(Не)наш головний біль
- 27 Лип 2009 04:21
- 6,451
- 58 коментарів
У Польщі цей твір став бестселером. Його наклад сягнув близько 200 тисяч примірників. Для нашої Неньки, народ якої вважається нібито культурним і начитаним, такий феномен видається фантастикою.
Чому ж твір, який не має цікавого сюжету, який, власне, є автобіографією, до того ж автобіографією далеко не класичною, а, радше, «хаотичною», викликав у наших сусідів таку зацікавленість?
На мою думку, є тут кілька причин.
По-перше, твір співзвучний іронічній ментальності поляків. Хто хоч трохи знає цей народ, той, певно, зауважив, що поляки до багатьох речей ставляться з гумором, який непомітно переходить в іронію. Твір же Я.Гловацького цілком іронічний. І, певно, це не могло не імпонувати його співвітчизниками.
По-друге, попри деяку незвичність форми, твір читається легко. Автор не збирається «мучити» читача, пропонує йому «просту» естетику. Відсутність же автобіографічної хронології, «стрибання» автора в часі, коли він то дорослий, то «впадає» в дитинство, то знову повертається до дорослого життя і т.д., лише урізноманітнює виклад. Власне, твір Я.Гловацького – це набір цікавих автобіографічних оповідань, довільно «перемішаних». Інша річ, що в цій довільності є своя «логіка», відома хіба що самому авторові.
По-третє ж, Я.Гловацький для поляків (і не лише для них) – всесвітньо відомий автор. Його твори перекладені багатьма мовами, п’єси Я.Гловацького йдуть на Бродвеї, на сценах багатьох країн світу, за його творами знято фільми. Хіба цього мало? Хоча б для того, щоб зацікавитися й купити його книжку.
Іронія автора іноді переходить у цинізм, іноді стає неприємно від іронічно-цинічного викладу. Проте автор уміє вчасно зупинитися, переключитися на інше — неприємні відчуття зникають.
Світ постає у Я.Гловацького безглуздим, і автор ставиться до нього іронічно: «Папа римський виголошує натхненні промови й аплодує реперам з-над Вісли. А ми вже цілковито змирилися з існуванням у Південній Америці таборів, у яких для вилучення й пересадки органів тримають дітей, куплених у батьків. І з тим, що в Пекіні лікарі крадуть у в’язнів органи одразу після виконання смертного вироку. А також із тим, що ті розкомплектовані трупи далі використовують, бо відомий скульптор з Німеччини компонує з них скульптури, на яких заробляє мільйони. Ми знаємо, що в’єтнамська мафія, котра контролює норвезький ринок героїну, перевозить його в тілах новонароджених немовлят, яких для цього вбивають…»
І т. д., і т. п.
Чи, може, іронія є для Я.Гловацького засобом самозахисту від божевілля й мерзотності світу? Чи «методом» його пізнання? А може, і тим, і тим водночас?
Десь посередині тексту ця його іронія починає набридати. І вона… зникає. Бо автор говорить про річ, над якою не хоче (чи не може?) іронізувати. Ця річ – його творчість.
Втім, далі він знову повертається до іронії. Правда, вона вже не сприймається так, як раніше. Щось скептичне з’являється в цьому сприйнятті.
Зрештою, починаєш розуміти. Не такий уже автор іронічний та цинічний. Має він свої цінності, — може, навіть старомодні. Захоплюється Достоєвським, Чеховим. Хоче, щоб світ був іншим. Чистішим?
А іронія? Це так собі маска.
Я. Гловацький, звісно, – патріот. Як і більшість поляків. Він любить Варшаву, Польщу – чи то вони соціалістичні, чи капіталістичні. Зрозуміло, вони (себто Польща, Варшава) не ідеальні. Але зате це – своє. Навіть якщо доля закинула автора далеко-далеко, за океан, він думає про повернення на свою землю із «райської» далечіні. Зрештою, повертається, як блудний син, — зі статками й славою, здобутими за кордоном.
