У Польщі цей твір став бестселером. Його наклад сягнув близько 200 тисяч примірників. Для нашої Неньки, народ якої вважається нібито культурним і начитаним, такий феномен видається фантастикою.
Чому ж твір, який не має цікавого сюжету, який, власне, є автобіографією, до того ж автобіографією далеко не класичною, а, радше, «хаотичною», викликав у наших сусідів таку зацікавленість?
На мою думку, є тут кілька причин.
По-перше, твір співзвучний іронічній ментальності поляків. Хто хоч трохи знає цей народ, той, певно, зауважив, що поляки до багатьох речей ставляться з гумором, який непомітно переходить в іронію. Твір же Я.Гловацького цілком іронічний. І, певно, це не могло не імпонувати його співвітчизниками.
По-друге, попри деяку незвичність форми, твір читається легко. Автор не збирається «мучити» читача, пропонує йому «просту» естетику. Відсутність же автобіографічної хронології, «стрибання» автора в часі, коли він то дорослий, то «впадає» в дитинство, то знову повертається до дорослого життя і т.д., лише урізноманітнює виклад. Власне, твір Я.Гловацького – це набір цікавих автобіографічних оповідань, довільно «перемішаних». Інша річ, що в цій довільності є своя «логіка», відома хіба що самому авторові.
По-третє ж, Я.Гловацький для поляків (і не лише для них) – всесвітньо відомий автор. Його твори перекладені багатьма мовами, п’єси Я.Гловацького йдуть на Бродвеї, на сценах багатьох країн світу, за його творами знято фільми. Хіба цього мало? Хоча б для того, щоб зацікавитися й купити його книжку.
Іронія автора іноді переходить у цинізм, іноді стає неприємно від іронічно-цинічного викладу. Проте автор уміє вчасно зупинитися, переключитися на інше — неприємні відчуття зникають.
Світ постає у Я.Гловацького безглуздим, і автор ставиться до нього іронічно: «Папа римський виголошує натхненні промови й аплодує реперам з-над Вісли. А ми вже цілковито змирилися з існуванням у Південній Америці таборів, у яких для вилучення й пересадки органів тримають дітей, куплених у батьків. І з тим, що в Пекіні лікарі крадуть у в’язнів органи одразу після виконання смертного вироку. А також із тим, що ті розкомплектовані трупи далі використовують, бо відомий скульптор з Німеччини компонує з них скульптури, на яких заробляє мільйони. Ми знаємо, що в’єтнамська мафія, котра контролює норвезький ринок героїну, перевозить його в тілах новонароджених немовлят, яких для цього вбивають…»
І т. д., і т. п.
Чи, може, іронія є для Я.Гловацького засобом самозахисту від божевілля й мерзотності світу? Чи «методом» його пізнання? А може, і тим, і тим водночас?
Десь посередині тексту ця його іронія починає набридати. І вона… зникає. Бо автор говорить про річ, над якою не хоче (чи не може?) іронізувати. Ця річ – його творчість.
Втім, далі він знову повертається до іронії. Правда, вона вже не сприймається так, як раніше. Щось скептичне з’являється в цьому сприйнятті.
Зрештою, починаєш розуміти. Не такий уже автор іронічний та цинічний. Має він свої цінності, — може, навіть старомодні. Захоплюється Достоєвським, Чеховим. Хоче, щоб світ був іншим. Чистішим?
А іронія? Це так собі маска.
Я. Гловацький, звісно, – патріот. Як і більшість поляків. Він любить Варшаву, Польщу – чи то вони соціалістичні, чи капіталістичні. Зрозуміло, вони (себто Польща, Варшава) не ідеальні. Але зате це – своє. Навіть якщо доля закинула автора далеко-далеко, за океан, він думає про повернення на свою землю із «райської» далечіні. Зрештою, повертається, як блудний син, — зі статками й славою, здобутими за кордоном.
Окрім Польщі, в творі є ще кілька образів «близьких» автору країн (чи народів?). Передусім — Америка. Країна, яка зробила його знаменитим. Однак, незважаючи на «благодійність» цієї країни, Я.Гловацький до неї ставиться зело критично. Нічого не прикрашаючи, показує цинізм американської цивілізації, її «холодність», якщо хочете – «антилюдяність». Йому більш затишно в «старому» світі. Але навіть повернувшись у цей рідний світ, він зберігає… американське громадянство. Чому? Бо, попри «антилюдяність», Америка (це, можливо, виглядає парадоксально) дає більше шансів для людини, ніж старенька добра Європа. Як і американське громадянство.
