Психопанорама: галерея фігурок

Мене зупинила непропорційна синя баба з так само непропорційною карликовою сокирою, більше схожою на прапорець Партії донецьких реґіонів. Рука мимоволі потяглася до баби. Приволікши нову жертву до своєї печери, я її розгорнув і заходився шукати внутрішні розлами структури…

У новій книжці Насті Байдаченко активно діють персонажі, ще поки що не надто поширені в нашій літературі. Справді, мало хто зі знанням справи брався виводити рекламістів та менеджерів середньої ланки, тобто, кажучи їхньою ж термінологією, офісний планктон. Якщо до офісного планктону включати копірайтерів, рядових журналістів, системних адміністраторів, офіс-менеджерів, викладачів, музейників та інших представників «середньої ланки», яких багато, але які нічого або майже нічого не вирішують у нашій країні дикого капіталу, то тут можна назвати прозу Світлани Пиркало, Галини Вдовиченко, Люби Клименко, Юлії Бурковської, Олени Рижко… Поки що жодна з цих дам не стала козирною, тобто речницею офісного планктону. Але їхнього полку прибуде, бо образ «середньої людини» нового зразка в нас іще належним чином не розроблений.

У біодовідці (не біологічній, а біографічній) сказано, що Настя Байдаченко – рекламіст. Це неабияк підвищує довіру до тексту. Крім того, сам текст рясніє професійним сленґом, у ньому переконливо показано стосунки всередині офісу (колись сказали б – колективу), систему відкатів (казати «хабарів» уже не модно) та способи підстав (слово «зрада» через свою пафосність теж виходить із широкого вжитку, дедалі більше асоціюючись у свідомості сучасника з позашлюбним сексом. Є ще слово «ґамбіт», але коли йдеться про звичайну офісну підставу на $64 000 000, воно звучатиме як знущання. Даруйте за стилістичний лікнеп). Рекламіста в авторці видає також уміло зроблений букінґ (резервування рекламної площі). Саме на першій сторінці обкладинки, на тлі нестандартної синьої баби яскравим червоним курсивом сяє: «Це дуже смішна, зла і безжалісна книжка…» (Яна Дубинянська). І трохи нижче: «Деякі моменти нагадують «Диявол носить Prada» Лорен Вайсбергер, інші – «Духless» Сергія Мінаєва…» (Марина Соколян). Хороший хід. І нічого особистого! Всі звикли, що подібну замануху, де свіженький культтовар (культурний, та ще не культовий) постає в оточенні відомих брендів, подають на четвертій сторінці обкладинки чи взагалі ховають на форзаци.

На останній сторінці обкладинки бачимо натомість іншу замануху: переконливий портрет типового представника офісного планктону. «Вона все зрозуміла. Ти, мабуть, перший на звільнення. Ні, хлопчику, вона все про тебе знає. У неї тих Клієнтів стільки було, а ти не найскладніший випадок. […] Обручка на пальці. Мабуть, жіночка домогосподарка і маленька донька. У вас завжди маленькі балувані доньки. Костюмчик дорогий, сидить гарно, хіба що щільно нижче паса. А це значить, що вечеряєш ти занадто калорійно і не вдома. І криза середнього віку в тебе не за горами, хронічна втома, виразка шлунка, облисіння та еректильна дисфункція, звільнення, інсульт, бульйон у лікарню. Усе за хрестоматією. Класичний випадок». І це не смішно, тобто смішно не це. Річ у тому, що наведений шматок тексту не є ключем до книжки, це характеристика третьорядного персонажа, який усього лише довів одній із героїнь, що в нього з еректильною функцією все гаразд, а потім тіточка стала його начальницею і трахатиме сердегу до переможного кінця. Причому значно вишуканіше та ще й без сексу. Нічого особистого!

Головних героїнь у книжці чотири. Всі вони небідні офісні дамочки, а об’єднує їх психічна криза, долати яку вони вирішили за чотири з половиною тисячі вічнозелених баксів під наглядом відомого професора, фахівця із психологічної реабілітації. Місцем корекції їхньої поведінки традиційно є наша глушинна Карпатія, де навіть немає нормального мобільного покриття. Що ж, у кожного народу – свої культурні стереотипи: якщо в американських жахастиках місцем дії, як правило, є старий будинок, який «має свою історію», то в нас такий будинок неодмінно стоятиме в Карпатах.

Настя Байдаченко, судячи з усього, не просто рекламіст, вона ще й непогано обізнана зі сценарною справою. Свого часу в повісті «День перед вічністю» вона вміло використала прийом паралельного монтажу, а в повісті «Нічого особистого» пішла шляхом ретроспекції, показуючи, що саме привело кожну з героїнь до професора. І читач поступово знайомиться з галереєю із чотирьох планктонних дафній: це маркетинг-директор Анна Новицька, графоманка Вікторія Каретко, асистентка піар-менеджера (потім телеведуча) Єва Герт і стратегічний консультант Стефа Мороз. Кожна мадемуазелька – непогана спеціалістка у своїй справі, ба навіть зі схильністю до перфекціонізму. Щонайменше дві з них хворобливо реагують на критику. Знають чого хочуть і впевнено повзуть до мети, аж поки їхня психіка, стомлена «божевільнею київських офісів», змушує звернути на себе увагу.

