Його вустами сповідається… Христос
- 13 Бер 2009 08:05
- 2,215
- 39 коментарів
Д. Бачевский. – Исповедь Христа. Развенчание мифов: Роман. - Київ. – Факт, 2008
«Церква бреше про Христа…», – так починається анотація до книги Дмитра Бачевського «Сповідь Христа», подана на зворотній стороні обкладинки.
Зізнаюся відверто, коли отримала книгу в дарунок від молодого і симпатичного автора, не змогла приховати своєї легенької настрожености, а відтак і недовіри… Річ у тому, що ця тема в світовій літературі, як, власне, і у світовому кінематографі, останнім часом стає чи не «наймоднішою», тобто найспекулятивнішою, найскандальнішою. Або ж просто темою на замовлення конкретних псевдорелігійних сект, яких розвелося – що аж не вмістити у свідомість психічно здорової людини… Саме тому книгу з такою викличною назвою я не сприйняла одразу. І, певно, автор сам відчув оте моє внутрішє сум’яття, поспішивши запевнити, що там – «нічого, окрім філософії». Можливо, ясні очі і приязна усмішка автора нагадали мені відому народну приказку: «Не кажи гоп, поки не перескочиш». Зрештою, книга вийшла, хоч і російською мовою, а проте у рідному мені видавництві «Факт», яке, так би мовити, не друкує «що попало». Тож ввечері я почала читати…
Ага. Про автора. Дмитро Бачевський народився 7 вересня 1978 року в м. Рівному. Закінчив київський славістичний університет. Автор книги «Спокушення світу», лауреат конкурсу «Гранослов-2002» та Міжнародної україно-німецької премії імені О.Гончара. Член Національної Спілки письменників України та Національної Спілки журналістів України. Нині працює PR-технологом.
А тепер – про книжку. Роман написано від першої особи однини, у вигляді автобіографії Христа, – виключно на основі канонічних Євангеліїв та апокрифів, а також стародавніх документів і манускриптів того часу, список яких подається у кінці книги – а це близько сотні першоджерел. Також використано кілька наукових філософсько-теологічних праць. Починається роман авторською передмовою, де йдеться про різноманітні спроби протягом двох тисяч років знайти істинне потлумачення Біблії і вчення Христа, про те, як християнська церква переслідувала всіх, хто намагався знайти у Святому Письмі глибшу суть, ніж та, яку було вигідно пропагувати священикам. Але ключ – у самому тексті Біблії, переконаний автор, і цей ключ – до геніального простий. Адже «вчення назареїв є духовним ученням, а тому всі тексти слід не пояснювати з точки зору логіки, чи, тим паче, сліпої віри, а розуміти і відчувати саме духовно, глибинами свого духа».
Якщо ж ближче до суто художньої характеристики роману, то твір написаний дуже просто і дуже майстерно водночас. Стиль написання нагадує давню оповідь, щедро приправлену великою кількістю притч, ненав’язливих філософських роздумів про призначення людини на землі, переконливих істин про Отця-бога, Матір-Природу та непорочне зачаття духовного народження… «Мене звати Ісус. Я син Марії і тесляра Іосифа з дому Давидового», – такий початок роману. Герой – Ісус із Назарета – розповідає про своїх батьків, про інших своїх родичів, про власне дитинство і прозріння, про учнів і фарисеїв, про походи і гоніння, про чудеса зцілення і людське невігластво…
Перед нами постають чітко і вдало виписані характери – Ісуса, кожного з його учнів, а також узагальнені образи давньоєврейських священиків та мирян, в котрих можна легко упізнати схожість із багатьма нашими сучасниками. Можна навіть знайти знайомі політичні переконання і гасла. Де жа вю – влада грошей і влада інформації, страх совісти і відсутність совісти, катарсис через глибоку внутрішню медитацію, пошук у собі – себе, а отже – народження істини… Актуально – в усі часи і в будь-якій країні світу!
«…І тут завіса в храмі мого духа розірвалася зверху і донизу, і я закричав. Я побачив отця-духа, який правив мною – своїм творінням – і добровільно віддав мене на хрест.
Я помер», – такими словами завершується «Сповідь Христа».
