Чекаючи на вітчизняного Т.
- 12 Тра 2011 04:09
- 3,742
- 18 коментарів
У квітні цього року кабельний канал «НВО» розпочав показ серіалу «Гра престолів». Здавалося б, нічого дивного: скільки було цих серіалів, скільки ще буде.
Але є й відмінність від решти таких проектів. Серіал знімають за циклом із семи книжок, хоча на даний момент із них написано лише п’ять. Автора «Гри престолів», Джорджа Мартіна, за рейтингом часопису «Тайм» названий одним із найбільш впливових людей планети 2011 року. На зйомки «Гри» витрачено величезні кошти, підібрано зоряний склад акторів, чималий бюджет пішов на інформаційну підтримку.
Увага до «Гри» дивує передовсім тим, що це — фентезі. Нестандартна, із живими суперечливими персонажами, з карколомним сюжетом, але все-таки цілком упізнаваний «жанр». Серіал доводить: фентезі може бути цікавою не лише підліткам та завзятим ескапістам. Може бути успішною і водночас майстерно виконаною.
І тут укотре постають «вічні питання»: чому в нас нічого схожого немає та чи потрібні нам узагалі такі книжки? Як довго ще чекати українському читачеві на появу вітчизняного толкіна?
1. Чи потрібні?
Відповідь, як на мене, очевидна. Очевидна вона й для кожного, хто згадає власне дитинство. На яких книжках виховуються завзяті читачі? Невже на грубезних «цеглинах» серйозної літератури, на багатотомниках Франка чи Лесі Українки? Чи все-таки на пригодницьких книжках Майна Ріда, Жюля Верна, на детективах та фантастиці? Саме масова література привчає підлітка до того, що читати — це класно, цікаво і захопливо.
Ті, хто зневажливо говорить про «Гаррі Поттера», забувають: саме книжки Роулінг навернули ціле покоління до читання книжок, а «Гаррі Поттер», виданий Малковичем, — до читання українською.
Усі ми зростали на маскульті, й маскульт завжди присутній у культурі. Але він буває якісним або не дуже. У випадку багатомовного інформаційного простору, як-от в Україні, — збалансованим із погляду читацького запиту, або ні.
Ще одна суттєва і недооцінена функція розважальної літератури (фентезі зокрема): можливість проговорювати речі, очевидні для «літератури дорослої». Говорити про кохання, дружбу, відданість, чесність без обов’язкової для мейнстріму іронічної недбалої посмішки. Це дуже важливо для читача юного, в якого ще тільки формується система цінностей.
Годі й говорити про очевидніші речі: можливість у розважальній формі підвищити рівень обізнаності читача у різних сферах знань — із сучасних точних наук, якщо йдеться про наукову фантастику, з історії чи міфології, якщо йдеться про фентезі…
(Тут зауважимо, що говоримо лише про якісну фантастику; несмак, непрофесійність, безпорадність присутні в будь-якому жанрі, але безглуздо оцінювати за такими взірцями весь напрям. Заувага №2: багато в чому наші тези справедливі не лише для фентезі, а й для інших фантастичних жанрів.)
2. Чому немає?
А справді: чому в інших країнах і пишуть, і друкують, і на іноземні мови перекладають, а в нас замість книжок нескінченний «плач Ярославни», точніше, цілий хор із «Ярославен»: автори, видавці, продавці, читачі — усі ллють сльози, кожен звинувачує іншого.
а) Культурне підгрунтя.
Жанр фентезі, як знаємо, не постає в культурній порожнечі. Потрібна «традиція», певні архетипи, певні «сеттінги».
Зазвичай посилаються на Толкіна, який, власне, й винайшов формулу класичної фентезі, узявши на озброєння «Молодшу» та «Старшу Едди», цикл легенд про короля Артура, ірландську міфопоетичну традицію й додавши християнських мотивів. Але необов’язково мати навіть цілісний, сюжетно завершений цикл міфів чи легенд. Візьмімо «Темну вежу» Кінга, побудована, зокрема, на естетиці вестерна. Чи проаналізуємо цикл про Малазанську імперію Стівена Еріксона — там на основі відомих закономірностей (!) історичного та культурного розвитку створено цілий оригінальний світ.
«Сеттінг», або ж, простіше, декорації мають бути привабливими для читача. Йому потрібен багатий, цікавий, захопливий світ — світ, у який хочеться «гратися».
У цьому немає нічого дивного чи поганого. Чи, може, погані декорації Дикого Заходу, середньовічної Русі, Британської імперії? Саме в декораціях і полягає одна з ознак жанровості, себто впізнаваності. «Я хочу прочитати книжку про індіанців та ковбоїв». Чи «про лицарів». Або «про чаклунів». Це зовнішня оболонка, в яку письменник може загорнути будь-що: історію про кохання або ж банальні пригоди з побиттям різнокаліберних чудовськ. Залежить від художніх завдань, що ставить перед собою письменник (а ті — від його смаку, досвіду, переконань…)
І тут, у створенні оболонки-декорацій, український умозірний фантаст так само не обмежений, як і будь-який інший: маємо, принаймні, кілька «сеттінгів» не менш привабливих, ніж Дикий Захід чи західноєвропейске середньовіччя; маємо кілька систем, комплектів чарівних істот. Сідай та пиши.
До речі, ніхто не змушує використовувати саме автентичні сеттінги. Можна вигадати свої або розвивати ті, що вже існують. Головне — ідея, думки, котрі вкладає письменник.
б) Історичне підгрунтя.
Але щоб писати, треба багато читати. Бути обізнаним у жанрі, в якому збираєшся працювати. Та й загальний рівень освіченості ще нікому не завадив (говоримо про те, що потрібні тексти якісні, еге ж?)
На чому зростали Бредбері, Шеклі, Кінг… та навіть Толкін? Зокрема — на простеньких жанрових оповідках із дешевих журнальчиків, різних «Страшних історій» та «Неймовірно жахливих оповідань». Страшними та жахливими вони були в обох сенсах, бо писали їх переважно задля грошей. Але маскульт зростає й на такому гумосі; «жахівцями» рухається у пошуках сталих форм і формул майбутня традиція.
У нас аналогічного маскульту українською просто немає. Як немає сучасних журналів чи щорічних збірок, де міг би надрукувати свої твори початківець. Але говоримо навіть не про можливість публікації, а про те, що немає чого читати.
Скільки на рік виходить фантастики українською? «Книжковий клуб сімейного дозвілля» випускає Кінга та Брауна, «Теза» вряди-годи підліткову фантастику, «Зелений пес» зійшов із дистанції… решту гравців на цьому полі перелічимо на пальцях однієї руки.
Але поглянемо на проблему трошки ширше. Бо гумус гумусом, а золотий фонд — золотим фондом. І нинішні майстри фантастики зростали вже на творах Шеклі, Бредбері, Толкіна… називати можна довго. А потім узяти й порівняти: що із цього золотого фонду видано українською? Починаючи від радянських часів і до 2011-го. Де повне зібрання Роджера Желязни? Де той-таки Джордж Мартін? Майкл Муркок? Пітер Бігль?.. Та навіть «Відьмака» Сапковського не здатні видати вже який рік поспіль (хоча угоду підписано, переклад готовий).
