Це не вірші, ще не вірші…

Олег Романенко. Речовини. — Київ: Факт, 2008

Речовини бувають отруйними. А ще органічними або неорганічними. Гній, наприклад, є добривом у рільництві. Добрива потрібні в усякому процесі вирощування. Для поезії поживним гумусом можуть бути людські пристрасті, життєвий досвід, філософія, мовні скарби та безліч інших субстанцій матеріальних чи нематеріальних. Анна Ахматова знала ті «речовини», з яких виростають вірші. Вона зауважувала: «когда б вы знали, из какого сора растут стихи». Непотріб, із якого чи крізь який проростають вірші, цікавий літературознавцям. Пересічному читачеві потрібна, як казав герой радянського фільму, «поезія у вигляді віршів». Олег Романенко запропонував до серії «Зона Овідія» у вигляді віршів свої «Речовини».

Серед субстанцій, які з цієї збірки впадають у око, б’ють у вухо, а то й вдаряють у сонячне сплетіння – аж дихання перехоплює – соплі. Метафоричні, а цілком конкретні виділення з людського носа: «…ти станеш задом до мушви, лицем до стінки. І хтось скомандує їм: «Плі» Пальне мализна. Та замість крові – дві соплі із тебе бризне.» Така фізіологічність притаманна багатьом віршам «Речовин». Рідини, що виділяє людський організм, чомусь часто привертають увагу автора: «…Ми падали в слиз, ми їли труху». Вивалявшись у слизу та попоївши трухи, можна у плювку на хіднику й монету побачити:
хотів підняти монетку на щастя
а виявилося
що це просто хтось
досконало плюнув

Цей текст особливо показовий, бо дає уявлення про місце у просторі й часі, з якого автор дивиться на світ. Тут дозволю собі розлогу цитату зі статті Ігоря Костецького, у якій він аналізував збірку поезій діаспорного поета Марка Царинника. «Істотне зростання свідомости – воно здійснене лише на грунті даного. Інакші площини, новий досвід із простором та часом, спізнання єдности речей у прототипах, в єстві, в ідеях – усе це може додаватися до людини тільки тоді, коли вона не зрікається основної ситуації, початкового становища у світі. …Умовні знахідки глузду в другій дійсності супроводжуються безумовною втратою глузду в дійсності першій». В матеріальній дійсності, якою автор, вочевидь, дуже чітко детермінований, він втрачає глузд. Всупереч прикметі: підбирати дрібні гроші – це на сльози, ліричний герой хоче підібрати монету на щастя. Однак замість монети він бачить … плювок . Отже, в матеріальній дійсності сенс втрачено, а в ідеальній – так і не знайдено.

Серед характерних рис романенкового часопростору – не банальна тутешня чуттєвість, а пристрасність. Часто вона сягає температури, яка виключає створення образів, адекватних об’єктам повсякденної реальності, та, зрештою, сама переходить в оскаженіння. Найяскравіше це виявляється в текстах, які за інших обставин можна було би трактувати як любовну лірику. Чого вартий перший вірш книжки. Про колишнє своє кохання герой каже: «Для тебе треба такої згуби, щоб навіть букви з твого ім’я повипадали неначе зуби». Не випадково перший розділ називається «кохання хакі». Військове таке почуття, бойове. Полем бою для ліричного героя – вся ойкумена. А сам він – у центрі «бойових дій»: «Та гордо вийдуть на рожен аборигени ойкумени, піднісши тисячі знамен – і теж за мене». Кров за оповідача проливають усі – і прибульці-загарбники, і тубільці. Такий тягар не минає безслідно для істоти з тонкою душевною організацією: ще один вірш засвідчує – автор, чи його друге «я», остогид сам собі. У монолозі, зверненому до невідомого дуче, є слова цілком однозначні: «Присягаюся, мій дуче, я б стріляв таких як я.» Та не варто квапитися із висновками: герой аж ніяк не схильний до суїциду. Він – живіший од усіх живих. Сам поет так і каже про себе у вірші «Мертвий». Мертвий – більший, ніж живий, оскільки втілений в усьому – ось така простенька думка є головною в цьому тексті.

Те, що це не поганська філософія, а просте кокетування, стає очевидним з іншого вірша. «Осінь внадилась до лісу. Шия вкуталась в кашне. У очах моїх завіса. Бабу хочеться страшне». Про своє бажання ліричний герой говорить обраниці без зайвих реверансів: «Дай мені, пліз! Дай мені люто!» Проте оскільки йдеться про почуття без взаємності, герой згоден і на ляпас. Між тим, нічого дивного в любовних невдачах немає. Адже не тільки герой хоче «любові». Він хоч і нахваляється: «…любма тебе любитиму…», довіри до нього у представниць протилежної статі катма. Адже герой-коханець зациклений на собі та на власних бажаннях, виділеннях у текстах.
На Великдень
разом із крашанками
пасками й водою
освячено
мою
чернетку
і тому тепер
усе що я в ній пишу
негайно стає
святим
письмом

Оце чи не найточніший діагноз, який автор ставить собі сам. Усі «речовини», зібрані в чернетку, є не матеріалом для роботи, а недоторканним «святим письмом». І це за наявності сили силенної мовних недоладностей і помилок!

В ісламі всі фізіологічні виділення, людські та тваринні, об’єднані поняттям «наджаса». Їх присутність на тілі, на одязі та поряд із людиною робить неможливою молитву. Перш ніж молитися, треба здійснити ритуальне омовіння. Романенкові «Речовини» — це, переважно, літературна «наджаса». Змивши її, отримаємо кілька вдалих рядків та дрібку дотепних спостережень. Замало, аби говорити про книжку.

Володимир Кашка, свого часу спостерігши творчість як спосіб розширення свідомості, писав: «…це не вірші, вже не вірші». Про «Речовини» можна сказати трохи по-іншому – це не вірші, ще не вірші…