Вдале оформлення книги – яскраві плями свіжої крові на старовинній дошці – додає книзі ще більшої драматургії.
Коли я зрозуміла, що тримаю в руках справжню книжку, сильну книжку, здатну перевернути свідомість людини, відкрити очі на прості речі, вдосконалити, ушляхетнити людську душу, одразу ж кинула Дмитрові на e-mail свою щиру подяку і кілька слів захоплення. «Єдиний недолік Вашої книги, – дописала у кінці, – що вона написана не нашою мовою». Я навіть запропонувала авторові провести презентацію книжки у приміщенні Спілки письменників на одному із «Молодих вівторків». І Дмитро не забарився із відповіддю: «…Я дуже вдячний Вам за позитивний відгук, Ваша думка є для мене особливо цінною. Я би з задоволенням провів презентацію, проте, маючи певний досвід в сфері піару, підозрюю, що ніхто її не відвідає. Я – невідомий автор, а тематика книги, швидше за все, викличе підозру у моїй неадекватності J. Адже на подібні теми, на жаль, переважно пишуть психічно хворі люди або фанатично віруючі. З іншого боку, я не варився у літературній тусовці, і, можливо, помиляюся. Просто я не знаю, що сьогодні цікавить молодь і як настрої… Що стосується мови книжки, попередні твори я писав українською. З великим задоволенням написав би українською і цю. Проте тут зовсім інша справа. Я використовував у роботі переклади з давньої коптської мови на російську. Зрозуміло, що будь-який переклад не передає усієї глибини твору. Перекладати ще й на українську з російської означало би іще більше віддалятися від першоджерела. Крім того, наскільки я з’ясував, у світі, на жаль, поки що немає перекладачів, які б могли зробити якісний переклад з української. Це тимчасова, я переконаний, проблема, але зараз вона існує. Тому, якщо я хочу, щоб книжку прочитали за кордоном у хорошому перекладі, мушу чинити відповідно до ситуації…»
Можна посперечатися з Дмитром Бачевським, автором книги «Сповідь Христа», щодо складності чи проблемності перекладацької справи, але в одному неможливо таки з ним не погодитися – книга вартує того, аби її читали не лише в Україні…
Не розумію, чому варто рецензувати книжку, що вийшла російською. Для російської літератури є російські сайти, нехай туди йдуть собі… Як автор не спромігся написати людською мовою, то нічого путнього з нього не вийде. Приклад тому – Курков зі своєю писаниною.
ясно – автору 30 років і він ото нам розкаже, темним, що ж воно було насправді. Дві тисячі років ніхто не міг розібратись, а тут он – на тобі взяло і розібралось.Ден Браун не дає дітям спать – хочеться СЛАВИ.
Чесно кажучи, читати книгу бажання не виникає…
Гарний коментар Багряної, і надіюсь книга глибинна. В ній труд і душа. А хто бачить тільки гонитву за славою – мені їх жаль. З такою нелюбов"ю до людей хіба можна читати про Спасителя.
Хтозна. Мабуть варто прочитати. Хоча б для порівняння з іншими. Колись давно я читав Франсуа Моріака на цю тему, а кілька місяців тому – "Євангеліє від Афранія" росіянина Кирила Єськова. Там подається аналіз тих подій з погляду тодішнього права, звичаїв, політичної ситуації й моралі. Заміс у тому, що вся ця історія подається як… розробка римських спецслужб, яка в подальшому вийшла з-під їхнього контролю. Місцями досить переконливо, але кінцеві висновки, як на мене, не надто обгрунтовані і залишаються на рівні гіпотез.
Одним словом, подивимося на версію від Бачевського.
Так, з мовою цей знавець Нового Заповіту намудрив.
Ну що ж, успіхів і авторці відгуку, і авторові.
Тільки от на обкладинці зображена ну ніяк не дошка, та й кров на кров не схожа. Що дає підстави замислитися і про вміст книги.