Можна сперечатися про конкретні прізвища й назви — хто гідний зватися класиком, хто ні. Але йдеться зараз не про укладання рекомендаційних переліків «Обов’язкові до прочитання». Мова про наявність певної кількості жанрових вершин, якщо хочете — титанів, на плечах яких стоять сучасні автори. В нас у кращому разі ці книжки присутні в російських перекладах. Однак якщо говоримо про існування сучасної фантастики, написаної українською, мусимо розуміти: вона не з’явиться на порожньому місці, не самозародиться у вакуумі. Має бути певне мовне середовище, тексти, від яких автор «відштовхуватиметься». А їх катастрофічно бракує.
в) Економічні умови.
Найближчим часом на класику світової фентезі в українських перекладах годі й чекати. Раніше вітчизняний видавець жалівся, що український ринок наповнений російською продукцією. Малкович із «Гаррі Поттером», «Зелений пес» із гуситською трилогією Анджея Сапковського довели: якісний товар завжди має попит. Нині, коли видання зарубіжної фантастики в Росії перебуває в ненайкращому стані, кивати на «північного сусіда» взагалі безглуздо.
Між тим, економічні умови просто не дозволяють більшості видавців грати на цьому полі. Процес випуску перекладної літератури надто тривалий; кошти, вкладені у видання, повернуться невідомо коли.
За цих умов, здавалося б, кожна нова книжка фантастики має бути подією… але вона просто розчиняється серед нечисленних новинок. Чому? Бо немає інформаційної підтримки: цільова аудиторія зазвичай просто не знає про те, що таку книжку надруковано, не знає, де її придбати.
Нинішні вітчизняні фантасти, які пишуть українською, існують на правах таких собі реліктів: ще не вимерли, але ось-ось вимруть. Уже на початку свого літературного життя вони потрапляють у замкнене коло. Адже щоб творчо зростати, треба публікуватися і мати хоча б якусь читацьку аудиторію, хоча б якийсь «відгук» на книжку. Але щоб публікуватися, треба спершу досягти більш-менш гідного літературного рівня. Бо інакше видавець, обираючи між умозірним вітчизняним та, скажімо, тими-таки Толкіном чи Сапковським, віддасть перевагу останнім. Видавцеві, зрештою, треба виживати, а не займатися благодійністю. (Додамо, друкувати неякісну вітчизняну фантастику означає підривати її імідж, і так уже значно занедбаний).
Цього замкненого кола не існувало б, якби нині мали втрачені у пострадянські часи проміжні ланки. Журнали та газети, в яких може надрукуватися початківець. Хоча б якісь письменницькі курси, де вчили би банальних речей: техніки, композиційних і драматургічних основ.
Це все втрачено, скільки часу піде на відновлення — невідомо. А між тим, треба розуміти: світ змінюється і розвивається, з кожним роком до нас не потрапляє дедалі більше книжок, що становлять сучасний культурний фон, книжок, із яких поставатиме література наступних років. Чи не змушені будуть українські фантасти вкотре винаходити велосипед? Чи не стане розрив фатальним?..
3. Хиби нинішнього стану
Поки що сучасна фантастика, написана українською, залишається радше винятком, аніж правилом. Як наслідок — виникає нездорова ситуація: вже сам факт «україномовності» твору сприймається багатьма як значна перевага. Себто те, що книжка написана українською, виправдовує відсутність власне письменницької вправності, психологічну недостовірність, драматургічну незграбність, — ба навіть невміння писати літературною українською.
Абсурдність ситуації, в якій перебуваємо, особливо помітна, коли чуєш дискусїі з приводу, чи варто видавати українські переклади тих вітчизняних фантастів, які пишуть російською. Гадаю, дискутантам слід було б зробити такий цілком логічний крок: вимагати, аби кожну неукраїномовну перекладну книжку друкували тільки згідно з певними квотами. Чим Толкін із Кінгом кращі за наших «здрадників та манкуртів»?!..
Але потім не варто дивуватися, що рівень письма в нас ставатиме дедалі нижчим. Бо в літературі позакультурні міркування не повинні бути вирішальними чинниками. Здавалося б, нашим літераторам, які ще пам’ятають Радянський Союз, це має бути очевидним… аж ні.
Єдиний критерій «природнього добору» в царині вітчизняної фантастики: якість текстів. Тільки на цьому полі повинна точитися безкровна конкуренція між письменниками.
Шкода, що доводиться проговорювати очевидні речі. Але, підозрюю, це все одно нічого не змінить.
4. А що — змінить?
Дійсно, чого варто чекати українському читачеві найближчим часом, а на що годі й сподіватися?
Хотів би сказати щось оптимістичне, але мушу бути чесним перед собою та читачами. Перспективи невтішні. Можемо чекати на вітчизняного Т. роками — й сподіватися радше на диво. На порожньому місці поява такого собі «нашого фантаста номер один» — це якраз із царини фантазій. Бо хай навіть з’явиться, самозародиться — має всі шанси прожити з десяток років, працюючи «в шухляду».
Щоб у Польщі пролунало ім’я Анджея Сапковського і вітчизняна (польська) фентезі почала конкурувати з зарубіжною, там усе-таки спершу почали друкувати ту саму зарубіжну. А Сапковський, зауважу, на той час був чудово обізнаний із традицією: читав-бо книжки в оригіналі.
Письменник повинен бути фахівцем і, як кожен фахівець, мати те, чого наші україномовні фантасти майже повністю позбавлені, — інформаційне середовище, розімкнене, сполучене із такими ж середовищами інших країн, власне, з усім світом. Досягти цього з нинішніми стартовими умовами буде дуже складно, але іншого вибору в нас немає.
Від редакції. Про ситуацію з фентезі див. також Яна Дубинянська «Під ворожим прапором фентезі».
Чудова стаття, пане Володимире!
Але хочу додати кілька своїх зауважень, бо я якраз і є саме тим читачем, який хоче читати те, що Ви шукаєте. І хочу читати українською, тому уважно слідкую за розвитком фантастичних і пригодницьких жанрів в Україні (наскільки це дозволяє деформований інформаційний простір).Я із задоволенням дивлюся екранізацію Мартина, кожного вівторка чекаючи на переклад нової частини, і з таким самим задоволенням читаю фентезі, але не той шаблон проти якого абсолютно справедливо виступає Яна Дубинянська.І ринок мій запит такої літератури не може задовольнити – пропонують або переклади або російськомовних авторів часто українського походження.Потинявшись пару років по книгарнях, шукаючи цікаві мені книги українською, я почала шукати причини ситуації, що склалася.І ось який висновок зробила.