Окрім Польщі, в творі є ще кілька образів «близьких» автору країн (чи народів?). Передусім — Америка. Країна, яка зробила його знаменитим. Однак, незважаючи на «благодійність» цієї країни, Я.Гловацький до неї ставиться зело критично. Нічого не прикрашаючи, показує цинізм американської цивілізації, її «холодність», якщо хочете – «антилюдяність». Йому більш затишно в «старому» світі. Але навіть повернувшись у цей рідний світ, він зберігає… американське громадянство. Чому? Бо, попри «антилюдяність», Америка (це, можливо, виглядає парадоксально) дає більше шансів для людини, ніж старенька добра Європа. Як і американське громадянство.
Є в творі й образ Росії. Образ парадоксальний. З одного боку, Росія – країна високої культури. На сторінках не раз і не два зустрічаємо імена російських класиків літератури. Це і згадувані Достоєвський та Чехов, це Толстой, Гоголь, Булгаков. Хоча, якщо розібратися, то Гоголь і Чехов не такі вже й росіяни, коріння ж бо в них українське. Та й у Достоєвського чимало було вкраїнської крівці. І Булгаков, попри свою українофобію, набрався київсько-українського душку. Але сумніваюся, що Я.Гловацький про це знає. Як і абсолютна більшість шанувальників російської класики.
Проте «високий світ» російської літератури в Я.Гловацького аж ніяк не проектується на російські реалії. У його творі є кілька фрагментів, де він описує свої враження від сучасної Росії. У них показано, як у країні поєднується неймовірне багатство, розкіш, з одного боку, і злидні, з іншого, помножені на жорстокість багатіїв.
Дозволю собі навести ще один уривочок з твору, де автор описує свої московські враження: «У музеї Чехова я був єдиним відвідувачем, і бабулька з волоссям, укладеним короною, така собі жіноча версія Фірса з «Вишневого саду», особисто показала мені велику прем’єрну афішу «Трьох сестер». Щоб не піддаватися аж занадто зворушенню, я зателефонував до Сєргея, власника мережі найсучасніших м’ясопереробних комбінатів у місті. Його адресу мені дали в Нью-Йорку на Брайтоні під час концерту, коли брат президента Клінтона, Роджер, цілком непоганий рок-співак, виступав там перед російською мафією в ресторані «Національ». Я переказав Сєргею привіт від його сестри, а він влаштував мені екскурсію одним зі своїх закладів. Почали ми з першої зали, де жінки, стоячи по кісточки в крові й обрізках, відділяли від кісток шматки м’ясної плоті та вкидали їх до машин, які різали й перемелювали це м’ясиво. А в останній залі – здається, п’ятій – з конвеєра з’їжджали вже готові гарячі соковиті сосиски, запашна шинка й пікантне салямі, яким мене зрештою урочисто почастували. Я спитав, чи ті бідні на вигляд жінки не крадуть м’яса. Сєргей заспокоїв мене, повідомивши, що за таке на його комбінаті відрубують долоню».
Звісно, «Масква слєзам нє вєріт». Расєя ж матушка – істинно православний край, де панує християнське милосердя, а не закони шаріату.
Ще одна «близька» для Я. Гловацького країна – Україна. Власне, навіть не країна. Бо такої він не знає. Він знає український народ, точніше, його представників. Автор не раз зустрічався з ними і тепер описує ті зустрічі на сторінках книги.
Яким же українець постає в свідомості поляка Я. Гловацького?
На жаль, це людина без «високої» культури. Автор майже нічого не знає ні про українську культуру, ні про її письменство. Для нього це – «терра інкогніта». Але це не стільки вина автора, скільки наша біда. Скажемо чесно: нашу культуру не знають у світі. А ми, якщо розібратися, робимо вкрай мало, щоб її знали.
