Наскільки процес перекладання літератури відбиває літературні процеси інших країн – питання легітимне й непросте. Відбиває, звісно, асиметрично. Тут грають різні чинники: кількість перекладачів і перекладачок із певної мови (тому в нас багато перекладів із польської, але мало з японської), готовність культурних інституцій вкладатися в просування своєї літератури, легкість аплікування, додаткові бонуси на кшталт стипендій для перекладачів, доступ до оригіналів, уподобання українського видавця, індивідуальні смаки перекладача…
Приміром, за собою помічаю, що дедалі охочіше беруся перекладати австрійців, а не німців, хоч у тих і неохопний ринок із дуже різноманітними текстами. От тільки отримати пристойний гонорар від австрійців відносно легко, а щоб податися, дочекатися рішення й отримати відсотків 75% свого гонорару від Goethe-Institut, треба чекати з півроку. Хоча з німецькомовними країнами ми взагалі маємо щастя, що вони готові платити за просування своїх літератур – це дає змогу перекладати т.з. некомерційні тексти: вишукані, складні, часом збоченські… У видавничій сфері добре видно: ми – бідна країна. Тому без дотацій ми видаємо хіба вершки з вершків продажів – книжки, вже перевірені в багатьох країнах, так би мовити, універсальні (бо таки транскультурні відмінності існують, скажімо, категорії гумору та драматичності в українській та німецькій традиціях мають дуже різну вагу, різну сценографію, тому переклад – це завжди ризик провалу), а головне – грамотно розкручені в кількох країнах. Не секрет, що національні бестселери – це не критерій для українського ринку, будь-який видавець розкаже, скільки таких лягло в Україні камінцем на дно: адже літературні процеси асиметричні, контексти дуже різні, тому те, чим перенасичений німецький читач, може в Україні здатися новим і крутим, і навпаки. Але грамотний міжнародний піар робить українську книжку: роман Каті Петровської став зірковим іще до своєї появи в перекладі, потрібно було просто додати паперу. Це я кажу, ніяк не оцінюючи сам твір – а тільки кон’юнктуру перекладу.
Ми давно нарікаємо: український видавець не вміє створювати контекст для перекладної книжки, та й не може це робити саме лише видавництво – рецепція незвичного, чужого – це ефект поля, тобто інституцій, майданчиків, критиків, дискусій тощо, а поле в нас маленьке. Тому видавець хоче книжку, яку зможе продати – тобто розкручену, непогано написану, підтриману фінансово, щоб він бодай не прогорів. Перекладач же хоче ту, яка йому до серця, і бажано, щоб за неї заплатили. Приміром, я ненавиджу перекладати масліт – нічого в ньому страшного, а відчуття масних пальців залишається. Часом хочеться зробити книжку-репліку до української літератури, чи до грамар-наці, чи ще до когось – похуліганити, сховавшись за плечем автора. Або зрозуміти, як якийсь текст зроблено (бо переклад – це дуже специфічний, інтимний, майже фізіологічний спосіб прочитання), кинути собі ним виклик, ризикнути.
Тобто моє перше запитання під час вибору тексту: чи зачіпає він мене. Друге: хто мені за нього заплатить. Третє: хто це видасть. Потім, звісно, вилазить четверте: хто це взагалі прочитає, але то вже інша пісня.
Тобто звісно, переклади на українську – річ асиметрична. Я, як перекладачка, бачу свій універсум німецькомовних літератур, не претендуючи на всеохопність, створюю певний образ. Хтось інший – інакший. Завдання видавництва, як на мене, надважливе: з наших образів скласти певну перспективу, попри всі труднощі бізнесу й лакуни поінформованості чи інтерпретації. Це інтелектуальна робота, через яку в Німеччині видавництво – це більше, ніж просто бізнес. Гадаю, усвідомлення цього в Україні вже десь зароджується: ні видавці, ні читачі більше не хочуть ходити на книжкові базари.
Не тільки інфраструктурні речі викривлюють процес перекладу – тобто частину літпроцесу, що пов’язана з перекладом. Часто люблять говорити про переклад як механізм втрат, адже стовідсотковий транфер смислів, контекстів та стилістики неможливий. Але я би більше говорила про переклад як трансформацію й діалог: утопічно було би прагнути перекласти всі тони свіжих текстів, написаних у Німеччині, і не біда, що ми не перекладаємо всіх номінантів на Велику книжкову премію, не всі вони нам цікаві сьогодні – але часом з’являється потреба в текстах іще середини минулого століття, і дуже добре, що ми можемо до них повернутися. Коли я робила Арно Шмідта – класика повоєнної німіцької літератури, – люди з його фонду сказали, що заздрять нам, адже в Україні Шмідт не вписаний у шкільну програму, тобто його не встигли зненавидіти тисячі школярів. Ну, і є проблема канону та ієрархій. Свого часу я працювала на кафедрі теорії та історії світової літератури. Говорили ми лише про літератури титульних націй: Англія, Франція, Німеччина, США, почасти Латинська Америка та Китай. А де літератури країн Африки, Нової Зеландії, Центральної Азії? Та сама проблема з перекладами: ми дотримуємося колоніальної перспективи, і в цьому велетенське викривлення нашого перекладного літпроцесу. Так, є багато але, які нас виправдовують. Тільки від цього не легше.
Читайте також:
Мар’яна Прокопович: «Бракує системності»
Анетта Антоненко: “Видавати тільки вартісну перекладну літературу”
Улюблений сайт літературної критики