Повний фарш
- 09 Лют 2012 13:50
- 3,632
- 17 коментарів
Михайло Бриних. Хліб із хрящами. – Київ: Ярославів Вал, 2011
– А що міліція собі думає?
– Нема міліції. З’їли нашу міліцію.
М. Бриних
Думка про те, що у зомбі-фільмах окрім кривавого місива прихований глибший смисл, завжди виглядала не надто переконливою. Зазвичай кінокритики в історіях про зомбі намагаються відшуковувати метафори суспільства споживацтва. Канонічними вважаються сцени у супермаркетах, де намагаються заховатися головні герої, а живі мерці товпляться у дверях, як законослухняні пересічні громадяни у новорічні свята й під час розпродажів. Подібні докази виглядають радше ймовірними, аніж достовірними. Однак треш М. Бриниха «Хліб із хрящами» переконує, що зомбі-жахастик може не тільки спрацьовувати на кількох рівнях розуміння, а й бути цілком придатним для українського ґрунту, не густо здобреного подібними жанровими експериментами.
«Хліб із хрящами» оповідає історію локального зомбі-апокаліпсису, що відбувся у селі Міцному на Київщині. Новий лікеро-горілчаний завод, який хоче заполонити ринок дешевим коньяком («Якщо ви вирішили придбати дві пляшки коньяку торгової марки «Кремінь» – ось вам ще дві в подарунок!»), стає місцем концентрації зла, що має на меті прискорити вимирання села. У жилах мешканців села Міцного живе ген пожирання, біс голоду, закладений із часів Голодомору. Цей прихований механізм пошуку нової плоті для пожирання, «хліба з хрящами», запускається дешевим шмурдяковим коньяком («Кров, генерале, пам’ятає смак тридцять третього року значно краще за нас»). І так трапляється, що саме в цей час у селі Міцному перетинаються долі багатьох персонажів. «Та не всі з них залишаться в живих», як люблять писати в анотаціях до фільмів-жахів.
М. Бриних наповнює свій зомбі-треш важливими для національної свідомості метафорами. Загалом, зомбі-історії належать до тих жанрів, які не піддаються експериментальному «генному» модифікуванню. Не маючи можливості розвивати жанр по вертикалі, автори вдаються до розширення його меж по горизонталі, – зосереджуючись на смачних деталях та вдалих акцентах.
«Хліб із хрящами» тримається на кількох напрочуд влучних метафорах, які, взагалі-то, і є мотивацією серйозної розмови про цю книгу. Повсякденні українські реалії роблять нісенітними будь-які фантоми зомбі-пришесть. Давно запущено механізм вимирання сіл, що спустошує території і робить їх безплідними землями. Країна спивається дешевим пійлом і з власної волі перетворюється на карантинну територію живих мерців. Жах реальної історії, пережитий українцями, не міг не спричинити зсуви і розломи на рівні генетичної пам’яті… Просто ось так записані подібні констатації виглядають пафосними та банальними. Але у формі зомбі-роману стають метафорами, втіленими на рівні сюжету.
Однак автор не зупиняється на цьому. Велика кількість персонажів дає йому можливість іронічно висловитися про актуальну ситуацію у всьому суспільстві, що застрягло у PR’і, facebook’y, українській правді, «діяшпорі», пікетах та поступовому вимиранні. Таке усміхнене «правдописання» почасти робить історію максимально наближеною до реальності, як, приміром, у випадку, коли «живі мерці діловито прямували до людських осель, наче інспектори-податківці».
Табуни персонажів і є причиною найбільшого мінусу роману – маю на увазі їх картонність, «одновимірність». Герої книги нагадують радше стереотипні фігури, такий собі обов’язковий набір, який має бути в кожній історії про апокаліпсис: група підлітків, які шукають пригод на свою голову; бабця, яка пам’ятає ще гірші часи; ну і, звісно, – зневірений священик, котрий вирішує згадати своє минуле життя в ролі Рембо. При такому розташуванні фігур на сюжетній шахівниці, методичне винищування персонажів не викликає жодного співчуття. Просто забрали ще одну фігуру – та й годі.
Хоча авторське визначення «треш» мало б зняти будь-які зауваження, а водночас і перестороги. Важко говорити про виписування характерів персонажів, коли смієшся з недолугого зомбі, який шпортається у власних тельбухах. Жорстокість, доведена до абсурду, є ще однією важливою прикметою зомбі-трешу. Іншою особливістю жанру є обов’язкова авторська іронія та усвідомлення вторинності будь-яких спроб працювати з зомбі-матеріалом, що розвалюється на очах. Звідси – обов’язкові згадки про культові жанрові фільми. У «Хлібі з хрящами», приміром, зустрічається згадка про класичний фільм «Живі мерці» С. Реймі та успішний «Зомбіленд» Р. Фляйшера. Автор розширює ідею кінематографічного контексту і наповнює роман згадками про Кустуріцу, Кубрика, Муратову та блакить «Горбатої гори» (реж. Е. Лі). Зі світу кіно, звісно, походить й ідея про радіо-ведучого і його бажання провести репортаж наживо про кінець світу (к/ф «2012», реж. Р. Еммеріх). Але створюючи український літературний зомбі-треш, М. Бриних розширює цю гру інтертекстів. Зокрема, в нього зустрічається згадка про «вибухові» епізоди «Депеш Мод» С. Жадана, алюзії на «Тему для медитації» Л. Кононовича та на «Подвійного Леона» Іздрика («Подвійний мрець – це вам не подвійний Леон»). При цьому для глибшого проникнення в атмосферу жахастика оповідь повниться згадками про Тома Вейтса і різноманітні музичні «метал»-композиції, формуючи ідеальний саундтрек, що супроводжує сюжетні звиви реальної книги і уявного фільму за її мотивами. І якщо музика формує звуковий супровід, то коміксові ілюстрації створюють своєрідну розкадровку та візуалізацію змальованих подій.
