадає, а саме – 15 тис. фунтів. Отож – і ми з вами можемо спробувати! Якщо не написати самим, то принаймні перекласти якогось якісного українського майстра, цікавого скрупульозній британській комісії.

До речі, історії з розгалуженням мережі Букера за кордоном уже давно мали місце. Одна з них зовсім недалечко від українських теренів – а саме у наших кревних слов’янських братів і сестер, тобто великоросів. Гроші на конкурс майже відразу ж після розпаду СРСР спершу запропонували американці (премія називалася «Smirnoff Букер»), а потім уже власна можновладна еліта (нині це – Букер – «Открытая Россия»). Лауреатами ставали Марк Харитонов, Володимир Маканін, Булат Окуджава, Георгій Владимов, Василь Аксьонов… Грошенят, звісно ж, платять менше, ніж англійцям, однак, нікого не ображають. Станом на 2007 рік 20 тис. доларів отримує таланливий володар першого місця, а решта похнюплених фіналістів – по дві тисячі.

Втім, євразійським континентом Букер аж ніяк не обмежився. Африканці, виявляється, теж навчилися непогано писати – за це їм честь і хвала. Якщо ж конкретніше, то починаючи з 2000 року, на пошану покійного голови оргкомітету Букера Майкла Кейна, його вдовицею баронесою Емою Ніколсон Уінтерборн була організована щорічна премія за найкраще коротке англомовне оповідання, писане африканським письменником. Грошовий еквівалент премії менший від класичного Букера, але трохи більший від російського, а саме 10 тис. фунтів. Нагорода ж ця в народі гордо іменується «Африканським Букером».

Якщо ж повернутися до Букера класичного, то варто описати саму процедуру оцінювання й обрання переможця. Комітет, до якого входять як керівники власне корпорації, так і письменники, книговидавці, бібліотекарі й інші близькі до мистецьких сфер особи, збирається тричі на рік. Спершу – в листопаді для обговорення подальшої процедури й укладання списку кандидатів у журі. Потім у лютому – для остаточного затвердження журі. І зрештою влітку – щоб зустрітися з головою. У склад журі, що змінюється щороку, як правило, входить п’ять осіб (інколи лише троє): одна людина приналежна до академічних кіл, один-два критики, один-два письменники й «людина з вулиці», тобто особа, яка не має прямих контактів із літературним світом (свого часу це була навіть дружина прем’єр-міністра Вілсона). Саме їм належить право обирати незалежно від спонсорів і комітету переможця конкурсу. Протягом року вони мусять сумлінно перечитати близько сотні книг, пропонованих на конкурс, вибрати й оголосити довгий список претендентів на вихід у фінал (складається з 12 осіб), а потім, по другому колу перечитавши вже тільки обрані романи, укласти короткий список (6 осіб). Далі після останньої хвилі дебатів і суперечок журі виносить свій офіційний вирок, який не підлягає оскарженню.

Сама процедура оголошення результатів конкурсу теж особлива, адже відбувається у прямому ефірі Бі-Бі-Сі, що транслюється зі святково-урочистого обіду в Гілдхолі, церемоніальній ратуші лондонського Сіті, де збирається близько 300 представників інтелектуального бомонду, вбраних за відповідним світським дрес-кодом. І так в одну мить переможець отримує все: і славу, і гроші, і добре травлення. А вправні видавці відразу ж кидаються до роботи, щоб вчасно перехопити право друку й решти його ще не знаних, а інколи й ще не написаних творів. У букмекерів теж починається спекотна пора, адже треба розраховуватися за вчасно зроблені ставки. Література ж нічим не гірша від спорту! По всій же країні розпочинається низка лекцій і семінарів, присвячених Букерівським лауреатам.

Енн Енрайт. Фото www-stuff-co

Цьогорічного переможця конкурсу було оголошено 16 жовтня. Ним, а точніше нею стала така собі «сіра конячка» (перемогу їй вочевидь не пророчили) ірландська авторка Енн Енрайт за сімейну сагу «Збори» (The Gathering). Голова журі, Говард Девіс, назвав її твір «суворим поглядом на хворобливу сім’ю». Це історія про буденне життя трьох поколінь однієї ірландської родини, про любов і ненависть, про таємниці і викриття, про самогубство і спроби відродження до життя. Сама авторка охарактеризувала свою книгу як «інтелектуальний еквівалент голлівудського сентиментального твору».

Лауреати конкурсу. Фото AFP

Якщо коротко поглянути на решту романів, що увійшли до короткого списку фіналістів, то одразу ж видно: так і не захотіли лауреати звертати увагу на позитивні сторони життя, про що неодноразово нагадували експерти, просячи видавців пропонувати на конкурс «більш веселі» книги, нехай вони будуть «тонші, але кращі». Тож депресивна осінь все ж таки насувається… Повість «На Чезільському пляжі» Іена Мак’юена (володаря Букера 1998) розповідає про сумну долю молодят часів сексуальної революції. «Містер Піп» Ллойда Джонса описує драматичні події на одному з остовів Нової Гвінеї, де не обійшлося без впливу старого доброго Діккенса. «Фундаменталіст з примусу» Мохсина Хаміда знову ж таки апелює до трагедії 11 вересня, нині знакової дати і в літературному світі. «Таємна мова» Ніколи Баркер – лінгвістичний роман, де минуле скеровує теперішнє і де знову ж таки конфліктують любов і ненависть. І нарешті в напівфантастичних «Людях тваринахо» Індра Сінха описує долю молодика, спотвореного внаслідок хімічної катастрофи. Маємо те, що маємо, – як казав один український «класик».

Енрайт зізнається, що завжди творить під величезним тиском (її безпосередніми вчителями були відомі британські автори М. Бредбері й А. Картер), адже є пристрасною письменницею і завжди вповні віддає себе писаному тексту. На запитання журналістів, що вона збирається зробити з такою шаленою купою грошей, пані Енрайт чи то серйозно, чи то жартома відказала, що вочевидь придбає «нову кухню». Думаю, навіть і не одну!