«Чернінькі-family»
- 01 Лют 2012 17:43
- 6,957
- 53 коментарі
Ленка Ленсон
Є певний тип літератури, котрий 25-м кадром проскакує перед нашими очима у книжкових крамницях. Ти не звертаєш на неї уваги, не цікавишся нею, проте ім’я автора чи назва твору вперто записується кудись тобі на мозкову скоринку, і коли наступного разу ти випадково почуєш, що автора згадують у тролейбусі, тебе осінить. Стоять такі книжки зазвичай там, де стоять літературні (не)доробки наших політиків, квазі-поетів чи просто графоманів, котрі за роки й роки писання «бестселерів» до такої міри примелькалися у всіх видавництвах, що редактори навіть роблять їм знижки на друк – аби швидше вшилися.
Сестри Чернінькі спливли буквально з нічого і з нікуди, за рік перетворившись на знакову постать (навіть дві) у нашому культурному процесі. Бо називати процес, коли йдеться про сестер, «літературним», я б не ризикувала, та про це – трохи згодом. Що воно за проява? Виявляється, що сестри – львівського походження, обидві мають філологічну освіту, співали у хорі, народилися у творчій сім’ї. Тож не дивно, що дівчата мали всі умови, аби поринути в писання. І вони поринули – за рекордний час видали кілька книжок, поетичну збірку, і встигли стати «людьми ікс» для тих, хто десь-якось цікавиться «укрсучлітом». Звернімося до цього новоспеченого феномену і ми.
Дебютний роман «у стилі буфонадної містики» про «зганьблені світогляди та потерту буденність» називається «Хутір розбещених душ». Спершу мене вбила назва (пригадуєте фільм «Один вдома», де герой Калкіна дивився «Янголів з брудними душами»?), а тоді таке розшифрування жанру, як «буфонадна містика», особливо коли я читонула кільканадцять сторінок. Сестри, фактично, подають нам цілком нове прочитання релігії на прикладі легко вгадуваного міста Л., де «повірений» у божі діла на свій страх і розсуд шукає і переправляє невиправних грішників усіх мастей у паралельний світ, на хутір Х., де злі збочені гноми до скону віку знущаються над ними всіма доступними уяві способами. І отут починається найцікавіше.
Зацитую кавалок тексту, котрий видався мені дивовижним. «Потужна чоловіча гордість Курчака пірнула до дівочого ротика, й Марина почала із насолодою хлиськати його з усіх боків (кого «його», якщо пірнула «гордість»?.. – прим авт.) Орчик дуже любив цю процедуру, та найбільше він полюбляв кунілінг. Майже кожній зі своїх інтернетних мавок він радо пестив троянду, а потім вже вдома тим самим писком цілував вустонька своєї неофіційної дружини… Скоро Марина відчула, що час найвищої насолоди уже на підході. У цю мить дівчина цілком випадково не стрималась від натиску природних потреб і… видала гучний, мов постріл, «пук» у самісінькій ніс Орка… У ніс вдарив мерзотний запах вареної капусти, а очі засльозилися від насиченості та гостроти аромату»…
Відчувається, що це писано із докладним знанням справи. Спливли з пам’яті безсмертні рядки панк-гурту «Сектор газа» про те, що «у мєня била подруга, я ейо любіл, она пьорднула в пастєлі, я ейо убіл». Так от – якщо комусь видасться, що я навмисне вишукала і видерла з контексту цей шматок, аби кинути тінь на добре ім’я Черніньких, розчарую вас: весь-усенький роман складається з таких і подібних, гірших і кращих «шедеврів» письменства.
Багацько я бачила на своєму віку книжок, але ця мене вразила. Не тим, що писано її досить дерев’яною, попри помітні ознаки наявності у сестер філологічної освіти, і часто-густо неграмотною мовою. Не тому, що сюжет, покавальцьований довільними шматками, закінчується сливе неприходом невизнаного месії, котрого, як і годиться, «належить побити камінням». Неприємно вражає, що, з одного боку прагнучи привернути увагу потенційного читача поняттями «ситенький скарб», «булки ситих сідниць», «пестив і лоскотав своє яйко» etc., сестри тулять в цю клоаку вищі матерії, претендуючи на оригінальність задумки і свіжість ідей.