Що таке якісне цікаве фентезі?Будь-який звичайний читач відповість на це запитання, але ані українські видавці, ані українські критики на тому геть не розуміються.І видавці, і критики дивляться насамперед на форму (дракони-барони, про яких пише Яна), але не бачать суті. Все ж інше, що в шаблон не вкладається, просто відкидається якщо не видавцем, то критиком, бо перший не хоче ризикувати, а другий не знає, що сказати розумного про прочитане. Так Україна втрачає і своїх толкієнів, і своїх роулінг, бо якісне і цікаве завжди нестандартне і не шаблонне.
“Плачі Ярославни” писати набагато легше, ніж творити світ і описувати справжні емоції, зашиваючи їх у розгалужений і складний сюжет, а саме це вирізняє фантастику і фентезі, бо фантастичні елементи у якісному фентезі відіграють виключно фонову роль (див. того ж Мартина).
Ваші заклики до творення якісного фентезі – це дуже добре, але я вже бачу, що це призведе до нової дискредитації жанру. Наші видавці, не бачачи суті творів, а мріючи про наклади шаблонної серії “Армада” запропонують своїм знайомим авторам на грунті національної міфології створити свої фентезійні серії.І буде фіаско і видавців, і авторів, бо всі автори, які можуть більш-менш професійно працювати у шаблоні “барони-дракони” вже давно друкуються в Росії, бо реально наша країна двомовна. А ті, що тут лишилися, шаблон літературою не визнають і писати у ньому не будуть, щоб хоча б не втратити повагу до самого себе (бо не кожна публікація варта втраченої самоповаги).А ті автори, що “спробують себе у новому жанрі” за настановою свого видавця просто здебільшого не зможуть створити нічого якісного, бо не люблять фентезі, пригоди, фантастику, які в Україні традиційно вважається недолітературою.
І є ще одна фатальна помилка для авторів, видавців і критиків, що мають справу із фентезі. В основі фентезі лежить не міфологія якогось народу, а міф, архетипи, що можуть втілюватися у народній міфології, а можуть втілюватися у народній психології, і тоді в тексті не буде ніяких русалок чи мавок, а текст все одно буде українським (на цю тему, до речі, я зараз закінчую велику статтю). Якщо ж антураж присутній, а міфу і живих архетипів у тексті нема, то своїх функцій текст не виконує і стає ще однією порожньою бляшанкою з серії “Армада”, яку в деяких книжкових магазинах називають “могильником для молодих авторів”, бо зазвичай такі автори потім більше ніде після публікації в “Армаді” не з’являються.
Тепер стосовно того, що є, і того, чого немає на наших теренах.
Україномовна нешаблонна якісна фентезі в Україні є, і рівнем вона Мартину не поступається. І рівень українських авторів достатній, щоб творити світи і закручені сюжети, бо молоде покоління українських письменників має доступ до класики фентезі, фантастики і пригод світової літератури, яку читає якщо не в оригіналі, то в російському перекладі, і любить ті жанри, в яких працює. І - головне – це покоління вже виросло, і виросло не на радянській ідеології і «правильній» літературі, тому цього шаблона, від якого і походить «плач Ярославни», позбавлена.
Тільки, справді, читач до цих книг не має доступу з двох причин:1. Ці твори не видають.Причина: бо їх не видає ніхто в Україні і ми, видавці і книготорговельні компанії, не знаємо, як це незрозуміло що продавати, краще вже скористатися звичною практикою і перекласти щось відоме, багато разів видане до того, або закупити у “братньої Росії” новинки за знижкою і оптом.2. Про ці книги не говорять.Причина: бо про ці книги ніхто не говорить, бо ми, критики, не знаємо, з чим це не зрозуміло що порівняти, а порівнювати зі світовими бестселерами рука не піднімається.
Наведу лише два приклади, хоча тільки Богу відомо, скільки ще таких книг вже видано в Україні, а про них майже ніхто не знає, і наскільки більше рукописів лежить в столах і вже безнадійно чекає на свою чергу на негативну відповідь чергового видавництва.
Приклад перший.”Поява чародія” Остапа Кушніра (автор з Одеси) – перша фольклорна фентезі високого рівня в Україні – видавництво “Світозар”, 2009 рік. Я сама випадково дізналася про цю книгу з рецензії в журналі “УФО”, наскільки мені відомо, ледь не єдиного розлогого відгуку про цю книгу.
Приклад другий.”Карта і компас” (точніше, перша частина пригодницької фентезійної трилогії “Скарби Примарних островів”) Наталії Дев’ятко (автор з Дніпропетровська) – видавництво «Навчальна книга – Богдан», 2011 рік. Про цю книгу я дізналася, бо уважно слідкую за книжковими новинами «Богдана», оскільки закохана в їхню перекладну пригодницьку серію.
От і подумайте, чи реальна нині поява в Україні своїх толкієнів чи взагалі письменників такого рівня?І, головне, чи дізнається про це читач?
Можу додати лише, що все сказане стосується й української НФ також. Зркрема й те, що на гідний товар завжди знайдеться попит. І що перекладів іноземний авторів мало видають також, і що є свої талановиті фантасти, яких видавці вперто не помічають.
але про видавців не буду. Є ще одна біда – відсутність талановитих редакторів, що фахово знаються на НФ та фентезі. Тобто є багато дипломованих дівчат, яким ані про кіберпанк, ані про стімпанк, ані про свордс-енд-сорсері, ані про Хьюго, ані про Небьюлу не чули, і які успішно валять серії фантастики. Як, наприклад, Надія Кудринецька завалила “Алфізику” та “Майнстрім”, після чого “Зелений пес” власне і зійшов з дистанції. Особиста скромність не дозволила пану Пузію оприлюднити той факт, що до серій фантастики, виданих Капрановими, він мав безпосередню причетність. Так що кажучи про те, що “Зелений пес” зійшов з дистанції – він у темі, і це ще м”яко кажучи.
До Марічки – Остап Кушнір мешкає на Львівщині, а не в Одесі. “Карта і компас” дитяча книга, а тут ішлося, якщо я все правильно зрозумів, про доросле фентезі.
Все-таки я би порадив Вам не казати того, про що не знаєте; трошки більше поважати людей, з якими ви особисто не знайомі. Кудринецька не “завалила”, а створила “Алфізику” з нуля. І розбиралася у фантастиці, мабуть, найкраще з усіх вітчизняних випускових редакторів того часу. “Зелений пес” зійшов з “фантастичної” дистанції зовсім з інших причин. Свою причетність до видавництва я ніколи не приховував, більше того — пишаюся, що зміг “пробити” там видання Шеклі, “гуситської трилогії” Сапковського і ще кількох книжок. Якби не криза — були б й інші видання.
Verhovsky, а чим “доросле фентезі” відмінне від “дитячої книги”?
І ще. Ви читали “Компас і карта”?
Не знайома з Вами особисто, п. Verhovsky, хоча в “УФО” колись бачила Ваші твори. Проте не думаю, що для редагування фантастики потрібен особливий фах. Цілком достатньо вміння редактора вчитуватись у текст і бачити світ, з яким він працює. А це від жанру аж ніяк не залежить.
Тепер щодо Кушніра і “Скарбів”.