Свого часу російськомовні читачі, які увірували, що українська їм сто років не буде потрібна, усе-таки підучували її по читанках і букварях, тому що бажали прочитати "Хрещеного батька" у "Всесвіті"…
Я б не зачіпав питаня про мову новітнього роману про Христа, якби А. Багряна спеціально не пояснила позицію його автора. Виявляється, російська йому потрібна для того, щоби світ його краще зрозумів. Для мене – досить… Але я закликаю читачів сайту зробити дві речі. Перша: заспокоїтися. Автор тої книжки не порушив Конституції, усього лише виказав ставлення до української. Друга: не вимагати неможливого. Хто сказав, що людина, народжена у Рівному (чи працює в Острозькій академії), обов’язково має бути українцем?
стронґовському. Пане перекладачу, чи не правильніше було б висловитися "…ну зовсім не дошка", "…над вмістом книги"?
Прочитавши коментарі щодо моєї книги, із сумом мушу визнати, що в багатьох ще не вмер комплекс меншовартості щодо Росії і всього російського, зокрема й мови. І якщо російська мова досі викликає в когось нездорові емоції, підозри в тому, що його знову хочуть «русифікувати», «опустити», поставити в стійло, «зманкуртувати», то така манія переслідування нічим хорошим не закінчиться. Проблеми треба шукати в собі, а не в мові, яка є таким самим інструментом, як і будь яка інша – українська, англійська чи китайська. У відповідь на зауваження щодо того, кому на які сайти йти, то скажу, що є українська, російська, польська література, а є просто Література. Я віддаю перевагу Літературі, мистецтву, яке не має національності та кордонів. І мова тут – лише інструмент, без жодного ідеологічного підтексту. Але коли мистецтво починають затискати у межі певної кон’юнктури, воно вмирає.
Звичайно, якщо ти пишеш про Україну та українське – більш логічно використовувати українську мову. Якщо ж тематика виходить за національні межі, логічно писати найбільш поширеною в світі мовою з тих, якими володієш. Тоді ти митець, а не кон’юнктурник, який приносить мистецтво в жертву, свідомо затискуючи його в якісь мовні чи ідеологічні межі. Коли говорять про те, що нічого путнього не вийде з твору, написаного іноземною мовою, залишається тільки поспівчувати такій хуторянській свідомості. Вона завжди віддасть перевагу власному непотребу, ніж чужому досягненню. Розумна людина буде обирати найкраще зі світового доробку, і лише нерозумна скаже: нам чужого не треба, бо воно апріорі не варте.
Тепер на рахунок того, що ніхто не міг розібратися у темі за 2 тисячі років, а я зміг. Моя заслуга тут невелика, оскільки я лише скористався першоджерелами, ще 20 років тому недоступними. Більшість апокрифів та манускриптів, завдяки яким можна по-новому поглянути на життя Ісуса, були знайдені наприкінці ХХ століття і досі перекладаються. Їх наразі стільки, що для того, аби перекласти усі, всім вченим світу треба працювати 60 років.
Крім того, ідеї, викладені в книзі, давно висять у повітрі. Деякі погляди, абсолютно аналогічні тим, що є в книзі, вже поступово визнаються протестантськими церквами у Європі. І через 20 років те, що написано в творі, буде визнаватися всіма незалежно від того прочитають мою книгу чи ні.
Наостанок хочу заспокоїти стурбованих питанням захисту мови та появою чергового письменника, який своїми російськомовними писаннями та самим фактом свого існування ображає свідомість справжнього хуторянина. Це – єдина книга, яку я планував написати російською, і наразі вже написані ще дві книги нашою рідною національною мовою. Сподіваюся, тепер ви мене полюбите.)))
Дмитре, особиста справа кожного, якою мовою йому писати, і своє невігластво виявляє кожен, хто намагається вказати іншому, буцім той пише якоюсь "неправильною" чи "не тією" мовою. Тому такими самими, як ви кажете, "хуторянами", тільки з іншого "хутора", є деякі західні критики та літагенти, які радять авторам так званих "малих" літератур переходити на "світові" мови, ставлячи у приклад, скажімо, Кундеру або Чорана (сам стикався з таким). Натомість геть не можу погодитися з вашим твердженням (якщо воно справді ваше), що у світі буцімто "немає перекладачів, які б могли зробити якісний переклад з української". Це неправда, і дозвольте спитати, де це ви таке "з"ясували"?