Поки Настя Байдаченко в чотирьох епізодах виліплює фігурки своїх героїнь, читач переконаний, що закручується неабиякий психологічний вузол. І, користуючись наполегливою порадою авторки, трактує «деякі речі, викладені у книзі», за Фройдом. А спробуйте-но потрактуйте за кимось іншим хоча б ось таку пораду досвідченої Стефи Мороз своєму асистентові: «Запам’ятай, Серьожо, у під’єднанні офісної техніки є дві помилки. Перше, не в ту дірку, друга – не так глибоко, як треба. Ясно?» Ясно… Фройд би іржав, аж качався. Одне слово, читач насолоджується життям менеджерів, консультантів і графоманів, упізнає в карикатурах, які оточують героїнь, відомі постаті та реалії… Але ось повість перевалила за половину, і сонце авторської думки закотилося за читацький горизонт сподівань.

У гру вступив іще один незримий персонаж твору, якому вже підпорядковується буквально все: Жіноча Логіка. Якщо досі в тексті було таке собі «тра-ля-ля» made in офіс, чим досвідченого читача не здивуєш, то в другій половині твору, кажучи словами самої авторки, «проти логіки не попреш. Особливо здорової жіночої». Втім, цю «здорову» я не схильний вважати суто жіночою. Назвімо її краще «літературно-кіношною», головний принцип якої – «я так хочу». Пам’ятаєте аргументацію тьоті Моті з «Мини Мазайла» М.Куліша? «Єтоґо нє может бить, потому што єтоґо нє может бить нікада і нікак». У нинішній літературно-кіношній логіці навпаки: може бути все що завгодно.

Героїні та інші персонажі повісті «поведені» на попсових телесеріалах, а авторка, певно, обізнана з найкомічнішими законами голлівудського кіноштампування. Ну, це коли будь-які двері за лічені секунди будь-хто відчинить першою-ліпшою скріпкою, під рукою завжди опиняється потрібний (колючо-ріжучий або тупий важкий) предмет, пакетоване ранкове молоко в холодильнику завжди стоїть відкрите, у Франції Ейфелеву вежу видно з кожного вікна, машини внаслідок зіткнення ефектно вибухають, а закривавлений герой, який отримав щонайменше вісімнадцять струсів головного мозку й дев’ятнадцять – другорядного, останньої миті знаходить у собі сили перемогти потужнішого супротивника. На початку повісті Настя Байдаченко іронізує з серіальних ходів: «Добре, у Інгеборги буде двійня: хлопчик – від Олега, а дівчинка – від кур’єра Леоніда». – «Та ну, хіба так буває, щоб двійня від різних чоловіків?» – не повірила Анна Новицька. – «Та ще не таке буває, он у Німеччині двоє близнюків: один білий, другий… афроамериканець», – підтвердила Єва». Але потім авторка й сама провалюється в «кінологіку».

Одного ранку Анна Новицька, яка панічно боїться щурів, виявляє в себе за дверима хитро підвішаного… правильно, пацючка. Це така собі психотерапія від просунутого професора. Знайомо? Аякже! Із фільмів «Арахнофобія», «Страх» і «Справа №39». За угодою з професором, ґламурні тітки нікому не повинні повідомляти місця, куди вирушають. Їхні мобільні теж, зауважмо, нормально не функціонують, тобто функціонують паранормально, вмикаючись саме тоді, коли це необхідно за сюжетом. Яким чином жінок у цьому будинку в Карпатах змогли відшукати аж двоє – не дуже сексуальний маніяк і не дуже метикуватий фахівець із маркетингу? Попахує уніфікованими прийомчиками з фільмів «Мертва лінія» та «Місяць привидів», хоча прийомчики у книжці й не розгорнуті. Коли треба було знешкодити маніяка, «за ним тихо відкрилося вікно вентиляційної шахти, одним швидким рухом Новицька звісилася головою вниз та з тріском врізала йому по шиї ніжкою із шурупом від стільця». Колосально! Де ще, як не в тупих американських штамповках і в повісті Насті Байдаченко, ми побачимо офісну курку, яка водномить перетворюється на Леона-кілера? Де ще ми могли бачити ґратки вентиляційних шахт, які відчиняються без жодного звуку і в яких може пересуватися людина з ніжкою від стільця? Така шахта є у фільмі «1408». Зрештою, коли розлюченій Вікторії Каретко потрібен важкий тупий предмет, вона його безпомильно знаходить під сидінням своєї машини. В тому, що графоманка возить із собою бейсбольну биту, немає нічого дивного. Ви ж не дивуєтеся, що в країні, де не грають у бейсбол, продають бейсбольні інструменти? (Вкрав цитату і не пам’ятаю звідки)… Завдяки накопиченню таких логічних моментів я б не здивувався, навіть якби в разі крайньої необхідності Віка дістала з-під сидіння гранатомет…

Експерименти з логікою Настя Байдаченко, ще спинаючись на крило, проводила у своїй першій повісті «День перед вічністю». Там аспірантка примудрилася винести з фонду поважної бібліотеки список учасників бойових дій під Крутами, який випав їй під ноги з фоліанта… Чергова лайнула дівчину й сама (не перевіривши!) тицьнула їй у руки той аркуш, назвавши його списком студентської групи! Хто ніколи не працював у рукописних фондах, фондах рідкісної літератури та закритих фондах СБУ, той, може, й повірить у таке чудесо…

Зрештою, йдеться не так про нелогічну логіку нинішньої розважальної індустрії, як про те, що повість Насті Байдаченко «Нічого особистого», котра заповідалася на «смішну й безжалісну книжку», з’їхала на псевдостьобну літературу для домогосподарок із претензією на інтелект. З’їхала, так і не переконавши читача, що професорова стресотерапія кардинально змінила ставлення героїнь до світу й до себе.