Усе найкраще дітям?
- 23 Чер 2010 07:20
- 742
- 20 коментарів
Фото Марії Семенченко
Кетрін Патерсон, Мартін Уодделл, Елізабет Спір, Ейден Чемберс, Мадлен Л’Енгл, Рене Гійо… Творчість цих славетних дитячих письменників знана в цілому світі, нагороджена найпрестижнішими преміями та стає взірцем для нових поколінь авторів. Однак ці та багато інших прізвищ видатних дитячих письменників українським дітям нині не говорять нічого. Бо ж найкращі зразки світової літератури для дітей, попри натужні зусилля окремих видавництв, представлені на вітчизняному книжковому ринку досі спорадично.
Непроста ситуація з виданням перекладної літератури для дітей певною мірою є зліпком із проблем українського книговидання загалом. Воно, як відомо, потерпає через малий обсяг ринку, нерозвинену мережу книгорозповсюдження, «кризові» скорочення бюджетів… Однак є тут і специфічні «дитячі» квестії.
Переконатися в тому, наскільки непевна в Україні доля довгострокових перекладацьких проектів, можна з досвіду видавництва «Юніверс». Готуючи кілька серій художньої літератури, зокрема лауреатів Нобелівської та Букерівської премій, «Юніверс» звернувся й до «малого Нобеля» – Премії імені Г. К. Андерсена, яку вручають за видатний внесок у дитячу літературу. У 2005–2007 рр. у цій серії вийшли «Діти Склодува» та «Ельвіс Карлсон» Марії Ґріпе, «Цепелін» Тудмуда Гауґена, кілька книжок Еріха Кестнера. Однак далі видавництво було змушене взяти тривалу перерву – для продовження серії бракувало коштів.
Еріх Кестнер. Летючий клас / Пер. з нім. І. Андрущенка. — Київ: Юніверс, 2007
«Видавати переклади «серйозної» дитячої літератури невигідно», – коментує головний редактор «Юніверсу» й перекладач Олег Жупанський, адже справа тримається переважно на ентузіазмі видавців. «Як тільки є змога знайти кошти – одразу робимо», – додає він. Нині, попри кризу, пан Жупанський готує переклад наступного автора серії – нідерландської дитячої письменниці Анні Шмідт.
Знаючи реалії ринку, започаткувати подібний довгостроковий перекладацький проект не зважиться навіть таке успішне дитяче видавництво України, як «Грані-Т». «Ми не могли б собі цього дозволити, бо довелося б пожертвувати обсягами українських книжок, а ми не хочемо цього робити», – зазначає шеф-редактор видавництва Діана Клочко. До того ж, зазначає пані Клочко, перекладна література для дітей продається вдвічі довше за українську.
Випробування кризою й непростими умовами ринку досить успішно витримує «Навчальна книга – Богдан». У цьому видавництві вже сім років виходить бібліотека світової літератури для дітей у 100 томах “Світовид”. У серії вже видано переклади таких авторів, як Жуль Верн, Олександр Дюма, Микола Гоголь, Марк Твен, Ґаррієт Бічер-Стоу, Фенімор Купер тощо. Однак і тут ситуація далеко не безхмарна. У відповідь на запитання, як у видавництва справи з перекладами, головний редактор Богдан Будний скаржиться: «Розвелося багато книжкових піратів, які паразитують на готових перекладах, права на які ми купуємо. Наприклад, та ж харківська «Школа». Ви подивіться, у їхніх книжках навіть не вказано, хто автор перекладу…»
Видавці визнають: якщо дитяче видавництво хоче взятися за переклади, воно має бути готовим до низки проблем. «Це проблеми на всіх рівнях, – коментує пані Клочко. – З проплатою ліцензії на видання українського перекладу, із домовленістю з правовласником, з пересиланням матеріалів, з пошуком перекладача, з узгодженням, як цю книжку робити… Немає жодної ланки, де б не було проблем».
Ред’ярд Кіплінґ. Такі собі казки / Пер. з англ. Н.Дьомова, В.Чернишенко та І.Сав'юк. — Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2009
Щодо проплати ліцензії, то нерідко правовласник називає надто високу ціну. «Приміром, одна з причин того, що в Україні не перекладаються і не видаються бельгійські й французькі комікси (зокрема, класика жанру «Тентен») – захмарна ціна на права. І тут нічим не зарадиш», – зазначає перекладач Іван Рябчій.