Знаю про Остапа Кушніра як про студента, тоді аспіранта, а потім викладача Одеського національного університету (тобто, це ледь не 10 років перебування на півдні України у цілком російськомовному середовищі).
Ви читали “Карту і компас”? Я читала. І можу цілком упевнено сказати, що це не дитяча книга. Принаймні, дитині до 10 років таку книгу варто читати з великою обережністю.
Я з Остапом знайомий особисто, і про те, що він повернувся на Львівщину, я знаю з першоджерела.
“Карту і компас” я не беруся судити, і не збираюся читати, а висновок щодо дитячості легко зробити, прочитавши уривок, викладений на сайті “НК-Богдан”.
Стежте за новинками цього видавництва!
А ви почитайте фрагменти на Гоголівській академії.
І справді не беріться судити про те, що не читали повністю.
Як відомо, в освіченій Європі фентезі припинило своє існування ще у 90-ті роки минулого століття. Воно ще є в Росії в образі Ніка Перумова, але тоді вже краще читати марення Шкяра. Для виправлення кризової ситуації Зелений Пес має видавати дитячу літературу та започаткувати серію українських порнографічних романів. Ми теж уміємо писати якісне порно не гірш, ніж у голландіях-польщах. І треба писати про таке, яке важко собі навіть уявити.
Мушу спростувати сказане паном Пузієм.
Надія Кудринецька не «створювала з нуля» серію «Алфізика», тому що першим редактором цієї серії була Ольга Жукова. Кудринецька прийшла вже пізніше… і розвернула роботу на сто вісімдесят градусів – девяносто відсотків книжок «Алфізики» при ній були перекладами з російської, водночас рукописи Желема, Камаєва та Верховського до серії не потрапили. Натомість видавали твори Володимира Арєнєва тощо, які українському читачеві були нецікаві.
Як на мене, то навряд чи після повного провалу названих серій, можна казати про компетентність пані Кудринецької. Про її “патріотичність” і взагалі мовчу.
Ну ясно, з цього і слід було розпочинати: вас підступно не надрукували, антипатріотична змова в самому серці “Зеленого пса” та ін. Твори “Арєнєва тощо”, як не дивно, друкували і передруковували, аж настільки вони не були цікаві українському читачеві; Дяченків та Олді навіть випускали окремими серіями. Ви чудово проілюстрували те, про що я писав у статті; на жаль. Творчих успіхів.
Так, Володимире, і Арєнєва друкував “Зелений пес”, і Олдів, і Дяченків, але в підсумку серія зійшла на пси… Все логічно.
Вам нижче уже відповіли — може, різкувато, але правильно.
Та зрештою не заперечую ваше право на плекання власних ілюзій. Надалі їх не коментуватиму, вистачає інших, цікавіших справ.
Ці графоманські плачі навзаєм цікаві 2-3 особам. Але такий гам розвели, якусь “антипатріотичну змову” згадують. Що це за риторика? Не пощастило комусь з видавцями – просто вселенська біда! Состерігаєш цю метушню, і розумієш, чому не пощастило. Бо куций розум маєте, тому й не пощастило. Бо готові будь-чим високим пожертвовати заради свого, куцого.
Бачу, Ви радянська людина – не читали, але кажете!
Почитайте, потiм висловлюйтеся, будь ласка.
Вставлю і я свої “п’ять копійок”, поділюся власним досвідом-міркуваннями, тим більше мене в коментарях згадували. Отже, як молодий і нікому незнаний автор, що написав фентезі-книгу я зіштовхнувся з такими “особливостями” вітчизняної видавничої індустрії:
1. з молодими авторами ніхто не хоче працювати. Не тільки видавати, але й професійно читати, аналізувати, давати рекомендації до вдосконалення тексту. “Поява чародія”, перша книга з трилогії, була написана ще в 2004 році. З того часу я вивішував уривки на літфорумах і присилав розділи у різні видавництва. Відгуки на літфорумах були позитивними, читачам подобалось. Відгуки з видавництв здебільшого не приходили. Єдині, хто дали такі-сякі поради, це були брати Капранови, які тоді мали вплив на політику “Зеленого Пса”. Капранови сказали, якщо коротко, що текст занадто розтягнутий і багато “толкієнщини” — надмогутні кільця, прототипи Гедальфів-Арагорнів… Зауваження до уваги взяв, багато що переробив. Потім, в 2009-2010, була співпраця з львівською “Астролябією” — її літредактори добре проштудіювали текст, зробили його більш гладким та логічним, але на тому все й спинилось.
2. українську фентезі-літературу ніхто не хоче видавати. Ця думка артикулювалася паном Володимиром в статті і я з нею цілком погоджуюся. Видавці, прораховуючи ризики й прибутки, схиляються до друку/розкручування/поширення тих продуктів, які однозначно будуть мати попит (зарубіжних авторитетів + дитячих казок з купою малюнків). Фентезі-авторів, які намагаються писати глибше й ширше за казки й створити щось своє, найчастіше ігнорують. Так, їх називають цікавими, їх поважають, але говорять: “Ми повернемось до вашої книги, коли це дозволять матеріальні ресурси видавництва, зараз треба заробляти гроші”.
3. не зовсім погоджуюся щодо того, що сфера українського фентезі бідна і немає кого читати, з кого приклад брати. Я, наприклад, з великим захопленням читав “Бісову Душу” пана Володимира, “Бусове Поле” Валерія Полякова, “Сутінки Великих” Авраменків. Це я вже мовчу про книги Марини та Сергія Дяченків та про книги, яким, на жаль, зараз не пригадаю назви. Власне, вони мене й надихнули на створення власних текстів. Хоча останньою краплею став російський Перумов: я йому почав писати “на зло”, намагаючись написати краще і на основі української міфології. Однак, з іншого боку, українські фентезі-книги книги треба шукати цілеспрямовано. У вільному обігу в будь-якій книгарні їх не купиш.
В коментарях багато говорилося про те, звідки я і хто я. То ось, якщо комусь це все ще цікаво, то я себе ідентифікую як автор з міста Стрия. Так, жив вісім років в Одесі, там здобув вищу освіту, там написав “Появу чародія”, але написав як Стриянин, а не Одесит. І писав, тримаючи в голові образ читача із Західної-Центральної України, а не Південної.
Творчих планів на разі немає. Готові три томи “Легенд світу Антів”, готові до них ілюстрації, є такі-сякі безстрокові домовленості з видавництвами, але жодної конкретики. Думаю сам створити pdf-книги, розмістити їх на сайті та дозволити вільне завантажування. Так хоч відгуки будуть.
Цікаво, що може сказати пан В.Пузій стосовно наведеного нижче:
“Ініціальна функція підліткової літератури
Частина перша: теоретична.
З давніх-давен пісні, казки, оповіді біля вогнища, а згодом література, театр і кіно виконували кілька важливих для суспільства функцій: пояснювали, описували існуючий світ, наближаючи його до ідеалу (або протиставляючи справедливо влаштованій картині світу антиутопію), розвивали фантазію і розумові здібності людини. Культура, а особливо література слугували збереженню національних світоглядних матриць і поведінкових моделей, виступали каталізатором у масовій свідомості, що завжди призводило до історичних змін.