Українець для Я.Гловацького – трудяга, якого мало шанують у світі, зокрема, в Америці. Чимось тут він нагадує поляка. Те, що письменник говорить про трудову польську еміграцію, можна сказати і про українську. Й навпаки. Але, попри таку упослідженість, українець здатний виживати і знаходити, хай не безпроблемно, своє місце під сонцем. З помітною симпатією (і майже без іронії!) Я.Гловацький пише про одного з представників українства – такого собі Романа Назаркевича, який у молоді роки належав до українського націоналістичного підпілля, а потім емігрував до Америки, «вибився в люди», ставши заможним домовласником. Однак «щоранку цей дебелий вусань особисто обходив свої будинки, як обходять господарство. Всі дні, за винятком національних українських свят, він ходив у потертих вельветових штанях і коричневій шкірянці. У бездонних кишенях він тримав усе потрібне: викрутки, обценьки, молоток і навіть пістолет для забивання цвяхів. І власною персоною прочищав забиті зливи, прикручував шпінгалети на дверях туалетів і навіть ремонтував зіпсовані кондиціонери. Був він чоловіком досвідченим…»
Отакі ми!
Можливо, успіх твору Я.Гловацького в Польщі був забезпечений тим, що він став для поляків дзеркалом, у якому вони побачили себе в нинішньому непростому світі. Але цей твір є таким же дзеркалом і людей, в Україні сущих. Проте сумніваюся, що він у нас стане бестселером. Україна ж – не Польща. Та й «пересічні» українці, незважаючи на трудовий ентузіазм наших народних низів, у плані інтелектуальному часто нагадують сумнозвісного Гоголівського Пацюка.
На мою думку, може це трохи перебільшено, українці мають проблему – самозакоханість.Часто-густо їм морально тяжко переступити бар”єр і почати читати чи переглядати щось, про що ніколи не чули (або занадто мало чули).Якщо дивитись блоги в інтернеті, то можна порівняти рівні зацікавленості в різних країнах тими чи іншими сферами. Україна пасе задніх в галузі культури. Ніби кричить на цілий світ: “МОЯ ХАТА СКРАЮ”, які так і хочеться доповнити: “І Я НІЧОГО НЕ ЗНАЮ”
книжка дуже гарна, хоч і перекладена неідеально. Почнемо з назви. У польській мові це фразеологізм зі значенням “напам”ять”. Адекватною назвою було б “Пригадалося” або “Те, що запам”яталося “.
А бестселером вона не буде з двох причин: Гловацький відсутній у нашому інформаційному просторі. І Астролябія видавництво, яке не вміє продавати і промувати книжки.
А українці не винні.
Гловацький в нашому інфолпросторі присутній, але у такій формі, яка переконує мене ним не цікавитися :)
ну скажемо, слабо присутній, як і більшість польських авторів. А присутність упливає на продажі.
Тому давайте створювати нормальний європейський літературний інформпростір.
А книжка зовсім не проте, що написано в рецензії. Хоча, ясно, що кожний читач сприймає книжку інакше.
Але читати його варто. Бо в нас ніхто так не пише.
Неадекватна присутність зарубіжної літератури – через неякісні переклади, нефахові рецензії, брак актуальних інформ- та промоакцій тощо – більше зло, ніж її відсутність.
А винних, справді, спробуй знайти – хата то скраю.
В ідеалі потрібні рецензії на всі нові художні перекладні книжки, що виходять у нас. Це не так і багато.
Треба більше інтерв”ю із закордонними письменниками. Або хоча б переклади таких інтерв”ю із зах. преси.
Потрібні розмови з перекладачами і побільше читань у бібліотеках, книгарнях. У нас перекладачі рідко бувають предметом уваги й учасниками промоакцій.
Пане Професоре, мушу завважити, що Ваш закид з приводу перекладу назви недоречний, оскільки він є досить грайливим: “Głowa” – це широко відоме прізвисько Гловацького (мала літера в назві вжита свідома, інакше алюзія була б занадто прямолінійною), а отже запропонований Ірванцем переклад видається найадекватнішим.
я знаю, що Глова – це прізвисько Гловацького. І в поєднанні з фразеологізмом з глови створює двоплановий ефект, але для польського читача. У нас вираз З голови не є фразеологізмом і укр. читач не обізнаний з прізвиськом Гловацького. Тому й вийшла неоковирна калька, а не адекватний переклад.