Ціновий діапазон на ліцензію коливається від символічних $100 до кількох тисяч. У середньому це 600-700 доларів. Ціна залежить ще від податкової політики тієї країни, у якої купують ліцензію. Наприклад, є країни, де гонорари за продаж прав на переклад не оподатковуються, а є й такі, де податок «з’їдає» до 50%. Купити права, що перевищують середню ціну, може далеко не кожне видавництво. Деколи ж каменем спотикання стає не стільки ціна на видання перекладу, скільки на передрук ілюстрацій.
Нерідко правовласники відмовляють, тому що не можуть зрозуміти ситуацію на українському книжковому ринку. Вони не вірять, що видання книжок для дітей може бути неприбутковою справою, й не лише не дають грантів, але й ставлять за купівлю прав шалені, як для вітчизняних видавців, ціни, а на додачу – ще й вимоги до тиражу чи оформлення. Відомі у видавничій сфері й випадки, коли правовласник надавав попередній дозвіл, а потім, при складенні угоди, дізнавшись про українські наклади, відмовляв. Адже в такий хитрий спосіб нерідко діють видавництва, коли хочуть, щоб права не дісталися конкурентам.
Найлегше, кажуть видавці, мати справу з виданням скандинавської, литовської, австрійської, німецької літератур. Ці країни не лише охоче надають права й гранти, але й допомагають із презентаціями. Нещодавно до цієї ініціативи долучилася Польща. А чи не найважче, як не дивно, з перекладами з російської. До України не лише не доходять найкращі тексти, знайомство з якими могло б породити бажання підготувати переклад, але є й інша проблема. Чимало книжок, особливо для найменших, перекладається з російської без будь-яких угод і зазначення, що це переклад.
Дале Гру. Хтозна-що, або Свято першого зуба / пер. з норв. Г. Кирпи. — Київ: Махаон-Україна, 2007
Охочіше на пропозицію перекласти дитячу книжку видавці пристають тоді, коли є грант або підтримка на видання. «Чесно кажучи, навіть думки такої не виникало пропонувати українським видавництвам надрукувати щось без фінансової підтримки, тобто, без гранту країни мови оригіналу, – ділиться думками перекладач нової генерації Світлана Вольштейн. – Переважно, все що виходить, друкується за сприяння культурних фондів. Є конкурс на перекладацький грант, який проводить Ґете-Інститут, є перекладацька стипендія від швейцарського фонду…» В ідеалі таку підтримку потрібно надавати перекладачеві. Одначе за вітчизняних видавничих реалій ці кошти насправді стають підтримкою видання книжки, і лише частину з них отримує власне автор перекладу. Для сторони, яка надає українському перекладачеві фінансову підтримку, така ситуація здається неприпустимою.
Однак зависока вартість прав – це лише верхівка айсберга. Нерідко видавці мають справу передусім з підводними течіями. Українським видавництвам можуть відмовити продати ліцензію на переклад через міжвидавничі інтриги, намову конкурентів, антирекламу… Так сталося, зокрема, з «Хроніками Нарнії» К.С.Льюїса та «Мостом в Терабітію» К. Патерсон, з книжкою Х’ю Лофтінга про пригоди доктора Дулітла, творами Патриції Сент-Джон. У видавничому середовищі ця ситуація добре відома. Однак коментувати її журналістам видавці відмовляються, адже це – «цехові таємниці».
Не менш суттєвою проблемою для видавництв є пошук фахового перекладача. «Як літературний редактор, який сам у видавничій роботі має справу з чужими перекладами, хочу сказати, що часто молодий перекладач може добре знати іноземну мову, але… погано знати рідну. Такий переклад нечитабельний, і редакторові доводиться довго доводити його до пуття, – розповідає редактор і перекладач Оляна Рута. – Буває і таке, коли перекладач не соромлячись приносить комп’ютерний переклад із такими «перлами», що хоч плач».
Слова Оляни Рути підтверджує й Наталя Брискіна, перекладач, редактор видавництва «Теза», яке публікує свiтовi та вiтчизнянi бестселери для дiтей та пiдлiткiв. «За багатьма молодими перекладачами доводиться багато виправляти або й зовсім переписувати», – зазначає вона. Пані Брискіна визнає, що «Теза» охочіше працює з перекладачами старої генерації, адже вони «дають потрібну якість і терміни».