Ця функція літератури – змінювати світ, прямо впливати на нього – похідна від давнього міфу, за законами якого діє підсвідомість кожної людини і колективне несвідоме взагалі. Міфічні енергії пронизують усе буття людини – це емоції, ідеали, принципи, сама пам’ять та оціночні світоглядні системи. Все, у чому є хоч краплина творчості або того, що нині модно називати пафосом, живиться енергією від колективного несвідомого, розвиваючи особистість людини, яка творить або перетворює вже існуючий світ, скеровує суспільні, культурні і навіть політичні явища у нові річища, долаючи сірість та ентропію.
Творчість за законом міфу (і нашої підсвідомості) – божественна справа, і, щоб творити (і не має значення, проявляється ця творчість у написані пісень, вишиванні рушників, ландшафтному дизайні чи вихованні дитини), людина має дорівнятися до богів, бути особистістю.
Але особистістю не народжуються, хоча певна генетика присутня.
Особистістю стають.
І відбувається це завдяки ініціації.
Відомий антрополог і філософ Мірча Еліаде писав про ініціальні функції літератури ще на початку минулого століття. Потім це знання було навмисно занедбане, оскільки не вкладалося у популярні тоді (і нині) теорії Зиґмунда Фрейда про колективне несвідоме як колективний смітник людських страхів і комплексів. Проте, ініціальна теорія Еліаде цілком підтверджувала теорію архетипів Карла-Густава Юнга і всі подальші дослідження відомих міфологів.
Нині при згадці про ініціацію ледь не в кожного перед очима постають різноманітні сексуальні малюнки, але це оманливе трактування, також нав’язане сучасними уявленнями. Так, ініціація, зокрема, включала в себе перший сексуальний досвід і розуміння сексуальної природи, але це було не головне.
Ініціація – в першу чергу психологічний процес, який не лише розвиває особистість, але й розширює спектр сприйняття на всіх рівнях, навчає емпатії, а в деяких випадках навіть психологічній телепатії, коли людина буквально на фізичному рівні ловить емоції інших живих істот. Зокрема, людина з високим рівнем ініціації не має домінуючого каналу сприйняття інформації, а отримує візуальну, аудіальну і кінеститичну інформацію однаково інтенсивно, завдяки чому не підпадає під маніпуляції оточуючого світу, бо по різних каналах відбувається дубляж повідомлення. Також така людина аналізує інформацію не лише з точки зору логіки, але і на рівні емоції, вписує повідомлення в образ особи, яка це повідомлення творить, і якщо ця особа нещира (а на психологічному підсвідомому рівні це відчувається навіть через активну словарну базу і метафорику), то і повідомлення буде сприйнято відповідно.
Людина з високим рівнем ініціації підсвідомо прочитує світ як зрозумілий текст (недосяжна мрія всіх постмодерністів) і завдяки цьому може на світ впливати із мінімальними енергетичними затратами і максимальним результатом.
По суті, така людина – це шаман.
Звісно, що за подібну владу над світом і словом шаман платить, живучи за міфічним законом справедливості і служачи життю. Якщо ж шаман відступає від цього закону і використовує свої здібності виключно для власної вигоди, то невдовзі втрачає зв’язки із енергіями колективного несвідомого і гине (згадайте долю будь-якого злого чаклуна у чарівних казках).
Здавалося б, що нині вже ХХІ століття, і яка справа нам, освіченим, розумним, цивілізованим, до первісних звичаїв і законів? Але чомусь наші діти так само тягнуться до народних казок, особливо неадаптованих, шукають пригоди на свою голову, якщо не в реальному житті, то в книжках, і шанують честь, сміливість і гордість, поки наш змертвілий сірий світ не доведе їм протилежне.
І дивно, але досліди останніх років довели, що емоційно розвинені діти, ті, які читають книжки, справді відчувають фізичний біль, якщо навіть на екрані бачать, що комусь погано. А діти, для яких головне в житті – комп’ютерні ігри, відчувають біль, лише коли бачать те, що вже пережили самі, як то кров взяту з пальця в лікарні, все ж інше їх не обходить. І ще цікаво, що для психіки не має значення, чи кадри, показані дітям під час експерименту були документальними, чи художніми, іноді по емоційному резонансу реакція на художні навіть перевершувала реальні зйомки.
Дитина, а в особливості підліток, має пройти кілька рівнів ініціації. Я умовно розподілила б цей процес на три стадії, що дуже чітко відобразила література: дитяча література (до 10 років), література для дітей та підлітків (десь до 18 років) і доросла література.
Всі ці три типи літератури мають суттєві відмінності і функції.
Дитяча література зазвичай розрахована на читання з батьками, в ній є місце авторитету й оповідачу, яким стає дорослий. Це коментована література, тому в ній належне місце займає мораль, яка саме й спирається на авторитет оповідача. А головна функція цієї літератури – пізнання. Дитина пізнає світ, емоції, вчиться будувати прості причинно-наслідкові зв’язки, малювати обмеженою кількістю фарб без півтонів.
Я б назвала цей етап підготовчим до головної ініціації, коли дитина, а точніше підліток, залишається з книгою, її світом і героями сам-на-сам. Бо головна функція підліткової літератури – ініціальна, коли дитина пізнає себе, вчиться розуміти свої емоції і вчинки і завдяки чому звеличується над собою.
Доросла література теж виконує пізнавальну функцію, але здебільшого сегментовано, книги розкривають окремі теми; або розважальну (до цього напряму, на жаль, відноситься левова частка сучасної художньої літератури), покликану знизити емоційний фон і зняти втому. На мою думку, популярність дорослої розважальної літератури у наш час обумовлена двома чинниками: по-перше, високим рівнем інформаційного насичення, від якого потерпає сучасна людина; по-друге, низьким рівнем ініціації багатьох людей, через що вони дуже швидко втомлюються і від сильних емоцій, і від вирішення хай цікавих, але складних питань.
Якщо розважальна література захоплює сегмент дитячої або підліткової – це злочин.
Саме споживання такої літератури у підлітковому віці є причиною недобору рівня ініціації, і, як наслідок, гальмування розвитку особистості, відсутність лідерських якостей, здатності до співпереживання, наявність користолюбства, жадоби, заздрості, як провідних характеристик особистості.
Тут вже не йде мова про шаманів, підліток не доростає до рівня члену соціуму, і його доля – футбол/телешоу, дівчата/хлопчики, а згодом або самотність і залежність (алкогольна, наркотична, інтернетівська), або створення нежиттєздатної родини з такою самою нерозвиненою особистістю.
Заради справедливості треба сказати, що велика кількість нинішніх підлітків, народжених у 90-ті, вже не добрала потрібного рівні ініціації. І це неозброєним оком видно по їхньому загальному рівню культури, суспільної моралі і громадської активності. До речі, всі вони так чи інакше заморочені на Фрейді і віртуальне життя ставлять вище за реальне.