Хай таких перекладачів поки що небагато – але ж ви про якість, а не про кількість говорите, так?
"…якщо ти пишеш про Україну та українське – більш логічно використовувати українську мову. Якщо ж тематика виходить за національні межі, логічно писати найбільш поширеною в світі мовою з тих, якими володієш…"
Що ж, хлопчик сам підписав собі вирок. Довів, що він усе ж кон’юнктурник, а не митець. Сумно – але, правду кажучи, не жаль.
В такому разі я краще буду таким самим кон'юнктурником, як Шевченко, Гоголь та інші українські письменники, які писали також іншими мовами і досягли поширення своєї творчості серед мільонів, ніж принциповим іваном андрусяком, який заради дурного принципу готовий, щоб його все життя читало невеличке коло родичів та друзів. Бо тільки справжнє мистецтво варте того, щоб вирватися з кайдану мов.
Дмитре, мені здається, ви не помітили, що живете у 21-му, а не у 19-му столітті. Про який такий "кайдан мов" ви говорите? Чи, може, з епохи, коли жив Назареянин, не видно далі, ніж часи Шевченка і Гоголя? Отямтеся.
"Принциповий" Іван Андрусяк не має ані найменшого уявлення, як узагалі можливо ХУДОЖНІЙ ТЕКСТ писати ЧУЖОЮ мовою. Адже література – це САМЕ З МОВОЮ робота. Для кон’юнкрутника це, ясна річ, несуттєво. І про функцію перекладу кон’юнктурник теж нічого не знає. Зате з Гоголем і Шевченком береться порівнювати СЕБЕ залюбки.
Це я не Бачевському кажу, бо він вочевидячки не зрозуміє…
А я, наївний, в силу молодості вважав, що у літературі головне – зміст та думки, а форма та мова – лише їх слуги, інструмент. І що література – це робота з ідеями, поняттями, думками. Виявляється, що за Іваном Андрусяком головнішою є форма, робота з мовою. Саме це і є причиною того, що українська література в світі нікому не цікава, бо попахує графоманією: вишукані слівця при майже повній відсутності змісту.
Щодо чужої мови, щоб одразу зняти всі питання, скажу, що моя перша рідна мова, мова сімї – російська, а друга рідна – в колі спілкування – українська. Тому я радий з того, що однаково можу писати обома мовами буз жодного дискомфорту чи докорів сумління.
Вибачте. Я забув, що з дурнями не сперечаються. Більше не буду.
"Когда вы терпите поражение в споре – у вас остается еще одна возможность: обругать оппонента" – сказав один мудрець… Я не знав хто такий Іван Андрусяк і ще сто років не знав би, якби він раптом не написав зверхньо про "хлопчика, який сам підписав собі вирок". Його за язика ніхто не тягнув. Він сам вирішив самоствердитися за рахунок незнайомого йому молодого скромного початківця з провінції, і для цього навіть підписався власним ім'ям, щоб усі бачили позицію гуру. Як для поважного літератора, якого по всьому світі знають майже півтори тисячі осіб, а наклади сягають 500 примірників та розлітаються за півроку, Іван Андрусяк вчинив не дуже гідно. Більше того – необачно, оскільки виявилося, що я вправляюсь краще не тільки з думками, але й з мовою, за яку він мені дорікнув. Тому, сподіваюсь пане Іване, що в подальшому ви будете обережніше розкидатися словами. Ви маєте рацію: не варто Вам зі мною сперечатися.
Справді, Іване, не чіпай лайно, щоб не смерділо. Цей, як ти пишеш, "хлопчик" із тих, які йдуть по головах. Нахабство – друге щастя. Я його трохи знаю, і тому не дивуюся, що йому дозволили використати "Літакцент" для піару такої низькопробної писанини. Скоро він буде на обкладинці якого небудь журналу "публічниє люді", бо саме цього добивається. А ти йому несвідомо підіграв!
Нажаль так склалося, що Ваша «чужа мова» є рідною для багатьох українців. І вже запізно дискутувати про те, якими методами її робили «рідною». Факт є, треба це визнавати, а не кричати «бий москаля».