Ганна Гаґеруп, Клаус Гаґеруп. У страху великі очі. Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2009
Перекладач, який має поважне реноме, найчастіше знаходить відгук видавництв на пропозицію перекласти ту чи ту дитячу книжку. Щобільше, знаний перекладач не тільки отримує замовлення від видавництва на переклад, але й може обирати серед цих пропозицій відповідно до власних уподобань. «Моя мама, Галина Кирпа, перекладає на замовлення виключно тоді, коли це збігається з її смаками й не суперечить літературним та людським принципам, – ділиться Оляна Рута. – Скажімо, незабаром вийдуть казки Астрід Ліндгрен, які мама перекладала на замовлення видавництва «Махаон». Там таки вийшла перекладена на замовлення книжка Гру Дале «Хтозна-що, або Свято першого зуба». Славнозвісні книжки сучасного шведського класика Клауса Гаґерупа про Маркуса мама переклала на замовлення «Тези». «Навчальна книга – Богдан» видає розкішну серію дитячих казочок Свена Нордквіста в його таки художньому оформленні. Видавництва, звісно, зацікавлені в гарних перекладачах».
Молоді перекладачі вчитися хочуть. Тетяна Савченко, автор мережевого перекладу «Їжачка в тумані», зазначає, що працювала над книжкою з метою тренування. А вже наступний переклад, книжку Вітезслава Незвала “Аничка-гномка і Солом’яний Губерт” пані Тетяна подаватиме до друку: «Навіть випросила собі “наукового керівника” – перекладача-україніста з Чехії Риту Кіндлерову. Вона перевіряє мій переклад, підказує якісь реалії, які може знати тільки чех, наприклад, про специфічний вид іграшок чи специфічні ремесла, яких у нас не було. Тож я стараюся, і все серйозно».
Отже, песимістами у справі дитячого перекладу бути все ж не варто. Але й оптимістами бути зарано. Нещодавно видавців налякала чутка: на друковану продукцію планують ввести акциз. Вона буде контрольованою й дорожчою на 20-30%. А отже – не надто відрізнятиметься в ціні від ювелірних виробів… Тож і до податку на розкіш дитячій книжці недалеко…
![:: Володимир Цибулько :: [персональний сайт]](http://www.tsybulko.kiev.ua/baners/knopka.jpg){kind=small}
цікава стаття, хоча й поверхова. Чого вартий лише прикінцевий пасаж про акциз…
Ситуація з перекладом дитячої літератури набагато краща, ніж із дорослою. Бо 60 відсотків перекладних книжок в Україні – дитячі. Інша справа, що багато цілих літератур залишається поза увагою видавців. Але й не все видається за гранти. Так, усі переклади з верхньолужицької мови Божени Антоняк для Піраміди (“Мишка в хмарах”, “Зачарована сорока” Єви-Марії Чорнакец), для Видавництва Старого Лева (Великі пригоди маленького котика Юрія Брєзана), для Богдана (Ян, що не знав страху) робилися без жодної грантової підтримки на ентузіазмі перекладачки і видавців. І такі приклади можна продовжувати. А те, що видавці й самі перекладачі дуже мало роблять для промоції перекладних книжок – це правда. Знайдіть інформацію про більшість перекладених авторів в українській Вікі? Це ж не важко. А де інтервю з перекладеними дитячими письменниками. От Грані-Т видало аж 3 книжки чудового польського письменника Гжегожа Касдепке. І нуль промоції. Що було важко запросити автора на Форум чи в Київ через Польський інститут. Давайте більше займатися промоцією і будуть результати.
Помилуйте, ніхто не претендує на всеохопність. Можете копнути глибше – вперед! Чомусь досі ніхто на цю тему особливо не писав…
У вас фактологічна помилка. Великі пригоди маленького котика Юрія Брєзана були перекладені “Веселкою” ще в 1960-70х, а видання Лева – перевидання. До того ж це видання п*ятирічної давності. З початком кризи ситуація змінилася.
фактологічні помилки – це у Вас. “У Видавництві Старого Лева” вийшов новий ліцензійний переклад саме з оригіналу, верхньолужицької мови. А у “Веселці” був піратський переклад з німецького варіанту цього твору. У Веселці твір називався навіть інакше. Пригоди котика Мікоша, бо саме так називалася німецька версія. Якби Ви знали оригінал, то побачили б багато відмінностей між цими виданнями.
Взагалі Ваша агресивність малозрозуміла. Бо я пропоную приділяти більше уваги промоції, яка не вимагає великих затрат. Бо я це постійно роблю. Я власник видавництва й не менше за Вас розуміюсь на сучасній ситуації в бізнесі. І права на переклад купував не один раз.
Ну, прекрасно, якщо зробили нову версію.
Я не зовсім розумію, де ви побачили агресивність? В тому, що я озвучила низку загальновідомих траблів? Чи в пропозиції Вам написати власну статтю, якщо вже ви знаєтеся на предметі краще і вважаєте мою статтю поверховою? Повірте, не хотіла здатися агресивною й провокувати коментарі в дусі ображеної чесноти.
