Юрій Винничук: Оплески – це те, що мене окрилює
- 21 Вер 2009 10:54
- 2,386
- 9 коментарів
Юрій Винничук
1. Які Ваші твори останнім часом перекладалися й видавалися за кордоном? Якими мовами?
Обмежуся 2008–2009 роками. У Польщі вийшла найтовстіша моя книга «Кнайпи Львова» в розкішному поліграфічному оформленні. У Чехії в перекладі Ріти Кіндлерової видали книгу мого чорного гумору «Ги-ги-и». У Франції в оформленні Костя Лавра вийшла «Казка про поросятко» мільйонним тиражем, завдяки чому я веду сите поросяче життя. У Болгарії у вересні видадуть «Весняні ігри в осінніх садах». Перекладаються вони також у Франції та Польщі, готується видання в Росії. «Мальва Ланда» перекладається у Сербії, Болгарії, Німеччині та США. Крім того було кілька публікацій в польських, американських та болгарських часописах і в чеській антології.
2. Хто був ініціатором цих перекладів (Ви самі, іноземна сторона, вітчизняні видавництва, спонсори, грантодавці…)?
Звичайно, що перекладачі, які потім самі зацікавлювали видавництва. Ніхто ж не перекладає «для себе». Я перебуваю у постійних контактах з моїми перекладачами, листуюся, зустрічаюся, в результаті це уже скоріше дружні аніж ділові стосунки. У мене є кілька перекладачів, які постійно щось моє перекладають. У Польщі це Магдалена Шарецька, яка зрештою захистила й диплом присвячений моїй скромній творчості. У Болгарії – Райна Камберова. У Чехії – Ріта Кіндлерова. В Америці – уже багато років Майкл Найдан. В Німеччині я маю такого прапороносця українського слова як Александер Кратохвіл. Між іншим усі вони спілкуються досконалою українською мовою.
Але є ще живе спілкування. У слов’янських країнах я обходжуся без перекладача і на літературних фестивалях маю таке нахабство читати переклади своїх творів сам. Це дає відчутно більші переваги над іншими письменниками, бо я можу володіти авдиторією. Тексти я, звісно, вибираю легкодоступні на слух, і оплески – це якраз те, що мене окрилює.
3. Чи відомо Вам щось про іноземну рецепцію Ваших творів, а також сучасної української літератури загалом?
Перекладачі мені пересилають оті всі «рецепції», а видавництва – на відміну від наших – чітко щокварталу інформують про продані екземпляри і про належну мені готівку. Ну, а українська література загалом, і я в тому числі, для Західної Європи… Уявіть собі, що в книгарні вам впадає в око книжка провідного бурятського автора. Чи потягнеться у вас рука бодай анотацію прочитати?
4. Що, на Ваш погляд, потрібно, аби українська література була повніше представлена за кордоном?
Я думаю, що фонд «Відкрита Україна» уже дуже гарний крок у цьому напрямку. Отже треба, щоб ініціатива йшла спочатку від нас, а потім снігова куля вже покотиться сама. Просто Україна – це все ще терра інкогніта. За проривом української літератури на Захід мусить стояти держава. Я маю на оці не тільки сучасну літературу, а й класику. Але що тут казати, коли ми досі не маємо повного зібрання творів Володимира Винниченка, Наталени Королевої, Юрія Косача, Ігоря Костецького, Віктора Петрова? А це письменники, які могли б зацікавити перекладачів.
Інша біда – це те, що наші письменники не знають мов. За дуже малими винятками. А відтак вони позбавлені задоволення тусувати на розмаїтих фестивалях і користати з ґрантів. Чи то пак стати «Дітьми капітана Ґранта». Хоча на стипендії, якими є по-суті ґранти, живуть письменники у всьому світі. Ну, не всім же бути Ден Бравнами.
На таких тусовках зав’язуються гарні стосунки, після яких запрошення на тусмани уже розростаються у ланцюговій реакції. Інша справа, що я людина кабінетна, і не на всі заклики відгукуюся. Але якщо комусь подобається циганське життя, то можна цілком безбідно його провести. Часу на писання забракне, але ж зате які враження!
На жаль, враження нашого літературного…гм… бомонду обмежуються ірпінями і дніпровськими теплоходами.
А якщо ви ще можете вислати людині, з якою ви провели кілька днів у приємних розмовах за пляшкою, свої тексти англійською, то це дуже навіть не зле. Ці тексти підуть по руках, і хтось рано чи пізно або на них клюне, або… ні.
А ще добре, знаючи якусь мову, ще й перекладати. Тоді вдячні європейські аборигени починають почуватися в боргу. А ви вже копаєте двері ногами і кажете: «Ну, що ж ви, пацани? Я цього вашого… як його, блін… переклав, а ви провідного… тобто мене… ні тиць, ні пердиць, ні по-рускі здрастє. Не харашо».
Нарешті хоч одна людина просвітила, як пробитися через колючі кордони. Бути перекладеним – не для всіх. Треба мати своїх людей. Бажано однієї крові. І тоді – аж загуде.
А що — вже когось жабка задушила? Мови і справді треба знати, бо без них ні туди і ні сюди.
Можна й сто мов знати, головне зв”язки з естафетою.
на жаль, в Україні нема фахових перекладачів на англійську, німецьку, польську! тобто перекладачі нібито є, але рівень їхнього перекладу до того жалюгідний, що жодне із західних видавництв не ризикне таке друкувати. і ось випливає питання – хто в нас перекладає так, щоб його (її) переклади цікавили Захід?.. відповідь банальна: ніхто.
Пані Антоняк перекладає на польську, але її послуги недоступні простим смертним, та й якість тих послуг сумнівна.
Пане Юрку, Ви фист файно й до діла сказали! І правду! А нашо кавулі гнути та людий дурити? от типер мают,слава Йсу, од Вас дороговказ і – з Богом , Парасю, доки люди трапляютси! За шо любю Вас, пане Юрку, то за три речі: гумор, єк паприка, водно і мяконький, і гострий, правду і одвагу сказати її в очи найбільшому пурису, шлєк би їх трафив, благочистивих псяюр з ратицами. Най вам пан Біг помагає у вашім життю та писанню. Віватую аж ну єк! Надто за останні слова у Вашім признанні! Самий цимис! А позаяк я не є воровского роду, то просив бим Вас, пане Юро, фундувати мені оту привовідку про тиць і москалів, най я озму її на озброєннє та й буду веселити гуцулів та про Вас, опришка знаменитого, вповідати. Най жиє!
Амінь!
О, нарешті хтось зявився такий, кого перекладають. а то вже набридли звіти про скромні журнальні публікації.
Скучновато стало…
молодець він.
тишком-нишком – і за кордон.
українським письменником бути вигідно і почесно.