Останнім часом багато говорилося про кінематографічність частини українських популярних книг, що мають вигляд майже готових сценаріїв. Насамперед, звісно, «Чорний ворон» В. Шкляра і «Хронос» Т. Антиповича. Тепер до цього списку додається і «Хліб із хрящами» М. Бриниха. За відсутності українського кінематографу його роль бере на себе література. Вона здобрює ґрунт і розчищає територію для майбутнього українського кіно. Література як початок кінематографу і ще одна мотивація для його створення.
Масова культура, наша повсякденна фабрика мрій і жахів, залишається безпорадною перед жахіттями реальної історії. Проте саме жорстокість реальності підтверджує органічність обраної М. Бринихом форми для свого зомбі-пришестя. І, можливо, кінець світу вже давно настав. Просто тоді ще не було всезнаючого facebook’у, щоб хтось із френдів поділився цією звісткою із тобою.
Мишко геть ума рішився… Танцювати на могилах жертв Голодомору – це так аморально, що далі й казати немає чого. Напиши ще, Мишку, комедію про Бухенвальд чи Освенцим. І здоровий же хлоп, дідом став нещодавно, а все бубабізм у голові…
Ти книгу читала?)))
Крута реца! І автор роману – крутий!
Цей Михед рецензував Іздрика, зараз припав до Бриниха. Тим часом існує всезагальне правило: не воруши субстанцію, то вона й пахнути не буде. Ні, Михед таки шукає, бере прутика і розковирює. Що то в нього за надзавдання?
:))))) Ірино, у вас зі Сніжаною, часом, не однакова IP-адреса?
палюбому у них один IP-інтелект, при чому показатель його колишеться в нижніх регістрах =))
Барка теж танцював?
У нашому суспільстві не має бути табу .
сУСПІЛЬСТВО БЕЗ ТАБУ? Це ж наскільки треба не розуміти сутність того самого суспільства. Утім, ясно, це підліткове, типове для багатьох філологів навіть із закінченою вищою освітою, не кажучи вже про підстаркувтих писателів
Бридка обмежена книженція, написана суржиком, якої не торкалaсь редакторська рука. Це профанація.
Барка не танцював, а плакав на тою трагедією, бо пережив її… А згадувати Голод Тридцять Третього в ігровому контексті – це ганьба для українця. Якщо ти, Мишку, закоханий в Андруховича, то піди та віддайся йому – нащо топтатися по головах людей, котрі умерли такою страшною смертю…
оу… скільки тут неадекватних людей
БАрка писав документальну книжку? ні. Отже, художню. Будь-яка художня література це гра. До того ж. ця книжка не про Голодомор, а про зомбі.
Книжку не читав, якщо це справді суржик, то це грьобана ганьба.
2 krokodyl: Щодо табу, то перепршую. Я вжив слово “табу” у соціо-культурному сенсі, тобто заборонена тема. Я не мав на увазі, табу, як заборонена дія.
А щодо вашого переходу на особистості – це просто тупо.
дуже гарна книжка
браво
Хоч сам себе похвалить. Скоро з українців зроблять якихось інопланетян. Бо цим писакам-цинікам наша історія чужа.
А хто з цих усіх людей, що коментують читали книгу?
Персонажі і декорації і справді картонні і одновимірні. Сюжет на надто вигадливий, все описано без потрібної деталізації. Я б швидше сказав, що це була перша проба – піде така тема – чи не піде. Тому автор свідомо не викладався навіть на 70%. Тому персонажі не пророблені, сюжет не вистояний часом, поворотів мало і вони не захоплюють ані дивують. Тому це і називається треш, а не повноцінний роман. Без зайвих зусиль, швидко, дешево і сердито.
Автор молодий – і це помітно.
Як на треш – ставлю 6.3. Цікавого фільму, який би міг конкурувати з голівудом – з книги не вийде. Але цікавим фільмом для укркінематографу – без сумніву.
Стосовно голодомору - доволі класно підв’язано. Але краще було не розказувати про це, а описати – дати вставку тих подій- в real time, що мороз пішов від того, як зомбі їдять своїх односельчан, а потім ми дізнаємося, що на дворі 33-ій, і то не зомбі, а люди доведені до відчаю і зійшлі з катушок.
Вперше бачу притомний коментар з приводу книжки. Авторе, так тримати!
дуже точна теза про “літературність” сучасного українського кіно. як казав Санін: “я кінематографіст розмовного жанру – мислю кінематографічними категоріями, але знімати мені ніхто не дає…”