Заради справедливості також треба сказати, що прадавні механізми самозбереження життя і розвитку творчої особистості спрацьовують саме в кризові епохи, коли деформується масова свідомість і культура та суспільство зазнають значних втрат.
І нині цей прадавній механізм діє через підліткову літературу.
Еліаде ще в минулому столітті вказував на особливе значення епосу і роману, які перебрали на себе роль міфологічної оповіді; оповідна проза в сучасному суспільстві зайняла місце міфологічного оповідання і казок у первісних суспільствах, знаних нами як чарівні казки. У глибинній психіці, в підсвідомості сценарії ініціації не втрачають серйозності, а обираючи героя або кількох персонажів, людина проходить їхній життєвий шлях, як би вона в давнину йшла за справжнім шаманом.
Саме герої ведуть читача шляхом ініціації, а не авторська ідея. Але відповідальність автора тут зростає на порядок, бо ідея (і цим часто грається доросла література) може бути сприйнята як суб’єктивна авторська дефініція; а емоційний досвід від подорожі текстом разом із героєм – це вже особисте надбання читача, і автор до того не має ніякого стосунку. Відповідальність автора полягає в тому, що він має створити справжнього героя, який не піде у своїх вчинках проти логіки тексту (логіки розвитку світу і сюжету) і проти закону міфу, завдяки чому і відбувається ініціація.
Щоб твір для підлітків виконував ініціальну функцію, він повинен мати розгалужений динамічний сюжет, бо міф по своїй природі дієвий і рухливий, проявляється насамперед у вчинках персонажів та емоціях і рефлексіях читача щодо цих вчинків, чим нерозривно пов’язує читача зі світом книги і через задіяні у тексті архетипи виводить людину на рівень колективного несвідомого.
І тут підліток залишається сам-на-сам вже з колективним несвідомим, і має довести, що його новонароджена особистість варта існувати, а не розчиниться у темному морі несвідомого і колективній пам’яті предків (за К.Г.Юнгом). Часто таких випробовувань кілька, і кожне з них серйозніше за попереднє, як кілька і таких ініціальних книг, кожна з яких залишається в пам’яті на все життя.
Частина друга: практична.
Я цікавлюся психологією сприйняття тексту вже багато років, особливо мене цікавлять діти і підлітки й те, що впливає безпосередньо на ці аудиторії. А на всі попередні роздуми мене надихнуло прочитання книги Наталії Дев’ятко «Карта і компас», яка є першою частиною пригодницької трилогії «Скарби Примарних островів» (видавництво «Навчальна книга – Богдан», 2011 рік).
Бо у цій книзі я побачила те, що не бачила у сучасній підлітковій літературі не лише України, але й інших країн.
Не можу сказати, що ця книга потрапила мені до рук випадково. Я давно слідкую за тим, що видає «Богдан», особливо після того, як побачила перекладну пригодницьку серію цього видавництва, яку оцінюю дуже-дуже високо. Тому будь-яка новинка від цього видавництва у цікавих мені жанрах мене не оминає.
Не буду переповідати сюжет першої частини «Скарбів Примарних островів», для мого дослідження це не головне, як і визначатися із жанром, бо ця книга знаходиться на перетині пригодницького роману ХІХ століття, чарівної казки і героїчного фентезі.
Мене цікавлять ініціальні лінії цього твору і герої, за якими у чарівний і небезпечний світ піде юний чи навіть дорослий читач.
Молода авторка зробила те, що, здається, до неї не наважувався зробити ніхто, – вона від самого початку твору повела кілька ініціальних ліній. Ні – кілька десятків ініціальних ліній, ледь не від кожного героя, а це неймовірно ускладнило структуру тексту і структуру самого світу, оскільки на всі ці лінії треба десь брати енергію, а це можливо виключно за рахунок подій.
Спочатку, як це прийнято в шаманських практиках, читачеві пропонується випробовування на вже наявний рівень ініціації. Відбувається це через кількість персонажів, які з’являються у книзі; таке враження, що в перших розділах вони просто «сиплються з мішка», але, дивним чином, кожен займає своє місце (це нагадало мені забавку складати «пазли», до цієї метафори я верталася всю книгу, дізнаючись про минуле і теперішнє казкового світу, бо в останньому розділі «пазли» склалися у малюнок, з якого, певно має початися друга частина). Потім (у п’ятому розділі) авторка вдається до опису недалекого минулого, і ставлення до всіх героїв, які беруть участь у цьому розділі, кардинально змінюється (треба віддати належне, що кожний спогад у цій книзі має подібну здатність до зміни ставлення читача до сьогодення і персонажів).
Прийом випробовування читача, своєрідного заслону для тих, хто ще не готовий до сприйняття всього, що станеться далі, використовували і раніше: Дж.Р.Р.Толкієн у «Володарі перстенів» робив це через розлогі описи побуту хобітів, У.Еко і М.Павич – через надмірну деталізацію і філософічність самого тексту.
Велика кількість персонажів, що діють від самого початку, дає можливість читачу «Скарбів Примарних островів» одразу обирати найближчих за психологічними рисами і віком героїв. Загалом, десь відсотків сімдесят всіх персонажів першої частини з’являються на перших ста сторінках книги.
Герої твору належать до трьох поколінь, що, як я підозрюю, співвідноситься з трьома поколіннями потенційних читачів цієї книги. Для кожного покоління прописана своя ініціальна лінія. І на цьому я хотіла б зупинитися докладніше.
Наймолодше покоління, яке подорожує на останньому піратському кораблі, – підлітки віком від одинадцяти до шістнадцяти років, щоправда, є й один п’ятирічний хлопчик Димон, найбільш вередливий з усієї компанії і навіть іноді злий і заздрісний. Загалом шестеро хлопців і четверо дівчат. Всі вони різні і яскраві.
Роксана, що поводить себе як справжній капітан і постійно знаходить пригоди на свою голову і п’яту точку. Ця дівчинка із благополучної родини, обласкана батьками, але смілива і відчайдушна, природжений лідер.
Набагато менше пощастило Риті, чиї батьки спилися, і яка буквально втекла з дому, щоб змінити своє життя. Рита теж дуже сильна особистість. З Роксаною вони однолітки, обом дівчатам по чотирнадцять, а згодом і подруги, хоча Рита значно жорстокіша і підступніша.
Поліна, судячи з тексту, на пару років молодша від старших дівчат. Це справжня лялька, красива і дещо залежна від оточуючих, будь то батьки чи сестра, пам’ять про яку живе в її серці, друзі або команда. Іноді здається, що на корабель Поліна потрапила завдяки збігу обставин.
Ластівка. Судячи з тексту, старша від Поліни, але молодша від Роксани. Таємнича і милосердна навіть до ворогів. Єдина з дівчат володіє чарівним даром, який обертає тільки на добро. Вперше ми бачимо цю дитину в полоні у Летючого Голландця, але і за таких обставин вона не занепадає духом і рятує свою старшу сестру, ставлячи умову капітану Ярошу Соколу, головному герою книги. Враховуючи тип героїні і те, що їй вже довелося пережити, вона мислить не на свої роки і, певно, відчуває світ тонше за всіх дітей.