Якщо вже озвучувати всі трабли, які є в наших видавців, треба писати дисертацію. І на перших позиціях називати там кумівство в бізнесі, повну відсутність маркетингу, нерозуміння правил гри на ринку й те, що там насправді нікому нічого не потрібно. Бо яке нормальне видавництво, скажімо, в США може собі дозволити сказати авторові, який хоче влаштувати презентацію (з власної ініціативи і за власні кошти): “А у нас ніхто ні за що не відповідає!” ? Брудної білизни можна багато вивалити. На багато статей вистачить.
Я не виправдовую українські видавництва, вони справді працюють неідеально. І промоцією переважно не займаються. Я промоцією займаюся і знаю, що таке книжковий маркетинг. Але набагато більше могли б робити і перекладачі для промоції. Це ті ж статті до Вікі про перекладених письменників, інтервю з перекладеними авторами тощо. Якщо ми хочемо змінити ситуацію, то треба це робити всім. А не висловлювати лише безкінечні претензії до видавців. Дрібні українські видавництва справді не виділяють навіть мінімальних бюджетів на промоцію, більшість книжок не мали навіть 10 плакатиків для книгарень, а це лише 100 грн. Але покажіть мені й письменників чи перекладачів, які регулярно виступають у дитячих бібліотеках чи школах свого міста. Хіба для цього обовязково потрібне видавництво. Для цього треба зайти в найьлижчу районну дитячу бібліотеку і домовитися про зустріч. Презентації у нас вже є. У нас бракує читань і зустрічей з письменниками.
до аі, що сказав “Але набагато більше могли б робити і перекладачі для промоції.”
Отже, зробивши один переклад, я повинен присвятити своє життя його промоції? Влаштовувати прези, ганятися за авторами у пошуках інтерв*ю, ходити по бібліотеках? Поет повинен писати вірші, це його робота. Перекладач повинен перекладати і вчитися перекладати. Це також його робота. Саме робота, а не розвага, як декому вочевидь здається. Переклад забирає значно більше часу і сил, аніж приносить прибутку. У більшості перекладачів є ще інші місця роботи, бо перекладачу теж їсти хочеться. Чесно кажу, може ви не знали.
На роздачу листівок на вулицях немає ані сил, ані часу. Дуже хотілося б, але це просто неможливо.
Скажіть, а може промоцією і продажами має займатись хтось інший? Може ви знаєте хто…
А стаття хороша. Дякую.
Звичайно, гівна на вулицях має прибирати Президент України. наша справа висловлювати претензії. Йдеться не про листівки на вулицях, а про створення інформаційних текстів. Зайдіть на українську Вікі там немає статей про більшість перекладених у нас письменників. А для цього треба лише зайти на Вікі відповідною мовою, перекласти текст. Додати інформацію про українські видання і розмістити. Це займе годину часу, а користь величезна. А інтервю з перекладеним автором? Хто може зробити його краще за перекладача? Усі відомі перекладі в Європі активно займаються і промоцією своїх авторів. А якщо для Вас це форма заробітчанства а не місія, то, справді, є кращі й легші способи заробляти гроші
Ну звісно, перекладач має жити в бочці й радіти своєму месіанству… :(
“Але покажіть мені й письменників чи перекладачів, які регулярно виступають у дитячих бібліотеках чи школах свого міста. Хіба для цього обовязково потрібне видавництво. Для цього треба зайти в найьлижчу районну дитячу бібліотеку і домовитися про зустріч.” (ai) Але хіба автор може сам виступати із своєю книжкою, без домовленості з видавництвом? Це вже схоже на самодіяльність: сам написав, сам про себе статтю написав, сам виступив у школі. Були часи, коли й продавали самі свої книжки… Ех… Має ж бути узгоджена співпраця!
Звичайно, може. Більшість виступів письменників у європейських країнах ніяк не погоджені з видавцями. У сусідній Польщі письменницькі зустрічі із читачами норма літжиття. Наприклад, мій друг Марек Краєвський, має в середньому 60 виступів на рік.
А видавництва організовують лише промоційні виступи, повязані з премєрою книжки.
Варто знати, як організоване літературне життя в Європі, і вчитися запроваджувати подібні моделі в себе. Звичайно, якщо ми хочемо успіху, а не просто пожалітися
Все правильно сказано в цій статті. І про переклади теж – молоді перекладачі практично не знають української мови. Але видавництвам вигідніше замовляти сякі-такі переклади, бо за них можна платити копійки. Якщо комусь потрібен досвідчений перекладач (лінгвала, свагілі, голландська, французька, польська), пишіть на .
