Ще до того, як різноманітні видання (і не лише літературні) почали пропонувати читачам статті на зразок «Топ 10 таких-то книг до Книжкового Арсеналу», хтось із моїх друзів у фб звернув увагу на те, що цьогоріч майже не помітно очікувань на гучну художню книжкову новинку від українського автора. Шуму довкола Арсеналу чимало (і це прекрасно), але він (шум) зосереджений виключно на перекладних виданнях та іноземних гостях, яких очікується ледь не рекордна кількість. Власне, це не погано, а, навпаки, дуже обнадійливо. Адже бажання перебувати в контексті літературних процесів, що відбуваються за межами власної держави, – означає не тільки розширювати свої горизонти, а й піднімати планку щодо очікуваних книг від вітчизняних письменників. Адже читач, балуваний хорошими перекладами, – за визначенням вимогливіший читач. До того ж, тема перекладної літератури вже давно проситься до обговорення, бо і питань, і перемог, і поразок на цій ниві маємо чимало. Власне, десь тому «ЛітАкцент» розпочав розмову про ситуацію з перекладною літературою, запрошуючи до обговорення оглядачів, перекладачів і видавців. Та й узагалі всіх охочих.
Отже, насамперед ми намагаємося зафіксувати поточний стан справ: що перекладено й чого не перекладено, хоча дуже вартувало би, з конкретних літератур. На нині на сайті доступні огляди перекладів із чеської (Ірина Забіяка. Чеські hranice: про ватри й кордони), італійської (Ярина Груша. Блукання пермськими лабіринтами, або Як перекладають італійську літературу в Україні), іспанської (Олександр Пронкевич. «Кустар-самітник» в епоху глобалізації) й французької (Вадим Мірошниченко. Pardon my French) літератур. І далі, звісно, – буде.
Також неймовірно важливо розпитати перекладачів, як найбезпосередніших учасників донесення зарубіжної літератури до українського читача: чому, на їхню думку, цей самий читач має неповне уявлення про літератури певних країн? Що варто зробити для того, щоб покращити ситуацію? Власне, перекладачі в Україні – мабуть, найбільші знавці літератур, із мов яких вони перекладають. Рідко який український перекладач виконує вузьку функцію власне перенесення художнього (в нашому випадку) тексту з однієї культури в іншу. Зазвичай український тлумач виконує безліч інших функцій, окрім основної: тут і дослідницька робота, й донесення важливості перекладу до видавця, і перемовини з автором, і пошук гранту на переклад, і – нерідко – промоція книжки. Як помітно уже з перших коментарів – ситуація, що склалася з перекладами на українську, – добряче наболіла. І з нею пора щось робити. Для початку – хоча б озвучити. Тому я неймовірно вдячна за висловлені міркування Мар’яні Прокопович («Бракує системності»), Нелі Ваховській («У видавничій сфері добре видно: ми – бідна країна»), Остапу Сливинському («Видавництво в Україні – це ще не інституція»), а також тим, чиї коментарі поки що приберігаю для поступового виставлення на сайт. Тобто, знову ж таки, – далі буде.
Не менш важливим є погляд видавців на те, як саме вони добирають книги для перекладу. І чи можемо ми говорити про наповнення видавничого ринку якісною перекладною літературою, до всього – системне наповнення, продумане й таке, що ґрунтується на чіткому комплексному баченні. Адже власне від видавця залежить не тільки те, що і в якому вигляді буде донесено до читача, а й чи те, отримає він цілісну картинку того, чим живе зарубіжна література (нині, вчора), як вона розвивається й куди рухається. Поки що дякую за висловлені враження Анетті Антоненко («Видавати тільки вартісну перекладну літературу») й Олексію Жупанському («Ця нива ще й досі є практично неораною»). І далі, як ми розуміємо, – буде.
У моїх найбільших сподіваннях – завершити пропоновану розмову публічною дискусією (або ж циклом дискусій), скажімо, в книгарні «Є»: зі спільними висновками, з бажанням підійти до справи перекладів більш цивілізовано й продумано, з чітким розумінням, чому й навіщо. Тоді далі – точно буде.
Улюблений сайт літературної критики
