Сама тобі золотобань…

За останній час у моїй веселій келії скупчилося багато книжок не сльозогінної, а дратівної дії. Перед такими виданнями я завше почуваюся безпорадним, але що вдієш, мусив їм давати раду. Коли в моєму організмі вже не лишилось нерозхитаного нерва, мені війнула в очі дивина: на вигляд некричуща книжечка «статей та есеїв» Сергія Грабаря. Зрозумійте мене правильно: досі я вважав, що «Метаморфози» написав Публій Овідій Назон, причому вже дуже давно, ще до створення Партії російськомовних реґіонів. Одначе, як свідчать уперті факти у вигляді книжечки С.Грабаря, позицію щодо П.О.Назона слід переглянути… Але поки що перегляньмо «Метаморфози» нашого сучасника, теж щирого українця.

Книжка складається з обкладинки, яка за законами мімікрії добре зливається з меблями часів «хрущовської відлиги», зі змісту, з передмови, котру автор оригінально замаскував словами «замість передмови», з частини першої («Місто»), частини другої («Країни») та видавцевої реклами ще двох книжок есеїв (І.Ципердюка та Євгенії Кононенко). Яка ж мета цього в міру ошатного видання? Насамперед автор ставить собі такі завдання: «Пізнати місто своє. Увійти в нього. Полюбити. Віддати йому свою душу. Зрозуміти метаморфози свої і міста. Захистити його й бути захищеним. Можливо, це і є щастям?» Перші два завдання, що їх оце процитовано, звучать язичницьки-еротично. Два наступні – по-християнському. П’яте – по-філософськи. Шосте завдання має соціальний відтінок. Зрештою, головну мету – осягнення щастя – автор подає у формі ненав’язливого запитання, що не потребує відповіді. Навіть ненав’язливої.

У коротких текстиках (у розділі «Місто» їх – чортова дюжина, і то невипадково, бо ж Київ – це, за роспоетом, «логово змиево») С.Грабар розповідає про 1051-й рік, про лаврських і не тільки лаврських святих, чий життєвий і духотворчий шлях пов’язаний із Києвом, про пам’ятки архітектури та їхніх творців… Також тут є історія однієї вулиці (вул. Олеся Гончара), про вокзал і трамвай. На окреме добре слово (на окремий розділ) заслужив архітектор Андрій Меленський. Інші архітектори згадані принагідно, а Владислав Лешек-Дезидерій Владиславович Городецький не згаданий узагалі, хоча він не тільки зводив каплиці на Байковому кладовищі, а й доклав руку до створення двох відомих споруд, які стали вершинами «проклятого київського трикутника», в центрі якого опинилася одна з найбільших київських святинь. Певно, С.Грабар знав, що його колега по перу та Києву Олесь Ільченко у своєму «Місті з химерами» вже оприлюднив цей науково-популярний анекдот, отож цю «таємницю Києва» вшанував хвилиною мовчання.

Чому я називаю твори С.Грабаря, знаного поета й новеліста, текстиками? Тому що вони крихітні, а жанрово їх неможливо віднести ні до есею, ні до статті, ні навіть до нарису. За жанром ці тексти(ки) найближче стоять до туристичного буклета чи шпаргалки гіда. Якщо їх перекласти іноземними мовами, ця книжка може стати непоганим путівником по Києву для гостей, які в недалекому майбутньому прийдуть, прилинуть, прилетять до нас на Чемпіонат Світу з футболу. Саме для них подана інформація буде новою, а крім того, її ще й дуже зручно викладено: стисло, коротко і без зайвих художніх прибамбасів, які дозволяють собі деякі есеїсти на зразок Ю.Андруховича.

Тон цих текстиків переважно такий: «Ми живемо в ХХІ ст. Зростають швидкості. Життя стає дедалі більш інтенсивним. Точаться розмови про те, яким автомобілем швидше пересуватися. Хоча їздити стає що далі, то складніше – принаймні в Києві». Або ще так: «Київ має все: чудовий ландшафт міських пагорбів-парків і річку – повноводну, могутню в своєму течійному русі. Річку – Дніпро – таку ж давню, як і місто. А ще Київ має безліч золочених бань…» Людоньки! Як під обкладинку з написом «Метаморфози» потрапив збірничок диктантів для учнів другого класу?! Та ще й із твердженням, що Дніпру стільки ж років, як Києву! Втім, автор, не червоніючи, пафосує далі: «Місто, яке нищилося, спалювалося, руйнувалося – та завжди відроджувалося з попелу. Місто вічне, незбориме і нездоланне». Ви не повірите, але один гід-гад, який їздив нам по вухах, поки ми їхали в Коростень, сказав про своє місто-фенікс буквально те саме! Та от С.Грабар сумлінно пояснює ще й те, що «нетлінні останки св. Варвари Великомучениці – одна з найбільших реліквій Християнської церкви» і що «омнібуси – це, фактично, карети для всіх – просторі екіпажі з ненакритими верхніми сидіннями». Ой, здається мені, що писалася ця книжка все ж не для туристів, бо в такому тоні можна розмовляти хіба що зі школяриками – читачами журналу «Пізнайко» чи «Барвінок»… Такі собі прогулянки стольним Києвом із групою першачків.