А щодо Шевченка і Гоголя, то це дійсно не ті автори, з якими треба будо б рівнятися. Доцільніше було б з Ніцше чи Фомою Аквінським.
Oferta, заздрити успіху, який ще навіть не відбувся – це просто анекдот))) Невже я не такий вже бездарний, як думав, якщо мені навіть опоненти пророкують успіх?
Про таких, як ти писав Шевченкоу своєму "Посланії і мертвим і живим…". Спільне ім"я для подібної закваски хохликів – "Кирпа Гнучкошиєнков". Нічого нового. Книгу не читав, тож про якість писанини говорити не буду, але у відгуку Багряної відчувається протухлий міжсобойчик. Твій послужний список (премії і прочая…) з тої ж опери. В ту ж таки дюрочку "піартехнолог". Прийом простий. Біля потужної постаті навіть тарган виглядає велетнем. Ну і, ясна річ, "общепонятний" – "гіганта мислі" має прочитати якомога більше "умних людєй".
Це навіть не смішно, що людина в тридцять років зважується писати подібні романи.
"роман написано від першої особи… автобіографія Ісуса". раніше мудрі люди назвали б це богохульством. а тепер це просто попахує несмаком і комерційністю в дусі дена брауна.
стронґовський має рацію: обкладинка показова.
і взагалі автор спізнився зі своєю "мудрою" ідеєю.
найближче, що пригадується, – Жозе Сарамаґо. "Євангеліє від Ісуса".
та це теж показово… чукча – пісатєль, а нє чітатєль..
з.і. а російська мова тут взагалі ні до чого. мухи окремо від котлет))
Не читав, але засуджую. Дуже знайомо. А на рахунок того, що в 30 років клепки в голові ще немає, не варто судити по собі. Більшість великих письменників написали свої кращі твори якраз в цьому віці, починаючи від Шевченка, продовжуючи Лермонтовим, і закінчуючи Джеком Лондоном.
1. Вашу "скромність" (Лондон, Шевченко та ін.) оцінила. І за комплімент про "клепку" не менше вдячна. Ви перший:) Та хочу зауважити, що одна з функцій рецензій – зорієнтувати потенційного читача, що це взагалі за книжка. І чи схоче він її купувати. Тож коментувати мають моральне право всі: й ті, хто читав книжку, й ті, хто читав тільки рецензію.
Мені для перших висновків (купувати-не купувати) досить вже однієї фрази: "автобіографія Ісуса". Якщо не розумієте, чому це відгонить провокативністю та жовтизною, то й коментувати щось нема сенсу.
А взагалі по-доброму Вам заздрю. Люди вивчають теологію десятиліттями. Про життя окремих святих чи отців церкви є сотні томів тлумачень, а Ви зуміли опрацювати все на таку глобальну (та що там – невичерпну) тему ще в такому молодому віці. Навіть важко уявити, хто ж може стати гідним персонажем для Вашого наступного роману.
Зрештою, можна процитувати Вас. "Більшість апокрифів та манускриптів, завдяки яким можна по-новому поглянути на життя Ісуса, були знайдені наприкінці ХХ століття і досі перекладаються. Їх наразі стільки, що для того, аби перекласти усі, всім вченим світу треба працювати 60 років".
Якщо ж вважаєте, що й без знання усіх цих текстів можна спокійно писати роман від імені Ісуса (як-не-як, це не лише історичний персонаж, принаймні для великої частини європейської цивілізації), – Ваше право…
2. Я помилилася. Написала, що російська мова тут ні до чого. Спершу справді так подумала.
Але з Ваших відповідей бачу, що таки "до чого".
письменник – не "лінгво": клацнув два рази – і вже перемкнувся на "універсальнішу" мову, потім ще раз – і знову пишеш локальною національною, так би мовити, для домашнього вжитку.
Шкода, що Вам це все бачиться так просто…
Бачу, що Ви для себе взагалі мало перешкод у літературі бачите.