Повертаючись до теми. Проблеми українського дитячого киговидання очевидні. Головне питання, чому прибуткова в усіх країнах галузь в Україні є майже збитковою. Можливо, потрібні державні дотації, податові пільги і т. ін. З іншого боку, чомусь книги по 30 грн у нас вважаються дорогими і розходяться повільно. Середньостатистична мамця радше купить малому спортивні штани, аніж книгу. Була у мене думка, що треба здешевлювати товар, щоб “підсадити” людей на книги, але куди вже далі? Дитячі книги поважних видавництв друкуються на дорогущому фінському папері, бо він найкращий для дитячих видань. Українських аналогів нема.
Може дійсно справа у відсутності реклами? А може – у системі освіти, яка з читання робить додаткову нудну шкільну дисципліну? ХЗ.
Українські переклади, що б там не казали, тішать. Гасло “Українською прикольніше” знаходить відгук. Випадки машинного перекладу, перекладу транзитом через російську трапляються, але НМД – дедалі рідше, тому сподіваймось на краще.
Авторці велика дяка за статтю. Надіюсь, малопродуктивні дискусії в коментах вас не засмутили.
Сумно, що для Вас конкретні пропозиції щось зробити виглядають малопродуктивними.
Працювати завжди важко.
Малопродуктивні не ваші пропозиції, малопродуктивна наша з вами дискусія, бо ми говоримо, одне одного не розуміючи. Мені дещо незручно, що ми з вами зафлудили простір під таким цікавим текстом, тому сподіваюсь, що авторка нам пробачить. Якщо маєте конкретні пропозиції – напишіть мені на скриньку @gmail.com, а тут, сподіваюсь, нашу дискусію вичерпано.
Так наші видавці ж нецивілізовані, більшість проблем створюють самі. До прикладу: “Грані-Т” замовило мені перекласти “Казки для Капрін” М.Карема. Я сконтактував з праводавцем, вона надіслала угоду, а зазначене видавництво вже півроку угоду “читає” і ні до мене, ні до праводавця – ні гу-гу. І яке може бути до нихз ставлення і в перекладача, і в праводавця після цього? Загалом, ставлення до перекладача – нижче не буває, женуть здебільшого якісь літературні раби дешеву халтуру по 1 долар за сторінку, бо нормальна людина один раз за таку суму перекладае, другий також, а втретє схаменеться, коли побачить, що одвічно бідний видавець їздить на новім мерседесі, далі бідкаючись, що не стачає грошей… Є, звісно, щасливі винятки, як-от переклади Ольги Сенюк, Галини Кирпи, Оляни Рути й Дмитра Чередниченка, але загальне враження дуже гнітюче.
А чому наші видавці мають виділятися в суспільстві. Знайдіть мені цивілізовану інституцію в Україні. Якщо людина не поважає себе сама, її ніхто не стане поважати, якщо держава не поважає себе сама, то які претензії до сусідів. Найбільша наша трагедія – ми ще не усвідомили до якого стану моральної деградації дійшли…
Шановний п. Чистяк, а про які це ви перекладацькі гроші кажете?!! 1 долар для вас мало?!! А безкоштовно перекладати, як більшість наших перекладачів, не пробували, або бодай трохи підняти рівень нашої перекладацької культури? Чи вас принципово цікавлять лише гроші? Грані-т переживає скрутні часи, а ви з них гроші за свої переклади вимагаєте. Співпрацюйте з росіянами, перекладайте для них масове чтиво, тоді й заробите собі на закордонні мандрівки.
Чому речі, які у всьому світі є прибутковими і почесними у нас лише почесні?
Шановний пане Готьє! Ви, на жаль, неуважно читали мій допис – там про гроші з “Граней-Т” не йшлося, а йшлося про нахабне ставлення видавництв, які женуть халтуру (і тут Ваші улюблені “Грані-Т” – не виняток) і забули, що таке цивілізоване ставлення до перекладача й читача. На закордонні мандрівки, до речі, я заробляю в університеті, якщо Вас цікавлять джерела моїх прибутків, і переклав більше 40 поетів – безкоштовно… Гадаю, цю дискусію продовжувати не варто, якщо Ви великий прихильник “Гарней-Т”, і вважаєте, що та реакція, про яку я написав – нормальна, мені шкода і Вас, і Ваше ущербне видавництво – женіть і втішайтеся хальурою далі. “Здається, що з розпуки Зжеру я власні руки, Зате вже буде ситий Животик мій Набитий” – перлина українського перекладацтва (М. Карем, пер. В. Каденка, Ред. І. Андрусяк).
Солідарний із Slavko”м. Боюся – чим це все у нас закінчиться.