Резонно, що вживання лайки, різноманітні трешові прийоми і тому подібне – не Америка в літературному процесі, це цілком у дусі часу, і чимало авторів так чи інакше вживають схожі засоби для своїх мистецьких задумок. Якщо ж роман, котрий «літературою» можна назвати хіба що тому, що там є химерна ідея боротьби добра і зла, просто таки під зав’язку напханий суцільними подробицями того, як хтось пісяє, какає, блює, злягається, бухає, ізнову блює і какає, в голові майорить здогад, що напевно авторкам просто більше НІЧИМ прив’язати увагу читача. Цинізм полягає ще й у тому, що в котромусь інтерв’ю з сестрами я вичитала таку їхню тезу: «Письменники намагаються подобатися і втиснутися у читацьку любов через політику та брутальні штучки. А варто писати правду у класичній подачі». Як вам?
Виходить, що нова релігія від Черніньких, де священики витирають після випорожнення дупу пальцями, а потім витирають ці пальці об сорочку тестя, притрушена калом, убивствами, насиллям і зляганням, подана нам під соусом «буфонадної містики». Іншими словами, можна той же оспіваний сестрами шмат лайна загорнути в гарний папірець і подати його як цукерку «Світоч». Ба більше – людина, котра ніколи раніше не їла цукерок «Світоч», розсмакує фекальку і скаже «спасибі, кул». А як із тими, хто знає смак справжнього шоколаду?..
Цілком можливо, що сестер хтось активно просуває сходами до популярності. Залишімо це без коментаря, бо я ризикую нарватися на обурені крики читачів про те, що мені «заздрісно» і що «не можуть тисячні тиражі розкуплених книжок бути підставою». Зрештою, не так це й важливо. Важливо інше – це таки читають. Так само, як читають сільські драми Люко Дашвар і подібне гарно і вміло розрекламоване чтиво. Караються, мучаться – але читають. Бо воно невибагливе, не надто мудре, без претензій на те, що автор – «зарозумілий, надто меткий сучий син, а я тут читаю і відчуваю себе дебілом повним», як сказав мені колись знайомий, узявши до рук щось із Іздрика. Сестри стали на шлях писанини, прочитавши яку, кожен скаже: тю, та це ж і я так написати зможу. І всім приємно.
Наостанок кілька слів про вічне, себто про поезію. Бо ж сестри, як годиться кожному дебютантові на творчій ниві, пишуть вірші. І в романі вони також присутні – певне, більше з метою самореклами, тому що в і без того недосконалому тексті пародія на поезію видається такою ж незграбною, як корова на льоду. Ну, «из раннего что-нибудь»:
За білими дверима
Тихий стогін.
Та не дає його мені почути
Той сміх дзвінкий,
Що душу мою
Так солодко вовтузить
І в капостях
Розводить нугу в міражі.
І ще:
Народжений і пошкоджений,
Пошкоджений, та все ж виплеканий,
Виплеканий та вигодуваний.
Підлитий, як квіточка,
Піднятий, мов пасочка.
Та час прийшов – І покинутий…
(…) Мозком пошкоджений,
У власному тілі закутий.
Мала дитина у вигляді дядька.
Така от сумна історія.
Божевільний.