А контекстуально це фрагменти спогадів, те, що залишилося в пам”яті. Та й калькування фразеологізмів є типовою перекладацькою помилкою. Див. будь-який посібник з перекладу.
Давайте остановимся на этом поподробнее!
Погоджуюся, переклад міг би бути ліпшим. А сама книжка – маю надію, що якщо читачі Літакценту візьмуть її до рук, а потім передадуть своїм друзям , а ті своїм і….
Нашій літературі страшенно не вистачає таких текстів. Але все попереду :-)
Спасибо за идею данная статья навела на одну мысль но я умолчу :)
А як вам назва статті? Хіба є в українській мові “головний біль”? А може ще й ручний та ніжний? Біль голови! – ось як має бути.
Вельмишановна пані Лоло! Вам не здається, що назва статті передбачає певну гру смислів? Адже в рецензованій книзі йдеться про глобальні (головні, основні) проблеми, на які ми, українці, не дуже звертаємо увагу. Зрештою, назва обігрує й прізвище Автора. Але якщо Ви прочитали “головний біль” як “біль голови” – право Ваше.
Це ознака Лолиної незавершеної освіти.
Письменник не означає – перекладач. Тим паче добрий. А це тепер серед українських літераторів стало дуже поширеним явищем. Складається враження, що таким чином вони або підробляють, або хочуть долучитися до актуальних літпроцесів у світі, зокрема як “видатні” перекладачі того чи іншого сучасника, або ще краще класики. Чого вартий один Андруховичів “Гамлет”! Літакцент подавав дуже доречну рецензію на нього. Цікаво, чи читають тепер ЙОГО в школах?
Те, що письменники підробляють перекладами – це явище яке не стало дуже поширеним тепер. Так було завжди, і не тільки серед українських літераторів. З усіх зазначених Вами причин, тільки без жодної іронії. Очевидно, Ви просто тепер стали звертати на це увагу? До речі, крім дуже невеликого числа письменників (на кшталт Дена Брауна, Коельйо чи Чхартішвілі), більшість з них була, є і буде змушеною робити й іншу працю, ніж писати власні книжки. А знову ж таки Чхартішвілі (Акунін) – понаперекладав, мабуть, набагато більше, ніж написав свого – а власних томів у нього цілі полиці в книгарнях… Отже, з одного боку, перекладацька діяльність не тільки не шкодить письменникові, але й навпаки – збагачує його чи її світогляд і власну палітру :) А з иншого – я волію аби літературним перекладом і надалі займалися/підробляли літератори, ніж, скажімо, стоматологи чи політологи :)))
гиги, знав я Назаркевича, та й не одного , який також «вибився в люди», хоча жив і не в Нью-Йорку, а в Чикаґо – мабуть це в них родинне :)
Звісно, добре що перекладають не доярки. А письменники-перекладачі якщо вже самі не заглядають до посібників з перекладу, то хай пишуть їх для стоматологів чи політологів… Ці то вміють читати.
“письменники-перекладачі якщо вже самі не заглядають до посібників з перекладу”? жартуєте. а може маєте на увазі словники? тоді кваліфікація того, хто НЕ заглядає у словники (чи взагалі до будь-яких инших книжок, що можуть поліпшити якість перекладу) виклакатиме в мене підозру…
ШАНОВНІ ДРУЗІ!
Я оце щойно допався до Інтернету, бо перед тим був цілий тиждень “у глибинці”. Про цю публікацію я знав, і зараз хочу подякувати й Петрові Кралюку за приємні слова про мою роботу, і всім, хто взяли участь в обговоренні, також. Судження тут є різні (дякую панові Савенцеві, який перебуває “в темі” за те, що захищає Ірванця-перекладача). Проте мені видається, що коли обговорення якості перекладу ходить навколо обговорення перекладу назви книжки, це означає, що дискутанти самої книжки не читали. Бо там, в кінці книжки є моя післямова – слово від перекладача – і у ній я пояснюю, чому титул видання саме “З голови”. Та в кожному разі дякую всім. Панове Gerusha і Steha щось також взяли для себе зі статті П.Кралюка, а шановний strng якось непояснимо (для мене) налаштований проти письменника Ґловацького. Маю також – задля справедливості – зазначити, що першим в Україні Ґловацького переклав не я, а Андрій Бондар. Його переклад сценарію фільму “Рейс” був вміщений кілька років тому в тоді ще існуючому журналі “КІНО-КОЛО”. Що ж до моєї праці, то на осінь сподіваюсь у тій самій “Астролябії” випустити книжку драматургічних творів Ґловацького, і та збірка, думаю, додасть дещо до розуміння роману “З голови”. Втретє дякую всім. Щиро – О.Ірванець
я читав текст польською, тому післямови перекладача справді не читав.