Якщо ця книжка, збудована на давно відкритих відкриттях, загальниках і критичній масі дат та імен на квадратний сантиметр тексту, має на меті закохати читача в Київ аж так, щоб він у нього захотів «увійти», її треба сховати від читача якнайдалі. Бо він тут не знайде цікавих розвідок про київські підземелля, де й досі гинуть діґґери, течуть десятки неприборканих річок і стогне перевантажена киянами та гостями міста каналізація. Він тут нічого не вичитає про досі безуспішні пошуки місця, знаного в околицях Києва як Лиса гора, а також не дізнається, скільки й де в місті «зубів дракона» – місцин із поганою енергетикою (до речі, на одному з найпотужніших стоїть така собі «антена» – залізна баба з мечем)… Немає тут також цікавих легенд і фактів, як-от про те, хто (і чому) з наших хрестоматійних письменників переховувався в одному зі склепів Байкового кладовища й кого з них 1967 року там поховали на місці видатного київського купця й мецената Г.Гладинюка. Крім того, автор своєю книжкою аж ніяк не захищає рідного міста, обмежуючись скромними зауваженнями щодо нищення неповторного обличчя столиці замість того, щоб той чи той текстик перетворити на меч або бич, оскільки за кожним актом сучасного вандалізму, що чиниться в Києві, стоять конкретні особи(ни). Втім, про який «огонь в одежі слова» я кажу, якщо книжка, по суті, дитяча?..

Оскільки другий розділ, куди увійшли розповіді про Північний Кіпр і Азербайджан, – це, по суті, традиційні нотатки туриста, які мало чим відрізняються від нотаток про Київ, зупинятися на них не буду. Натомість зверну увагу на ще деякі стилістичні моменти, які характеризують не тільки автора, а й редактора книжки.

Насамперед це повтори. Так, в оповідках циклу «Лаврські історії» скупі історичні дані перемежовуються такими собі відступами – монологами ченців, про яких ішлося в тексті. І та інформація, яку вже подав автор, у цих монологах набуває такого собі художнього виміру. Ефект присутності в чужій шкурі… Якби ще факти та цифри з одних текстиків не перекочовували в інші, було б зовсім добре. Одначе: якщо в текстику «1051 рік…» фраза «йшов 1051 рік…» сприймається як рефрен, то в нотатках про Кіпр уже бачимо радше зразок самослів’я. Судіть самі: «Ми сиділи удвох біля стін фортеці в невеличкому ресторанчику на березі моря. […] Хто не мріяв провести вечір ось так, разом із коханою на березі моря… […] Тож ми сиділи біля моря і біля фортеці літнього липневого вечора, удвох з Оксаною… […] Ми сиділи з Оксаною біля моря, а навпроти виднілися гори…» І це на трьох крихітних сторіночках! «Кухня на Північному Кіпрі варта окремої розмови», – ділиться автор новиною в замітці про Кіпр. «Стосовно азербайджанської кухні, то вона заслуговує на окрему розмову…» – наголошує в сусідній. Звичайно, ці текстики могли писатися в різний час, але, зійшовшись під однією обкладинкою, мали би краще зважати один на одного, аби становити цілість під назвою «книжка». А робити так, щоб це справді було книжкою, а не купою безладно накиданих під один дашок текстів, мусить не лише автор, а й гвардія редакторів – літературних, випускових, відповідальних, головних…

На окрему розмову заслуговує також уживання власних назв, якими повниться книжка С.Грабаря. Як вам отакі виґереґи: «колійний зв’язок між Санкт-Пєтєрбурґом та Царським Сєлом», «вбивство Пєтра Аркадієвича Столипіна – прем’єр-міністра та міністра внутрішніх справ уряду Ніколая ІІ», «правління Єкатєріни ІІ»? Не ріжуть вуха? Безперечно, людина має право зватись так, як хоче. Назвали батьки її Іриною, так і в паспорті записано, а вона вперто підписується: «Ірен». Ну, хоче людина бути Іреном – на здоров’я! А то, бува, назвуть чоловіка Йосипом, так і в метриці запишуть, а він усеньке життя проживе Юрою. Це я не про Йосипа Віссаріоновича, а про Йосипа Едуардовича. Він чомусь страшенно соромився своєї йосиповості, тому завжди і всюди називався Юрою. І слава Богу та іншим вищим силам! Але якщо в побуті яку-небудь Івонну можна звати хоч і Вонькою, то в книжках, де йдеться про конкретних історичних осіб і конкретні топоніми, треба дотримуватися певних норм. Особливо ж коли ці імена й топоніми на слов’янських землях побутують не одне століття. То що ж це за такий нефігуративний правопис у книжці С.Грабаря? А що він саме такий, свідчить потворна непослідовність уживання перекарячених топонімів: в одному абзаці бачимо «у Пєтєрбурзі», а в наступному – «в Пєтєрбурґу». І чому в такому разі «сєло» не «царскоє», а «царське»?

Поруч із шедеврами на зразок «Царського Сєла» просто блякнуть такі знахідки, як «45 року вони ПОВЕРНУЛИ в християнську віру римського проконсула», «перше державне УТВОРЮВАННЯ»… Вдумайтесь хоч у таке речення: «Поруч із цією церквою – фіґове або інжирне дерево, до якого приходять вагітні жінки з проханням народити хлопчика». Цікаво, чи відгукується дерево на їхні прохання і скільки хлопчиків йому доводиться народжувати за рік?

У своїх «Метаморфозах» С.Грабар між іншим пише: «Я читав і дякував Богу, що я поет, що небо надало мені можливість – пеленати Слово». Може, й не знає автор, що можливість дають, а надають хіба що послуги, та все ж тугіше треба пеленати, тугіше…