Серед хлопців одразу помічаєш підлітка Юрія, теж чарівника і лідера, але більше лідера духовного та ідейного. Він не кинеться в бій, як Роксана, ризикуючи життям, але сміливості і відчайдушності і йому не займати. Цей хлопчик розумний і справедливий, не стане піддаватися негідним почуттям і намагатися до когось підлеститись.
Тимур одного віку з Поліною. Він замріяний, але щирий, намагається в реальному житті відтворити свої фантазії, іноді вередує, але, здається, не здатний на негідні вчинки. Він теж потрапляє на піратський корабель за збігом обставин, але не дуже цим переймається.
Ще троє трохи старші від основної компанії і менше беруть участь у сюжеті, але все одно впливають на його розвиток. Двоє друзів Ян і Деніел, у яких вже є минуле (обоє неблагополучні підлітки, які з’являються у тексті в ролі малолітніх крадіїв), ці двоє якраз уособлюють в собі боягузтво і цікавість, яка не доводить до добра. А ще чарівник Гунтер, що майже минув підлітковий вік. Його особистість вже повністю сформувалася. Цей герой здатний на багато що, і на жорстокість теж, і хоча його образ поки повністю не проявлений, але від Гунтера підсвідомо очікуєш будь-чого.
І це тільки молодше покоління героїв, прописане в дії і часто через емоції самих персонажів та оцінки інших героїв, тобто, відбувається комунікація між поколіннями, що не властиво сучасній літературі для підлітків, де підліток покинутий напризволяще і має сам вирішувати свої проблеми (а з Роксаною на кораблі навіть батьки подорожують, й оце справжнісінька проблема для всієї родини!).
З дітьми і підлітками все, в принципі, зрозуміло: дитина зазвичай шукає собі подібного й у віці, й у характері, а тоді іде з тим героєм далі (це, до речі, може бути проблемою, наприклад, у романі «Гаррі Поттер» письменниця заклала тільки одну дитячу ініціальну лінію по головному герою, а реально їх там виявилось кілька, але не доведених до кінця у сьомій частині, і це погано вплинуло на сприйняття твору тими читачами, які обрали в подорожі собі товаришем не Гаррі, а когось іншого).
А от із дорослими вже складніше. Мені раніше не зустрічалися твори, які б мали на меті забезпечити ініціацію дорослого читача, який свого часу не отримав достатнього ініціального рівня або вже підняти наявний рівень. Не зустрічалися до «Скарбів Примарних островів». Чесно кажучи, я думала, що це неможливо.
Молоді герої, члени команди Яроша Сокола і ті, що прагнуть дійти до моря з імперської столиці, дуже різні, але й подібні – у кожного з них є минуле. І часто минуле якщо не страхітливе, то сіре, як у більшості наших сучасників. Це люди, до яких життя не було ласкавим: танцівниця Есмін дивом врятувалася із жахливого імперського підземелля; знахарка Зорін залишилася ледь не єдиним нащадком свого народу, знищеного ворогами; так само дісталося і Вейну, чий народ не схотів коритися волі Імперії.
Мотив Імперії проходить через життя ледь не кожного з героїв цього покоління, як проходить через життя ледь не кожного громадянина нашої держави, народженого до 1980-го року: Айлан отримав освіту в Зірковій Школі, найкращій зі шкіл того світу, але не дійшов до випуску, злякавшись, що його можуть покарати за те, що він не робив, і роками поневірявся просторами Імперії, доки не зустрівся з капітаном Ярошем; Олег став помічником імперського міністра Феофана, другої людини після Імператора, але закохався в Есмін і через те втік до піратів; чарівник Хедін, неймовірно складний і суперечливий персонаж, якого навряд можна назвати позитивним, брав участь у невдалому заколоті проти Імперії, теж, до речі, випускник Зіркової Школи, а тоді обманом і силою потрапив на піратський корабель, бо інакше б йому судилася страта.
Усі колишні вороги піратів взагалі і Яроша зокрема – це непересічні яскраві особистості, оскільки в Зірковій Школі вчаться тільки найкращі. Є в цьому поколінні герої і простіші, але від того не менш трагічні: ворожка Ітана, красуня, яка так і не знайшла собі пару; чаклунка Тайра, що ніколи не знала щастя в своїй родині і завжди була самотня; дивачка Ірина; таємнича войовниця Кіш; зачарований перевертень Дельфін; шкільний вчитель Костянтин, що насправді так і не знайшов собі місця в житті; мрійники Віктор і Ольга; зрадливий і заздрісний Іржи; закохані Андрій та Іларія, які понад усе ставлять своє почуття; збіднілий аристократ Жан-Поль; мисливець Берн, котрий приховує своє минуле; Бенедикт, місіонер, який потрапив у пастку зачарованої Тортуги; Лаура, прийомна дочка графа Елігерського, яка тільки вчиться думати самостійно; забобонна Іза; смілива, хоч і вже не досить молода Катерина; самотня Олекса; поет Макс, у якого не склалося ані з життям, ані з творчістю; Сашко, що загруз у сірості буденного життя; трагічні персонажі Еміль і Луїза, яких єднають любов Еміля і прокляття надприродної краси барбі-Луїзи; і вже зовсім посередні й однопланові Надія, Олексій, Серж, певно, дарма порятовані з полону Летючого Голландця…
Дехто з цих героїв з’являється у кількох сценах, дехто іде через всю книгу, але кожному з них дано шанс змінити своє життя, а читачу подивитися на свою буденну, сіру реальність іншими очима і спробувати теж щось зробити, яке це роблять герої твору. Щоправда, і в цьому проявляється реалістичність твору, вдається це не всім.
Найцікавіше, що, як й у випадку з дітьми, ініціальні лінії кінцем першої частини для цього покоління не закінчуються. І дехто з цього покоління наприкінці книги не лишається на піратському кораблі, чим автор дає можливість дорослому читачеві вийти з процесу ініціації, якщо людині з певних причин важко буде йти далі і спрацьовують особисті захисні механізми.
Старше покоління героїв – це піратські капітани і владні особи.
Вважаю, що вибір цих героїв – це вибір шаманської ініціації, і вік тут ролі не грає. Звісно, що читачеві, який підсвідомо наважиться на таке, буде найтяжче, і психологічні випробовування, які на нього чекають, буде важко здолати. Проте, не думаю, що дитина візьме цей рівень, у тексті достатньо психологічних запобіжників. Хоча все залежить від розвиненості психіки і попередньої емоційної підготовки, бо я, наприклад, читала «Володаря перстенів» у дванадцять років, і була в захваті не від хобітів, а від значно старших героїв.