Але це не змінює загальновідомих у професійній перекладацькій практиці правил щодо перекладу фразеології. Ну і мову треба знати краще нашим перекладачам з польської.
Я вже не зупиняюсь на проблемі літредактора. Пане Олександре, невже Ви стверджуєте, що в Астролябії є фаховий літредактор, який ще й зробив звірку оригіналу й перекладу?
Я про таку особу в Астролябії не чув. Навіть дуже гарний перекладач без гарного літредактора не видасть якісного тексту.
А Гловацького я люблю і тішусь, що він є українською.
“Ну і мову треба знати краще нашим перекладачам з польської.”
Ну, а це вже камінь в город письменника, а не перекладача. Якщо письменник не редагує сам себе, тобто після нього потрібно вичитувати редактору, то що казати про перекладача. Втім, на відміну від письменника-перекладача професійний перекладач відповідає за відповідність свого перекладу оригіналові, якого літредактор не повинен знати.
“Навіть дуже гарний перекладач без гарного літредактора не видасть якісного тексту.”
А гарний письменник мав би, якщо він ще й гарний перекладач..!?
Зауважте, друзі, які видавництва взагалі зазначають, хто редактор перекладу. Тобто чи редагувався текст – або чи хоча б хтось читав його перед друком… Чи, може: а навіщо?
Добродію Івченко! Думаю, ви не читали не тільки передмови, але й взагалі усього мого перекладу – тому й акцентуєте лише на перекладі назви. Щодо пропонованого вами варіанту “Пригадалося” – то це чудовий заголовок для мемуарів першого секретаря якогось обкому патії. По-друге:
у вихідних даних роману, виданого “Астролябією” вказано редактора – це якщо розгорнути книжку на її останньому розвороті. Ну а ваш тон – “невже ви стверджуєте…” і т.п. – свідчить, що вам просто хочеться сказати щось прикрого мені, співробітникам видавництва, і відвідувачам “Літакценту”. Перегляньте свої попередні пости – і подумайте, чи отіи ви, аи про вас хтось писав у такому тоні, ще й цілком бездоказово. Вам не соромно?
Один авторитетний чоловік казав, що переклад може бути добрим тоді, коли перекладач відмінно знає мову, ЯКОЮ перекладає. Наші ж люди, хто береться за переклади й пише про це хоч би на цих сторінках, часто чомусь смітять недоладними словами-”остюками”. Ірванцеві от не подобається форма “драматичний”, і він вище вживає – “драматургічних творів”. Нема-нема, й прозирає колгоспна освіта. Втрачається довір”я.
Друже beetle! Серед драматургічних, а також прозових і поетичних творів трапляються драматичні, або ні. Так що можете втрачати довір”я, аби довіру зберегли. Привіт!
Пане Олександре,
я не хотів про це писати, але я взяв книжку прочитав 3 сторінки, побачив рівень перекладу і вирішив не марнувати часу. А про секретарів, що їм личить, вам краще знати, я до цієї сфери ніколи не належав.
А якщо Ви будете так хворобливо реагувати на фахове зауваження щодо перекладу назви, то й не навчитесь ніколи перекладати. Прикро, що Ви навіть не в стані зрозуміти, що Ваш переклад назви є примітивною калькою. Я науковець і вмію аргументувати свої твердження. Прочитайте мою відповідь Савенцеві уважніше, а тоді й розкидайтеся закидами в бездоказовості. А Форуми на те і є, щоб висловлювати свої думки. Одні вам подобаються, інші ні. Це нормально. Я ж не кажу, щоб Ви переробляли назву книжки.