Є в творі й образ Росії. Образ парадоксальний. З одного боку, Росія – країна високої культури. На сторінках не раз і не два зустрічаємо імена російських класиків літератури. Це і згадувані Достоєвський та Чехов, це Толстой, Гоголь, Булгаков. Хоча, якщо розібратися, то Гоголь і Чехов не такі вже й росіяни, коріння ж бо в них українське. Та й у Достоєвського чимало було вкраїнської крівці. І Булгаков, попри свою українофобію, набрався київсько-українського душку. Але сумніваюся, що Я.Гловацький про це знає. Як і абсолютна більшість шанувальників російської класики.
Проте «високий світ» російської літератури в Я.Гловацького аж ніяк не проектується на російські реалії. У його творі є кілька фрагментів, де він описує свої враження від сучасної Росії. У них показано, як у країні поєднується неймовірне багатство, розкіш, з одного боку, і злидні, з іншого, помножені на жорстокість багатіїв.
Дозволю собі навести ще один уривочок з твору, де автор описує свої московські враження: «У музеї Чехова я був єдиним відвідувачем, і бабулька з волоссям, укладеним короною, така собі жіноча версія Фірса з «Вишневого саду», особисто показала мені велику прем’єрну афішу «Трьох сестер». Щоб не піддаватися аж занадто зворушенню, я зателефонував до Сєргея, власника мережі найсучасніших м’ясопереробних комбінатів у місті. Його адресу мені дали в Нью-Йорку на Брайтоні під час концерту, коли брат президента Клінтона, Роджер, цілком непоганий рок-співак, виступав там перед російською мафією в ресторані «Національ». Я переказав Сєргею привіт від його сестри, а він влаштував мені екскурсію одним зі своїх закладів. Почали ми з першої зали, де жінки, стоячи по кісточки в крові й обрізках, відділяли від кісток шматки м’ясної плоті та вкидали їх до машин, які різали й перемелювали це м’ясиво. А в останній залі – здається, п’ятій – з конвеєра з’їжджали вже готові гарячі соковиті сосиски, запашна шинка й пікантне салямі, яким мене зрештою урочисто почастували. Я спитав, чи ті бідні на вигляд жінки не крадуть м’яса. Сєргей заспокоїв мене, повідомивши, що за таке на його комбінаті відрубують долоню».
Звісно, «Масква слєзам нє вєріт». Расєя ж матушка – істинно православний край, де панує християнське милосердя, а не закони шаріату.
Ще одна «близька» для Я. Гловацького країна – Україна. Власне, навіть не країна. Бо такої він не знає. Він знає український народ, точніше, його представників. Автор не раз зустрічався з ними і тепер описує ті зустрічі на сторінках книги.
Яким же українець постає в свідомості поляка Я. Гловацького?
На жаль, це людина без «високої» культури. Автор майже нічого не знає ні про українську культуру, ні про її письменство. Для нього це – «терра інкогніта». Але це не стільки вина автора, скільки наша біда. Скажемо чесно: нашу культуру не знають у світі. А ми, якщо розібратися, робимо вкрай мало, щоб її знали.
Українець для Я.Гловацького – трудяга, якого мало шанують у світі, зокрема, в Америці. Чимось тут він нагадує поляка. Те, що письменник говорить про трудову польську еміграцію, можна сказати і про українську. Й навпаки. Але, попри таку упослідженість, українець здатний виживати і знаходити, хай не безпроблемно, своє місце під сонцем. З помітною симпатією (і майже без іронії!) Я.Гловацький пише про одного з представників українства – такого собі Романа Назаркевича, який у молоді роки належав до українського націоналістичного підпілля, а потім емігрував до Америки, «вибився в люди», ставши заможним домовласником. Однак «щоранку цей дебелий вусань особисто обходив свої будинки, як обходять господарство. Всі дні, за винятком національних українських свят, він ходив у потертих вельветових штанях і коричневій шкірянці. У бездонних кишенях він тримав усе потрібне: викрутки, обценьки, молоток і навіть пістолет для забивання цвяхів. І власною персоною прочищав забиті зливи, прикручував шпінгалети на дверях туалетів і навіть ремонтував зіпсовані кондиціонери. Був він чоловіком досвідченим…»
Отакі ми!
Можливо, успіх твору Я.Гловацького в Польщі був забезпечений тим, що він став для поляків дзеркалом, у якому вони побачили себе в нинішньому непростому світі. Але цей твір є таким же дзеркалом і людей, в Україні сущих. Проте сумніваюся, що він у нас стане бестселером. Україна ж – не Польща. Та й «пересічні» українці, незважаючи на трудовий ентузіазм наших народних низів, у плані інтелектуальному часто нагадують сумнозвісного Гоголівського Пацюка.