Поламана лялька…
P.S. «Пока верстался номер». Пишучи тут про сестринські пуки і каки, я й думки не гадала, ані в сні не бачила, яка каша завариться навколо Юрка Винничука. Михайло Добкін на unian.net написав гнівну резолюцію про «вимирання інтелігенції» (хто б казав про інтелігенцію!): «Ви не замислювалися про те, скільки шкоди для майбутнього країни завдає інтелігент, який шипить ненавистю до влади і намагається власною хворобливою уявою, що виражається в пусканні слизу по монітору комп`ютера, відпрацьовуючи грантові вливання, довести, що тільки йому відкритий канал зв`язку з майбутнім? Homo, яка пише, залишає майбутнім поколінням якийсь код пізнання низки подій, осіб в історії через свої римовані і не дуже, рядки. Що дізнаються про наш час наші діти? Наприклад, з творчості Винничука чи Андруховича, кожен із яких по-своєму намагається то «влаштовувати засідки», а то й прямо «вбити п*раса». Вони міркують про відсутність свободи слова в країні – і продовжують насичувати своїми пасквілями уми молодих і не зміцнілих. Розмірковуючи про «бандитську владу», кажуть вони це не язиком українських геніїв Шевченка і Франка, не римами поетів розстріляного відродження, не езоповою мовою, а грубими, примітивними лексичними зворотами, рясно посипані цвіллю ненормативної лексики та жовчними авторськими неологізмами-фекаліями».
Даруйте, стривайте. А як же тоді бути з сестрами?! Із сестрами, в котрих не те що обсцинізми через слово, — а й наліво і направо пропаганда насильства, вишукані описи того, як хлопці збили проститутку і викинули її в кар’єр, того, як сутенерка вишукано товкла дівчину головою до стіни у вбиральні?.. Де ж цей добкінівський літературний пуризм? За слово «піда*ас» до письменників в хату завалюють архангели в погонах, а за пердіж у ліжку дають літературні нагороди?..
Але немає на те ради – головне, аби не чіпали владу. А там хоч трава не рости – і премії тобі даватимуть, і всьо. Так що – вперед, бренд під назвою «Чернінькі-family». За лайном і сечею – майбутнє нашої літератури.
Давненько у мене пилюкою припадає “Хутір розбещених душ”, от і чудова нагода почитати і знову ж таки поржати. ))
Ви пригадали лозунг Фрімена “Ржать! Жрать! Срать!”
А хіба до цих Черніньких застосуєш щось інше? Про що пишуть, те і мають)))
дуже гарна стаття. дякую. до цього про Черніньких нічого не чув, але бачу що не багато втратив.
Чого ж цих сестер пропагує крикик олег соловей? А здавалося, він бува ого-го який принциповий.
І ще. Ось класний приклад, що таке сучасна філологічна освіта. І сучасні українські філологині.
Дякую за саттю.
Так собі текстик, дурнуватий і без аргументів. Без зеленого поняття про сенс віршів у цьому романі тощо. Суто вибіркова розправа (заказуха), це у нашій літературі уже було. Не цікаво. Але це все дрібниці в порівнянні з двома останніми абзациками. І оце вже цікаво. Бо два останні – це уже просто неприхована підлість. Браво, Авторко! Віват, ЛітАкцент!
Ну, брат, ти загнув про заказуху. таке ненма навіть шо і кому заказувати. про то можна писати тільки правду)). я чув про ту чудну книженцію, коли вона ше не читалася навіть і неслася напевне тільки додому з магазину в сумці. тепер про сенс віршів. гімно і є гімно.
І в капостях розводить нугу в
міражі
г-г-г-г.
то їхнє продумане безсонними ночами і двома нараз, а то моє – за 5 сек. придумане –
в капцях ногу зводить.
я вже на межі…
повір (і народ то підтвердить) шо в мене смислу більше. Ленка на образи не заслуговує, бо шось собі хоре придумати в мозку може кожен (о так як ти ), а зацінити і справедливо дати тому опис так як вона – небагато. От в тебе комент цікавий. Наїхав на людину, обізвав текстик дурнуватим і то всьо без ЖОДНОГО аргументу. Давай, ворел, аргументуй.
я так на ТИ, бо на ВИ ми ше не переходили
Браво, Авторко! Віват, ЛітАкцент!