Театр драми і комедії на сторінках ЛітАкценту.
Добродію Івченко! Форуми дійсно існують на те, щоб обнародувати свої думки. Думок у ваших постах я не зауважив. Зауважив лише примітивне прагнення когось принизити і таким чином вивищитися самому. Тож успіхів вам у цій діяльності.
Знаєте, риба гниє з голови.
Анатолій Івченко почав добру справу. Чи варто читати: Януш Гловацький. З голови / переклав з пол. Олександр Ірванець. – Львів: Астролябія, 2009 – форумчани, мабуть, для себе з”ясували.
Рецензія перекладу це б тільки підкріпила. Тож її треба просити в п.Івченка. Або в когось іншого.
А “драматургічні, а також прозові і поетичні твори”,
мабуть, можуть бути ще й трагічними і комічними?
Пане Олександре,
це я від заздрості погубив у постах усі думки. Думав вивищусь за рахунок Ірванця, а не вийшло.
Дякую за пильність! Ворогів досконалого українського перекладу треба нещадно викривати.
Било би красно, аби пан Івченко з язика полського чи сорбського щось нам витлумачив,а Львовська Політехніка чи Ставропигіон те писаннячко напичатали,а якись-такий мудрий Петьо Іванишин рецензійку спровадив.А то не вивчені грамотки писателі,коториї навит свою фамілію справне написати не могут,бо вмісто Іванець пишуть Ірванець,а вмісто Ондрухович- Андрухович,нам із заграничних язиків щось тлумачити хочуть.
Пане Ондрею,
краще б ви русинською щось переклали, або написали рецензійку на русинського письменника, щоб і ми знали про них
Добродію Івченко! Думаю, ви не читали не тільки передмови, але й взагалі усього мого перекладу – тому й акцентуєте лише на перекладі назви. Щодо пропонованого вами варіанту “Пригадалося” – то це чудовий заголовок для мемуарів першого секретаря якогось обкому патії. По-друге:
у вихідних даних роману, виданого “Астролябією” вказано редактора – це якщо розгорнути книжку на її останньому розвороті. Ну а ваш тон – “невже ви стверджуєте…” і т.п. – свідчить, що вам просто хочеться сказати щось прикрого мені, співробітникам видавництва, і відвідувачам “Літакценту”. Перегляньте свої попередні пости – і подумайте, чи отіи ви, аи про вас хтось писав у такому тоні, ще й цілком бездоказово. Вам не соромно?
Айя, пане Івченко, встид то не відати русинських писателів! Да нашого Ондрейка, якому русинський сойм легитимацію №1 дав, усенький світ відає.
нема ніяких русинів і русинської мови. є сепаратизм, підбурюваний москвою, і з цим треба боротися!
ондрей, досить вам кривлятися!
Як то нима русинів? Русини були, єсть і будуть! Он ви століттє Антонича празнувати хочете. А хиба не відаєте, шо он бив русином-лемком?
Переклад Ірванця просто жахливий. Чи все-таки Ірванець перекладав з російського перекладу?..
Тоді для чого банкрутити Астролябію, коли весь наклад треба віддати під ніж?
Про що ви шепочете, друзі-книголюби?! Астролябія цю “З голови” ще на львівському форумі представить і премійку яку-небудь виб”є – для промоції.
І все-таки перекладами має займатися фахівець. Мені варто було продивитися книгу, щоб не купувати її. І я не знаю, чому ображається Ірванець? Вже ліпше читати польською, ніж смакувати суцільними Ірванцевими покручами.
Страждали на русизми, тепер настала пора – на полонізми. Європа відкрита…калькуємо, мавпуємо, Орвелл відпочиває – культура прогресує.
Айно, ото і я мовив: не годен той Іванець-Ірванець справне свою фамілію написати; де єму шось із язиків заграничних тлумачити, навит з язика білорусинського. А пан Івченко нех би написав, шо то він красно на язик український літерацьке тлумачив. Я би єго охотне почитав, бо коли овечки свої пасу, то свободного часу мам багацько. Може, мені й пані Зося чи пані, шо Варшавою нареклася, якіїсь перетлумачені писаннячка дадут. За те красно їм подєкую.