Просто для інформації. Я працював над підготовкою до написання книги понад 10 років. Десь з 18-19 років я почав глибоко вивчати Біблію, щоб знайти відповідь на питання – що це таке. 11 років по цеглинках в голові вимальовувалася загальна картина. Завдяки непоганій памяті я досконало знав усі Євангеліє, тому міг спокійно співставляти тексти з різних кінців і від різних авторів, аналізувати, знаходити паралелі та прихований "притчевий" зміст.
Дмитре, ми всі вільні писати будь-якою мовою – it's a free country. Але я не вірю, нібито українською мовою не можна писати на теми, що "виходять за національні межі". Хоча повторюю ще раз: Ваш текст я прочитаю.
Знайти книгу не дуже легко, магазини її беруть по 1-2 примірнику і вони одразу продаються. Якщо є зацікавлення, можу презентувати особисто. Залиште свою електронну адресу, і можна буде зустрітися і поспілкуватися.
Ну, є російський "Ден Браун" – чим погано. Має й купу читачів! А критика потрібна – всім.
Цікаво, авторка рецензії читала щось із царини христологічної проблематики, окрім цієї книжки? надто тонкі матерії, аби отак відразу записувати пана Бачевського в генії.
До речі, якщо Письменник так прагне світової слави, чому одразу не писав англійською, проблема із перекладом узагалі б відпала.
Як на мене, і рецензія, і подальша дискусія виконали своє призначення – зорієнтували читача, чи варто купувати/читати книжку.
Завдяки рецензії я зрозуміла, що книжку купувати не варто. А завдяки подальшій розмові в коментарях, що й інші твори цього автора не варті моєї уваги.
Всім щира подяка за зекономлені час і кошти.
Слідкуйте за гебрейськими сайтами і сторінками. Там і почнеться піар. Надарма саме видавництво Факт надрукувало цю писанину. Щось там є дуже приємне для них. І не вірю, що роман не паплюжить образ Христа, бо текст дає можливість "по-новому поглянути на життя Ісуса". Як це "по-новому"? Злягання з повіями, п'яні оргії, содомія, мабуть?
Ви, мабуть, черпаєте свої марення з космосу? Що вам нашептало про те, що в книзі паплюжиться образ Христа? Для мне Ісус – найвидатніший мислитель всіх часів і народів, і там немає жодного слова, яке могло би хоч якось спаплюжити його ім'я. Більше того, я перший встану на захист його імені, якщо хтось спробує якось його применшити чи спаплюжити.
Зрештою, книга вийшла, хоч і російською мовою, а проте у рідному мені видавництві «Факт», яке, так би мовити, не друкує «що попало». ..
Я мабуть тут єдиний з дискусії, хто читав цю працю. Що сказати – добре опрацьована, обґрунтована, цікава історико-філософська праця. Так, є над чим посперечатися, але з будь-яким філософом можна сперечатися щодо його праць.
Ідея віднести цей твір до жидівських провокацій проти християнської церкви звичайно цікава, але після прочитаного стає безглуздою;)
Щодо мови, то мені особисто легше сприймати російську, і це не заважає мені бути національно свідомим українцем;) Хоча із задоволенням прочитав би й англійською.
Автору respect.
і – зврніть увагу, панове! – чувака ще ніхто не ображав а він уже почав кидатись на людей
Приємно, що моя рецензія викликала таке бурхливе обговорення. Але прикро, що одразу ж почалися якісь непорозуміння, особисті образи чи навіть так звані "наїзди" одне на одного. Я написала про свої особисті враження від прочитання книжки. Загалом вони позитивні. Нічого богохульного чи крамольного, чи пропагадиського, я там не побачила. Щодо мови – так, тут моя думка також розходиться з думкою автора, і я йому сказала про це ще під час нашої першої зустрічі. Зрештою, мої ідеологічні переконання і політична позиція ні для кого не є секретом. Але, панове, в даному випадку йдеться про конкретний художній текст. А не про релігію чи політику. Давайте будемо трохи мудрішими! :-)
Як на те пішло, то Дмитро Вікторович. Для стурбованих темою єврейства та іудаїзма, можу заспокоїти, що в книзі Іісус також розвінчує іудаїзм та іудейських священників.
Може краще сказати, що в кабалі у видавництва "Факт" лише україномовні письменники? І щось мені підказує, що за справді "свої" вони лише на івриті друкують.