яка “хороша” стаття! звісно, Чернінькі – то лайно, але аргументація! якби вони у своїй безпорадно-графомансьій манері написали, шо пісяє-какає влада – були б героїнями? так, з мовою у дівчаток (як, зрештою, і в рецензентки) проблема. але критиувати літературу за непристойний зміст – це жити 19 століттям і бути в ньому ретроградкою. як ця чистота культури і солов”їність за**бала!
Є різний консерватизм і різна продвинутість. Утім, гадаю, не слід боятися виглядати ретроградом. Саме бравада – який я сучасний і розкомплексований, або навпаки (який я смиренний) – є убогим і примітивним, а вже за цим – тексти, такі ж убогі. Бо коли немає що сказати – описуємо полюції тощо, і тут що Андрухович, що Чернінькі – в одному ряду.
Пане Соловей, не виглядаєте переконливим. За вашою апологією Черніньких стоїть не текст, а дещо інше.
Оце я вам сюди продвинутий вершик вставлю, аля Чернінькі:
Коханій.
Я показав тобі палець, загнувши додолу зайві,
вказівний і великий, мізинний і підмізинний.
А ти чогось образилася – я ж пожартував, зайка.
Це ж так, ніби чоловічок, що вітає тебе з іменинами.
Я показав тобі палець. Смійся з пальця, мила.
Ну хіба ж не смішно – ніготь, як личко
Я вийняв його зі сраки, й волосинка он приліпилаць
на гівенця шматочку, як оселедець, чи стрічка.
Соловейко – соромно самому собі зізнатися в тому що маєте в пропагуванні цього “г ” свою користь. Альтруїстів в цьому світі нажаль не лишилося. Так що не треба писати про заказуху – оце вже підлість. Дана стаття – це особиста думка автора, вона збігаеться з думкою певної кількості людей, так само як є певна кількість людей не згодна з цією думкою. Так що на майбутнє – якщо ваша думка не збігаеться з авторською, і ви вважаєте себе культурною і інтелігентною людиною, то критикуйте статтю а не саму людину!!!
шкода, що не можна лайкати коментарі :)))
а люди в нас так і не навчилися реагувати на критику :(
На жаль, це не критика, пані, а звичайний підлий і цинічний донос. Мовляв, ходили до Винничука, сходіть пошукайте смаженого ще й у сестер. Я вже звикаю за останній рік до подібних речей, але звикнути остаточно до такого складно. Знайти матюки, порносцени чи інший натуралізм можна у більшості сучасних романів. То будемо скеровувати моралістів у погонах почергово й до інших письменників?
А не треба писати всяку мерзоту, ще й милуватися. Автор, який вміє передавати емоції виключно через матюки, порнографію, натуралізм і стьоб, – безталанний.
Отримали, що заслужили.
Господин Соловей! Где вы донос то увидели? Вам же ясно написали, критикуйте, наздоровье, но саму статью. Сколько людей – столько мнений. У вас другое – имеете право, но права писать про “заказуху” у вас нет.
При чім тут ДОНОС, пане Соловей? Йшлося про текст, та й годі. Визнаю: зручно ховатися за машкарою ярликів. Не розмінюйтесь, все ж таки непогане реноме у вас є.
Пане Олегу, тон коментарів коментаторів, як правило, більше говорить про самих коментаторів, а не про авторів статей і рецензовані книжки.
Критика має, грубо кажучи, виносити “вердикт”: читати або ж не читати. І в будь-якому випадку аргументувати свій вердикт. Для частини читачів усе аргументовано, для кого ж аргументів не достатньо – підуть і куплять книжку у книгарні. Дякувати, книжки Сестер стоять на видноті :)
Якщо так піде і далі, моя думка щодо ЛітАкценту може змінитися в кращий бік.
Література має очищуватись.
А тим часом.
Чомусь на сайті КСД “Мантра-омана” вже продається виключно в електронному вигляді.
Або це глюк, або…
Або її вже всю розкупили в папері. Наклад 7 тисяч не вічний. Може, зроблять перевидання, якщо так добре продається.