Може, ти за овечки приймаєш якусь іншу живність?
Пане Ірванець, моя Вам шана як письменникові й перекладачеві!
Не ображайтеся на Івченка: перекласти цю книгу бажала Б. Антоняк, його дружина, це він дружинині витребеньки захищав. ПроФФесор.
Ця Антоняк стала першою перекладачкою з єнзыка польскєго, яка, за недолугими підказками Івченка, ввела в укр. літ. мову масу полонізмів та кальок-покручів. Івченко, чого ж ти не критикуєш свою нещасну Божену?!
от за що не люблю літературних форумів – це за тонни бруду.
намішали вже в коментарях горох із капустою. згадали навіть “гамлета” в перекладі андруховича.
і ще купу всього, що ані до Ґловацького, ані до Ірванця жодного стосунку не має.
як на мене, “наукові” (як висловився п. Івченко) зауваження на літ.сайт треба подавати в формі статті-відповіді. хай навіть на півсторінки,але цільного тексту. і “аргументувати” свої закиди в такому разі цитатами з тексту. і звіряти оригінал і переклад. а ці плювки збоку – це, вибачайте, не серйозна критика. і переконливими репліки не стають від того, що автор їх – великий укр.науковець. без образ.
і ще: всі тут дискутували про Ірванця-перекладача. але ніхто ні слова не сказав про саму рецензію.
а мені багато в ній моментів видалися дивними. навіть таке: “поляки до багатьох речей ставляться з гумором, який непомітно переходить в іронію”. як би цю дивну фразу пояснити? хіба іронія може існувати поза гумором? або як виглядає “чистий” гумор, поки він ще не перейшов в іронію?
та то таке. ми ж тут дискутуємо про Ірванця – гарний він чи поганий…
Ґловацький за цими дискусіями просто сховався.
Після тонн не хочеться ніякої літератури.
Да читал и оч понравилось
Я цілковито підтримую пана Ірванця, а Івченку хочу сказати, застроми своє профффффффесорство собі в дупу! І не чіпляйся до людей!
я теж кажу Івченкові: куди тобі, провінціалові, там щось путяще знати: ото й правда – сиди, мовчи та не чіпляйся, адже на царині перекладу – ти нуль.
Івченкові – сто разів ганьба.
Тисне, колишній комуняка, на перекладачів.
І Божені його має бути стидно: не знає вона мови польської, а поводить себе так, ніби будь-яку польську книжку лише вона має перекладати. Некрасиво виходить. За грішми погналися, забувши про честь і совість!!!
Сашко Ірванець теж оплошал: ото не треба було забирати перекладацького хліба в Антоняк. Вона йому того ніколи не вибачить. А Сашко в Польщі літпремію на 47 тищ євро одержав, квартиру купив. І ще йому грошей мало. Встидався б.
Ото я трохи форельку на Воєводино повудив, Інтернету не мав, а ту такеє-всякеє понаписували. Оден на другого вадиться. Не по християнськи то якось. Кажут, шо література в нас брудная. А шо не бруднеє? Недавно наш ужгородський бурмист Ратушняк вулиці зачав чистити, то такий гвалт здійняли. А ще недобре якимсь махновцям на пана професора Івченка писати і на жинку його. Хоч би порядне шось писали, а то єдне баламутство. А пану Яззю особливе подєкувати хочу. Тепер я, темний русин, відатиму, шо іронія і гумор то теє самоє.
почитав бо коли овечки свої пасу, то свободного часу мам багацько
Коли в Україні з’явиться свій Гловацький? А то все якесь хуторське.
переклад Ірванця місцями неточний, але загальне враження – приємне.
до речі, переклади Божени Антоняк, якщо порівняти з Ірванцем, – набагато слабші. в цьому й криється причина сварки.
Houses and cars are expensive and not everyone is able to buy it. But, credit loans was created to support different people in such kind of hard situations.