Піратських капітанів можна поділити на дві групи: ті, кому поталанило потрапити у полон до імператорського радника, білокрилої Химери; і ті, хто цього жахіття уникнув. Декого полон зламав, і Лінта, Едварда і Кристофера ми бачимо епізодично й то у спогадах, хоча навіть так вони запам’ятовуються. Маріан і Джонатану поталанило більше – вже за часів відкритого читачеві сюжету їм допомогли, хоча дісталося від Химери цим двом теж добряче. Ярош Сокіл, Фенікс, Аля Очеретяна, Ажи де Сентан з полону втекли і клятви на вірність, як я зрозуміла, Імперії не давали. Щоправда, це не завадило Ярошу Соколу ледь не спитися з горя, Фенікс шукала смерті у повсталому місті і справді могла загинути, а Ажи де Сентан виявився зрадником, який і виказав друзів.
Не заплямованою зрадою, слабкістю чи присягою ворогам залишилася тільки Аля Очеретяна. Вона повернулася до столиці і таємно там мешкала, псуючи життя владарям Імперії і не даючи здобути повне панування над світом і людським долями, бо Аля була ще й могутньою чарівницею, як, до речі, і більшість славетних піратських капітанів. А тоді Аля все ж знову потрапила до Химери, і за це я готова сказати автору багато ласкавих слів, бо образ Алі особисто мені, як читачу, підійшов найбільше. От що я мала на увазі, коли казала про найвищі рівні емоційного сприйняття через цих персонажів.
Ще троє капітанів, які не були того часу в столиці, теж багато пережили, всі вони втратили свої кораблі. Анна-Лусія знайшла розраду в танцях для невибагливої публіки. Софія так старанно тікала від самої себе і змінювала імена, ховаючись від імперських служок, що забула своє справжнє ім’я (суто за міфічним законом), і тільки Ярош Сокіл повернув її до життя і визволив із зачарованої Тортуги. А Ричард пішов на службу до Химери і став графом Елігерським, хоча й, як усі зрадники, не шанованим, хоч і багатим. Важкі випробування вже дісталися Ричарду і, певно, ще чекають на легендарного піратського капітана-відступника, щоб він спокутував перед морем свою провину.
А ще є таємничий чарівник Гайяр, який вчив і Хедіна, і самого міністра Феофана; принц-вигнанець Юран із загадковим минулим, про яке ще нічого не сказано; аталійська королева Герда, що теж не любить про себе базікати; імперський капітан Асана Санарін, по силі образу рівна піратським капітанам; та й сам міністр Феофан, чия ініціальна лінія у творі ледь не найтяжча з усіх.
Я навмисно тільки окреслюю це покоління, щоб не псувати його контакт з читачами, бо він, на мою думку, є найпотужнішим, як і має бути при ініціації такого високого рівня.
Ще на сторінках роману можна зустріти давній чарівний народ, який ховає свої імена, називаючись прізвиськами або намагаючись бути схожими на людей: Матір, Смерть, Харон, Мандрівник, Летючий Голландець, Саїд… Та й сама білокрила Химера – теж походить із давнього народу. Не знаю, чи можлива ініціація через їхні образи чи у них втіляться архетипи, певно, це покаже лише прочитання всієї трилогії, бо давні на те вони і давні, що з’явилися і до людей, і до чарівників, і до піратських капітанів. Тому і образи їхні розвиваються зовсім в іншій часовій площині.
Але якщо така ініціація можлива, цікаво, які глибинні архетипні енергії вона підключає.
Частина третя: замість післямови.
Є в мене острах, який переслідує мене вже не один рік під час читання кількатомних книжок і перегляду кінороманів, що насамперед виконують ініціальну функцію. Так було, до речі, і з «Гаррі Поттером», і культовими фільмами, як то «Пірати Карибського моря», «Людина-павук», «Зоряні війни», коли на сюжетних, структурних або енергетичних рівнях тексту творці світу могли схибити чи (що ще імовірніше) не втримати рівень зростання архетипної енергії, яка має неспинно підніматися від початку до останньої з кульмінацій.
Енергетичний рівень першої частини «Скарбів Примарних островів» на всіх рівнях і по всіх героях від самого початку заданий високо і до кінця зростає з потрібною інтенсивністю (це я про Алю, так, хоча й не тільки про неї), що позначається на розвитку всього тексту і всіх персонажів. Якщо припустити, що друга і третя частини такі самі по об’єму, то я можу приблизно уявити, яким має бути рівень цієї енергії і які випробовування випадуть на долю героїв, щоб кожен читач, незалежно від обраного персонажу, пройшов ініціацію до кінця, а не лише прочитав захоплюючу пригодницьку книгу про піратів.
Щиро вірю, що автору вдасться із цим впоратись. Бо хочу знову помандрувати у світ Примарних островів і таки знайти там свої душевні скарби і здобути свої психологічні перемоги над підступними ворогами, а не тільки радіти яскраво змальованим персонажам.
А ще щиро радію, що ініціальна пригодницька література в Україні починає відроджуватись. Хай таких книг буде багато-багато!
Марічка Ніконова”
http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook/65 (Дорослому читачеві)
Трохи втоми, трохи нудьги, далеко до домівки – трохи повештався по мережі і ось зустрів таку цитату в цій статті: “Але поглянемо на проблему трошки ширше. Бо гумус гумусом, а золотий фонд — золотим фондом. І нинішні майстри фантастики зростали вже на творах Шеклі, Бредбері, Толкіна… називати можна довго. А потім узяти й порівняти: що із цього золотого фонду видано українською? Починаючи від радянських часів і до 2011-го. Де повне зібрання Роджера Желязни? Де той-таки Джордж Мартін? Майкл Муркок? Пітер Бігль?.. Та навіть «Відьмака» Сапковського не здатні видати вже який рік поспіль (хоча угоду підписано, переклад готовий).” І не можу, всупереч своїм правилам, втриматися від коментаря. І не тому, що в розлогій статті, наче заворожену галявину, автор постійно оминає пророблену моїм видавництвом роботу по виданню усього Толкіна українською. Практично вже видано найголовніше ( Володар Перстенів, Гобіт, Сильмариліон, Діти Гуріна, Сказання про Сігурда і Гудрун)і доопрацьовуємо лише дрібниці, а цієї роботи для пана Пузія наче й не існує. Але не втримався радше не тому, що це якось “ображає” – до цього середньостатистичний український видавець звичний, а радше для того, аби продемонструвати ще одну проблему, яку автор статті не бачить, як колоду у власному оці. Де є наша безстороння критика, що здатна піднятися над собою, критика, що здата помітити і справді сильні, і справді слабкі сторони видань? Де ця критика, що висвітлить чийсь внесок, допоможе його вдосконалити? Де? Ось вам і ще одна відповідь на поставлені вами ж питання, пане Пузій.
Пане Олеже, шкода, що не побачив вашого коментаря раніше. Якщо ви буваєте на російськомовному сайті “Лаборатория фантастики” (чи на найбільшому такому ресурсі на пострадянському нет-просторі), то мусите знати, що якраз продукцію “Астролябії” я шаную і всіляко раджу колегам. Тож перш, ніж ображатися і висловлювати претензії, нам би всім варто було інколи спершу уточнити, а чи ми не помиляємось. ;)