Щось не дуже ті 7 тисяч читачів підтримали той роман на Фейсбуці. Мабуть, не сподобався…
P.S. А “Щоденник моєї секретарки” ви вже придбали, п.перехожий? Обговоримо?
“Щоденник” ще не прочитаний.
Тобто, піар “шедеврів” від авторів-видавців на вас діє… ;)
Ні, просто свого часу “Кобзар-2000″ мені сподобався, і загалом я дуже добре ставлюся до Капранових. Хоча “Розмір має значення” мені не сподобався, я вважаю, що брати заслуговують на другий шанс.
А що саме вам сподобалося у “сериальних” книжках “Кобзар-2000″, п.перехожий?
За десять років уже трохи призабулося, але яскраво пам’ятаю пригоду в метро. Загалом чоловіча частина і сподобалася, і запам’яталася більше. Ідея, хай і не нова, але прикольна: про те, що людина сама притягує свої пригоди. Загалом дуже приємна книжка не без гумору.
Це ви тому, п.перехожий, що Івана Підіпригору брати підтримували?
Реальні читачі не сидять у “Фейсбуці”. Вони про той рейтинг навіть не чули. А КСД наклад 7 тисяч продає за місяць. А всяке російськомовне мило, за словами самої Світлани Скляр, вони продають 25 тисяч за три місяці. Тож скільки б тут не ламали списів, достойна книжка чи ні, на реальних читачів ні рецензії, ні суперечки в літературних колах аж ніяк не впливають.
То рейтинг “Читають всі” не там проводили? Чому б це, якщо “реальних читачів” на Фейсбуці катма?
Напевно, з експериментальною метою. І феномен “Червоної Антлантиди” якнайкраще засвідчив провал цього експерименту.
Чому ж тільки “Червоної атлантиди”? А, наприклад, книжки “Щоденник моєї секретарки”? Адже ж брати продали багатенько своїх книжок…
Реальні читачі не сидять у “Фейсбуці”. Вони про той рейтинг навіть не чули. А КСД наклад 7 тисяч продає за місяць. А всяке російськомовне мило, за словами самої Світлани Скляр, вони продають 25 тисяч за три місяці. Тож скільки б тут не ламали списів, достойна книжка чи ні, на реальних читачів ні рецензії, ні суперечки в літературних колах аж ніяк не впливають.
Перепрошую, але авторка статті має неперевірену інфу: сестри Чернінькі не мають філологічної освіти.
“Поржати” це як “попердіти”. Ліпше – пореготати. “Поржати” – то, як у Черніньких. Нехай пишуть, аби екологія не страждала.
Ага, перепрошую. Ре-го-та-ти-му надалі.
Дуже гарна стаття. Дякую авторці.
Хіба ж це не правда – все, про що у цій статті йдеться?
Треба боротися за високоякісну літературу, а не стьоб якийсь.
Адже зараз літературні смаки більшості людей – нижче плінтусу. Отак і намагаються деякі літературні інпотенти знизити планку вимог пересічних громадян до авторської майстерності.
“Ін-потенти” це ті, що “можуть”, а “ім-потенти” це ті, що “незгарні”. Вся проблема у тому, щоб літературний критик мав смак при виборі. Можна, наприклад, рецензувати написи в нужнику. Але – навіщо? Себто, масслітература не варта уваги критика класичної літератури. У нас критикують всяку “бузину”, а зловтішні “бєлінскіє” їх цитують: “Бачите, дьогтем тхне”. Он, Коля Пилявський поему написав і читає в психлікарні Кащенка. Критикуйте!
Пробачте, добродію, але це звичайна обдруковка.
+1
Такі книжки, як “Мед з дікалоном”, проходять не помічені, а про всяких Черніньких і Карп хто тільки не пише. Не розуміючи, що цим тільки збурюють до них цікавість.
Хороша стаття! Погоджуюсь з позицією авторки. Про Черніньких треба було написати, бо їх вже занадто популяризують, а люди й купують, читають і думають, що такою література і має бути гидотною. Але то все справа грошей: і видання книжки, і популяризація – то все справа грошей сестер, або їхніх спонсорів.
Чомусь ніхто не згадує, що видавець у Черніньких і Винничука той самий, “Піраміда”. І головне, це створити ще один скандал навколо авторів Піраміди і привернути увагу до її книжок. отакий маркетинг.
Ну й було би чесніше, якби автор рецензіїї-памфлету оприлюднив цей текст під справжнім прізвищем.
Усіх неписьменних, які здатні лише дрюкати клавіятуру під ніками, хочу наразі відправити … в глибокий “інтелектуальний” аут. Прочитайте хоча б новелю “Свиня” М.Хвильового. Можливо, ви і його поставите до стінки за надмірний натуралізм і розстріляєте в коментарях на ЛітАкценті? Спробуйте. Комсомольські квитки вам у руки.
Пане Олег а що у вас з правописом сталося? Чи може ви вигадуєте “нову – модерну” українську граматику?
просто варто писати правду у класичній подачі
Пане Олег, в останньому своєму коменті ви використали заборонений прийом не те що в критиці, а в здоровому глузді. Згадайте ще давньоіндійський епос, Арцибашева, Бальзака і всіх, кого Бог на душу покладе. А називати опонентів неписьменними чи комсомольцями, – ой, як дрібно й некрасиво, пане Олег. Утім. у одному ви маєте, можливо, рацію: ця стаття замовна, але хіба тому, що замовили її або ви, або самі мадам Чернінькі – задля піару.
А хіба є в укр. мові слово “примелькатися”? Я би вжила “увештатися”.
Думаю, Карпа єдuна, хто пише притомну літературу. Недарма ж переклади її творів дуже добре продаються за кордоном. До того ж, батькам Ірени Карпи нажить частина акцій видавництва КСД. Вітаймо княгиню української прози Іру Карпу! SLAVA IRENI QARPI!!!
Фе! Яка гидота!!! З наведених цитат у тексті вже зрозуміло, яке маємо лайно замість літератури!
кракаділи,маруськи,блядуськи-а що на цьому сайті крім Олег Соловей всі решта борці нєвідомого фронта?
моє ім”я чи фамілія нічого вам не скаже. тому і не підписуємось.Просто читачі і оглядачі за літературним дійством в Україні
apropos Винничука: У Пустомитівському районі озимина повимерзала колами на полях. Супутник НАСА зафіксував дивний феномен – на окремих ділянках сніг ніби корова язиком злизала у формі виразних геометричних фігур. При подальшому дослідженні виявили фігури подібного масштабу у Миколаївському р-ні біля села Колодруби, у Стрийському районі біля Моршина, у Жидачівському, Бузькому і Радехівському районах. Зіставивши всі незрозумілі фігури, схожі на літери, що, як виявилося, простягнулися смугою на 99 км., вченим з NASA вдалося скласти зашифроване послання, імовірно, від позаземних цивілізацій – “УБИЙ ПІДАРАСА”. При ближчому огляді колеги учених з NASA, проффесори з партії регіонів виявили на шнігу шліди шуфлі діда Кіндрата з Винник, який тіко позатамтого року взнав що война ся скончила і вийшов з криївки. Останній потяг, який він пустив під укіс, був потяг з цистернами з фосфором біля Ожидова. Діда Кіндрата не затримали за заклик до насильницьких дій, оскільки слова “ПІДАРАС” не виявили у жодному із словників планети Земля. Якби було написано “УБИЙ ПАРЕДЕСА” (Ксавер Паредес – професор історії університету в Іспанії), то підпільник Кіндрат міг би потрапити до цюпи.
Колись подейкували, що Ленка Ленсон є Юрієм Іваничуком. Намагаюсь роздивитись фото і проникнути в текст. :)
Який то ще Іваничук?
Я теж припускаю, що пані Ленсон – це псевдонім Винничука. ))))